Інноваційне підприємництво: сутність, роль в економічній системі.

Перехід до ринкових відносин, процеси реформування економіки в Україні свідчать, що в численних програмах перетворень невиправдано мало місця займають питання використання інновацій як засобу і стимулу підприємництва. Тим часом, реформування відносин власності, роздержавлення та приватизація обумовлюють зростання різноманітності форм господарювання, методів організації економічного життя. Це є свідченням не тільки зміни співвідношення між різними формами власності, а й появи принципово нових її форм.

Чільне місце серед останніх посідає інтелектуальна власність. В сучасних умовах сама ця власність відображає складність відносин власності, що виникли і розвиваються разом з новітнім технологічним способом виробництва, утворюючи для його функціонування конкретну соціально-економічну форму. Неспроможність суспільства забезпечити інтенсивний розвиток новітніх технологій, наукових та організаційно-управлінських розробок зумовлює низьку ефективність реформ, відторгнення від економіки науково-технічної активності населення. Світовий досвід засвідчує, що у промислово розвинутих країнах нині інтелектуальне виробництво забезпечує понад 60 % реального збільшення продукції, а в перспективі забезпечуватиме до 90 %.

Особливого значення пошуки ефективних форм реалізації інтелектуальної власності набувають для України, в якій склалася парадоксальна ситуація: значний інтелектуальний потенціал аж ніяк не впливає на темпи економічного зростання, співіснує з надвитратним і неефективним виробництвом. Якщо за період з 1991 по 1999 роки кількість працівників наукових організацій в Україні скоротилась з 295,0 до 134,4 тис. осіб, тобто більше ніж удвічі, то загальна кількість організацій, які виконують наукові дослідження й розробки, за цей період навіть дещо зросла - з 1344 до 1518 одиниць) [1]. Одночасно зменшилась кількість виконаних розробок, а їхній технічний рівень по створенню нових видів техніки й технологій порівняно зі світовим відповідає або перевищує цей рівень тільки у половині випадків. Стає зрозумілим, що збільшення ролі інтелектуальної власності вимагає подальшої трансформації системи економічних відносин, її всебічної орієнтації на посилення інноваційного характеру виробництва.

Вихідним для розуміння інноваційного підприємництва стали роботи Й. Шумпетера, в яких підприємництво вперше було пов'язане з розвитком технології, нововведеннями та економічними зростаннями. Саме таке розуміння через багато років дозволило розглядати підприємство як ключову силу в реалізації досягнень НТП, створенні інновацій.

Серед безлічі різних видів інновацій (наукових, технологічних, організаційних, управлінських, соціальних) провідне місце займають науково-технічні нововведення, які перетворюють у виробничу практику найновіші наукові ідеї. Слід зазначити, що кількість наукових розробок в Україні щорічно скорочується. Так, у 1998 році їх число скоротилось на 2% порівняно з 1997 роком, на 20% - порівняно 1995 роком і майже вдвічі - порівняно з 1991 роком.

Причому, якщо у 1991 році понад 90 % розробок були спрямовані на створення нових видів техніки, то у 1997 році тільки 24%, що обумовлює зниження конкурентоздатності продукції (табл. 1).

Таблиця 1

Кількість виконаних розробок (тис. одиниць)*

Усього розробок	82,0	51,9	44,1	42,6	41,8
У тому числі по створенню нових видів техніки технологій	33,7	21,2	14,9	11,5	10,2
3 них розробки, у яких використано винаходи	6,8	2,9	2,3	1,7	1,3

Незважаючи на незначні масштаби інноваційної діяльності, позитивний вплив на економічний показник впровадження інновацій досить суттєвий: понад 90 % підприємств, що впроваджували інновації, могли одержати приріст продукції, підвищити її конкурентоспроможність та розширити ринки збуту, 55 % - замінити застарілу продукцію новими її видами, понад 40 % - знизити матеріало- та енергомісткість продукції, 32 % - впровадити нові технології, направлені на охорону навколишнього середовища. Отже, втілення у практику інновацій дозволяє збільшити обсяг виробництва, реалізації, підвищити прибутковість та конкурен-тоздатність, прискорюючи появу на ринку якісно нових видів продукції. Нагальна потреба в постійному оновленні продуктів і технологій змушує розвивати наукові та проектні розробки, підпорядковувати виробничу діяльність підприємства прискоренню інноваційних процесів. Тим самим наука, техніка, виробництва, інші сторони діяльності породжують інновації та використовують їх.

Інновацію доцільно розглядати як процес, що об'єднує в собі науку, техніку, підприємство й менеджмент в єдину систему нововведень із специфічними властивостями і закономірностями. До останніх слід віднести високу затратність нововведень, значний рівень ризику та відсотка невдач, висока прибутковість у разі успіху, пускова ланцюжкова реакція, дискретний характер інноваційного процесу. Цей процес може бути представлений як послідовність чотирьох фаз: зародження, освоєння, поширення, зрілості. Так, фаза зародження науково-технічної ідеї характеризується двома властивостями: мати новизну та постійну ринкову потребу в продукті або технології, в яких матеріалізується сама ідея. За цих умов особливу роль відіграє кваліфікований і творчий підхід до управління інноваційним процесом. Він полягає в одержанні і комерціалізації винаходу, нових технологій, продуктів, рішень виробничого, фінансового або управлінського характеру та інших результатів інтелектуальної діяльності. З погляду підприємництва економічна природа інновацій полягає у зміні доходу від ресурсів, а під кутом зору споживання вона уособлює зміну цінності задоволення потреби споживача, допомагаючи йому використовувати новий продукт або технологію для формування чи підвищення конкурентоздат-ності його бізнесу. Тим самим інновація виступає діловим генератором підприємництва, дає науково-технічний, економічний та ринковий ефект. Отже, інноваційний процес вбирає в себе взаємозв'язок та взаємовідносини між генераторами та споживачами об'єктів інтелектуальної власності, між інтелектуальними продуктами і платоспроможним попитом, між науковими ідеями та суспільними потребами. Цей процес спрямований на стикування наукової розробки з реальним ринковим попитом.

Механізм інноваційного підприємства є способом організації інновацій, сукупності спонукальних мотивів, економічних форм і методів управління системою нововведень, що складається під впливом ринкової кон'юнктури та державного регулювання. Головним спонукальним мотивом запровадження інновацій стає не потенційний прибуток як результат досягнення конкурентних переваг, мінімізації витрат, а можливість створити новий ринок або нову нішу на ринку, тобто новий попит за рахунок появи на ринку принципово нових продуктів або диференціації існуючих продуктів. Економічні форми і методи управління інноваційним процесом визначаються значною мірою впливом держави.

Саме держава визначає тип і структуру економічної системи, дію фінансово-кредитних важелів, систему оподаткування, забезпечує концентрацію необхідних ресурсів, несе відповідальність за їх використання. Державне втручання в розвиток інноваційного підприємства визначає стан ринку науково-технічної продукції, співвідношення між пропозицією та попитом на результат інновацій.

Інноваційне підприємство втілює складну сукупність економічних відносин, пов'язаних із включенням відносин інтелектуальної власності в сферу матеріального виробництва. В загальноісто-ричному плані становлення інтелектуальної власності пов'язується з затвердженням авторського та патентного права, які виступають як аналог права капіталістичної власності на засоби виробництва. Адже інтелектуальна власність забезпечує товаровласникові інтелектуального продукту право розпоряджатися своїм товаром на ринку. В подальшому бурхливий розвиток науково-технічної революції, посилення інтеграції науки і виробництва викликав підвищений інтерес науковців і практиків до проблеми інтелектуальної власності, використання інтелектуальних продуктів. З'являються теорії "акумуляції наукового знання" (Д. Белл), "людського капіталу" (Е. Хаксен), "розвитку індустрії знань" (Ф. Махлуп), у яких розглядаються проблеми включення інтелектуальних продуктів у ринкові відносини з приводу відбору, оцінки та визначення критерію корисності.

Особливість використання інтелектуальних продуктів в економічному обігу полягає в тому, що вона передбачає як самостійне використання їх власником, так і передачу їх у тимчасове використання за певну плату, або їх продаж у повне володіння іншому суб'єктові.

Звідси багатосуб'єктність інтелектуального виробництва: це і безпосередньо сам виробник інтелектуального продукту, і представник приватного капіталу або держави. Кожен з наведених суб'єктів інтелектуальної власності претендує на свою частку доходу від використання інтелектуального продукту, яка приймає конкретні економічні форми - заробітної плати, прибутку, відсотку.

Розвиток відносин інтелектуальної власності обумовлений поширенням ринкових відносин, формуванням ринку новинок, який входить складовою частиною в товарний ринок. Поява ринку новинок пов'язана з тим, що просте накопичення інтелектуальних продуктів у будь-яких масштабах автоматично не втілюється в інноваційний процес. Передача інтелектуальних продуктів від однієї фази інноваційного процесу до іншої потребує значних зусиль підприємців, ефективного функціонування посередницьких структур.

Головною метою діяльності посередників на ринку новинок є вміння зробити з інтелектуального продукту товар, який користуватиметься попитом на ринку та приноситиме науково-технічний, економічний ринковий ефект. Нові об'єкти інтелектуальної власності потребують прогнозування, оцінки, налагодження виробництва, проведення маркетингових досліджень та конкретних дій по просуванню нових технологій і продуктів, створення попиту на них. Потрібна певна сукупність економічних відносин, у межах якої відбувається взаємодія суб'єктів інноваційної діяльності, формуються і розвиваються взаємозв'язки між генератором та споживачем інновацій. Інноваційний процес полягає у поєднанні об'єктів інтелектуальної власності з реальним ринковим попитом.

На відміну від виробничого процесу, інноваційна діяльність характеризується:

- кінцевою метою - задоволенням нової суспільної потреби;

- поліваріантністю та невизначеністю шляхів досягнення мети;

- неможливістю детального планування та підвищеним ризиком;

- необхідністю втручання держави в регулювання та стимулювання;

- необхідністю подолання опору в сфері розвитку відносин, інтелектуальної власності;

- особливим механізмом зацікавленості учасників інноваційного процесу;

- гнучкою, із слабкою структуризацією форми організації системи.

На мікрорівні реалізація відносин інтелектуальної власності вимагає зміни економічної поведінки підприємства, його орієнтації на ринкові потреби. На зміну традиційному підходу, в межах якого провідна роль належала виробництву, а дослідження, проектування, маркетинг займають підпорядкове, другорядне місце, останні напрямки діяльності починають відігравати вирішальне значення для досягнення успіху підприємства в конкурентному середовищі.

Слід враховувати ту обставину, що багато-суб'єктність інтелектуальної власності посилює одночасно як тенденції усуспільнення, так і економічної відособленості. Складність проблеми полягає в тому, що розгортання інноваційної системи обумовлює посилення розподілу різних функцій забезпечення її розвитку по окремих незалежних господарюючих суб'єктах, що веде до вдосконалення виконуваних функцій та зниження ризику. Це, у свою чергу, викликає необхідність узгодженості дій фондів венчурного капіталу, дослідних організацій, проектно-впроваджувальних та виробничих структур, збутових підрозділів і спеціалізованих фірм, їх координації на взаємовигідній основі. У противному разі нова система інтересів учасників процесу вступає у протиріччя зі сформованою раніше.

В Україні попередня практика діяльності науково-виробничих об'єднань дозволяє виконувати весь інноваційний цикл у межах однієї замкнутої системи. Характерною рисою вітчизняних підприємств була принципова антиінноваційність. Була створена потужна, але вкрай інерційна техніко-технологічна система "поелементного" виробництва і його вдосконалення. В умовах екстенсивного розвитку та переважання тенденцій відособлення наукових розробок, технологій вона вирізнялась відносною ефективністю. Зміна тенденцій економічного розвитку, посилення інтеграційних процесів у науці, техніці, інтенсифікація виробництва виявила вади цієї системи, її неспроможність змагатися з інноваційними механізмами промислово розвинутих країн. Система поелементного виробництва дозволяє певною мірою вдосконалювати кожний елемент, але не дозволяє застосовувати інтенсивні способи створення принципово нових продуктів і технологій.

Не сталося докорінних змін і в період ринкових перетворень. Застарілість технічного парку, низький рівень виробничої бази більшості промислових підприємств робить проблематичним розгортання самостійної інноваційної діяльності. Реструктуризація підприємств і об'єднань, виділення зі складу науково-виробничих та виробничо-технічних об'єднань окремих структурних підрозділів розриває цілісність науки і виробництва, унеможливлює подальший розвиток інтелектуальної власності на організаційних принципах планової системи.

На наш погляд, розв'язання проблеми розвитку інноваційного підприємництва можливе за двох умов: посилення регулюючої ролі держави і створення системи мотивації щодо інтелектуальної власності.

Регулюючі функції держави реалізуються в сукупності методів прямого втручання в інноваційну діяльність (адміністративно-відомчий та програмно-цільовий підхід) та методів опосередкованого впливу (лібералізації або жорсткому податковому та амортизаційному законодавстві, антимонопольному законодавстві, сприянні подальшому розвитку інфраструктури, зовнішньоекономічній політиці). При цьому розгортання ринкових відносин має базуватися на посиленні методів опосередкованого впливу за одночасного зменшення питомої ваги методів прямого втручання, на що наголошено нами в попередніх публікаціях

 

57. Венчурний капітал як джерело фінансування інноваційного підприємництва.

 

Венчурний капітал (англ. Venture capital) -

1. Важливе джерело фінансування починаючих компаній, або компаній, що перебувають у складних умовах, так званий "ризиковий" капітал. Венчурні інвестиції містять високий ступінь ризику, але одночасно обіцяють гарні перспективи доходу - вищі за середній. Венчурний капітал може надаватися заможними інвесторами, контрольованими банками компаніями й іншими корпораціями, організованими як інвестиційні компанії малого бізнесу (ІКМБ); групами інвестиційних банків і інших фінансових джерел, що поєднують інвестиції у венчурні фонди чи товариства венчурного капіталу з обмеженою відповідальністю. Фінансування венчурних капіталовкладень включає також приватний капітал чи зовнішнє фінансування, що підприємцю вдається залучити, чи здійснюється за допомогою одержання позик в інших фондів, якими традиційні фінансові установи чи не можуть, не хочуть ризикувати. Деякі джерела інвестування венчурного капіталу залучаються на визначених етапах підприємництва, таких як фінансування початкової стадії, фази першого і другого циклу, чи стадія розвитку компанії безпосередньо попередньому публічному продажу акцій (мезонинне фінансування). В обмін на прийнятий на себе ризик венчурні капіталісти можуть одержувати винагороду у вигляді прибутку, роялті, привілейованих акцій, росту вартості акціонерного капіталу та в іншому виді.

2. Гроші інвестиційних фондів чи фірм, що спеціалізуються на фінансуванні росту молодих компаній, звичайно за винагороду у вигляді доходу на акціонерний капітал.

 

58. Підприємства як суб’єкти економічної діяльності.

Підприє́мство — самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торгівельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому Господарським кодексом України та іншими законами.

Загальна характеристика

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту.

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Будь-яке підприємство як юридична особа визначається за такими ознаками: 1.Організаційна єдність. Підприємство — це відповідним чином організована господарська діяльність із певною структурою управління і визначеними принципами внутрішньої побудови. 2.Відокремлення майна. Будь-яке підприємство має власні верстати, устаткування, машини, технологічні пристрої, матеріали, паливо тощо, якими володіє, розпоряджається і користується у виробничому процесі. 3.Майнова відповідальність. Підприємство несе юридичну та економічну відповідальність за своїми обов'язками перед постачальниками, споживачами і державою. 4.До того ж підприємство має право від свого імені й у власних інтересах звертатися до суду із позовами, вимагати відшкодування своїх збитків, якщо вони заподіяні іншим підприємством, або скасування рішень державних органів влади у разі їх незаконного характеру.

Задачі підприємства

1. Одержання доходів, його власникам.

2. Створення робочих місць для населення.

3. Охорона навколишнього середовища.

4. Забезпечення підприємства заробітною платою.

5. Забезпечення персоналу нормальними, прийнятними умовами праці, а споживачів — продукцією

Форми власності

1. Державна

2. Колективна

3. Суспільна

4. Приватна

5. Комунальна

Види підприємств

1. За розмірами (мале, середнє, велике)

2. За способом творення (унітарне, корпоративне)

3. За формами власності

4. За галузями

5. За видом діяльності (виробничі, фінансові, посередницькі, страхові)