Районоутворюючі чинники та види районування. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Районоутворюючі чинники та види районування.



Головним районоутворюючим чинником у кожній країні є ТПП.
2-м важливим районоутворюючим чинником, який є похідним від ТПП, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). ТПП веде до формування галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють.
До основних районоутворюючих чинників належать також і найбільші міста країни — великі регіональні і інд-ні центри з зонами ек. тяжіння до них периферійних територій.

Важливе районоутворююче значення мають особливості ек.-географіч. положення території району. Вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства.
На утворення ек. району великий вплив мають природні умови і ресурси. Наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації ек. районів на тих чи інших галузях промисловості.
Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної організації виробництва — промислові центри, промислові вузли, одно- і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агро-ві комплекси. Важливу роль у формуванні ек. районів відіграє транспорт.

Виділяють два основних види ек. районування: загальне (або інтегральне) та галузеве.

Інтегральне районування відображає просторову взаємодію всіх компонентів суспільно-географічних комплексів на певній території. Це районування передбачає розчленування території як цілісного природничо-соціо-економічного явища. Загальне районування охоплює природу й усе народне господарство певної країни з усіма його галузями та зв’язками.

Інтегральне районування здійснюється на двох рівнях:

– макрорівень (для України це виділення трьох економічних макрорайонів);

– мезорівень (від 5-ти до 10-ти мезорайонів).

За цим районуванням виділяється 3 підтипи ек. районів: Великі ек. райони., Середні р., Малі р.(мікрорайони).

Галузеве економічне районування поділяє територію країни на окремі райони, виходячи з однієї певної ознаки – однієї галузі виробництва.

Галузеве (спеціальне) ек. районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов’язаних з ними обслуговуючих виробництв. Їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (ґрунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв’язків.
Галузеві ек. райони є складовою частиною загальних ек. районів. Галузеве районування пос Система економічного районування України.

1. Теорія економічного районування.

2. Районоутворюючі чинники та види районування.

3. Економічний район, його сутність.

4. Системи економічного районування України.

1. Усі країни світу характеризуються суттєвими територіальними відмінностями, зокрема, великою своєрідністю спеціалізації та структури виробництва, які обумовлені природними, економічними, соціальними, історичними умовами. На цій об’єктивній основі розвивається внутрішньодержавний територіальний поділ праці та формуються своєрідні природно-господарські утворення, які характеризуються певною спеціалізацією – так звані економічні райони. Їх виділення, вивчення, прогнозування розвитку і лежить в основі економічного районування країни.

У найбільш узагальненому трактуванні районування – це загальнонауковий метод систематизації інформації у найрізноманітніших цілях. Виходячи з цього, економічне районування – це метод систематизації інформації про територіальну організацію продуктивних сил та територіальні відмінності соціально-економічного життя країни. У той же час, згідно зі змістом цієї категорії, економічне районування – це процес поділу країни на економічні райони, які історично склалися у процесі розвитку і розміщення продуктивних сил, господарського освоєння території.

Кожен економічний район відзначається своїми суспільно-територіальними властивостями та повинен розвиватися згідно з індивідуальною стратегією розвитку продуктивних сил, яка б виходила із загальнодержавних цілей та можливостей, і ресурсів відповідної території. Вивченням продуктивних сил економічних районів, обгрунтуванням стратегії їх соціально-економічного розвитку займається економічне районування, яке в цьому ракурсі виступає як наука – важлива складова в палітрі економічної науки.

Економічне районування – найважливіша передумова дієвого регіонального програмування, проведення ефективної державної регіональної політики.

Методологічні основи економічного районування закладені у дослідженнях цілого ряду вчених-районологів, зокрема, у працях М.М. Колосовського, М.М. Баранського, П.М. Алампієва, Ю.Г. Саушкіна, А.М. Колотьєвського, І.В. Нікольського та інших. Плідно працювали в галузі економічного районування такі українські вчені, як О.Г. Діброва, К.Т. Воблий, М.М. Паламарчук, Ф.Д. Заставний, М.Д. Пістун, Д.І. Шаблій, А.Т. Ващенко, І.О. Горленко, Л.М. Корецький, С.С. Мохначук, В.А. Поповкін.

2. Основні чинники, які впливають на виділення районів:

– характер виробничих відносин, способів виробництва;

– геополітичне положення;

– територіальний поділ праці і спеціалізацію господарської діяльності;

– природні умови і ресурси;

– населення з його трудовими навиками, комунікаційними, етнічними, національними особливостями, відмінностями у способі життя;

– характер виробничо-технологічної взаємо-пов’язаності, інтегрованості виробництва;

– систему розселення і територіальної організації виробничої та соціальної інфраструктури та ін.

Виділяють два основних види економічного районування: загальне (або інтегральне) та галузеве.

Інтегральне районування відображає просторову взаємодію всіх компонентів суспільно-географічних комплексів на певній території. Це районування передбачає розчленування території як цілісного природничо-соціо-економічного явища. Загальне районування охоплює природу й усе народне господарство певної країни з усіма його галузями та зв’язками.

Інтегральне районування здійснюється на двох рівнях:

– макрорівень (для України це виділення трьох економічних макрорайонів);

– мезорівень (від 5-ти до 10-ти мезорайонів).

Галузеве економічне районування поділяє територію країни на окремі райони, виходячи з однієї певної ознаки – однієї галузі виробництва. Отже, галузевий район – це територія з підвищеною концентрацією виробництва, продукції чи послуг відповідної галузі, що характеризуються специфічними місцевими умовами, їх структурою, проблемами і перспективами розвитку, його територіальною організацією і положенням в системі міжгалузевого господарського комплексу. Це може бути промислове, водогосподарське районування та ін. Районування сільськогосподарського виробництва приймає до уваги лише сільське господарство, структуру сільськогосподарських угідь, спеціалізацію, типи сільськогосподарського виробництва. Галузеве районування є обов’язко-вою аналітичною передумовою встановлення меж інтегральних районів.

3. У концепції територіальної організації суспільства категорія економічний район – ключова. Він існує в об’єктивній дійсності та формується в ході розвитку продуктивних сил суспільного виробництва в цілому. Існує декілька визначень економічного району. У більшості з них підкреслюється його об’єктивна сутність, цілісність, спільність спеціалізації. Найбільш вдалим є визначення класика регіональної економіки, академіка П.М. Алампієва, який визначив економічний район як “географічно цілісну територіальну частину народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, інтенсивні внутрішні економічні зв’язки та нерозривно пов’язана з іншими районами суспільним територіальним поділом праці”.

Економічний район розглядається як система ринків, яка функціонує на основі територіального поділу праці під визначальною дією закону вартості.

4. Значний внесок у розвиток нової сітки економічних районів України зробили в останні роки такі українські вчені, як М.М. Паламарчук, М.Д. Пістун, Ф.Д. Заставний, О.І. Шаблій і В.А. Поповкін. Так, Ф.Д. Заставний виділив дев’ять мезорайонів, що входять до трьох макрорайонів, які названі: Східний, Західний, Південний.

В. Поповкін у праці “Регіонально-цілісний підхід в економіці” (1993 р.) обгрунтував поділ України на 5 макрорайонів і 10 мезорайонів. До макрорайонів він відніс:

1) Центральноукраїнський (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області);

2) Донбас та Нижнє Придніпров’я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області);

3) Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);

4) Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим);

5) Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька області).

На думку автора, такий поділ найбільше сприяє регулюванню основних територіально-економічних пропорцій, удосконаленню територіального поділу праці.

Цікавим є підхід до виділення економічних районів О.І. Шаблія. В основу класифікації економічних районів він поклав не лише економічні, а й соціально-економічні показники, виділивши таким чином 6 специфічних соціально-економічних районів та Автономну Республіку Крим: Східний, Центрально-Східний, Цент-ральний, Північно-Східний, Західний, Південний, Автономна Республіка Крим.

Кожна із запропонованих схем виділяється особливим підходом. Найбільш вдалим, на нашу думку, є районування, проведене Ф.Д. Заставним та М.Д. Пістуном. Мережа районів, яку запропонували ці автори, є найбільш обгрунтованою. Вона об’єктивно відображає особливості сучасного регіонального розвитку України. Однак, на наш погляд, неправомірним є виділення Київського економічного району в складі трьох, а не чотирьох, областей – Київської, Житомирської, Чернігівської та Черкаської, тому пропонується така схема економічного районування.

Включення вищевказаних областей у Київський економічний район є доцільним, оскільки Київська агломерація у зв’язку зі своїми специфічними функціями “столичності” та найвищим у державі рівнем зосередження населення і виробництва протягом багатьох десятиріч суттєво впливала і впливає на їх соціально-економічний розвиток. Це зумовило також розвиток досить інтенсивних господарських та соціально-культурних зв’язків між ними та дало підстави для виділення цього району в окрему природно-господарську цілісність – Київське Придніпров’я. Крім того, шкода, завдана цим областям внаслідок Чорнобильської катастрофи, визначила спільну стратегію соціальної та економічної реабілітації їх території. Недоцільно об’єднувати також в один економічний район причорноморські області та Автономну Республіку Крим. Остання, на нашу думку, повинна виступати окремою одиницею економічного районування України.

Удосконалення сітки економічного районування – безперервний процес, в основі якого лежить розвиток продуктивних сил під впливом науково-технічного прогресу, Концепції стійкого розвитку. На вдосконалення системи економіч-ного районування впливає і трансформація правового, інвестиційного, економічного простору, а також науковий пошук і створення нових знань у галузі складних природничо-суспільних відносин та їх територіальної організації.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; просмотров: 378; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.11.178 (0.012 с.)