Сучасні цілі та завдання шкільної історичної освіти в Україні

Корінні зміни соціально-економічних і політичних реалій у сучас­ній Україні, переоцінка фундаментальних духовних основ суспільства відбуваються на тлі певного занепаду культурних традицій та мораль­них надбань. У системі освіти, перш за все в середній школі, ці проце­си породили певну розгубленість, суперечливість і безсистемність у вихованні та навчанні підростаючого покоління. Стає очевидним, що саме гуманітарна освіта має формувати особистість школяра, готува­ти його до життя у світі, який постійно змінюється, вчити сучасним формам спілкування, розвивати здатність до швидкого засвоєння інформації і прийняття ефективних рішень.

Отже, сьогодні українська школа переживає складні та відпові­дальні часи. В країні йде становлення нової системи освіти, орієнтова­ної, зокрема, на входження у світовий та європейський освітній простір. Цей реформаційний процес супроводжується істотними змінами в педагогічній теорії та практиці, освітній парадигмі в ціло­му, нагальною потребою стає перехід до іншого змісту, інших підходів, іншого педагогічного менталітету.

У процесі реформування освіти у 90-х pp. XX ст. було розроблено нові навчальні програми з історії, переглянуто концепції підручників та посібників, певною мірою удосконалювались форми й методи навчання.

Проте у змінах, що відбувалися у викладанні суспільних дисциплін значною мірою відбились протиріччя українського суспільства, яке переживає перехідний період свого розвитку. Становище в галузі

і уі шльствознавчої освіти продовжує залишатися достатньо склад­ним. За умов гострої кризи масової свідомості, відсутності об'єдную­чої системи загальнонаціональних цінностей і орієнтирів суспіль-і іиошавча наука взагалі та історична зокрема поки не можуть іа пропонувати школі нову методологію і концепцію шкільної і у< пільствознавчої освіти. Вчені-суспільствознавці, історики, автори підручників, вчителі, які втратили стару ідеологічну систему коорди­нат, відчувають значні труднощі при інтерпретації історичного про­цесу. Часто вони зовсім ігнорують історичні тенденції і законо­мірності при аналізі суспільних явищ. Вакуум, який утворився після нидіння вульгаризованої марксистської парадигми, часто замінюється цивілізаційними, культурологічними, стадіальними, соціологічними та іншими підходами, кожен з яких акцентує увагу лише на окремих сторонах соціогенезу.

Виникла парадоксальна ситуація, коли школа як процес безперерв­ного духовного виробництва і духовного виховання особистості зму­шена функціонувати, очікуючи появу нової ідеології. У зв'язку з цим особливо гостро постають прогностичні завдання щодо стратегії шкільної історичної та суспільствознавчої освіти на перехідний період розвитку суспільства і школи.

* Подумайте ____________________________________________

Обговоріть у парах, з якими труднощами стикається сьогодні шкільна історична освіта. Якими можуть бути шляхи їх подолання? Висловте свою позицію при обговоренні в академічній групі.

Останнім часом у вирішенні цих проблем сталися суттєві зрушен­ня. Завдяки творчому пошуку вчених і вчителів-практиків в Україні розроблено й прийнято Державну національну програму «Освіта. Україна XXI століття». Стратегічними цілями її визначено: гуманізацію і гуманітаризацію навчального процесу, виховання школярів на підвалинах національних, загальнолюдських цінностей і морально-ес­тетичних ідеалів гуманістичного світогляду. Прийняті також Закон України «Про загальну середню освіту», постанова Кабінету Мініст­рів України від 16.11.2000 р. «Про перехід загальноосвітніх навчаль­них закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання», Концепція загальної середньої освіти (12-річна школа), Національна доктрина розвитку освіти, яку затверджено Указом Президента України від 17.04.2002 р. та інші документи.

Протягом останніх років йде розробка концепції розвитку гу­манітарної, суспільствознавчої та історичної освіти. У 2001-2002 ро­ках на сторінках фахового журналу «Історія в школах України» три­вала дискусія з обговорення змісту концепції розвитку історичної освіти 12-річної школи, варіанти якої були розроблені вченими, мето­дистами і вчителями з різних регіонів України. Більшість представле-

них на обговорення проектів будувалися з урахуванням досягнень су­часної науки на основі історичного синтезу, сполучення соціологічного, географічно-антропологічного, культурно-психологічного підходів.

У січні 2004 року Урядом ухвалено Державний стандарт загально­освітньої школи, де визначені концептуальні основи суспільствознав­чої й, зокрема, історичної освіти. Загальними підвалинами стандарту стало забезпечення при конструюванні змісту шкільної суспільство­знавчої, історичної освіти балансу політичних, культурних, етно-національних та інших цінностей при домінанті загальнолюдських. Зазначено, що суспільствознавча освіта взагалі та історична освіта зокрема повинні допомогти кожній людині засвоїти три кола ціннос­тей: етнокультурні, національні та загальнолюдські.

*Подумайте ____________________________________________

Працюючи в малих групах, проаналізуйте документи, про які йдеть­ся у тексті. Надайте оцінку процесу реформування шкільної істо­ричної освіти в Україні.

У більшості названих документів зазначено, що на підвалинах вивчення історичного досвіду людства в процесі викладання суспіль­ствознавчих дисциплін учні мають засвоювати не тільки специфічну суму знань, а й практичні навички життєдіяльності у сучасному суспільстві у правовому чи економічному просторі або при виборі політичної орієнтації на підставах певних політологічних та філо­софських знань.

Сучасному суспільству потрібна інформована та компетентна осо­бистість, яка спроможна приймати самостійні рішення і нести відповідальність за власні вчинки. За умов політичної та економічної нестабільності, дефіциту духовності виключно важливою стає стабілізуюча роль школи як гаранта громадянського миру. Державна система освіти, що відповідає за соціалізацію особистості, є важливим інститутом, який спроможний еволюційним шляхом забезпечити зміну ментальності, створити умови для виховання людини громадян­ського суспільства. Саме тому одним з головних освітньо-виховних завдань шкільної суспільствознавчої освіти є формування громадян­ськості як комплексу відповідних якостей та життєвих компетентно-стей особистості.

Науковий підхід до процесу формування особистості громадянина передбачає, що дія загальних закономірностей розвитку громадян­ськості опосередковується впливом конкретно-історичних умов життєдіяльності даного суспільства у цілому і кожного з його членів зокрема. Конкретно-історичний підхід допомагає збагнути й сформу­лювати специфічні, найбільш актуальні на даному етапі розвитку українського суспільства завдання, а саме: усвідомлення громадянами України необхідності державотворчих процесів у поєднанні з розбу-

допою громадянського суспільства; формування в молодого поколін­ня почуття патріотизму, відданості Батьківщині й водночас відчуття належності до європейської та світової спільноти²².

'Подумайте ____________________________________________

Попрацюйте в малих групах. Проаналізуйте Концепцію громадянсь­кого виховання в України та визначте зміст поняття «грома­дянськість». Визначте можливості історії як шкільного предмета у формуванні громадянськості. Представте результати роботи в академічній групі.

Ефективність формування ключових компетентностей особистості значною мірою визначається реалізацією у навчальному процесі діяльнісного підходу, відповідно до якого в структурі особистості ви­никають і закріплюються передусім ті новоутворення, у «конструю­вання» яких індивід вкладає свої почуття, власну працю, енергію, конкретну дію, проявляючи цілеспрямовану активність. Отже, осо­бистість громадянина формується, якщо він бере реальну участь у діяльності, в якій апробуються, перевіряються на практиці відповідні громадянські цінності. Особистісно-орієнтований підхід до навчання в такому випадку передбачає постановку в центрі освітньо-виховно­го процесу інтересів дитини, її потреб та можливостей, її прав. Лише через таку ієрархію ціннісних підходів, як: людина (особистість) - на­род (культура, історія, освіта) - держава (суспільство) можна реалізу­вати перспективну й демократичну модель навчання та виховання. За таких умов на основі аналізу дискусії з концептуальних основ суспільствознавчої та історичної освіти²⁴ можна виділити основні принципи її розвитку:

- гуманізація та демократизація навчального процесу, що передба­чає рівноправність і взаємну відповідальність учасників педагогічної взаємодії, їх взаємоповагу;

- переважаюча діалогічність взаємодії вчителя і учнів у навчально­му процесі;

 

- самоактивність і саморегуляція учнів у навчанні, які сприяють розвитку у школяра суб'єктивних характеристик, формують здатність до критичності й самокритичності, до прийняття самостійних рішень;

- науковість навчальної інформації, тобто достовірність фактів і явищ, які вивчаються, ознайомлення учнів з розмаїттям історичного руху й історичного життя в різних сферах суспільства, багатством аль­тернативних сучасних теорій та поглядів на історичний процес;

²² Люшин М. Виховуємо громадянина (формування громадянськості
учнів засобами шкільних курсів історії та інших суспільствознавчих дис­
циплін) // Історія в школах України. - 2004. - № 2. - С. 8-10.

²³ Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку
української державності (Проект) // Педагогічна газета. - 2000. - № 6(72).

²⁴ Див.: Історія в школах України.

- історизм, який передбачає розглядання явищ і процесів соціоге-незу з точки зору причин їх виникнення, оцінки сучасниками й нащад­ками, результатів та наслідків, нагромадженого соціального досвіду;

- культуровідповідність, що передбачає органічну єдність громадян­ського виховання з історією та культурою свого народу, його мовою, народними традиціями та звичаями, які забезпечують духовну єдність, наступність і спадкоємність поколінь;

- інтер- та полікультурність, яка передбачає інтегрованість україн­ської національної культури в контекст загальнодержавних, європей­ських і світових цінностей, у загальнолюдську культуру, висвітлення та усвідомлення учнями процесів діалогу культур.

* Подумайте ____________________________________________

Методом уявного мікрофона висловіть свою позицію з питання: яку роль для практикуючого вчителя мають загальні принципи шкільної історичної освіти?

Аналіз існуючих методологічних підходів до вивчення історичного процесу з урахуванням сучасних суспільних потреб щодо розвитку особистості учня дозволить нам більш ґрунтовно визначити сучасні цілі та завдання шкільної історичної освіти²⁵.

Розглянемо деякі напрями, що відбивають основні підходи до проблеми.

Чимало вчених-філософів вважали процес пізнання історичного розвитку взагалі неможливим, оскільки цілі, які детермінують істо­ричні процеси, хоча й існують, але дані людині апріорно. Так, наприк­лад, німецький філософ І. Кант зазначав, що «історію людського ро­ду в цілому можна розглядати як виконання таємного плану природи - створити ідеальний державний устрій як єдиний стан, у якому вона може цілком розвинути всі свої задатки, вкладені нею в людство»²⁶. Проте сутність «таємного плану природи» пізнати неможливо, а тому «...писати історію, виходячи з ідеї про те, яким повинен бути перебіг подій, якби він відбувався відповідно до деяких розумних цілей, є див­ним і штучним наміром...»²⁷.

²⁵ Дивись детальніше: Смолій В. Українська історична наука на рубежі
XX ст.: Проблема пошуку нових теоретичних та методичних підходів //
Освіта України. - 1997. - 4 липня (27); Удод О. Історія в дзеркалі аксіології:
роль історичної науки та освіти у формуванні духовних цінностей українсь­
кого народу в 1920-1930-х роках. - К.: Генеза, 2000; Удод О. Історія повсяк­
денності як методологічна проблема. За людинознавчу історію України (про
актуальність історії повсякденності) // Доба. - 2002. - № 3. - С. 6; Бондарен­
ко Г.В. Історичне питання: питання теорії і практики. - Луцьк, 1998.

²⁶ Кант И. Собр. соч. в 16 т. / Под ред. В.Ф. Асмуса. - М.: Мысль, 1966. -
Т. 6.-С. 19.

²⁷ Там само. - С. 65.

І Іспізнаванність закономірностей історичного розвитку доводилася

і мім що діяльність людей, які переслідують свої егоїстичні цілі, є в

Принципі не передбачуваною. На початку XX ст. С. Булгаков писав:

Кожна історична особистість є щось абсолютно нове в історії, що не

їм иіиіас ніякому передбаченню»²⁸.

Інші вчені вважали, що в основі розвитку людського суспільства п і пі. закономірності історичного прогресу. Проте розуміння цих

Н.... омірностей і підхід до них були різними. Г. Гегель вважав, що

йссснітпя історія є взагалі проявом духу в часі. Але кожна епоха, на йоі о думку, є «настільки індивідуальним станом, що в цю епоху не-■її> ■ ід по і можливо здійснювати лише такі рішення, що випливають із і.тою цього стану»²⁹. Отже, з одного боку, Гегель розглядав історич­ний процес у розвитку і взаємодії, а з іншого - негативно ставився до Можл и іюсті впливу однієї епохи на другу через їх своєрідність.

Марксизм пропонував більш аргументоване тлумачення історич­ній о детермінізму. Зокрема, Г.Плеханов категорично відхиляв ду-ілі'їм, що визначав дух і матерію як окремі, самостійні субстанції, іиуиажувавши: «Властивості соціального середовища визначаються і і ином продуктивних сил у кожний певний час. Якщо є певний стан Продуктивних сил, йому відповідають і властивості соціального сере-цонища, і відповідна психологія. А розвиток продуктивних сил, у ■ ін по чергу, визначається властивостями навколишнього середови-иїї»"'. Серед мислителів цього напряму провідна роль належить і Марксу, про внесок якого у філософію писав лідер французької її іоричної школи Ф. Бродель: «Геній Маркса, секрет сили його дум-і н полягає у тому, що він перший сконструював дійсні соціальні моделі, і.и повані на довгостроковій історичній перспективі»³¹.

В той же час при аналізі закономірностей історичного прогресу пос-і уіюно сформувався підхід до історії як до зміни циклів історичного і >. і шптку, де головну роль відігравали зміни в самій людині, культурі, 11. і v ці.' Гак, представник неокантіанської школи Г. Ріккерт стверджував, ни > історія людського суспільства, як і історичне пізнання, визначаєть-• 111 іс гемою цінностей того чи того суспільства: «Історично важливи­ми можуть стати лише ті об'єкти, що стосовно суспільних або соціаль­них інтересів мають значення. Тому внаслідок історичного зв'язку частин з історичним цілим, тобто суспільством, головним об'єктом її 11 іричного дослідження є не абстрагована від нього людина взагалі, і гсюдина як соціальна істота і знову-таки лише остільки, оскільки во-

^,; Булгаков С.Н. Философия хозяйства. - М.: Наука, 1990. - С 5.

" І егель Г. Логика // Соч. в 8 т. - Т. 8. - М.: Наука, 1959. - С. 78.

^т І Ілеханов Г.В. К вопросу о развитии монистического взгляда на исто­рию. М.: Госполитиздат, 1949. -С. 70-71.

¹¹ Ьродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм. XV-WIII вв. -Собр. соч. в 3 т. -Т. 3. -М.: Прогрес, 1992. -С. 15.

на бере участь у реалізації цінностей»³². Отже, людина як джерело історичного розвитку, як безпосередній його учасник, включаючи її систему цінностей на основі наявного культурно-історичного досвіду того чи того суспільства, повинна бути, на думку Ріккерта, об'єктом історичного дослідження.

Була висунута також ідея про культурно-історичні типи локальних цивілізацій, що переживають схожі фази у своєму розвитку. Вона віддзеркалена у працях М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі, П. Сорокіна³³.

Представники третього напряму стверджували, що майбутнє суспільства і передбачуване і не передбачуване в один і той самий мо­мент. Свобода вибору, різноманітна спрямованість діяльності людей, суперечливість їх інтересів, вигадливість вчинків сполучаються з дією закономірностей розвитку оточуючого суспільства, що дає змогу перед­бачати тенденції його майбутнього. Тут ми неминуче стикаємося з дуалізмом, що так категорично відхиляється матеріалістами. Сама людина дуалістична, двоїста за своєю природою. Вона - істота біосо-ціальна; в ній тісно переплітаються два суперечливі начала - успадко­ване від природи, від матеріального світу і надбане у процесі розвитку суспільства, вироблене свідомо, що дає певний простір свободі вибору і цілеспрямованих дій. У протиборстві цих двох начал полягає внутріш­ня пружина історичного прогресу, передумова і міра успіху окремих особистостей і цілих народів.

У життєвому циклі кожної людини, кожного етносу, усього люд­ства періодично змінюється співвідношення біологічного і соціально­го, успадкованого від минулого і доданого власною волею та працею. Люди творять свою історію, але в межах можливих альтернатив, ви­значених законами природного і суспільного розвитку. Осягаючи ці закони, люди можуть свідомо вибирати бажані з можливих альтерна­тив, домагатися їх здійснення. А якщо змінюються умови громадського життя - змінюються і самі регулюючі їх закони і закономірності³⁴.

Услід за представниками третього напряму можна вважати осно- і вою динаміки суспільства розвиток людини, її духовного світу - нау­ки, культури, освіти, що матеріалізується в засобах праці, перетворе-

³² Риккерт Г. Философия истории. - Спб.: Философское историческое из­
дательство Жуковского, 1908. - С. 44.

³³ Данилевский Н.Я. Россия и Европа: взгляд на культурные и политичес­
кие отношения славянского мира к романо-германскому. - М.: Книга, 1991;
Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. -М.: Политиздат, 1992; Тойн-
би А. Постижение истории. - М.: Прогресс, 1991; Тойнби А. Цивилизация пе­
ред судом истории. - М.: Прогресс, 1996; Шпенглер О. Закат Европы: очерки
морфологии мировой истории. - М.: Мысль, 1993.

³⁴ Яковец Ю.В. История цивилизаций. - М.: Гуманитарно-издательский
центр «Владею», 1997. - С. 28-30.

них розумом і працею людей предметах природи, в економічних і соціальних відносинах. Подібний міждисциплінарний підхід допома­гає позбутися однобічності в оцінках, сприяє різнобічному баченню історичних процесів і явищ.

Якщо виходити з того, що людина - істота біосоціальна, то в її гене­тичному ядрі закладена нерозривна єдність двох, здавалося б, проти­лежних начал. Біологічне - споріднює людину з усією навколишньою природою, матеріальним світом, його вершиною - живою природою, з властивими їй складними механізмами циклічної динаміки і генетики, спадкоємності, мінливості і відбору, зміною поколінь. Відмінності по­чинаються там, де проявляється розум людини у всій різноманітності

його функцій.

По-перше, у пізнанні (спочатку емпіричному, а потім абстрактному) сутності явищ і процесів - законів побудови та розвитку світу і себе. Уся штучна природа, створена людиною за її багатовікову історію, - це лише матеріалізація людського пізнання, розуму і думки.

По-друге, розум людини, її духовний світ проявляються в есте­тичній оцінці навколишнього світу і плодів своєї діяльності, у ро­зумінні гармонії, краси, що знайшло відбиток у різноманітних формах мистецтва, культури у вузькому розумінні (у широкому розумінні культура охоплює всі результати людської діяльності, включаючи нау­ку і продукти праці). Естетичне усвідомлення, оцінка краси і спокон­вічне прагнення її досягти, реалізувати - це властивість лише людини

розумної.

По-третє, розум людини знаходить прояви в системі етичних пра­вил, норм моральності, якими вона керується у спілкуванні із собі подібними. Звичайно, визначені часом досить складні правила по­ведінки властиві співтовариству мурах і бджолиному рою, зграї вов­ків і мавп. Це закріплюється інстинктами й умовними рефлексами і допомагає будь-якому виду тварин вижити в нелегкій боротьбі за існування, продовжити рід. Проте лише людині як особистості дано усвідомити себе, свою особливість, самоцінність і свою відповідаль­ність перед іншими людьми, які повинні дотримуватися подібних пра­вил, інакше взаємне спілкування стане неможливим.

Моральні правила регулюють стосунки людей. Кожна людина проходить шлях усвідомлення себе як особистості, навчається етич­них норм, правил поведінки в сім'ї і суспільстві, норм взаємодопомо­ги. Ці правила близько п'яти тисяч років тому породили норми права і спеціальний апарат - державу. Як і багато інших витворів людського розуму, ці винаходи, перебуваючи в руках частини суспільства, стали згодом претендувати на самодостатній, первинний характер, диктуючи правила поведінки людській більшості.

По-четверте, людину відрізняє від тваринного світу наявність іде­алів, спроможність до усвідомлення цілей своєї діяльності, що знахо­дить узагальнене віддзеркалення в ідеології - системі поглядів, які

 

2 6-402

визначають цілі і мотиви багатогранної діяльності людей, їхнього взаємного спілкування, об'єднання близьких за поглядами та інтере­сами громадян у соціальні групи, політичні партії, співтовариства. Ідеологія може базуватися на системі цінностей, частково відбитій і закріпленій у системі догматів релігії або філософській системі і т. д.

Нарешті, по-п'яте, до світу духовних цінностей слід віднести освіту, засоби і методи передавання у спадщину від покоління до покоління накопиченої суми знань і навичок, оцінок і норм, ідеалів і цілей.

Увесь багатий, складний, суперечливий духовний і матеріальний світ, створений людиною, постійно змінюється, формуючи логіку історичного процесу. Звичайно, за своїми проявами і походженням розум, свідомість людини й сама людина у всій сукупності елементів біологічного спадкового ядра, генотипу є породженням, вищим ре­зультатом матерії, що розвивається, й є в цьому розумінні первинною. Свідомості без мозку не буває, а мозок - це найскладніше структуро-вана сукупність нейронів.

Проте відірвавшись від пуповини матері-природи, яка її породила, людина знаходить власну долю, підпорядковуючись законам статики, динаміки і генетики суспільства. Вона не тільки підпорядковується цим законам, а й пізнає їх, використовує у своїх цілях. І тут первин­ним стає те, що відрізняє людину від усього іншого світу: спро­можність пізнавати навколишній світ і саму себе, діяти з огляду на власні інтереси та уявлення про закономірності цього світу. Інша справа, що ступінь пізнання, естетичні оцінки, етичні правила, ідеали, рівень освіти різних людей і соціальних груп відмінні, їхні інтереси нерідко протилежні. Тому шлях історичного прогресу здається тер­нистим і звивистим.

Тілесне і духовне начало в людині не можуть, як відомо, існувати одне без одного. Але кожне з них розвивається за власними, хоча й взаємозалежними законами. За багатотисячолітню історію людства фізичні і фізіологічні властивості людини як біологічного виду майже не змінилися, але наскільки збагатився духовний світ людини, особли­во коло її знань, навичок, засобів їхнього передавання через систему освіти! Значно відрізняється коло предметів матеріального світу, створе­них сучасною людиною і використовуваних у виробництві і побуті, від примітивних знарядь праці і невибагливого оздоблення житла се­реднього єгиптянина, жителя давніх Афін або Риму.

Загальна історична тенденція (її можна розглядати як найзагальні-шу закономірність розвитку людства) полягає в тому, що при відда­ленні людини від початку утворення виду Homo sapiens духовне начало у суспільстві набуває все більшого значення, визначаючи його розвиток. Не менш швидко зростає і кількість створених людиною, перетворе­них її працею предметів природи, адже це - матеріалізована сила знань, тобто результати розширеного відтворення духовного світу людини.

Усе багатство матеріального і духовного світу людини - результат ■Ласної праці, саморозвитку, а не витвір божества або інопланетян. Необхідні мужність і достатній рівень пізнання, щоб припинити спо-дішітися на вищі сили і відносити на їхній рахунок свої негаразди, Помилки і трагедц. Історія - літопис саморозвитку суспільства, його пе-і» мої' і поразок, успіхів і невдач, важкого, болісного просування від щабля до щабля історичного прогресу. У самих себе, своїх знаннях і Вміннях, цілеспрямованості й волі, у розвитку створеного людським ро-іумом духовного і матеріального світу ми повинні бачити причини й І її і пі історичного процесу, злетів і падінь в історії народів і всього цюдства.

І 'оловна продуктивна сила суспільства - це сама людина у сукупності п іпостасей: потреб і можливостей, знань і навичок, бажань й інтересів. І Ісчлдоволені потреби спонукають людину мобілізувати свій розум для і и-никого перетворення навколишнього світу, породжують жагу до IIш і її. і розуміння необхідності активної діяльності. Стрімке зростання мої роб кожного наступного покоління людей є імпульсом до пошуку і юні їх шляхів повнішого їх задоволення на основі кардинальних пере-11" >рспь у матеріальному і духовному виробництві.

Такий підхід до аналізу історичного процесу виходить із першості (примату) усвідомлених потреб, що спонукають людей оволодівати іншими знаннями і навичками, перетворювати навколишній світ, здій-і июиати виробництво й обмін матеріальних благ і послуг, змінювати і пособи присвоєння засобів і результатів виробництва, форми соці-.і ін.мо-політичних і державних відносин, етичні та юридичні норми.

Таким чином, сама історія є процесом розвитку і самореалізації люд­ства в цілому і кожної конкретної людини зокрема. При цьому об'єктом і орі(птиром такої самореалізації, у кінцевому результаті, виступають і.іі аш.нолюдські, гуманітарні цінності, передусім морально-етичні, релігійні, естетичні. Отже, навчання історії покликане не тільки оз­найомити школярів із загальнолюдським досвідом пошуку і знаход­ження цих цінностей, а й дати їм можливість самим знаходити крихти цього досвіду, виробляючи свої оцінки, особистісне ставлення і емоцій­но ціннісні орієнтації до подій навколишнього громадського життя. Уявлення і сформовані на їх основі теоретико-філософські знання про іаі аіпаюлюдські та інші духовні цінності оточуючого суспільства і нон, змогу розвивати вміння й індивідуальні якості школяра, сприя-ЮТЬ його максимальній самореалізації у ході засвоєння історичних иіаиь³⁵.

^IS Див.: Пометун О., Фрейман Г. Нові підходи до відбору та структурування ІМІСту сучасної історичної освіти // Історія в школах України. - 2000. - № 1. -

< ' L

*Подумайте ________________________________________

Обговоріть у малих групах: чим відрізняється запропонований авто­рами підхід до аналізу та логіки вивчення історичного процесу від відомих вам інших? У чому його суть? Чи погоджуєтесь ви з таким підходом? У чому полягають освітньо-виховні можливості такого підходу?

Представляючи результати, проведіть невеличку дискусію за цими запитаннями в академічній групі.

Виходячи із викладеного, головна мета шкільної історичної освіти може бути визначена як створення оптимальних психолого-педагогіч-них умов для інтелектуального розвитку, саморозвитку та становлен­ня особистості учня як суб'єкта історичного розвитку та суспільних відносин, громадянина-патріота, який керується в своїй діяльності за­гальноприйнятими соціокультурними нормами та цінностями.

Завданнями сучасної шкільної історичної освіти є забезпечення умов для:

- набуття школярами ключових та предметних компетентностей;

- виховання повноправного громадянина - патріота України, який здатен вільно орієнтуватися в суспільному житті та усвідомлювати свою роль та відповідальність перед суспільством та державою, форму­вання в учнів самосвідомості та власної ідентичності на різних рівнях;

- формування у школярів загальнолюдських та національних цінно­стей, а також цінностей демократичного плюралістичного суспільства (толерантності, поваги до інших, верховенства права, соціальної актив­ності, громадянської відповідальності, моральної свідомості);

- оволодіння молоддю базовими знаннями про головні явища, події, процеси та тенденції в історії України та світу, про діалогічний, безпеч­ний спосіб взаємодії з людьми, природою, культурою, цивілізацією;

- розвитку історичного, творчого та критичного мислення учнів: умінь здійснювати історичний аналіз, історичну критику, реконструк­цію історичних подій, явищ, процесів, історичне прогнозування та ін­терпретацію історичних фактів, умінь добирати та орієнтуватися в істо­ричній інформації;

- розвитку інтересу учнів до історії як сфери знань і як предмета, формування у них власних освітніх запитів щодо навчання історії та вміння їх задовольнити;

- розвитку загальної культури учнів, прилучення їх до духовних і культурних надбань українського та інших народів, до історико-куль-турної традиції людської цивілізації³⁶.

³⁶ Див.: Гирич І. Роль історії в системі орієнтаційних цінностей // До проб­леми викладання історії України XIX - початку XX ст. // Історія в школах України. - 2003. - С 4-5.

11' 'д умайте _______________________________________

Працюючи в парах, порівняйте запропоновані мету і завдання шкіль­ної історичної освіти з тими, які визначені Державним стандартом освіти. Що є спільного, в чому вони відрізняються? З якою точкою зору погоджуєтесь ви?

Таким чином, завдання історичної освіти мають чітко визначену исобистісну спрямованість та можуть бути поєднані з оволодінням особистістю ключовими компетентностями (компетентність - від лат.. ouipeientia - належність за правом, коло питань, з яких дана особа мас обізнаність, досвід та розуміє свою відповідальність за їх вирішен­ий)¹⁷. Під компетентністю людини педагоги розуміють спеціальним Шляхом структуровані (організовані) набори знань, умінь, навичок і І і.цілень, які набуваються у процесі навчання. Вони дозволяють люди­ні визначати, тобто ідентифікувати і розв'язувати незалежно від кон­тексту (від ситуації) проблеми, що є характерними для певної сфери діяльності.

Іїільшість вчених говорять про необхідність визначення, відбору та І ру і повної ідентифікації обмеженого набору компетентностей, які є Найбільш важливими, інтегрованими, ключовими.

Ключова компетентність: сприяє досягненню успіхів у житті;

- сприяє розвитку якості суспільних інститутів; відповідає багатоманітним сферам життя.

Ключова компетентність, на думку українських педагогів, є ічі'пстивною категорією, яка фіксує суспільно визнаний комплекс ні.ми., умінь, навичок, ставлень тощо певного рівня, що можуть бути і.к іосовувані у широкій сфері діяльності людини. Вона може бути ипіііачена як здатність людини здійснювати складні поліфункціо-

м.і.... іі, поліпредметні, культуродоцільні види діяльності, ефективно

ІОЗВ'язуючи відповідні проблеми.

і точки зору вимог до рівня підготовки випускників загально-I и пі і nix навчальних закладів, ключові компетентності є інтегральними 11 >а ктеристиками якості підготовки учнів, що пов'язані з їх здатністю пінкового осмисленого застосування комплексу знань, умінь, навичок, ■ Південь до певного міждисциплінарного кола проблем. Вони відби-и.поть предметно-діяльнісну складову загальної освіти і покликані за-і «■ іпечити комплексне досягнення її цілей.

Отже, основні ознаки життєвих (ключових) компетенцій:

І) поліфункціональність: дозволяє вирішувати різноманітні проб-нгмп у різних сферах особистого й суспільного життя;

⁷ Великий тлумачний словник української мови. - С. 445.

 

2) надпредметність і міждисциплінарність: можуть бути застосо­вувані не тільки в школі, а й на роботі, в сім'ї, у політичній сфері та ін.;

3) багатомірність: включає знання, розумові процеси, інтелектуа­льні, навчальні та практичні вміння, творчі відкриття, стратегії, тех­нології, процедури, емоції, оцінки й ін.

Всі вони забезпечують широку сферу розвитку особистості: її ло­гічного, творчого та критичного мислення, саморефлексії, самовизна­чення, самооцінки, самовиховання та ін.

Щодо переліку ключових компетентностей, адекватних освітнім традиціям і соціокультурному контексту сучасного українського су­спільства, то очевидно, що найбільш прийнятним для нас є принцип їх відбору відповідно до сфер суспільного життя, в яких сьогодні від­бувається самореалізація особистості та здійснюється її діяльність.

Серед ключових компетентностей визначені:

- уміння вчитись (навчальна);

- громадянська;

- загальнокультурна;

- компетентність з інформаційних та комунікаційних технологій;

- соціальна;

- підприємницька.

Кожна з ключових компетентностей передбачає засвоєння учнем не окремих непов'язаних один з одним елементів знань і вмінь, а оволо­діння комплексною процедурою, в якій для кожного виділеного елемен­ту структури присутня відповідна сукупність освітніх компонентів, що мають особистісно-діяльнісний характер.

Систему компетентностей в освіті складають: ключові, загальнога-лузеві - вони набуваються учнем впродовж засвоєння змісту тієї чи іншої освітньої галузі у всіх класах середньої школи та предметні ком­петентності - вони набуваються учнем впродовж вивчення того чи іншого предмета у всіх класах середньої школи.

Розвиток ключових і предметних компетентностей не відміняє тра­диційні підходи до завдань освіти, які передбачали формування загальних та предметних знань, навичок, умінь. Більше того, компе­тентності базуються на них. Взяті окремо традиційні знання, навички та вміння у практиці сучасної школи обслуговують здебільшого ака­демічні цілі (складання іспитів різного рівня завдяки оволодінню програмним матеріалом), мають загальний характер, тобто не врахо­вують індивідуально-особистісних відмінностей учнів, орієнтуючи їх на залежність від існуючої сьогоденної політико-ідеологічної та нау­кової кон'юнктури. Пріоритет компетентнісного підходу не тільки до­лає обмеженість академізму (не виключаючи його), а й надає здобу­тим знанням, навичкам та вмінням індивідуалізованого, конкретного життєво-смислового характеру, чітко визначеної практичної спрямо­ваності щодо власного життя людини.

'По; і умайте ____________________________________________

Попрацюйте в парах над запитанням: чи не суперечить завдання фор­мування компетентностей іншим освітньо-виховним завданням шкільної історичної освіти?

*П одумайте ____________________________________________

Об'єднайтеся в малі групи і опрацюйте наведені документи. На ос­нові аналізу документів виконайте завдання, яке пропонує вчителям радник Ради Європи з питань викладання історії К. Галлагер^.

Джерело А

«Ця тенденція обумовила створення програми, за якою головною ме­
тою викладання історії є передача єдиної національної концепції
історії країни. Цей підхід все ще існує сьогодні».,

Доктор Джоахім Проте-і-Куевас. Вивчення історії в Європі//3 ви­ступу на колоквіумі Ради Європи. — Париж, 5 грудня 1994 року.

Джерело Б

«Учителі історії теж повинні брати участь у роз'яснювальній кам­панії засудження Першої світової війни, тому що вона почалася, голов­ним чином, внаслідок націоналістичного і патріотичного вибуху в усіх країнах, а це результат "згубного впливу історії"». Г. Дж. Уеллс.

Джерело В

«Історія - це найнебезпечніший продукт, який коли-небудь створюва­ла хімія інтелекту, тому що вона робить нації злими, зухвалими, не­терпимими і самовдоволеними». Поль Валері. Погляди на сучасний світ.

Джерело Г

«Заборонити вивчення історії в школах протягом наступних п 'ятде-

сяти років».

П. Жоао де Деус Пінхейро, міністр закордонних справ Португалії,

коментуючи провал мирних переговорів в Югославії.

Джерело Д