Тенденції синтезу основних напрямів економічної науки



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тенденції синтезу основних напрямів економічної науки



До сучасної відносять широкий спектр теорій, концепцій, шкіл західної економічної науки ХХ — поч. ХХІ ст., її основними напря­мами є кейнсіанство, неолібералізм та інституціоналізм.

Кейнсіанська теорія. Публікація роботи Дж. Кейнса (1883­1946 рр.) «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей», 1936 р., була найбільш важливою подією в історії економічної думки Заходу в період між першою та другою світовими війнами, справжньою на­уковою революцією. Дж.Кейнс першим застосовує макроекономіч-ний підхід до аналізу економічних процесів, досліджує функціональ­ні аспекти закономірностей капіталістичного процесу відтворення, кількісні зв'язки таких сукупних (агрегатних) величин, як націо­нальний дохід, сукупний попит, сукупна пропозиція, інвестиції і зайнятість населення, споживання і нагромадження, обсяг грошей, рівень цін, процент тощо. Дж.Кейнс заперечує аксіоми неокласич­ної школи: про автоматичну рівновагу попиту та пропозиції, про національний дохід, як постійну величину за даного економічного потенціалу країни. Криза ринкового господарства — криза переви­робництва, тому її вирішення знаходиться не у сфері пропонування ресурсів (як стверджували неокласики), а у сфері попиту.

Сукупний (ефективний) попит, згідно з кейнсіанською теорі­єю, є вирішальним фактором розвитку виробництва та пропозиції. Спроба вирішення проблеми зайнятості через визначення законо­мірностей руху сукупного попиту і приросту національного дохо­ду складає основну ідею кейнсіанства. Обсяг зайнятості залежить від ефективного попиту на споживчі та капітальні блага. Останній має тенденцію до відставання, що робить повну зайнятість лише ви­нятком. Фактична рівновага встановлюється в умовах неповної за­йнятості і марної витрати ресурсів. Частина національного доходу, що йде на особисте споживання, відображена поняттям відкритого Дж.Кейнсом «основного психологічного закону»: із збільшенням зайнятості та сукупного доходу суспільства зростає і особисте спо­живання, але меншою мірою ніж національний дохід. Внаслідок, збільшується та частина національного доходу, яка йде на збере­ження, що викликає скорочення попиту на споживчі товари. Недо­статнє зростання особистого споживання має бути компенсоване за рахунок зростання інвестицій. Розширення попиту на ринку за­собів виробництва визначається динамікою двох факторів: норми прибутку і норми позичкового процента. Зменшення позичкового проценту і підвищення граничної ефективності капіталу збільшу­ють національний дохід, отже, і зайнятість.

Важливу роль у кейнсіанській теорії відіграє концепція мульти­плікатора (з англ. multiplier — помножувач). У загальному вигляді мультиплікатор (m) є відношенням доходу, викликаного інвестиці­ями, до величини приросту інвестицій:

m = A Y / А /,

де A Y — приріст доходу; АI — приріст інвестицій.

При наявності вільної робочої сили та додаткових потужностей приріст інвестицій в будь-якій галузі викликає приріст доходу не тільки в даній галузі, але і в суміжних галузях, так як туди спрямо­вується додатковий імпульс попиту. Внаслідок прирощення доходу може бути більшим, ніж первісне прирощення інвестицій. Кількіс­но цей зв'язок і визначає мультиплікатор. Чим більша частка до­ходу, який виник в результаті інвестицій, буде споживатися, тим більший імпульс до зростання отримують суміжні галузі. Анало­гічним чином проявляється мультиплікаційний ефект щодо інших видів видатків, насамперед, розширення витрат та інвестиційної ді­яльності держави. В умовах недостатнього попиту підвищення бю­джетних видатків призводить до посилення економічної діяльності. При цьому покриття різниці між пропозицією і попитом не потре­бує повного еквівалентного підвищення бюджетних видатків, саме завдяки присутності мультиплікаційного ефекту.

Також Дж.Кейнс розробляє стратегію державного втручання в економіку з метою стимулювання ефективного попиту, політику дефіцитного фінансування для забезпечення повної зайнятості, так звані «рецепти» макрорегулювання. її основні положення: для під­йому економічної кон'юнктури необхідне збільшення державних капіталовкладень; держава повинна забезпечити «політику деше­вих грошей»; політика перерозподілу доходів на користь соціальних груп з найбільшою схильністю до споживання та інвестування; по­літика, спрямована не зменшення безробіття, розширення системи соціального забезпечення; зміна зовнішньоекономічної політики на користь протекціонізму.

Модель Дж.Кейнса мала статичний характер, його цікавили ко­роткострокові аспекти економічної системи, що пояснювалися осо­бливостями економічного розвитку 30-х рр. ХХ ст. У повоєнний період, в умовах швидкого, але нерівномірного економічного розви­тку, проблема макроекономічної рівноваги переміщується до сфери динаміки

Неокейнсіанство. Р.Харрод, Е.Хансен, Е.Домар, Д.Хамберг, У.Філієр акцентували увагу на кількісних залежностях розшире­ного відтворення або моделях економічної динаміки, економічного зростання. У більш широкому аспекті неокейнсіанська концепція динаміки включає теоретичне пояснення циклічних коливань та систему заходів антициклічного державного регулювання.

Розвиваючи теорію мультиплікатора, послідовники Дж.Кейнса висунули теорію акселератора, згідно з якою приріст доходу у пев­них випадках обумовлює приріст стимульованих інвестицій. На основі поєднання цих теорій розширене відтворення трактується не як соціально-економічний, а як техніко-економічний процес. Внаслідок виникли так звані неокейнсіанські моделі економічного зростання. Досягнення динамічної рівноваги та постійних темпів економічного зростання вважалося не автоматично можливим, а наслідком активного державного втручання в економіку.

Ортодоксальні, хрестоматійні кейнсіанці П.Самуельсон, Е.Хан­сен, Дж.Хікс спрямували зусилля на «примирення» макроекономі-ки Дж. Кейнса та мікротеорії неокласиків. Концепція «неокласич­ного синтезу» поєднала активну кейнсіанську державну політику з регулювання макропропорцій з розвитком максимальної приват­ної ініціативи на мікрорівні. Першою на шляху формування кон­цепції синтезу стає розробка так званої «спрощеної моделі» Кейнса П.Самуельсоном (1915 р.н.). Відмовившись від аналізу фінансової сфери, спрощена модель визначила принципи формування націо­нального доходу. Надалі модель доповнюється грошовими параме­трами. Аналітичною розробкою цього напряму займалися Дж.Хікс (1904-1989 рр.) та Е.Хансен (1887-1976 рр.). Виникла схема доходів-витрат Хікса-Хансена, яка представила теорію Дж.Кейнса в якості окремого випадку концепції загальної рівноваги. Також було визначено, чому автоматичне досягнення повної зайнятості є неможливим. Таким чином, неокласична система, зберігаючи своє теоретичне значення, потребує і кейнсіанську теорію; а капіталіс­тична економіка — кейнсіанську доктрину регулювання.

Посткейнсіанська теорія була сформована злиттям двох нау­кових напрямів англійського (лівого) посткейнсіанства з центром у Кембриджі (Дж.Робінсон, Н.Калдор, П.Сраффа, Л.Пазінетті) та американської групи економістів, представниками монетарно­го посткейнсіанства (Р.Клауер, А.Лейонхуфвуд, П.Девідсон, С.Вайнтрауб, Х.Мінскі). Монетарні посткейнсіанці виступають з різкою критикою кейнсіанської ортодоксії, як теорії рівноваги з неповною зайнятістю. Англійські посткейнсіанці відзначаються антимаржиналізмом, розробляють неорікардіанську теорію ціни і вартості на основі дослідження прямих матеріальних витрат. У га­лузі макротеорії посткейнсіанці наголошують на стимулюванні су­купного ефективного попиту, насамперед, за рахунок споживчих витрат. Ліві кейнсіанці обґрунтовують позицію соціального спря­мування державних витрат: відмову від гіпертрофованих військо­вих витрат та збільшення капіталовкладень у житлове будівництво, інфраструктуру, охорону здоров'я, освіту.

Кейнсіанська концепція, яка завоювала пріоритет в США, у повоєнний період домінує на Заході, настає «епоха кейнсіанства». Криза кейнсіанства, «друга криза економічної теорії» ХХ ст., вини­кає на поч. 70-х рр., коли стратегія бюджетних дефіцитів призвела до розкручування інфляції, а спроби стабілізації економіки націо­нальними заходами були зруйновані нестабільністю світового капі­талістичного господарства.

Неолібералізм. Одночасно з кейнсіанством формується неолі­бералізм (з лат. ИЬвтаїї^ — вільний), методологічною основою якого стають ідеї традиційного лібералізму, нової історичної школи та не­окласики. Неоліберали оцінювали процеси господарчого розвитку з макроекономічних позицій. В методологічному інструментарії неолібералізму маржиналізм вважається, як поширений в західних концепціях теоретичний метод, але не використовується ними як самостійний інструмент дослідження. На відміну від авторів нео­класичних теорій зростання, які досліджували кількісні аспекти ка­піталістичного відтворення, неоліберали розглядали, насамперед, якісні, інституціональні проблеми. Вирішення таких проблем вони вважали достатньою передумовою для знищення фундаментальних кількісних диспропорцій процесу відтворення. З традиційним лібе­ралізмом неолібералізм поєднує, насамперед, ідея індивідуальної свободи та вільної конкуренції. Сучасний неолібералізм визначає функціями держави коригування ринкового ладу та забезпечення соціальної стабільності суспільства.

Провідні центри неолібералізму були сформовані у Великобри­танії — лондонська школа неолібералізму (Л.Робінс), Австрії — ві­денська або неоавстрійська (Л.Мізес, Ф.Хайєк, М.Ротбард), Фран­ції — паризька школа (Ж.Рюєф, М.Алле), Німеччині (В.Ойкен, А.Мюллер-Армак, Л.Ерхард), США — чикагзька (монетарна) школа (Ф.Найт, М.Фрідмен), Італії (Д.Ейнауді).

Засновник теорій неоавстрійської школи Л. фон Мізес (1881­1973 рр.) досліджує організацію економічних систем, поєднує критику соціалізму з обґрунтуванням свободи приватного підприємництва.

Продовження ідей лібералізму стає вчення Ф.Хайєка (1899­1992 рр.) про спонтанний ринковий порядок, який є необхідним для досягнення сукупності різноманітних цілей індивідуумів. Ринок є інформаційним механізмом, який забезпечує отримання система­тичного знання про економіку, як умови ефективної господарчої діяльності. Як пояснює Ф.Хайєк, спонтанний та еволюційний ха­рактер ринкового порядку означає, що будь-яке втручання в еконо­міку може зруйнувати механізм ринку і паралізувати господарську систему загалом. У програмній праці «Шлях до рабства», 1944 р., вчений визначає будь-яку форму державного втручання в економі­ку тоталітаризмом.

Після другої світової війни неолібералізм було оголошено офі­ційною доктриною Західної Німеччина (ФРН). В.Ойкен та його однодумці Ф.Бьом, Х.Гроссман-Дерт, Ф.Лутц, Ф.Майєр у Фрай-бурзькому університеті видають щорічник «Ордо» (з лат. ордо — лад), який відіграв роль теоретичної трибуни та надав назву захід­нонімецькому неолібералізму — ордолібералізм. За визначенням В.Ойкена (1891-1950 рр.), економічний лад є сукупністю госпо­дарчих форм, в яких відбувається щоденний господарчий процес. Вчений виділив два основних типи економічного ладу (ідеального господарства): центрально-кероване та вільне ринкове господар­ство, останнє є основою економічного порядку, оскільки забезпе­чує підприємницьку ініціативу, розвиток економіки та становлення рівноваги завдяки дії конкурентних сил.

Німецькі неоліберали формулюють засади «теорії соціального ринкового господарства», як економічного порядку, за якого кон­курентна ринкова економіка доповнюється соціально спрямованим втручанням сильної держави. За твердженням неолібералів, «соці­альне ринкове господарство», або так званий «третій шлях», — це синтез вільного і соціально-обов'язкового суспільних устроїв. Дер­жаві відводиться роль «арбітра», який не бере участі у грі, запобігає «катастрофі», проявами якої є безробіття, економічні кризи, рево­люції. Складовими соціального ринкового господарства, згідно з А.Мюллер-Армаком («Управління економікою і ринкове господар­ство», 1947 р.), є конкурентна ринкова економіка та держава, що за допомогою економічних механізмів перерозподіляє національний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості. Високі тем­пи економічного розвитку Німеччини 50-х. рр. ХХ ст. були оголо­шені «економічним дивом», а його творцями — німецькі неолібе-рали на чолі з впливовим політиком Л.Ерхардом (1897-1977рр.). Надалі доктрина «соціального ринкового господарства» модифіку­ється у теорію «сформованого суспільства», основою якого є «за­гальний добробут».

Неолібералізм зберіг свою роль у сучасній економічній думці Німеччини. Переважна частина громадян вважає, що соціальному ринковому господарству немає альтернативи ні в сучасному, ні в майбутньому. Але наголос зроблено більше на ринковому, ніж на соціальному характері економіки країни.

У 70-х рр. ХХ ст. на хвилі критики кейнсіанської концепції дер­жавного регулювання, обумовленої кризовими явищами в економіці країн Заходу, формується неоконсерватизм як загальна світогляд­на платформа сучасної неокласики. Найбільш впливовими школа­ми даного напряму є монетаризм, економічна теорія пропозиції та школа раціональних очікувань (нова класична теорія).

Засновник чикагзькоїшколи монетаризму М.Фрідмен (1912 р.н.) на основі дослідження кризових явищ в економіці США («Моне­тарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960», у співавторстві з А.Шварц, 1963 р.), робить висновок, що циклічність економічного розвитку має грошову природу, саме зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об'єктами державного контролю. Проблема інфляції стає для монетаристів вихідним пунктом критичного пере­гляду кейнсіанської доктрини. М.Фрідмен виступає з різкою кри­тикою політики дефіцитного бюджетного фінансування, визначаю­чи ії постійним фактором інфляції. Грошова політика повинна бути спрямована на досягнення відповідності між попитом на гроші та їх пропозицією. М.Фрідмен пропонує «грошове правило»: стабільний приріст кількості грошей щорічно, який збігається із щорічним тем­пом зростання реального ВНП в довготривалій перспективі, і ви­значає цей показник — 4-5% на рік. Такий підхід забезпечуватиме стабільну грошову кон'юнктуру.

М.Фрідмен наголошує на вирішальному значенні свободи у рин­ковій економіці. Спроба за допомогою державного регулювання, у тому числі за допомогою інфляції, зменшити рівень безробіття, на думку М.Фрідмена, тільки посилює економічну нестабільність. Пропонуючи максимальне скорочення бюджетних асигнувань на соціальну сферу, на підтримку державного сектора господарства, неоконсерватори впливали на економічну політику правих, консер­вативних урядів — у Чилі, за правління диктатора А.Піночета, «тет-чиризму» у Великобританії, «рейганоміки» у США.

Школа раціональних очікувань (Р.Лукас, Т.Сарджент, Н.Вол-лес, Е.Прескотт, Р.Барроу) виникла на основі застосування прин­ципів мікроекономічного аналізу до сфери макроекономіки. «Ра­ціональна» поведінка учасників економічної діяльності, на основі ефективного використання усієї наявної інформації про економіку, здатна передбачати і нейтралізувати економічну політику уряду.

Теоретики економіки пропозиції (supply-side economics) А.Лаф-фер, М.Фелдстайн, Р.Мандель, М.Боскін, Р.Ріган обґрунтовують необхідність довгострокового державного впливу на пропозицію, стимулювання приватної ініціативи та підприємництва. Руйную­чими механізм ринку силами було визначено кейнсіанське антици-клічне регулювання, бюджетний перерозподіл доходів. Заходи реа­лізації державної політики у межах теорії економіки пропонування були спрямовані на скорочення податків з метою стимулювання інвестицій, приватизацію державних підприємств, розмежування бюджетної та грошової політики, скорочення соціальних програм. Рекомендації та висновки теорії пропонування отримали практич­не втілення в економіці США 80-х рр. ХХ ст.

Інституціоналізм (з лат. institutio — спосіб дій та близького до нього — «інститут» зовнішнє втілення інституцій, закріплення їх у вигляді правових, соціальних норм) виник на початку ХХ ст. в США як альтернатива неокласичному напряму. Як і інші еконо­місти реформістського напряму, інституціоналісти пов'язували з державним регулюванням економіки надії на створення стабільної та ефективної системи, в якій поєднуються приватні та суспільні інтереси, наголошували на необхідності суспільного контролю над бізнесом. Ідейно-теоретичними витоками інституціоналізму стала філософія американського прагматизму Дж.Дьюї, ліберальна полі­текономія Дж.С.Мілля, німецька історична школа та соціальний дар­вінізм. Методологія інституціоналізму основувалася на принципах історизму та еволюціонізму, використання емпірико-статистичних методів обумовило практичну спрямованість інституціоналізму. Інституціоналізм розширює межі економічної теорії, звертається до галузі права, політології, соціології, психології тощо.

Період 20-30-х рр. ХХ ст. отримав назву американської або ста­рої школи інституціоналізму. Досліджувалися питання, пов'язані із процесами монополізації економіки, конфлікти інтересів у сфері економіки. Американська школа розвивається за трьома напряма­ми: соціально-психологічний інституціоналізм Т.Веблена (1857­1929 рр.); соціально-правовий Дж.Коммонса (1862-1945рр.); емпі­ричний (кон'юнктурно-статистичний) В.Мітчелла (1874-1948 рр.).

Засновник соціально-психологічного інституціоналізму Т.Веб-лен («Теорія бездіяльного класу», 1899 р.) вивчає економічні явища як традиції, які, з'явившись, набувають інерції та авторитету. Пове­дінка людей, спонукальні мотиви, закріпившись у вигляді інститутів, визначають надалі економічні відносини і соціально-економічний розвиток суспільства. Економічні явища Т.Веблен виводить із сус­пільної психології, пропонує відмовитися від класичної концепції «homo economicus» на користь «homo sociologiicus» (людини соціо­логічної). Розвиток техніки вчений вважає визначальним, детермі­нуючим увесь соціально-економічний розвиток. Т.Веблен виступає за реформування капіталізму, який у нього зводиться до «революції інженерії», встановлення влади технократії, інтереси якої збігають­ся з інтересами суспільства. Дж.Коммонс розробляє правові аспек­ти раннього інституціоналізму. Згідно з концепцією Дж.Коммонса внутрішні суперечності капіталізму можуть бути усунені шляхом інституціоналізації — утвердженням державою юридичних норм. Лідер емпірико-прогностичної течії В.Мітчелл досліджує циклічні коливання, обґрунтовує концепцію «безкризового циклу». Засобом пом'якшення циклічних коливань і досягнення сприятливої еконо­мічної кон'юнктури було визначено державне планування.

У другій половині ХХ ст. в умовах «глобальної промислової революції» інституціоналізм відновлюється у вигляді теорій, які відображають трансформацію економічних і соціальних структур. Виникає соціально-інституціональний напрям. У центрі дослід­ження — промислові корпорації, менеджмент, розвиток людини і суспільства. Методологія соціально-інституціонального напряму враховувала і еволюцію інститутів, яка змінює умови господарчо­го життя, і вплив економіки на інститути. Серед нових концепцій найбільш суттєвими були теорії системної трансформації капіта­лізму — теорії народного капіталізму, демократизації власності, ре­волюції менеджерів (А.Берлі, Г.Мінз, Дж.М.Кларк, П.Друкер);

технократичні теорії (Дж. Гелбрейт); інституціонально-соціологіч-ні дослідження (Ф.Перру, Р.Арон); футурологічні теорії (Г.Кан, А.Тоффлер). Розробка проблем інноваційної економіки П.Друкером отримала обґрунтування у сучасних теоріях «підприємницької еко­номіки», «суспільства найманих власників», «суспільства знання», «інформаційного суспільства».

В останні десятиріччя у межах неокласичної теорії виникає но­вітня течія світової економічної думки — неоінституціоналізм. Предметом вивчення стає інституціональне середовище, тобто фундаментальні політичні, соціальні і юридичні правила, в межах яких відбуваються процеси виробництва та обміну. Насамперед, учені прагнули з'ясувати внутрішню суть таких важливих суб'єктів ринку, як фірма, домогосподарство (сім'я), держава. Неоінституці-оналісти застосують методи економічного аналізу для дослідження як ринкових, так і неринкових явищ. Поширення порівняльного аналізу граничних витрат та переваг до проблем, які є предметом аналізу інших суспільних дисциплін отримало назву «економічного імперіалізму» (Г.Беккер). Вже наприкінці минулого століття нео-інституціоналізм отримав загальне визнання та увійшов у якості складової частини в основне ядро (мейнстрім) економічної теорії Заходу.

Основними теоріями школи є: транзакційна теорія (Р.Коуз, О.Вільямсон); теорія прав власності (Р.Коуз, А.Алчіан, Г.Демсетц, Р.Познер); теорія суспільного вибору (Дж.Б'юкенен, Г.Таллок, М.Олсон); нова економічна історія (Д.Норт, Р.Фогель).

Транзакційна теорія має фундаментальне значення у неоінсти-туціоналізмі. Р.Коуз вводить в економічну теорію принципово нову категорію — новий клас витрат, які отримали назву транзакційних або «витрат використання ринкового механізму». У програмній статті «Природа фірми», 1937 р., вчений відповідає на запитання: чому існує фірма, якщо існує ринок? Згідно з Р.Коузом фірма іс­нує для того, щоб економити на витратах, пов'язаних із укладанням ринкових угод. Зв'язок між правами власності та транзакційними витратами був сформульований Р.Коузом у статті «Проблема со­ціальних витрат», 1960 р., та отримав назву «теореми Коуза».

В ост. трет. ХХ ст. послідовники Р.Коуза американські еко­номісти А.Алчіан, Г.Демсетц, Ч.Меклінг, інші дослідники теорії прав власності публікують праці, присвячені структурі фірми, де обґрунтовують так званий «контрактний підхід»: фірма досліджу­ється як система міжособистих контрактів, укладання яких не по­требує транзакційних витрат. Такий підхід до дослідження фірми дозволив проаналізувати права власності, їх поєднання та пов'язані з цим різноманітні форми фірми — від приватної, до акціонерної та державної.

Теорію суспільного вибору також називають новою політич­ною економією, оскільки вона вивчає політичний механізм при­йняття макроекономічних рішень. Автор теорії Дж.Б'юкенен ана­лізує взаємовідносини всередині державного апарату; застосовує критерії корисності оцінки до державної влади. Держава, згідно з Дж.Б'юкененом, є особливим ринком, який включає виборців, де­путатів та чиновників. Сфера політичної діяльності є сферою об­міну голосів та політичних обіцянок. Державні чиновники, насам­перед, прагнуть до максимізації власного добробуту, а не добробуту суспільства. Дж.Б'юкенен надає наукову інтерпретацію багатьом, не дослідженим раніше явищам: «пошуку політичної ренти, економіки бюрократії, проваллям держави (уряду).

Нова економічна історія виникла внаслідок використання те­орії транзакційних витрат та теорії прав власності для аналізу змін, що відбувалися в економіці різних країн у тривалому історично­му періоді. Д.Норт та Р.Фогель широко застосовують економіко-статистичне моделювання та гіпотетичні побудови за допомогою ЕОМ для дослідження альтернативного історико-економічного розвитку. Наприклад, досліджували варіанти, за якими у США др. пол. ХІХ ст. або не було громадянської війни, або не було скасоване рабство, або не було масштабного будівництва залізниць. Згідно з отриманим висновком, рабовласницька економіка була більш ефек­тивною, ніж вважали раніше, а будівництво залізниць відіграло важливу, але не вирішальну роль в економічному розвитку країни.

Оцінкою найвищих досягнень учених у галузі теорії та практики економіки, відповідно і історії сучасної економічної думки, є прису­дження Нобелівських премій. Нобелівськими преміями економісти нагороджуються з 1969 р., за цей час лауреатами стали 61 дослідник (станом на кін. 2007 р.). Історія присудження Нобелівських премій з економіки свідчить, що центром розробки теоретико-економічних інновацій є США, 41 нобеліант має американське громадянство. Інші країни представлені громадянами Великобританії, Норвегії,

Швеції, Ізраїлю, Нідерландів, Австрії, Росії, Франції та Індії. На­самперед, важливим фактором домінування США була інтелекту­альна еміграція. У 20-х рр. ХХ ст. у США у пошуках кращих умов життя та праці переїжджають С.Кузнець (народився у Білорусії, навчався у Харківському університеті) та В.Леонтьев (Росія); пе­ред Другою світовою війною, рятуючись від загрози нацизму, іта­лієць Ф.Модільяні, голландець Т.Купманс, мешканець Франції Д.Канеман. Українське коріння мав М.Фрідмен (нар. у США) — батьки емігрували із Західної України. В останні десятиріччя серед лауреатів переважають «природні» громадяни США, що обумовле­но підвищеною увагою до економічної освіти та науки з боку держа­ви та суспільства.

Істотним фактором є і належність лауреатів до провідних на­прямів економічної теорії Заходу, але, по-перше, практика прису­дження премій відображає еволюцію економічної теорії із певним запізненням, а по-друге, опосередковано, через рішення Нобелів­ського комітету. У перші роки серед нобеліантів переважали сучас­ні кейнсіанці П.Самуельсон (премія 1970 р.), Дж.Хікс (1972 р.), так як і у період 1980-1985 рр. (період антикейнсіанства в економічній літературі та в економічній політиці Заходу), — Л.Клейн, Дж.Тобін Р.Стоун, Ф.Модільяні — представники неокласичного синтезу.

Початок «неоліберального наступу» було відзначено премією лідеру неоавстрійців Ф.Хайєку (1974 р.). Надалі визнанням сучас­ної неокласики було присудження премій у сфері макротеорії: мо­нетаристам М.Фрідмену (1976 р.), Р.Манделлу (1999 р.), Е.Фелпсу (2006 р.) та представникам школи раціональних очікувань Р.Лукасу (1985 р.), Ф.Кідланду та Е.Прескотту (2004р.); у сфері мікротеорії: авторам теорії добробуту та загальної ринкової рівноваги — К.Ерроу (1972 р.), Ж.Дебре (1983 р.), М.Алле (1988 р.) та теорії зростання — Дж.Міду (1977 р.), Р.Солоу (1987 р.).

Кінець ХХ ст. позначений посиленням інтересу всесвітньо­го наукового співтовариства до неоінституціоналізму: у 1986 р. премія присуджується розробнику теорії суспільного вибору Дж.Б'юкенену, у 1991-1993 рр. — Р.Коузу, Г.Беккеру, Д.Норту та Р.Фогелю. Необхідно враховувати, що творча спадщина більшос­ті економістів-теоретиків не може однозначно бути віднесена до єдиного напряму. Так, Т.Мюрдаль (1974 р.) починав як провідний теоретик Стокгольмської школи — предтечі кейнсіанства, а надалі

еволюціонував у бік інституціоналізму. Характерною тенденцією є присудження премій економетристам (економістам-математикам), починаючи з першої — Я.Тінбергу, Р.Фрішу та завершуючи остан­німи — Р.Ауманну та Т.Шеллінгу (2005 р.); Л. Гурвічу, Е. Маскіну, Р.Майєрсону (2007 р.)

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.16.210 (0.027 с.)