Інвестиційна діяльність в Україні

Докладніше: Сучасний стан інвестицій в Україні

Інвестиційна діяльність в Україні^[1] здійснюється на основі:

· інвестування, здійснюваного громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності;

· державного інвестування, здійснюваного органами влади і управління України, Автономної Ресубліки Крим, місцевих Рад народних депутатів за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів;

· іноземного інвестування, здійснюваного іноземними громадянами, юридичними особами та державами;

· спільного інвестування, здійснюваного громадянами та юридичними особами України, іноземних держав. (Абзац п'ятий частини другої статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1955-12 від 10.12.91)

Інвестиційна політика

Докладніше: Інвестиційна політика

Інвестиційна політика — загальнодержавні принципові рішення і заходи, що визначають напрями використання капітальних вкладень у сферах і галузях економіки з метою забезпечення ефективності та пропорційності її розвитку, усунення міжгалузевих і внутрішньогалузевих диспропорцій, досягнення оптимальних співвідношень між розвитком матеріального виробництва і невиробничої сфери.

Інвестиційний клімат

Інвестиційний клімат — сукупність чинників економічного, політичного, правового та соціального характеру, які бере до уваги інвестор, ухвалюючи рішення щодо здійснення інвестицій.

Для оцінки інвестиційного клімату використовують такі узагальнюючі синтетичні показники:

1. політична і фінансова стабільність;

2. рівень загальноекономічного розвитку країни;

3. рівень розвитку ринкової та інвестиційної інфраструктури;

4. ємність внутрішнього ринку;

5. вартість робочої сили;

6. купівельна спроможність населення;

7. рівень криміногенних, екологічних та інших ризиків.

Комплекс чинників, що визначають інвестиційний клімат, можна поділити на три групи.

1. Інституційні: внутрішня і зовнішня політична стабільність, національне законодавство в цілому і політика держави щодо іноземних інвестицій, господарське і фінансове право, міцність державних інститутів, менталітет, ступінь державного втручання в економіку, культура.

2. Економічні: загальна характеристика економіки, ємність фондового ринку, характеристика банківської сфери, стабільність національної валюти, ринкова та інвестиційна інфраструктура, інформаційна відкритість і традиційність, податки і тарифи, вартість робочої сили, доступ до факторів виробництва.

3. Соціально-психологічні: соціальний рівень розвитку суспільства, рівень кваліфікаційної підготовки робочої сили, доступ до факторів виробництва.

Значимість кожного чинника в окремо взятій країні різна в залежності від рівня економічного розвитку, історичних та національних тенденцій.

Інвестиці́йний центр

Інвестиці́йний центр — юридична особа або об'єднання юридичних осіб: фінансових брокерів або/та консультантів, які надають можливість, як фізичним так і юридичним особам користуватись всіма фінансовими та інвестиційними інструментами ринку: інвестиції в цінні папери та нерухомість, бізнес, страхування, кредити, депозити, банківські метали, антикваріат та інше.

Структурні вади інвестицій в слаборозвинених країнах

П. Самуельсон звернув увагу на тісний взаємозв'язок та взаємозалежність заощадження і нагромадження (інвестування). Розглядаючи історичні особливості слаборозвинених країн, він зазначав «збереження старих феодальних традицій» щодо торгівлі, промисловості та ощадливості, в яких «якісна структура інвестицій часто хибна з точки зору національного розвитку». Багато обмежених заощаджень йде на створення скарбів із золота та коштовностей, розкішні житлові будинки, спостерігаються «…тенденції багатих прошарків накопичувати свої заощадження за кордоном — легальними і нелегальними шляхами», що робить недоступними їх використання національною економікою для внутрішнього розвитку.

Економічну основу розповсюдження розкрадання як традиційного відтворювального елементу господарювання становить відсутність масової дрібної приватної власності. Історична практика цивілізованих країн Заходу засвідчує, що тільки поступовий, еволюційний відтворювальний процес формування приватної власності має майбутнє. Формування дійсно трудової приватної власності потребує часу. Пояснюється це тим, що нагромадження капіталу на базі трудової приватної власності досягається за рахунок заощаджень трудових доходів та їх розширеного відтворення протягом кількох поколінь. На базі трудової приватної власності формується філософія середнього класу, про яку так багато писали Макс Вебер, Тоуні і Зомбарт.

Поведінка суб'єктів господарювання формується не тільки в умовах правового економічного поля, а й під впливом рівня усвідомленості, доступу до інформації і знань, культури та менталітету. Однією з особливих рис поведінки людини у нашому суспільстві, що протягом багатьох століть успадковується, є розкрадання. Так, щодо Росії Василь Розанов писав, що там власність складається з таких понять, як «випросив», «подарував» або «обібрав»; власної праці там дуже мало, і тому вона не має ваги і не шанується.

 

Зайнятість населення: форми, структура.

За́йнятість насе́лення — соціальна економічна категорія, яка характеризує залучення населення в суспільне виробництво.

Визначення зайнятості

Зайнятість — участь населення в трудовій діяльності, яка забезпечує задоволення особистих, колективних і суспільних потреб, тобто розширене відтворення робочої сили. Зайнятістю прийнято вважати суспільно корисну діяльність громадян, яка приносить їм, зазвичай, заробіток. У відповідності з Законом України «Про зайнятість», прийнятим Верховною Радою України у 1991 році, до зайнятих відносяться особи, які:

· працюють за наймом;

· самостійно забезпечують себе роботою (підприємці, особи творчої праці, інженерно-технічні працівники, члени кооперативів, фермери);

· обрані, призначені або затверджені на посади в органах державної влади, що оплачуються, в суспільних об'єднаннях;

· проходять дійсну службу у Збройних Силах;

· отримують професійну підготовку або перепідготовку з відривом від виробництва;

· є учнями і студентами денних форм навчання;

· направлені на виконання громадських робіт, що оплачуються;

· виховують малолітніх дітей;

· доглядають за хворими і людьми похилого віку;

· є громадянами інших країн, що працюють в народному господарстві України.

Показники зайнятості

В економічній теорії використовують два види показників, які можуть характеризувати об'єктивний стан економічної нестабільності на ринку праці. Це — рівень зайнятості і середня тривалість незайнятості. Рівень зайнятості, тобто залучення до трудового процесу, залежить від співвідношення між кількістю працездатного населення і робочих місць, а також від можливостей надати ці робочі місця бажаючим, згідно зі здобутими ними професіями, спеціалізаціями, досвідом роботи, знаннями й уміннями. Тривалість незайнятості показує середній час перерви в роботі.

Види зайнятості

Розрізняють декілька видів зайнятості. Основні: повна, неповна, раціональна, ефективна, подвійна, випадковата зайнятість, що не відповідає кваліфікації.

Повна зайнятість — це ситуація, за якої є достатня кількість робочих місць для задоволення запитів на роботу всього працездатного населення країни. Практично, це — відсутність довготривалого безробіття, можливість надавати всім бажаючим робочі місця, які відповідають їх професійній орієнтації, освіті, досвіду. Таке розуміння повної зайнятості характернее для ринкової економіки. З позиції планової економіки повна зайнятість сприймається як «загальна», «поголовна» зайнятість працездатного населення. Зворотним явищем повної зайнятості є незайнятість — наявність працездатного населення, яке з різних причин не працює. Незайнятість може носити тимчасовий або стійкий (сталий, постійний) характер.

Неповна (часткова) зайнятість — наявність в країні, регіоні осіб, які мають можливість і бажання працювати, але в силу незалежних від них причин (виробничих, організаційних і т. д.) не можуть бути зайняті на повну норму. Часткова зайнятість передбачає можливість влаштування на роботу на неповний робочий день, на сезонний період. Вона може бути явною або прихованою. Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, професію, підвищити кваліфікацію тощо. ЇЇ можна виміряти безпосередньо, використовуючи дані про заробіток, відпрацьований час, або ж за допомогою спеціальних відбіркових обстежень. Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими чинниками. Вона пов'язана, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємств і виявляється в низьких доходах людей, неповному використанні професійної компетенції або низькій продуктивності праці. В Україні прихована неповна зайнятість поки що не регламентована законом; вона набула загрозливих розмірів.

Раціональна зайнятість — зайнятість в народному господарстві з урахуванням доцільності перерозподілу і використання трудових ресурсів, їх статево-вікової й освітньої структури. Особливістю цього виду є те, що зайнятість не завжди буває ефективною, позаяк здійснюється з метою покращення статево-вікової структури, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих відсталих регіонів та ін.

Ефективна зайнятість — зайнятість, яка здійснюється у відповідності з вимогами інтенсивного типу відтворення, критеріями економічної доцільності і соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної, непривабливої і важкої фізичної праці.

Подвійна зайнятість — ситуація, яка має місце тоді, коли людина працює більш ніж в одному місці одночасно і не залежить від єдиного джерела доходу. Класичними прикладами такої є зайнятість поштових робітників, продавців молока і шкільних учителів. В США приблизно 5% всіх зайнятих працюють не лише в одному місці. В слаборозвинених країнах подвійна зайнятість — звичайне явище.

Випадкова зайнятість — робота від випадку до випадку, без певного робочого часу і постійної заробітної плати. Таке становище є радше винятком, ніж правилом, в розвинених країнах і правилом — в країнах, що розвиваються. На таких засадах працює багато людей, які мають свій бізнес, утворюючи, таким чином, неофіційний сектор економіки.

Зайнятість, яка не відповідає кваліфікації — це ситуація, коли, з одного боку, на ринку праці є багато робітників, які або уже опанували кваліфікацію, необхідну для задовільної роботи, або здатні отримати її за звичайну плату, а з іншого боку, при наявності бар'єрів для доступу на ринок вони вимушені виконувати некваліфіковану роботу і, тим самим, не бути недозавантаженими. Недозавантаженими вважаютьсяті робітники, які цінять дохід вище, а дозвілля нижче, ніж звичайні робітники: вони згідні працювати більшу кількість годин, ніж пропонує їм стандартний робочий тиждень, нерідко шукають роботу на стороні — за умов неповного робочого часу і як додаток до своєї основної роботи.

Зайнятість і ВВП

Між зайнятістю і ВВП існує взаємозалежність, яка знаходить відображення в певних обсягах продукції, що виробляється. Повна зайнятість позитивно впливає на рівень ВВП. Якщо економіка в змозі створити достатню кількість робочих місць для всіх, хто бажає і може працювати, забезпечується досягнення потенційного можливого рівня виробництва товарів і послуг. І, навпаки, якщо вона не в змозі цього зробити, то потенційне виробництво товарів і послуг втрачається безповоротно. Відсутність повної зайнятості заважає суспільству постійно рухатись вгору по кривій своїх потенційних можливостей. Ця втрачена продукція розглядається як відставання обсягу ВВП, тобто це — обсяг, на який фактичний ВВП менший, ніж потенційний ВВП. Останній визначається, виходячи із припущення проте, що існує природний мінімальний сталий рівень зайнятості при «нормальних» темпах економічного зростання. Мінімальний сталий рівень зайнятості — це рівень, при якому чинники, які впливають на підвищення і пониження заробітної плати і ціни, знаходяться в рівноважному стані. Це найвищий рівень зайнятості, який відповідає потенційному ВВП. Згідно з концепції мінімального сталого рівня зайнятості потенційний ВВП досягається при повному завантаженні основного капіталу. Мається на увазі ситуація, коли індекс використання виробничих потужностей обробної промисловості дорівнює приблизно 86%. Чим вищий рівень зайнятості, тим менше відставання ВВП, і, навпаки, чим він нижчий, тим більше відставання.

Неповна зайнятість служить основою, джерелом безробіття.