Проблема методів навчання історії та їх класифікація



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Проблема методів навчання історії та їх класифікація



Як відомо, проблема класифікації методів навчання та їх визначен­ня (дефініції) є серед пріоритетних у дидактиці. Як категорія історич­на методи навчання трансформуються відповідно до цілей і змісту освіти, що змінюються.

Однак спочатку визначимо зміст самого поняття «класифікація». Під класифікацією розуміється «система розподілу предметів, понять на класи, групи тощо за спільними ознаками, властивостями»75.

Історичне коріння класифікації сучасних методів навчання треба шукати в теорії й практиці вітчизняної школи на початку XX ст. У 20-х pp. XX ст. словесні методи навчання взагалі були оголошені пасивними. їм протиставлялись активно-трудовий, дослідницький, практичний, лабораторний, евристичний, проектний та ін., що скла­дали групу методів активного навчання. Про них писали: в дидак­тиці - П. Блонський, Б. Ігнатьєв, В. Марков, І. Резник, С. Шацький, у методиці навчання суспільствознавчих дисциплін - В. Арнаутов, А. Гейнике, Б. Жаворонков, В. Петрович, В. Стратен, Р. Черановсь-кий, Ф. Черняхівський та ін. Однак, як відомо, ці методи не стали провідними у практиці радянської школи. У 30-50-ті pp. за часів сталінського реформування школи вони майже зовсім не використо­вувались.

75 Великий тлумачний словник сучасної української мови. - С. 432.



* Подумайте

Працюючи в парах, обговоріть, чому активні методи навчання за часів сталінського реформування школи майже зовсім не використо­вувались.

Провідні поняття, пов'язані з процесом навчання історії стали предметом наукового інтересу в дискусіях радянських методистів у 50-70-ті pp. XX ст. Це обумовлювалося потребою підвести підсумки розвитку методики в попередні роки і намітити нові перспективи нау­кових досліджень. В обговоренні проблеми свої варіанти класифікації методів навчання історії в різні роки запропонували всі провідні вчені, однак вони так і не прийшли до єдиної думки. Тому в сучасній методичній літературі збереглася різноманітність підходів до визна­чення понять «методи», «прийоми», «способи» навчання, різні підста­ви їх систематизації і деяка суперечливість у вживанні методичних термінів у спеціальній літературі. Це, безумовно, ускладнює аналіз пе­дагогічної практики і впровадження наукових рекомендацій.

Доцільним буде коротко познайомитись з основними напрямами цих дискусій.

До середини XX ст. у методичній літературі переважно висвітлю­валися методи викладання історії, причому чітких відмінностей між поняттями «методи» і «прийоми» не існувало. І хоча деякі автори заявляли, що різноманіття прийомів визначається «змістом і характе­ром того історичного матеріалу, що вивчається в даний момент учня­ми»76, способи діяльності викладача не співвідносилися з особливос­тями змісту конкретного навчального предмету.

Одним з перших специфіку навчального історичного матеріалу в класифікації методів врахував учений методист 50-х pp. XX ст. В. Карцов. Виступаючи за «органічний зв'язок методики викладання історії із сутністю самого предмета», він в основу класифікації методів поклав загальноприйняту на той час філософську теорію про ступені пізнання дійсності. Він виділив: 1) методи створення історичних уяв­лень і одиничних понять (про географічне середовище, що оточує лю­дей, про самих людей, про предмети матеріальної культури, про події і типові явища); 2) методи формування загальних понять; 3) методи розкриття діалектики історичного розвитку в часі і просторі (тобто історичних закономірностей); 4) методи встановлення зв'язку історії із сучасністю і застосування історичних знань на практиці77.

Класифікація, запропонована іншим, відомим у 60-ті pp. методис­том О. Стражевим, також носила методичний характер, тобто спира-

76 Зиновьев М. А. Очерки методики преподавания истории. - М., 1955. -
С. 53.

77 Карцов В. Г. К вопросу о задачах и содержании методики преподава­
ния истории // Преподавание истории в школе. - 1954. - № 4.


лася на особливості навчального історичного матеріалу. Взявши за основу вивчення найважливіших сторін громадського життя, він виді­ляв методи: вивчення умов матеріального життя суспільства, форму-нання понять про класи, класову боротьбу і державу, вивчення історії иоєн, культури і т. д. Однак дві останні групи методів (вивчення хро­нології і карти) не відповідали прийнятому критерію і руйнували цілісність його класифікації78. У практичному плані характеристика кожної із семи груп методів була підмінена міркуваннями про зна­чимість вивчення визначених суспільних явищ, про прийоми і засоби передачі знань і формування історичних уявлень учнів.

У 60-70-ті pp. вчені відійшли від методичного напряму в класи­фікації методів і активно використовували дидактичні підходи, тобто такі, які не були пов'язані зі специфікою конкретного предмета і за­стосовувались до навчання в цілому. Відповідно до джерел отримання знань було запропоновано кілька схожих класифікацій, що включали: методи усного викладення, методи наочності, методи роботи з друко­ваними і письмовими текстами (Н. Андріївська, О. Вагін, П. Лейбен-груб). Відчуваючи недостатність основного критерію, деякі прихиль­ники класифікації методів за джерелами знань змушені були розробити додаткові її варіанти, відбивши в них ступінь розвитку самостійної пізнавальної діяльності учнів (П. Лейбенгруб) чи ланки процесу на­вчання (О. Вагін).

У 60-х - першій половині 70-х pp. відбулося часткове повернення до ідей активізації пізнавальної діяльності учнів у навчанні. Були обґрунтовані і введені у практику проблемне навчання, евристична бесіда, програмоване навчання тощо. Саме тоді радянський дидакт Є. Голант запропонував розподіл методів навчання на «пасивні» та «активні», залежно від участі учнів у навчальній діяльності. Зро­зуміло, що термін «пасивні» застосовувався умовно, оскільки будь-який спосіб навчання обов'язково передбачає певний рівень пізна­вальної активності учня, інакше досягнення результату, навіть мінімального, неможливе. В даній класифікації Є. Голант скоріше використовував «пасивність» як визначення низького рівня актив­ності учнів, переважно репродуктивної діяльності при майже повній відсутності самостійності й творчості.

Загальнодидактичну класифікацію методів з урахуванням специ­фіки цілей і змісту навчання, особливостей способів його засвоєння, характеру пізнавальної діяльності учнів поширив на процес навчання історії І. Лернер. Він докладно охарактеризував пояснювально-ілю­стративний, репродуктивний, дослідницький, частково-пошуковий чи евристичний методи, метод проблемного викладу79. На відміну

78 Стражев А.И. Методика преподавания истории. - М., 1964.

79 Лернер И.Я. Развитие мышления учащихся в процессе обучения исто­
рии.-М., 1982.-С. 43-51.


 


від визначення методів за джерелами знань, що І. Лернер вважав фор­мальним і невизначеним підходом, до достоїнств свого варіанта він відносив: поєднання в методах викладацької і учнівської діяльності; обґрунтованість класифікації сутністю змісту освіти і способами його засвоєння; актуалізацію проблем розробки творчих видів пізнаваль­ної діяльності; єдність освітніх, виховних і розвиваючих функцій ме­тодів навчання.

Своєрідною в класифікації методів навчання історії була позиція П. Гори. Вважаючи, що проблема методів повинна розглядатися тільки на дидактичному рівні, він запропонував як головні ознаки поняття «методи навчання» способи викладання і навчання і взаємо­залежну з ними розумову діяльність учителя й учнів і на цій основі сформулював визначення: «Методи шкільного навчання - це способи, за допомогою яких на основі глибокої розумової діяльності вчитель викладає, а учні засвоюють і застосовують на практиці наукові знання, різноманітні уміння і навички розумової і фізичної праці, розвивають у собі під керівництвом учителя пізнавальні і творчі здібності»80.1 хоча класифікація методів на основі способів навчання вийшла дуже тра­диційною: метод наочного навчання; методи словесного навчання, що складаються з методу усного навчання і методу вивчення друкованих текстів; практичний метод - вона зосереджувалась не на зовнішніх оз­наках процесу навчання (джерело чи характер навчальних дій), а на внутрішній єдності викладання і навчання, цілісності освіти, виховання і розвитку школярів у процесі навчання. На основі загальнодидактич-ної системи методів П. Гора разом зі співробітниками своєї кафедри Московського педагогічного інституту протягом 30-ти років розроб­ляв методичну систему прийомів навчання, що відбиває специфіку історії як навчального предмета.

Як відзначено вище, наукова дискусія 50-70-х рр. не привела до на­родження єдиного погляду на проблему методів навчання історії че­рез складність предмета, що обговорювався, і неможливості створити несуперечливу модель за якою-небудь окремою ознакою. Кожна із за­явлених позицій була піддана скрупульозному аналізу і критиці, а їхні автори продовжували розвивати і пропагувати свої ідеї. Однак вони сприяли розвитку методичної думки, акцентували увагу на різних ас­пектах і компонентах процесу навчання історії, стимулювали розроб­ку перспективних напрямів педагогічної теорії і практики.

* Подумайте____________________________________________

Проведіть невеличку дискусію з питання: чому дискусії навколо кла­сифікації методів навчання історії тривали такий довгий час і в чому полягала користь таких обговорень для практики навчання.

80 Гора П.В. Методические приемы и средства наглядного обучения исто­рии в средней школе: Пособие для учителей. - М., 1971. - С. 17.


У складних умовах розбудови національної системи шкільної істо­ричної освіти в Україні в 90-ті роки, принципового відновлення її цілей і методології, створення сучасних підручників і т. п. проблема методів навчання відійшла на другий план. Тому в методичній літера­турі і до сьогодні зберігається різнобій термінів і підходів до характе­ристики навчальної практики педагогів і школярів.

Нова хвиля зацікавленості активними методами припала на межу 80-90-х pp., коли у дидактиці, зокрема українській, був представлений широкий спектр різноманітних методів активізації навчально-пізна­вальної діяльності. У той час було визначено поняття «активізація процесу навчання» як «удосконалення методів і організаційних форм навчально-пізнавальної роботи учнів, яка забезпечує активну й са­мостійну теоретичну і практичну діяльність школярів у всіх ланках навчального процесу»81. В літературі (О. Савченко, В. Лозова, М. Сметанський, Г. Троцко та ін.) були представлені різні варіанти їх класифікації. В конкретних методиках методистами й учителями було напрацьовано значний арсенал конкретних прийомів і засобів ак­тивізації навчання, які складають підґрунтя ефективності сучасної шкільної і вузівської освіти82.

Виходячи із сучасних уявлень дидактів про зміст поняття «метод навчання»83 як упорядкований спосіб взаємопов'язаної діяльності вчителя і учнів, можна визначити метод навчання історії. Метод на­вчання історії - це впорядкований спосіб взаємодії учасників навчаль­ного процесу, спрямований на досягнення цілей і завдань шкільної історичної освіти. Відповідно критерієм для класифікації методів на­вчання історії може бути характер цієї взаємодії, насамперед між учи­телем і учнями. Виходячи з цього критерію і враховуючи класифіка­цію Є. Голанта, розподіляємо методи навчання історії на пасивні (умовно-пасивні), активні та інтерактивні.

При використанні пасивних методів учні виступають в ролі «об'єкта» навчання. Вони засвоюють та відтворюють матеріал, що пере­дається педагогом - джерелом історичної інформації (інколи такі методи, за І. Лернером, називають пояснювально-ілюстративними і репро­дуктивними). Як правило, це відбувається шляхом застосування лекції-монологу, читання, демонстрації, опитування учнів щодо вивченого змісту. Учні між собою не спілкуються і не виконують творчих завдань.

Якщо мова йде про активні методи, учні стають «суб'єктами» на­вчання, виконують творчі завдання, беруть участь у діалозі з учителем.

81 Гончаренко СУ. Український педагогічний словник. - К.: Либідь,
1997.-С 21.

82 Див.: Комаров В. До питання про систему методів навчання історії в
школі (Загально-методичний аспект) // Історія в школах України. - 2003. -
№4-5.

83 Гончаренко СУ. Український педагогічний словник. - К: Либідь,
1997.-С 206.


 




Такі методи пов'язані з виконанням творчих завдань (часто вдома), питаннями від учня до вчителя і вчителя до учня, розвивають творче мислення. За І. Лернером, до таких методів відносяться частково-по­шуковий чи евристичний, проблемний і дослідницький. Хоча учні в цьому випадку більш активні, основною формою взаємодії часто за­лишається і монолог. Спочатку педагог у монологічній формі здійснює передачу знань учням, а потім останні повертають йому ці знання, шляхом монологічних відповідей. Інколи навчання відбуваєть­ся у діалозі вчителя й учня, шляхом бесіди, однак викладач виступає як своєрідний полюс, навколо якого концентрується вся комунікація учасників процесу навчання.

Сутність інтерактивних методів у тому, що навчання відбувається шляхом взаємодії всіх тих, хто навчається і навчає. Це співнавчання (навчання у взаємодії та співпраці), в якому і вчитель, і учні є суб'єкта­ми навчання. Основний принцип інтеракції: постійна взаємодія учнів між собою, їх співпраця, спілкування, співробітництво, на відміну від активних та «пасивних» методів, коли спілкування відбувається між учнями і вчителем. Учитель тільки організатор і координатор інтерак­тивної взаємодії. На відміну від активних методів навчання, які буду­ються на однобічній взаємодії (її організовує і постійно стимулює учитель), інтерактивні методи принципово змінюють схему взаємодії учасників навчального процесу.

Інтерактивні методи дають найбільший простір для самореалізації учня у навчанні і найбільше відповідають особистісно-орієнтованому підходу.

Інтерактивні методи орієнтовані на реалізацію пізнавальних інте­ресів і потреб особистості, тому особлива увага приділяється орга­нізації процесу ефективної комунікації, в якій учасники процесу вза­ємодії більш мобільні, більш відкриті і активні. Основою інтеракції є принцип багатосторонньої взаємодії, яка характеризується відсутні­стю полярності, і мінімальною сконцентрованістю на точці зору вчи­теля. Організації процесу такої взаємодії сприяє використання відповідних методів навчання. Такими методами є:

- груповий (взаємодія між учасниками процесу навчання реалізує­ться через співпрацю у малих групах);

- колективний (багатостороння взаємодія є полілогом, у якому бере участь кожен учень класу);

- колективно-груповий (коли робота малих груп поєднується з ро­ботою всього класу).

*Подумайте____________________________________________

Працюючи в малих групах, визначте, чим відрізняється запропонова­на авторами класифікація від інших, у чому її переваги та недоліки.

Перевірте себе_______________

1) Що таке метод навчання історії?

2) Які класифікації методів навчання історії вам відомі?


 

3) За якими критеріями можна класифікувати методи навчання іс­торії?

4) Що таке пасивні, активні та інтерактивні методи навчання?



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.170.64.36 (0.01 с.)