Регіональна економіка як важлива галузь економічної науки.

Регіональна економіка як важлива галузь економічної науки.

Регіональна економіка є новою галуззю в складі економічних наук, її формування, становлення та використання має важливе значення для України в умовах ринкових перетворень, коли роль регіонів у піднесенні економіки країни значно зростає.

Об'єктом вивчення регіональної економіки як науки є регіон як частина території к

раїни, де проживає певна кількість населення, розташовані підприємства різних галузей господарства та різних форм власності, функціональні установи, що забезпечують нормальні умови для життя людей, їх праці, освіти, культури, спілкування.

Предмет економічних наук — висвітлення складу та змісту виробничих відносин людей. Предметом регіональної економіки є вивчення відносин людей у різних сферах їх діяльності на території певного регіону з врахуванням конкретного соціально-економічного та політичного устрою країни. Ця наука розкриває зміст, шляхи, напрями формування регіональних відносин у виробничій та соціальних сферах, досліджує розвиток продуктивних сил — матеріальної основи розвитку суспільства. Регіональна економіка як наука має визначити шляхи становлення економіки окремих територіальних формувань та обґрунтування принципових підходів до покращення умов життя та праці людей.

Соціально-економічні відносини на території певного регіону характеризуються надзвичайною складністю, формуються з врахуванням особливостей того чи іншого регіону, його географічного розташування, природних багатств, економічного потенціалу, розвитку продуктивних сил тощо.

В науковій літературі регіональна ек. розглядається як наукове направлення в ек. науці, яке ставить за мету розробку теоретичних основ раціонального розміщення підприємств та галузей, формування території збуту продукції, створення належних умов для розвитку урбанізованих територій.

Складовими частинами регіональної економіки як науки потрібно вважати:

• визначення складу та змісту окремих складових частин соціально-економічних характеристик регіону;

• обґрунтування напрямів використання трудових, матеріальних, енергетичних, земельних, водних, лісових ресурсів та природних копалин;

• обґрунтування розвитку окремих галузей економіки: промисловості, с/г, будівництва, транспорту та зв'язку;

• обґрунтування шляхів покрашення соціального стану населення регіону, працевлаштування людей, забезпечення людей товарами та послугами, охорони їх здоров'я, надання можливостей для набуття освіти, розвитку культури;

• обґрунтування заходів, спрямованих на охорону навколишнього середовища;

• формування систем регіонального управління, визначення складу і функцій органів управління;

• використання методів прямого та непрямого впливу на розвиток регіональних соціально-економічних процесів;

• формування бюджету регіону — фінансової основи органів регіонального управління, оцінка ефективності діяльності цих органів.

Виходячи із регіональних інтересів важливе значення має обгрунтування складу і змісту економічних (непрямих) методів впливу на розвиток регіональної економіки: формування державної цінової, фінансової, кредитної, банківської, податкової політики з врахуванням інтересів регіонів, нових підходів до організації та оплати праці, використання трудового потенціалу.

В сучасних умовах відбуваються радикальні зміни щодо відношення до регіональної економіки як науки, збагачення її новими матеріалами, результатами практичних досягнень у розвитку економіки та покращення умов життя та праці людей. Одночасно наукові досягнення впроваджуються в навчальний процес, на нових засадах формується економічна свідомість майбутніх фахівців.

Мета і завдання курсу «Регіональна економіка».

РЕ – це галузь економічної науки, об’єктом вивчення якої є господарство окремих територій країни, тобто її регіонів.
Завдання:
- розширення та поглиблення змісту регіональних досліджень, вивчення й осмислення нових процесів і явищ,
- розвиток та вдосконалення методології регіональних досліджень, розробка наукових основ оптимальної трансформації структури соц.-ек систем регіонів, їх інфрастурктурних складових;
- вивчення процесів, що впливають на економіку регіонів,
- дослідження проблеми більш широкого і повного залучення національних і світових ресурсів для розвитку госп-ва регіону;
- вдосконалення фінансово-економчних основ місцевого самоврядування;
- вивчення соц.-ек умов і факторів відтворення в регіонах;
- дослідження рівня спеціалізації, інтеграції і проблем комплексного розвитку регіонів і їх ек зв’язків;
- аналіз ек ефективності функціонування регіональних соц.-ек систем,прогнозування їх розвитку.
РЕ не єдина наука, дослідження якої спрямовані на вивчення територіальних відмінностей соц.-екон. розвитку країни. Деякі з них: соц.-екон географія, РПС.

Місце регіональної економіки в системі економічних наук.

РЕ не єдина наука, яка вивчає досліджує територіальні відмінності соц.-ек р-ку країни.
Деякі з цих аспектів вивчались раніше в курсі соц.-екон географії у ВНЗ екон профілю. Пізніше на зміну їй був введений курс РПС, який вже включав значні теоретико-методологічні доповнення до ек географії: закономірності, принципи і фактори РПС, завдання та механізми Рег. Політики. Але ці науки слабо були пов’язані з мікро- та макроекономікою, тому на зміну їм прийшла РЕ як нормат дисципліна на всіх екон спеціальностях.
Сьогодні РЕ визначена як самостійна і надзвичайно важлива галузь знань. Вона вивч. Закономірності терит. Організації суспільного виробництва та механізм їх дії.
Важливою особл цієї науки є те, що вона належить одночасно і до економічних наук і до наук про регіони. Серед комплексу знань про регіони виділяють також регіонознавство, регіонологію та регіоналістику.
Справедливо зауважити, що РЕ торкається також інших наук про регіони: економічних аспектів регіональної демографії, соціології, культурології, політології та інших наук про людину і суспільство, а також геології, біології,екології.

Наука про розміщення продуктивних сил взаємодіє з широким колом інших наук. Вона належить до економічних наук, в основу яких покладені результати наукових досліджень природничих, географічних, геологічних і технічних наук. Результати досліджень останніх безпосередньо впливають на характер розміщення промислових об'єктів, сільськогосподарського виробництва, транспорту тощо. Разом з тим, розвиток науки про розміщення продуктивних сил ґрунтується на економічних законах і категоріях, які вивчає і визначає економічна теорія. Вона широко використовує результати наукових досліджень галузевих економік: фінансів, економіки праці, економіки природокористування, історії народного господарства, економічної статистики, економічної кібернетики, економічної і соціальної географії, картографії тощо.

Вище наведені дисципліни в основному забезпечують науку про розміщення продуктивних сил. В першу чергу - інформацією, методами досліджень, показниками, які характеризують параметри економічного процесу. В свою чергу розміщення продуктивних сил збагачує інші економічні науки власними категоріями, інформацією про регіональні економічні характеристики. Наука і практика розміщення продуктивних сил мають першочергове значення для територіального планування і формування цільових галузевих і територіальних комплексних програм.

Причин безробіття.

Англійського економіст-священик Т. Мальтус помітив, що безробіття викликають демографічні причини, у результаті яких темпи росту народонаселення перевищують темпи зростання виробництва. Недолік цієї теорії полягає в тому, що вона не може пояснити виникнення безробіття у високорозвинених країнах з низькою народжуваністю.

К. Маркс відзначив, що з технічним прогресом росте маса і вартість засобів виробництва, що приходяться на один працівника. Це приводить до відносного відставання попиту на працю від темпів нагромадження капіталу, і в цьому криється причина безробіття..

Кейнс помітив, що в міру росту національного господарства в розвитому ринковому господарстві в більшості населення не весь доход споживається, визначена його частина перетворюється в заощадження. Щоб вони перетворилися в інвестиції необхідно мати визначений рівень так називаного ефективного попиту, споживчого й інвестиційного. Падіння споживчого попиту гасить інтерес вкладати капітал, і, як наслідок, падає попит на інвестиції. При падінні стимулів до інвестування виробництво не росте і навіть може згортатися, що приводить до безробіття.

 

Лісові ресурси України

Ліси України — національне багатство і належать українському народу. Тому кожен громадянин Української держави має право на отримання повної інформації як про стан лісів, так і про переваги та недоліки проваджуваної щодо лісів політики.

Загальна площа українських лісів становить 9400,2 тис. га, з них хвойні ліси займають 42,2%, твердолистяні (дуб, бук) — 43,2% та м’яколистяні (береза, осика) — 13,6%. Лісами покрито 15,6% території країни. За показником лісистості території, Укр. належить до малолісних країн Європи.

Ліси України поділяються на природні та штучні. Природні лісостани складаються з дерев різного віку. У штучному лісі всі дерева мають однаковий вік, одночасно зростають, перестигають і відмирають. Тому штучні ліси мають в основному промислове значення.

Крім господарського, ліси мають величезне екологічне значення. Деревина на пні (тобто ще не зрубане дерево) — особливий товар, який, окрім звичайної ринкової вартості, має значно вищу цінність — екологічну. Ліси виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні та інші важливі функції. Тому шкода, заподіяна лісам надмірними рубками, може призвести до дуже істотних, непорівнянних із вигодами від продажу деревини негативних наслідків і навіть до екологічної катастрофи.

Використання в розумних пропорціях як екологічних, так і господарських цінностей лісів, забезпечення лісовідтворення, збільшення площі лісів, недопущення зниження запасів деревини — такими мають бути принципи лісогосподарської політики в Україні.

Що стосується економіки країни, то тут внесок лісової галузі дуже незначний. Вартість продукції та послуг лісового господарства становить лише 0,2—0,4% від сумарного валового випуску. Частка деревини в загальному експорті трохи вища — близько 1,5%, що звичайно також не є визначальною величиною.

Важливим показником стану лісів, з погляду довгострокової перспективи їх використання, є вікова структура лісів — розподіл площ лісів за групами віку. В українському господарстві зберігся поділ лісів на молодняки (вік до 40 років), середньовікові (40—60 років), пристигаючі (60—80 років) і стиглі та перестійні (понад 80 років). Економічно найбільш вигідним є рівномірний розподіл площ насаджень за групами віку. На жаль, ліси України характеризуються нерівномірним розподілом лісонасаджень за групами віку зі значним переважанням молодняків та середньовікових (70—80% від усіх площ) і недостатньою кількістю стиглих та перестійних (6—15%).

Лісові масиви можуть мати умовні границі, встановлені залежно від їхнього призначення, близькості до транспортних шляхів, пунктів вивезення і споживання, можуть перебувати як у державній, так і приватній власності. Їхня площа може сягати тисяч гектарів. Вони можуть бути представлені ділянками господарського і недоторканого лісу, лісовими плантаціями, лісопарками, лісосмугами тощо. Для ведення лісового господарства ліси надані в постійне користування підприємствам, установам і організаціям більш ніж п'ятдесяти міністерств і відомств. Центральним органом виконавчої влади у галузі лісового і мисливського господарства є Державний комітет лісового господарства України, одним з основних завдань якого є збереження, відтворення та раціональне використання ресурсів лісу.

За народногосподарським значенням, місцеположенням і функціями, які вони виконують, усі ліси України поділяють на дві групи. До першої групи відносять водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні та оздоровчі ліси, а також ліси спеціального цільового призначення (ліси заповідників, природних, національних парків та ін.). Ліси цієї групи становлять 51% загальної площі лісового фонду України. Деревину в лісах першої групи застосовують головним чином при проведенні лісогосподарських заходів — рубок, догляду за лісом, санітарних та лісовідновних рубок стиглого лісу.

Економічні показники

Головними економічними показниками є валовий внутрішній продукт (ВВП) або валовий суспільний продукт (ВСП), валовий національний продукт (ВНП) і валова додана вартість (ВДВ) або національний дохід (НД) на одну особу. Рівень економічного розвитку і особливості формування господарського комплексу характеризуються також показниками галузевої структури (співвідношення промисловості, сільського господарства, інфраструктури), фінансово-інвестиційними (загальні й галузеві обсяги інвестицій, у т. ч. на одну особу), розвитку НТП (частка прогресивних галузей, рівень розвитку науково-освітнього сектору, обсяги впровадження інновацій) та ін. Значну роль відіграють показники "ввезення — вивезення" (у т. ч. експорту-імпорту) продукції, оскільки вони характеризують спеціалізацію регіону, ступінь самозабезпечення окремими видами продукції, особливості територіальної організації господарства, міжнародні інтеграційні процеси. Важливими є також показники темпів зростання виробництва, інституційних зрушень (змін форм власності, реструктуризації та ін.).

Соціальні показники

Це показники якості, рівня життя населення. До них належать показники сукупних доходів на одну особу (заробітної плати з урахуванням паритету купівельної спроможності — вартості споживчого кошика; соціальних виплат; грошових заощаджень населення та ін.), злиденності (рівні бідності, безробіття, інфляції тощо), харчування людей (харчова модель та рівень споживання основних продуктів харчування), охорони здоров'я, рівня освіти, забезпеченості різними матеріальними благами (наприклад, житлом, засобами зв'язку, власними автомобілями, інформаційними засобами), а також деякі демографічні показники (тривалості життя, природного приросту, дитячої смертності, частка людей похилого віку щодо загальної чисельності населення, міграційний баланс).

Зростають вимоги до показників рівня розвитку інфраструктури, яка нині є одним із найважливіших критеріїв оцінювання загального рівня розвитку країн і регіонів. Стан її розвитку визначається показниками забезпеченості регіональних і місцевих бюджетів коштами для забезпечення соціальних потреб населення, об'єктами комунально-обслуговуючого призначення (водопостачання, каналізація, транспорт і зв'язок, основні фонди невиробничого призначення на одну особу та ін.), платними послугами, роздрібною торговельною інфраструктурою та ін.

Рівень розвитку регіонів характеризується також показниками стану ринку праці: рівні офіційно зареєстрованого і прихованого безробіття, середня його тривалість, співвідношення кількості безробітних та робочих вакансій тощо.

Екологічні показники

Сукупністю екологічних показників характеризується рівень екологічної безпеки регіонів. Це обсяги забруднення, наявність екологічно небезпечних виробництв і ареалів "екологічного лиха", обсяг і клас небезпечності захоронення відходів на території регіонів, рівень зруйнованості природних комплексів, обсяги еколого-економічних збитків та ін.

Політичні показники

Такими показниками є наявність політичних і релігійних свобод у суспільстві, різноманіття політичних партій та громадських організацій, рівень корумпованості влади тощо. Вони використовуються зазвичай для оцінювання рівнів розвитку країн. Проте у випадках, коли в країні є значні внутрішні регіональні політичні та міжконфесійні суперечності, ці показники виступають найважливішими критеріями оцінювання регіонального соціально-економічного розвитку. В Україні досвід використання політичних показників незначний, поки що їх практично не застосовують для визначення рівнів розвитку регіонів.

72. Висвітлити динаміку регіонального розвитку України. Динаміка економічного розвитку регіонів протягом останніх 14 років визначалася станом та тенденціями макроекономічних процесів у країні, зокрема тривалим періодом економічного спаду, труднощами ринкових трансформаційних процесів, кардинальною зміною відносин власності, трансформаціями системи державного управління тощо.

Тенденції економічного зростання, що сформувалися в державі впродовж кількох останніх років, реалізуються через активізацію економічного життя регіонів. Проведений аналіз свідчить про зростання у 2001-2004 роках практично в усіх регіонах обсягів промислового виробництва, обсягів інвестицій в основний капітал, рівня реальної заробітної плати тощо. При цьому спостерігається позитивна тенденція більш високих темпів економічного зростання у менш розвинених регіонах. Протягом 2003-2004 рр. промисловий сектор економіки України забезпечував доволі високі темпи розвитку – обсяг промислового виробництва Структура промислового комплексу регіонів за останні роки не зазнала вагомих змін, тому для більшості регіонів вирішальне значення продовжує відігравати одна-дві галузі. Так, пріоритетною галуззю промислового виробництва для 16 реґіонів є харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів; для Дніпропетровської, Запорізької та Донецької областей – металургія та оброблення металу; для Закарпатської та Сумської областей – машинобудування, для Луганської та Полтавської областей – виробництво коксу, продуктів нафтопереробки та ядерного палива; для Івано-Франківської, Миколаївської, Рівненської областей та м. Севастополь – виробництво та розподілення електроенергії, газу та води.

Найбільш розвиненими промисловими регіонами є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Полтавська, Харківська області та м. Київ, сумарна частка яких становить понад 60% загальнодержавного промислового виробництва.

Існує велика різниця у інвестиційній привабливості регіонів для іноземних інвестицій. Найвищий інвестиційний рейтинг має м. Київ (його частка становить понад третину всіх іноземних інвестицій), а також Дніпропетровська, Київська, Запорізька, Донецька, Одеська області. Водночас питома вага у загальному обсязі іноземних інвестицій 6 регіонів становить менше 1 %.

73. Типізація економічних районів України за рівнем їх розвитку. Аналіз рівня економічного розвитку областей України, економічних районів свідчить про істотні відмінності між ними.

У першу чергу треба зазначити, що за величиною території області можуть відрізнятися у чотири рази (Одеська область має площу 33,3 тис. км2, а Чернівецька — 8,1 тис. км2), за чисельністю населення — в п'ять разів (Донецька — 4,5 млн осіб, а Чернівецька % 0,9 млн осіб). Впродовж XX століття економічний потенціал регіонів України формувався під впливом багатьох чинників, серед яких домінуючими була наявність і обсяги природних ресурсів. Зосередження в Донбасі та Придніпров'ї значних запасів руд і палива було основою формування металургійних центрів гірничодобувної промисловості. Власне індустрія Донецького і Придніпровського економічних районів є основою економічного потенціалу всієї України.

Визначення рівня економічного розвитку можна проводити за різними показниками. Однак найбільш суттєвим показником є обсяги ВВП на одну особу за областями.

До інших показників, що диференціюють області України за рівнем економічного розвитку, належить середня заробітна плата в регіоні, споживання продовольств, обсяг послуг на одну особу, протяжність транспортних комунікацій на 1000 км2 території, показники розвитку освіти і охорони здоров'я.

74. Визначити місце і спеціалізацію економічних районів в системі територіального поділу праці. Територіальна спеціалізація - результат раціонального використання можливостей ефективного виробництва масової, як правило, дешевої продукції, що може мати міжнародне і загальнодержавне значення. Спеціалізація регіонів на виробництві окремих видів продукції є одним із чинників підвищення ефективності суспільного виробництва. В окремих випадках це є прямим наслідком природних умов, а в інших - результатом цілеспрямованої діяльності людини і визначається сукупністю природних, історичних та екологічних чинників. Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону в територіальному поділі праці. До спеціалізованих відносяться ті галузі господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій території, можуть ефективно обслуговувати потреби не лише свого, але й інших регіонів. Основою характеристики регіональної спеціалізації є високий рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва в регіоні, активна участь у загальнодержавному поділі праці. Територіальний поділ праці є процесом спеціалізації певної території (групи країн, однієї країни чи її районів та місцевостей) на виробництві відповідних видів продукції та послуг на основі розвиненого обміну з іншими країнами.

75. Розкрити сутність основних суспільно-територіальні властивостей регіону. У найбільш узагальненому трактуванні районування – це загальнонауковий метод систематизації інформації у найрізноманітніших цілях. Виходячи з цього, економічне районування – це метод систематизації інформації про територіальну організацію продуктивних сил та територіальні відмінності соціально-економічного життя країни. У той же час, згідно зі змістом цієї категорії, економічне районування – це процес поділу країни на економічні райони, які історично склалися у процесі розвитку і розміщення продуктивних сил, господарського освоєння території.
Кожен економічний район відзначається своїми суспільно-територіальними властивостями та повинен розвиватися згідно з індивідуальною стратегією розвитку продуктивних сил, яка б виходила із загальнодержавних цілей та можливостей, і ресурсів відповідної території.

Суспільно-територіальні властивості регіонів: геополітичне положення, демографічну ситуацію, інтегральний потенціал, рівні економічного і соціального розвитку, структуру і зовнішню функцію виробництва, екологічну ситуацію, якість життя населення тощо.

76. Висвітлити методичні підходи до визначення фінансової стійкості регіону. Здатність регіональних соціо-еколого-економічних систем ефективнофункціонувати та стійко розвиватися залежить від рівня фінансової спроможності

регіонів, які на сьогоднішній день різняться суттєвою галузевою, територіальною тафункціональною диференціацією. Тому регіони України повинні неодмінно контролюватирівень своєї фінансової спроможності, а для цього необхідні систематичні оцінки її рівнів. Це вимагає ідентифікації тих аспектів фінансової спроможності, які є найважливішимидля удосконалення функціонування економіки регіону та стимулювання економічногозростання. Таким чином, для управління економічними, соціальними й екологічнимипроцесами на регіональному рівні важливим є визначення рівня фінансової спроможностірегіону. З одного боку, фінансоваспроможність – це конкретний стан соціально-економічної системи, за якого воназадовольняє економічні, соціальні й екологічні потреби та задовольнятиме їх умайбутньому, а з іншого боку, фінансова спроможність – це передумова виникнення нових можливостей розвитку, забезпечення конкурентоспроможності. Так, фінансова спроможність регіону передбачає його здатність забезпечувати гідніумови для розвитку, які базуються на можливості суб’єктів регіональних відносин спільноформувати та реалізовувати фінансову стратегію забезпечення сталого регіональногорозвитку, залучати до цього процесу наявні та потенційні фінансові ресурси регіону в даномуперіоді для фінансування економічних, соціальних і екологічних програм розвитку,

встановлювати максимальні та раціональні напрямки їх розподілу та використання. Оцінка фінансової спроможності регіону передбачає кількісне та якісне її вимірювання. Кількісне вимірювання можна здійснювати шляхом використання статистичнихданих щодо фінансового потенціалу, фінансової дієздатності та фінансової стійкостірегіону. За допомогою такого вимірювання можна дослідити напрями й розміри коштів, що спрямовуються на розвиток регіону, а такожнайбільш загальні тенденції йогозабезпечення. Перспективним підходом оцінювання фінансової спроможності є використанняметодики обчислення інтегрального індексу. Дана методика передбачає можливістьрозрахунку інтегрального показника фінансової спроможності регіону в цілому та заокремими критеріальними характеристиками і виявлення процесів і тенденцій в основнихпідсистемах фінансової регіональної системи.

77. Охарактеризувати податкоспроможність областей України. Розглядаючи проблему оподаткування з позицій регіонального розвитку, необхідно справедливо розподіляти податковий тягар між усіма регіонами, враховуючи їх податко­спроможність, що означає вилучення податкових надходжень з регіонів відповідно до їх можливостей з урахування потреб соціально-економічного розвитку при використанні усіх регіональних ресурсів, а також розширення бази оподаткування. Диференціація регіонів України обумовлена їх різним рівнем економічного розвитку, передусім у промисловому плані. Більшість першої групи – менш дотаційних областей -- складають адміністративно-територіальні одиниці Сходу України. На Східний економічний макрорайон припадає 65 % виробництва промислової та 33 % сільськогосподарської продукції, 51,8 % експорту України. На противагу йому стоїть розвиток Західного економічного макрорайону, питома вага якого в товарній продукції промисловості України набагато нижча від зазначених вище показників і складає близько 37 %, сільського господарства, навпаки, вища – 52 % Податкоспроможність є ключовою у фінансовому плані категорією, кількісні виміри якої відображають можливості регіону щодо виділення в бюджет країни грошових ресурсів після задоволення потреб власних відтворювальних процесів. Оскільки для економічного зростання регіону і країни в цілому необхідно не просте, а розширене відтворення для нарощування національного багатства та всіх процесів життєдіяльності суспільства, формалізовано податкоспроможність можна відобразити таким чином:

П = ВВП – Пв,

де П – податкоспроможність області;

ВВП – валовий внутрішній продукт області;

Пв – потреби на відтворювальні процеси в області.

Під середньою по областях податкоспроможністю треба розуміти обсяг доходів в межах України, що може бути об’єктом оподаткування закріпленими за громадами податками і припадає на одиницю адміністративно- територіального утворення (одну область). Ті громади, що мають доходи, нижчі рівня середньої податкоспроможності, потребуватимуть фінансової допомоги для надання послуг на відповідному рівні. Інша група громад матиме надлишок власних фінансових ресурсів для цих потреб і повинна їхню частину передати державі

78. Надати характеристику інвестиційному процесу в регіонах України. Інвестиції – один з найбільш важливих і дефіцитних ресурсів економіки регіону, ефективне використання якого в національних умовах ускладнюється процесом

трансформації економічних відносин і радикальних змін принципів інвестування.Наявні диспропорції в економічному розвитку регіонів України небезпідставно пояснюються відсутністю або недостатніми обсягами інвестиційних надходжень. Натомість не завжди залучені в економіку регіону інвестиції призводять до позитивних зрушень в окремих галузях чи господарствірегіону в цілому. Причина цього криється у недосконалості управлінськихзаходів у сфері регіонального інвестування, і, як наслідок, неефективностіпроцесів використання обмежуваних обсягів інвестицій. на ризик проекту.Для виробничого потенціалу регіону потреба в інвестуванні зумовлена багатьма причинами, основними серед яких є передовсім поновлення абозаміна діючої матеріально-технічної бази виробництва, її вдосконалення або

модернізація, необхідність нарощування і введення у дію принципово новихвиробничих потужностей як результат збільшення обсягів виробництва і освоєння нових видів діяльності. За цих умов саме комплексний підхід до інвестиційних процесів у регіоні впливатиме не тільки на розвиток окремих галузей, а й на регіональнуекономіку в цілому. Своєчасна та збалансована реалізація інвестиційнихпрограм у територіально-галузевому розрізі (як міжрегіональних, так і транскордонних) здійснює стабілізуючий та стимулювальний вплив на удосконалення територіальної організації окремих галузей. І навпаки, надмірно розтягнута в часі, роз'єднана територіально безсистемна реалізація інвестиційного процесу створює диспропорції в органічно взаємопов'язаному господарському комплексі країни.

79. Визначити процесу регіоналізації соціально-економічного розвитку України. Соціально-економічна регіоналізація є процедурою структуризації суспільної діяльності людини за її найважливішими ознаками і властивостями, які враховуються в принципах, критеріях і показниках.

До принципів регіоналізації належать:

об'єктивна суспільна цілісність території, що грунтується на взаємопов'язаності всіх її компонентів;

перспективність діяльності людини, що дає можливість пов'язувати інтереси регіону з державними інтересами;

ефективна міжнародна спеціалізація, що характеризується вигідними зовнішніми зв'язками;

комплексно-пропорційний розвиток на основі внутрішніх зв'язків;

єдність соціально-економічної регіоналізації та адміністративно-територіального устрою;

соціальна та екологічна ефективність процесу життєдіяльності населення.

Критеріями процесу регіоналізації мають бути: наявність вузлової проблеми як єдності природи, виробництва і людей; відтворюваність процесів господарської діяльності, їхня ефективність і просторова локалізація;

урахування регіоноутворюючого значення міст як ядер господарських

вузлів, центрів і пунктів;

рівень сформованості та інтенсивності зв'язків;

імовірність новобудов, освоєння природних ресурсів з урахуванням вимог екологічної безпеки;

рівень життя населення.

В останнє десятиріччя багато вчених (Ф.Д. Заставний, В.А. Поповкін, Б.Я. Панасюк та ін.) зробили спроби розробити варіанти схем поділу України на економічні регіони. Вони суттєво відрізняються за чисельністю, межами та назвами регіонів. У сучасних умовах назріла потреба не обмежуватись економічним районуванням. Оскільки зв'язки між економічними і соціальними процесами безпосередні й нерозривні, потрібна соціально-економічна регіоналізація, придатна для застосування багатьох сфер суспільної діяльності.

Однією з найбільш вдалих спроб соціально-економічної регіоналізації є схема, запропонована О.І. Шаблієм. Він виділяє в Україні шість соціально-економічних регіонів. їхні ядра — найбільші міські агломерації. Проте розробники альтернативної схеми вважають, що вона має певні вади: невдалі назви окремих регіонів, недоцільність віднесення Хмельницької області до Західного регіону.

Група вчених Національної академії наук (М. Долішній, М. Паламарчук, О. Паламарчук) на основі дослідження природи, населення і господарства України, вивчення спроб соціально-економічної регіоналізації інших авторів прийшли до висновку, що макрорегіонів на території України можна виділити шість: Центральний, Донецький, Західний, Придніпровський, Причорноморський, Харківський

80. Визначити основні принципи регіональної політики. Державна регіональна економічна політика спрямована на забезпечення однакових умов функціонування регіональних господарських комплексів та збереження територіальної цілісності Української держави. Вона ґрунтується на таких основних принципах:

— правове забезпечення подальшого посилення економічної самостійності регіонів шляхом чіткого розмежування повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, зміцнення їх фінансово-економічної бази та підвищення відповідальності у вирішенні завдань життєзабезпечення і комплексного розвитку територій;

— дотримання пріоритетів загальнодержавного значення та органічної єдності розвитку продуктивних сил регіонів і завдань соціально-економічного розвитку країни в цілому;

— врахування вимог екологічної безпеки під час реформування структури господарських комплексів регіону і розміщення нових підприємств.

Метою державної регіональної економічної політики є:

— збільшення національного багатства країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного, трудового і науково-технічного потенціалу кожного регіону та тісного співробітництва між регіонами;

— послідовне здійснення заходів щодо поступового вирівнювання соціально-економічного розвитку регіонів, підвищення ефективності територіального поділу праці, раціоналізації системи розселення, врахування економічних, соціальних, історико-культурних та інших особливостей регіонів під час проведення місцевих економічних реформ;

81. Розкрити сутність поняття “територіальна справедливість оподаткування”. Розглядаючи проблему оподаткування з позицій регіонального розвитку, необхідно справедливо розподіляти податковий тягар між усіма регіонами, враховуючи їх податко­спроможність, що означає вилучення податкових надходжень з регіонів відповідно до їх можливостей з урахування потреб соціально-економічного розвитку при використанні усіх регіональних ресурсів, а також розширення бази оподаткування.

“податкоспроможність територіальної громади” – це обсяг доходів, який потенційно може бути об’єктом оподаткування комунальними податками на душу населення в межах конкретного територіального колективу.

Необхідно зазначити, що податкоспроможність регіону можна розглядати по-різному. Щодо її змісту, то його можна трактувати у вузькому і широкому тлумаченні цього терміна. У вузькому розумінні дана категорія відноситься лише до сфери оподаткування і характеризує певним чином можливості регіону щодо наповнення бюджетів та його внеску в процес перерозподілу ВВП. Але навіть при цьому вона певною мірою відбиває співвідношення інтересів країни і регіону, тобто має значно ширший статус, ніж регіо­нальний. У широкому розумінні сутності цієї категорії податкоспроможність, з одного боку, визначає можливість (чи неможливість) регіону одночасно зі сплатою податків реалізувати розширене виробництво на своїй території, а значить – реалізувати і економічне зростання. З іншого – податкоспроможність виступає “інтегрованим” чинни­ком (якому “делегували” свої позитивні імпульси росту всі суспільно-природні власти­вості і характеристики регіону) покращання макроекономічної ситуації в країні, її інвести­ційного клімату, підвищення рівня її фінансової стійкості тощо.