Тема 2. Економічні теорії і основні моделі національної економіки

2.1. Поняття національної економіки в економічних теоріях і школах.

2.2. Основні моделі національних економічних систем.

2.3. Поняття перехідної економіки. Особливості моделі розвитку національної економіки України.

 

2.1. ПОНЯТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ В ЕКОНОМІЧНИХ ТЕОРІЯХ І ШКОЛАХ

Аналізуючи розвиток національної економіки, економісти досить давно звернули увагу на багату розмаїтість її форм і відтінків. Звертаючись до економічних теорій і ідей економістів різних країн і часів, можна бачити, що вчені досить часто виражають національний колорит своєї країни. Так, Англія, де почався промисловий переворот і активний розвиток ринкових відносин, стала батьківщиною класичної школи в економіці. Її засновники – Адам Сміт, Давид Рікардо, Джеймс Мілль – створили фундамент економічної науки. У роботах економістів класичної школи велика увага приділена пошуку шляхів швидкого розвитку національної економіки. Саме вони показали визначальну роль в розвитку національної економіки сфери матеріального виробництва, значення процесів поглиблення розподілу праці і її спеціалізації, заміни ручної праці машинами, збільшення продуктивності праці, роль ринкового механізму й вільної конкуренції.

Але творцями національно-історичного напрямку в економічних дослідженнях все ж слід вважати представників німецької історичної школи. У роботах німецьких економістів наголос робився на неповторності історичного досвіду кожної країни, її національних особливостей. З позицій представників історичної школи, класична економічна наука, зосереджена на господарських категоріях, страждає однобічністю і незавершеністю, оскільки економічний розвиток являє собою органічний процес, що абсорбує вплив звичаїв, психології, права і мови. Символом історичної школи стало розуміння процесів, тобто з'ясування мотивів людських вчинків, які викликали до життя ту чи іншу подію. Одним з перших економістів-істориків варто назвати Фрідріха Ліста (1789-1846), який, базуючись на добротному емпіричному матеріалі, здійснив критику класичної теорії. Його книга «Національна система політичної економії» поклала початок історичним економічним дослідженням. Ще один представник історичної школи - Густав Шмоллер (1838-1917) відомий своєю фундаментальною працею «Основи загального навчання про національне господарство». Завданням свого дослідження Шмоллер вважав розробку генетичного підходу, що дозволяє знайти комплексне пояснення економічних структур і механізмів функціонування господарства. Вирішення цього завдання потребувало уважного ставлення до розходжень у географічному положенні й етнічних особливостях кожної нації, а також використання даних психології, біології і навіть геології. У той же час Шмоллер вважав, що в суспільних науках немає місця для математики, оскільки диференціальне числення не зможе уловити тонкі реакції людської психіки, що найчастіше обумовлені суперництвом і ворожістю. Психологічним базисом шмоллеровської концепції є запозичений у Бентама гедонізм - суперечливе сполучення почуттів, насолоди і страждання. Шмоллер вважає, що внутрішня єдність суспільних наук виявляється насамперед у тому, що економічна наука не може звільнитися від аналізу мотивацій, від зв'язку ступенів економічного розвитку з еволюцією стимулів і спонукань. У своїх лекціях Шмоллер любив повторювати, що як для упевненої ходи потрібні дві сильні ноги, так і для дослідника необхідні дедуктивний і індуктивний методи.

У згадуваній вже роботі «Основи загального навчання про національне господарство» Г. Шмоллер дає глибокий аналіз психологічних, етичних і правових факторів, що визначають поводження людей, описує розвиток економіки і розкриває зміст таких соціальних інститутів, як родина, група, клас, суспільство, взаємодія між ними. На цій основі він досліджує категорії власності, праці, підприємницької діяльності. При цьому Шмоллер вважає, що державне втручання в різних, в основному нормативних формах є головною умовою функціонування економічної системи. Особливу увагу він приділяє морально-етичній стороні господарського життя. На його думку, на передньому плані міжособистісних зв'язків знаходяться шлюбні узи і суспільні інтереси. Слідом за аналізом інтересів, що пройшли через свідомість і закріплені релігією, звичаями, моральними і правовими нормами, Шмоллер переходить до розгляду схильностей, що визначають соціальний статус і стимулюють «інстинкт конкуренції», прагнення до збагачення, яке варто обмежувати. При розумному вихованні ці схильності можна розвивати у такі риси, як заповзятливість і ощадливість.

Ще одним відомим представником німецької історичної школи є Вернер Зомбарт (1863-1941). У молоді роки Зомбарт був послідовником Маркса, вважав його вчення видатним науковим дослідженням майбутнього соціалістичного суспільства. Захоплення Марксом продовжувалося близько 20 років, але в подальшому Зомбарт зосереджується на темі національної психології, його роботи усе більш переймаються духом націоналізму. В роботі «Історія господарства» (1923) Зомбарт відзначає, що теорія капіталізму є наслідком розвитку духу, результатом змін, що накопичуються в духовному житті суспільства. На кожній новій ступені історії відбувається відтворення фрагментів минулого. Завдання полягає в їх ретельному відборі й оцінці. Економічні інтереси й стимули індивіда чи групи зливаються із соціальними в наслідок суспільного характеру виробництва і розподілу праці. В останній період Зомбарт займався дослідженнями німецького соціалізму. Головними принципами його дослідження стали тоталітарний устрій суспільства, енергійність, героїзм і націоналізм. На думку Зомбарта, економіка повинна підкорятися політичним вимогам, а суспільний розвиток відбуватися планомірно. На службі держави повинні знаходитись фінанси і кредит, а також підприємницька діяльність.

Вернера Зомбарта заслужено вважають творцем історії народного господарства як емпіричної основи економічних досліджень кінця ХІХ - початку ХХ ст. У понятійний апарат економіки Зомбарт ввів категорії економічних стадій, економічних систем і господарської діяльності. Вони і дотепер використовуються сучасними дослідниками в зомбартовському тлумаченні.

Глибоке дослідження економічної психології, зокрема взаємозв’язку між релігією і економічною поведінкою знаходимо в роботах Макса Вебера (1864-1920) – соціолога, історика й економіста. Перу Вебера належать такі роботи, як «Аграрна історія стародавнього світу», «Протестантська етика і дух капіталізму», «Історія господарства» і «Соціальна економіка», а також «Господарська етика світової релігії». Вебер вводить поняття «інтерпретаційна соціологія», що вимагає від дослідника інтерпретації, розкриття внутрішнього змісту події чи явища. Вебер розподіляє людську діяльність на чотири типи: перший – доцільний – припускає використання наявних засобів для досягнення мети; другий – раціональний з ціннісної точки зору; третій – продиктований емоціями, і четвертий – повторюючий звичаї і традиційні образи. Їхня сукупність складається в єдність громадського життя. Вебер вважає, що релігійні й політичні ідеї являють собою самостійний фактор економічного розвитку. Ідеї – не просто надбудова над економікою, вони можуть самі по собі породжувати напруженість і конфлікти, тому ідеї не менш значущі, чим прагнення до матеріальної вигоди.

З точки зору Вебера, економіка – це система, учасники якої приймають рішення, зіставляючи корисність і витрати. Таке зіставлення є вираженням капіталістичного духу, що розвивається на відповідному психологічному ґрунті. У своїй основній роботі «Протестантська етика і дух капіталізму» Вебер доводить, що саме реформація породила психологію, яка лежала в основі розвитку капіталістичного духу і формування самого капіталізму як системи. Пізніше ця теза була блискуче підкріплена дослідженнями соціології релігій. На прикладі американських сект Вебер показав, що положення людини в діловому світі визначається її причетністю до церкви. Це був саме той сертифікат, що засвідчував моральну строгість і ділову чесність підприємця. Якщо католицизм проповідував «всеохватну єдність між різними особистостями», то протестантське віросповідання культивувало почуття власної гідності, індивідуалізм. Кальвінізм проповідував бережливість, мирський аскетизм, виправдовував підприємництво. Відповідно до ідеології кальвінізму людина своїми успіхами повинна довести, що вона "обрана богом".

Цікавим є підхід Вебера до розмежування типів капіталізму. Політичний, чи пізніше імперіалістичний капіталізм, відзначає М. Вебер, супроводжував розвиток Британської імперії і був пов'язаний з ризикованими пригодами, колоніальними захопленнями і пограбуваннями. Фіскальний капіталізм був характерний ще для Древнього Рима і королівського ладу Франції. Існував також капіталізм незначних груп, які Вебер називає паріями (євреї, перси). Однак свої симпатії автор віддає промисловому капіталізму, заснованому на фабричному виробництві і найманій праці. Капіталізм початку ХХ ст. Вебер називає раціональним. На його думку, дійсно культурних і освічених людей стає все менше, їх витісняють фахівці й фанатики організації, що обмежує прояв харизми. Соціальні зв'язки між цими процесами виглядають у такий спосіб: раціоналізація веде до посилення бюрократичних структур, що зменшують справжню свободу особи, і людина підкоряється організації. Уникнути подібної перспективи може лише той, хто поряд з харизмою має видатні здатності у тій чи іншій сфері діяльності. Проте загроза поглинання людини бюрократією зберігається.

На відміну від Зомбарта Вебер відкидав ідею про те, що носіями капіталізму були євреї. Не вони винайшли комерційний вексель чи акціонерні компанії. Євреї співробітничали на правах «народу-гостя», вони не брали участі в політичній організації з самого початку. Справжнім творцем капіталізму був християнин, який прагнув звільнитися від традицій і не боявся новацій. Вебер на перший план висуває кальвінізм і англосаксонське протестантство. Для підприємця-протестанта капіталізм перетворюється в покликання. Коли він прагне до раціоналізації і прибутку, то виконує божественне приречення, совість його залишається чистою.

Ще один послідовник німецької історичної школи і видатний представник теорії соціальної ринкової економіки Вальтер Ойкен (1891-1950). У 1939 р. вийшла в світ перша монографія В. Ойкена «Основи національної економіки». Друга велика праця «Основні принципи економічної політики» була видана в 1954 р., уже після смерті автора. Перу вченого належать статті, в яких він різко критикував уряд Аденауера – Ерхарда за помилки й непослідовність, хоча останній визнавав Ойкена своїм наставником.

Ключовою ланкою загальної концепції Ойкена є положення про економічний порядок. Під економічним порядком Ойкен розумів рамкові умови ринкового господарства, тобто сукупність інституцій, які представляють сукупність даних, необхідних для того, щоб суб'єкти, що хазяюють, могли приймати рішення і робити ті чи інші дії. До складу інститутів економічного порядку входять також підприємницькі союзи і профспілки, які виробляють правила і розпорядження. Господарський порядок показує, якою мірою держава регулює економічний розвиток, сприяє йому, як при обмежених ресурсах державні органи виступають свого роду обчислювальною машиною, вбудованою в господарський порядок.

Пропонуючи принципово відійти від таких умоглядних понять, як капіталізм і соціалізм, Ойкен пропонує замислитися над реальним економічним досвідом, особливо над економічною політикою, і зосередитися на аналізі реально існуючих економічних структур. Історичним досвідом доведено, відзначає він, що між розвитком виробництва, досягненнями природних і прикладних наук, з одного боку, і станом економічних порядків – з іншого, існує нерівновага, а відставання порядків є майже правилом.

Систематизуючи історичну практику, В. Ойкен пропонує наступну типологію економічних політик: політика планово-централізованого керування економікою; політика середнього шляху (ордолібералізм); політика конкурентного порядку і точечна (пунктирна) політика. Ойкен вважав, що планово – централізоване керування економікою неминуче відімре. Основну проблему представляють самі форми відмирання подібного порядку. Головним після розпаду такої системи керування, на думку Ойкена, буде питання про владу. Адже в планово-централізованому господарстві прошарок керівників складається з неконтрольованого угруповання, яке рішуче проводить свій інтерес, свою волю. Суспільний інтерес, що складається з безлічі індивідуальних, просто не може бути реалізований у командній економіці.

Політика середнього шляху пропонує той чи інший ступінь державного втручання в ринкову економіку, наявність компромісу між ринком і плановим господарством. Сюди відносяться державне втручання з розподільними цілями, політика «повної зайнятості», кон'юнктурне регулювання.

При конкурентному порядку рамкові умови, створювані державою, сприяють максимальному розвитку конкуренції. Завданням поточної економічної політики є обмеження або недопущення тенденцій до концентрації економічної влади (процесів монополізації) і тих форм ринку, що ведуть до нанесення екологічного збитку.

Точечна (пунктирна) економічна політика включає політико-правові дії, орієнтовані на вирішення окремих проблем, захист інтересів конкретних сфер. Зворотним боком тут може стати порушення комплексності, цілісності економічного підходу. У цьому змісті політика доходів, спрямована на підтримку окремих сфер, може викликати перекоси в сукупному платоспроможному попиті й грошові розлади.

Друга половина ХХ ст. викликала до життя й інші напрямки економічної політики, але підходи В. Ойкена до її класифікації залишаються все ще актуальними.

Становлення і розвиток такої науки, як національна економіка, базується не тільки на визначних дослідженнях економістів німецької історичної школи і представників теорії соціального ринкового господарства. Значний внесок в розвиток цієї науки здійснили в тій чи іншій мірі економісти інших напрямів економічної думки.

Етапними в розвитку економічної думки стали 70-ті роки ХІХ ст., коли виник новий напрямок, що одержав назву маржиналізму. Теорія маржиналізму - це навчання про економічне саморегулювання, про психологічний підхід до визначення вартості (цінності) товару, про використання математичної теорії функцій для пошуку оптимальних економічних рішень і вираження економічних зв'язків. Вона стала розвитком класичного аналізу, виникла одночасно в трьох країнах – в Англії (У.С. Джевонс), Швейцарії (Л. Вальрас) і Австрії (К. Менгер).

З українських вчених минулого проблеми розвитку національної економіки досліджували Д. Журавський, Ю. Бачинський, І. Франко, хоча вже в роботах Г. Сковороди, що були хоч і теологічні за формою, але патріотичними і демократичними за змістом, знаходимо ідеї важливості розвитку української економіки на засадах рівного володіння членами суспільства всіма благами, значення праці як основи суспільного добробуту, розуміння республіки як найрозсудливішого політичного устрою, важливості поширення освіти серед народу як умови його духовного розвитку. Глибокий аналіз розвитку української економіки міститься у працях видатного українського економіста і статистика Д. Журавського (1810-1859). Широко використовуючи статистичний матеріал, Журавський на прикладі Київської губернії показав стан і перспективи розвитку основних галузей промисловості й сільського господарства свого часу. Одну з головних причин низького рівня розвитку вітчизняної промисловості Д. Журавський вбачав у нерозвиненості внутрішнього ринку, що зумовлено бідністю народу. Ю. Бачинський ще в 1895 році писав, що сильна національна економіка – це мета розбудови кожної держави. Серйозно вивчав проблеми розвитку національної економіки великий український письменник, визнаний історик і філософ І. Франко. Під впливом теоретиків історичної школи він розглядав політекономію як науку про народне господарство, як науку, предметом якої є дослідження не тільки економічних законів теперішнього часу, але й загальних «законів праці людської». Складовою частиною економічної програми І. Франка було звільнення українського народу від колоніального поневолення і возз’єднання всіх українських земель в єдиній державі.

У ХХ ст. національні господарства все більше перетворюються у складні системи взаємозалежних галузей. Звичайним явищем стають періодично повторювані економічні кризи, хронічними – безробіття й інфляція. У ділову практику включаються проблеми, не розв'язані традиційними засобами. Економісти починають цікавитися питаннями загального порядку, сукупного попиту, грошового обігу. У цьому зв'язку не можна не згадати про Леона Вальраса (1834-1910) – творця теорії загальної економічної рівноваги.

Згодом виникає потреба в спеціалізації загальної економічної теорії, появі таких дисциплін, як мікро- та макроекономіка. Макроекономіку визначають як науку про цілісні економічні системи. Основоположником макроекономіки є видатний економіст ХХ ст. - Джон Мейнард Кейнс (1883-1946). Система національної економіки, на думку Кейнса, – це не тільки проста сума безлічі малих підсистем (фірм і галузей), але і нова якість. Тому макросистема не може бути описана категоріями мікроекономіки (ціна, прибуток, конкуренція і т.д.). Тут необхідні агреговані показники, нові методики й інструменти впливу.

З розвитком економічної думки з'явились і нові підходи до співвідношення загального і особливого в розвитку економічної науки. У ХХI сторіччі активно розвивається такий напрям сучасного економічного аналізу, як нова економіка, в числі новацій якого слід виділити:

1. Ключовий вплив політики на плин ділового циклу.

2. Перетворення монетарного регулювання в основний елемент державної присутності в економіці, з «допоміжного весла в мотор» державної економічної політики.

3. Інтенсивний процес глобалізації світового господарства.

Розвиток такої науки, як національна економіка не можливий без розгляду форм і методів, а також особливостей економічної політики, що проводиться в країні. Економічна політика в практичному значенні – це система дій по виправленню ситуацій, корекції економічних процесів. Наука економічної політики вивчає поводження людей в економічному просторі, державні дії спрямовані на стимулювання конкуренції (антимонопольна політика), способи підвищення ефективності виробництва, його ресурсне забезпечення й оздоровлення окремих економічних комплексів, тобто на вирішення мікроекономічних проблем. Оскільки економічна політика працює у великій системі, вона має за основну мету стабілізацію економіки в цілому.

Питання про те, якою повинна бути економічна політика, – дуже не просте і найбільш дискусійне. Головна проблема, перед якою встають всі країни при проведенні економічної політики – це проблема визначення місця і ролі держави в регулюванні економічної діяльності. Частина економістів вважають, що економіці внутрішньо властива рівновага, яка відновлюється стихійно, як дзеркало водяної гладі після кинутого каменю. Небезпечні й тривалі розлади є найчастіше справою рук саме невдачливих політиків. Потрібно не тільки «тонке настроювання» економічної системи, оскільки вона сама прагне до стабільності, але і турбота про те, щоб політичні дії не завдавали прямої шкоди. Функція економічної політики не повинна виходити за рамки «пристосування». Цим поглядам протистоїть «активістська» доктрина, відповідно до якої політичні діячі самостійно визначають економічний курс і дотримуються його, оперативно реагуючи на зміну умов. Друга половина ХХ сторіччі викликала до життя також інші напрямки, чи відтінки економічної політики (структурної і кон'юнктурної, що впливає на економічні процеси з боку попиту і з боку пропозиції, дискреційної політики).

При проведенні економічної політики, виборі її форм і методів необхідно враховувати історичні тенденції формування національної економіки і менталітет більшості громадян країни. Безумовно, на проведення економічної політики великий вплив здійснюють і рівень розвитку та структура реального сектора економіки, досягнутий рівень продуктивності праці, фізичне й моральне зношення основних фондів, величина ВВП на душу населення та інші фактори конкурентоспроможності країни. Але менталітет народу, який формувався віками, політики не можуть не відмінити, ні швидко змінити. Тому моделі перетворень повинні вирішальною мірою відповідати історичним традиціям і менталітету народу. Психологічний підхід на сьогодні органічно ввійшов в економічний аналіз. Сучасні економісти не можуть міркувати без таких понять, як поведінкова реакція, раціональні очікування, ажіотажний попит, грошові ілюзії і т.п. Сьогодні існує такий науковий напрямок, як економічна психологія, що вивчає мотиви економічного поводження людини чи груп людей, економічну свідомість, вольовий початок в економічному поводженні, роль несвідомого в психіці індивіда і мас (ілюзій, страхів, паніки, реакції на політичні зміни).

Таким чином, розвиток національної економіки будь-якої країни має свою специфіку, свої особливості, які потребують спеціального аналізу, що й привело до формування такої науки, як національна економіка.

 

2.2. ОСНОВНІ МОДЕЛІ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

Розвиток національної економіки різних країн має як деякі загальні закономірності, так і певні особливості. Врахування історичних тенденцій формування моделей національних економічних систем є основою успішності економічних і політичних перетворень, які здійснюються в країні. Розуміння логіки розвитку різних моделей національних економічних систем важливе при розробці економічної політики, проведенні інституціональних перетворень, складанні різноманітних прогнозів їх майбутнього розвитку. Тому кожна країна повинна чітко розуміти особливості моделі своєї національної економіки. Виявленню особливостей, притаманних кожній з моделей, допомагає класифікація різних типів розвитку.

Різноманітність моделей національних економік обумовлена наступними причинами:

1. Особливостями історичного розвитку різних країн.

2. Станом національної економіки.

3. Геополітичним положенням країни в світовій економічній системі. Геополітичне положення країни - "теллурократичне" (сухопутна могутність), або "талассократичне" (морська могутність) виробляє різні цивілізаційні установки населення, що сприяють реалізації тієї чи іншої моделі.

4. Особливостями менталітету населення. Пануючі в суспільстві світоглядні погляди, життєві установки, релігійні й національні традиції здійснюють визначальний вплив на особливості моделі національної економіки.

5. Різними видами і наслідками реформ, що проводились у країні.

Вибір різних теоретичних концепцій реформування, різних темпів економічних перетворень ("шокова терапія" як у Польщі, або"градуалісьська" політика перехідного періоду як в Угорщині)." Вибір тієї чи іншої моделі реформ багато в чому визначався політичними пріоритетами правлячої еліти.

6. Рівнем співвідношення ринку й державного регулювання економіки.

Групування країн з позицій рівня їх економічного розвитку (рівень ВВП і величина ВВП на душу населення) було запропоновано ООН. ООН виділяє три групи країн:

- розвинені країни з ринковою економікою, куди входять промислово-розвинені країни світу, перш за все країни "великої сімки" – США, Німеччина, Японія, Великобританія, Франція, Канада, Італія;

- країни з ринковою економікою, що розвиваються, до яких належать країни Азії, Африки й Латинської Америки (майже 79% населення світу);

- країни з перехідною економікою. До них віднесені 28 країн, що поділені на дві регіональні підгрупи: країни Центральної і Східної Європи та країни СНД і Монголії, до яких належить і Україна.

Іншу класифікацію національних економічних систем проводить Світовий банк. На основі показника ВНД на душу населення Світовий банк поділяє країни на чотири групи:

1. - країни з низьким рівнем доходу (менше 755 дол.);

2. - країни з рівнем доходу нижче середнього (від 756 до 2995 дол.);

3. - країни з рівнем доходу вище середнього (від 2996 до 9265 дол.);

4. - країни з високим рівнем доходу (більше 9266 дол.).

Україна відноситься до групи країн з доходом нижче середнього.

З точки зору домінування техніко-економічних укладів у національній економіці країни розрізняють доіндустріальні, індустріальні й постіндустріальні (інформаційні) економіки.

Модель доіндустріальної економіки заснована на натуральному господарстві й ручній праці, тут відсутнє масове виробництво і домінує сільське господарство. Ця модель все ще характерна для деяких країн африканського континенту.

Модель індустріальної економіки формується в ситуації домінування сфер важкої промисловості і машинобудування в економіці країни. Цю модель економічно розвинені країни світу пройшли ще на початку ХХ ст., але вона є домінуючої для України і більшості пострадянських країн.

Модель постіндустріальної економіки характерна для економічно розвинених країн і охоплює лише 16% населення світу. Її характерними рисами виступають: інтенсивний тип відтворення, високий рівень наукоємності виробництва, ресурсозберігаючий тип технічного прогресу, збільшення питомої ваги сфери нематеріального виробництва, збільшення ролі висококваліфікованої праці, перш за все ролі науковців, зростання величина інвестицій в людський капітал, збільшення ролі соціального фактора в розвитку економіки.

За рівнем відкритості національних економік світовому ринку національні економічні системи можуть бути відкритими й закритими.

За способами регулювання господарчої діяльності розрізняють країни з ринковою і неринковою економікою.

У той же час ринкові економіки розрізняються за моделями, які вони використовують. Та чи інша модель залежить від соціально-економічних і історичних умов розвитку країни, способів державного регулювання економіки, її конкурентних переваг, традицій і інституціональної структури країни. Найбільш відомими є наступні моделі ринкової економіки:

1. - ліберальна (американська) модель. Ця модель побудована на домінуванні різних форм приватної власності і їх взаємодії, на системі усілякого заохочення підприємницької діяльності, на досягненні приватного успіху "людини економічної". Ліберальна модель орієнтована на сильного виробника, який не потребує державного втручання у свою діяльність. Завдання держави – створити ефективні правила економічної "гри", сприяти розвитку інноваційної діяльності й проводити дієву грошово-кредитну політику. Прикладом ліберальної моделі національної економіки є економіка США як величезна відкрита економіка із значною ємкістю національного ринку і висококонкурентними виробниками. У післявоєнні роки жодна країна світу не вкладала скільки коштів у розвиток освіти, наукові дослідження та технологічні розробки, як США. На сьогодні 75% національного багатства США приходиться на людський капітал. Результатом стало безумовне лідерство цієї країни на ринку науково-технологічних досліджень і лідерство у фінансових світогосподарських процесах;

2. - регульована ринкова економіка (західноєвропейська модель). Загальною рисою всіх західноєвропейських економік є сполучення ринкового лібералізму і досить жорсткого державного регулювання економіки. Таке сполучення характерне і для французького дирижизму, і для німецької соціальної ринкової економіки і для англійського "тетчеризму". Держава в європейській моделі національної економіки активно керує стратегічним розвитком, впливає на ціни, мито, технічні норми, проводить антимонопольну політику. Саме європейська модель продемонструвала світу можливості й переваги міжнародної інтеграції у процесі становлення Європейського Співтовариства;

3. - соціально-орієнтована ринкова економіка як різновид моделі регульованої ринкової економіки (модель економіки Німеччини). Ця модель побудована на соціальному захисті населення, запобіганні соціального напруження, активному перерозподілі доходів, виконанні значних соціальних програм. У результаті змінюється соціальна структура населення, збільшується частка середнього класу, який стає основним платником податків і фінансовою опорою держави;

4. - японська модель національної економіки базується на досить сильній структурній політиці держави і активному використанні національних традицій в менеджменті. Для японської моделі економіки характерне значне втручання держави в економічну діяльність, що в найбільшій мірі відповідає японському менталітету. В 60-ті роки Японія активно використовувала ідеї відомого американського економіста і нобелівського лауреата В. Леонтьєва із збалансування економіки, який на прохання японського уряду допомагав створити міжгалузевий баланс виробництва країни по 2000 позицій. Важливою передумовою економічного розвитку Японії став також менталітет нації, який забезпечив прийняття і реалізацію суспільством цілей і засобів реформування економіки. Дух сім’ї, об’єднання навколо "великої справи", концентрація на вирішенні актуальної проблеми – все це джерела, що дозволили досягти кардинальних змін в розвитку національної економіки Японії;

5. - олігархічна модель, що полягає в ситуації підкорення інтересів держави вигодам фінансово-олігархічних груп, які панують в країні (моделі національних економік країн Латинської Америки);

6. - доганяюча модель ринкової економіки, яку використовують країни, що ставлять собі на меті за короткий термін просунутися вперед до рівня постіндустріальної економіки на основі швидкого впровадження нових технологій, розвитку національної науки і національних кадрів. Прикладами такої моделі є розвиток післявоєнної Японії, Південної Кореї і на сьогодні – Китаю, Індії, Гонконгу, В’єтнаму, Тайваню і Таїланду. В основі такої моделі лежить активне використання іноземного капіталу й новітніх технологій. Розвиток національної економіки Китаю, Південної Кореї і В’єтнаму також свідчить про стремління перейти від централізовано керованої економіки до нового економічного порядку – змішаної (багатоукладної) економіки з досить значною роллю держави в соціально-економічних процесах. Україна з арсеналу доганяючої моделі економіки може почерпнути такі риси як, підпорядкування розвитку довгостроковій стратегії, проведення структурної політики держави, направлене на сприяння довгостроковим факторам економічного розвитку, значні вкладення капіталу в підготовку національних кадрів і науку.

Деякі дослідники вирізняють також модель соціальної ринкової економіки. В останні роки в розвитку національних моделей економік різних країн на перше місце виходять соціальні цілі.

Таким чином, виходячи із специфіки країн, притаманних їм природно-кліматичних, географічних, історичних, геополітичних, соціокультурних, історичних та інших факторів, виникають різні моделі національної економіки (американська ліберальна модель, німецька модель соціального ринкового господарства, шведська соціальна модель, японська модель регульованого капіталізму та інші). Тому становлення ринкової економіки в Україні відбувається з урахуванням її унікальних особливостей і національної специфіки.

 

2.3. ПОНЯТТЯ ПЕРЕХІДНОЇ ЕКОНОМІКИ. ОСОБЛИВОСТІ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Якщо економічно розвинені країни представлені тією чи іншою моделлю ринкової економіки, то в Україні мова йде про перехідний стан економіки. Слід зауважити, що перехідний стан економіки може бути наявним в будь-якій країні, адже еволюцію національної економіки можна уявити у вигляді циклічного процесу руху економіки від одного сталого (урівноваженого) стану через період його порушення та відновлення на якісно новому рівні до другого сталого (урівноваженого) стану. Тому важливо розрізняти два типи стану економічних систем:

- сталий (урівноважений) стан, коли функціонують зв’язки й елементи, що становлять зміст системи;

- перехідний стан, коли старі економічні форми відмирають і з’являються нові, що становлять основу економічної системи, яка зароджується.

Перехідна економіка – це особливий стан економічної системи на етапі її становлення (від еволюції до зрілого врівноваженого стану) і реформування (від еволюції до нової економічної системи, до нового врівноваженого стану).

При цьому про перехідну економіку можна говорити, спираючись на різні класифікації економічних систем, тому що перехідна економіка – це проміжний стан економіки, період перетворення, трансформації, наприклад, традиційної економічної системи в ринкову (функціональний підхід до класифікації економічних систем); індустріального суспільства в постіндустріальне (критерій класифікації – ступінь індустріально-економічного розвитку); феодального способу виробництва в капіталістичний (формаційний підхід). Зміст перехідної економіки виявляється в її основних рисах.

Перша – несталість стану. Важливо знати, що вона може бути притаманною і зрілому стану економіки, але це несталість функціонування, коли зміни є засобом досягнення нової мети системи, забезпечення її врівноваженого стану. Несталість перехідної економіки – це несталість розвитку системи, коли її зміни спрямовані на поступове перетворення на нову систему.

Друга – суперечливість. Елементами перехідної економіки можуть бути економічні форми, притаманні і старій, і новій системам; крім того, особливе місце належить перехідним формам, які є виявом трансформації систем. Саме перехідні форми, що в подальшому перетворюються на елементи нової системи, характеризують спрямованість перехідних процесів.

Третя – альтернативний характер розвитку. Несталість, суперечливість обумовлюють певну варіантність перехідних процесів. Як приклад досить вказати на численність моделей перехідної економіки в постсоціалістичних країнах. Внаслідок альтернативності перехідної економіки правомірним є питання про ймовірність повернення до старого стану. Важливо пам’ятати, що несталість та альтернативність – це риси певної стадії еволюційного економічного циклу, стадії трансформації старої системи в нову, тому просте повернення до колишнього стану суперечило б змісту суспільної еволюції.

Четверта – історичність, яка виявляється у певній специфіці перехідних процесів у різних країнах, що пов’язано з соціально-політичними, економічними, національними, культурними та іншими особливостями регіону, країни, особливостями певного історичного періоду перетворень.

Основні риси перехідної економіки зумовлюють специфічні закономірності її розвитку: з одного боку, інерційність – збереження у перехідній економіці старих економічних форм, що свідчить про спадкоємність еволюційного процесу; з другого – інтенсивність розвитку нових форм як виявлення необоротності трансформаційних процесів у суспільстві.

Залежно від масштабів і характеру перехідних процесів можна виділити:

- локальну перехідну економіку, коли трансформаційні процеси притаманні окремим країнам і регіонам;

- глобальну перехідну економіку, що охоплює всі країни, людство в цілому.