Тема 11. Програмування і прогнозування національної економіки

 

11.1. Програмування і види державних програм національної економіки

11.2. Прогноз і прогнозування національної економіки

11.3. Методи та принципи прогнозування національної економіки

 

11.1. ПРОГРАМУВАННЯ І ВИДИ ДЕРЖАВНИХ ПРОГРАМ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Важелі управління державою, регіонами або підприємством не мають бути директивними, але і суто індикативними (рекомендованими) теж. На це впливає багато факторів. Економічна практика доводить, що в даний період розвитку національної економіки не можна обмежитись тільки планом, бо він дає лише уявлення про передбачену в перспективі ситуацію і не містить цілеспрямованих заходів і важелів впливу з метою зміни ситуації.

Досягненням певної мети плану є програма. Якщо мета охоплює економіку загалом, таку програму слід назвати планом. Одночасно з тим, що план у національній економіці не може існувати без програми його реалізації, програма не може бути складена без процесу прогнозування необхідних показників.

В умовах становлення ринкових відносин інструментом реалізації економічної політики в Україні, як і в інших державах з встановленою ринковою економікою, має бути система прогнозування і програмування, що містить прогнози і програми.

Програмування – це процес орієнтації економіки з боку органів державного управління шляхом регулярного і комплексного впливу на її структуру відповідно до поставленої мети соціально-економічного розвитку на певний період часу.

Основу державного програмування становлять розробка й виконання національних програм економічного і соціального розвитку. Ці програми існують не як субординовані одна до одної, а як співіснуючі й взаємодоповнюючі.

Основне завдання програмування – це підтримка економічної рівноваги, вплив на якісні зміни економіки й стимулювання її розвитку.

Економічна програма – це система взаємозв'язаних і узгоджених заходів, план дій, спрямовані на досягнення єдиної мети, розв'язання однієї проблеми.

Програмування виступає як сучасний неадміністративний метод організації економіки, оскільки не управляє суб’єктами, а тільки орієнтує їх у поведінці й забезпечує самостійність. Основу програмування становить структурне регулювання з точки зору об’єкта програмування.

Програмування може бути успішним лише за умов дотримання централізованого підходу до розробки, управління та реалізації масштабних народногосподарських програм.

Мета державного програмування – досягнення прийнятного для держави варіанта розвитку національної економіки.

Суть програмування полягає в аналізі стану національної економіки, виявленні проблем, які не можуть вирішити ринкові механізми, розробці та реалізації окремих економічних програм.

До складу державних програм входить декілька видів, залежно від обсягу й об’єкта програмування (рис. 11.1).

На рис. 11.1 можна побачити, як розподіляються програми за змістом, обсягом та об’єктом програмування, і який існує взаємозв’язок між ними:

1 - показує, що результатом державного програмування є державна програма;

2 - бачимо, що державні програми існують двох видів – комплексні цільові народногосподарські програми й спеціальні програми розвитку.

3 - в свою чергу, даний зв’язок є одностороннім, тому що при розробці спеціальних програм беруть до уваги уже існуючі державні програми, розроблені на більш високому ієрархічному рівні, ніж спеціальні, які, в свою чергу, не мають достатнього впливу на державну економіку, щоб брати їх до уваги, розробляючи програми для покращення стану держави.

4 - спеціальні програми поділяються на програми розвитку окремих галузей, секторів, територій країни.

Рис. 11.1 - Програмування та види державних програм

 

Слід зазначити, що особливістю програмування є відокремлення функцій розробки програм від функцій їх реалізації. Виконання функцій перебуває в руках різних суб’єктів господарювання, що робить їх необов’язковими при виконанні як для самих суб’єктів господарювання, так і для органів державного управління. Програма розглядається як керівництво, орієнтир, який може коригуватися у часі. Але зазначене вище не стосується державних цільових комплексних програм.

За характером дії програми поділяються на:

- спеціальні програми розвитку окремих галузей, секторів або районів (Державна програма розвитку вугільної промисловості України, Програма розвитку транспортного комплексу України, Державна національна програма "Освіта, Україна XXI ст.);

- програми, що стосуються загальнонаціональних проблем (Державна програма зайнятості населення, Державна програма захисту населення);

- програми діяльності державних економічних органів (Державна програма приватизації, Програма дій Уряду, Державна програма підтримки підприємництва тощо);

- програми досягнення економічної рівноваги - програми стабілізації (Програма надзвичайних заходів стабілізації економіки України та виходу її з кризового стану);

- фінансові програми (Програма боротьби з інфляцією);

- регіональні програми, що передбачають освоєння нових районів, природних багатств, перетворення економіки вже сформованих районів (Програма розвитку Карпатського регіону).

За рівнем проблем розрізняють такі програми:

- широкомасштабні комплексні програми (Комплексна програма НТП в національній економіці, програма вирішення найважливіших соціальних потреб);

- програми соціально-економічного розвитку (житлова програма);

- вузькі науково-технічні програми.

Вивчення конкретних програм свідчить, що є суттєві відмінності у формах виконання їх втілення. Ці відмінності залежать від масштабу і сфери дії програм, ступеня залучення державного і приватного секторів, характеру економічних й адміністративно-правових зв'язків.

Щодо економічних програм України, то їх основними структурними елементами є докорінна перебудова відносин економічної власності, створення стабільних та ефективних стимулів до праці, структурна перебудова народного господарства, аграрна реформа і створення ефективного продовольчого комплексу з метою забезпечення продовольчої безпеки, зовнішньоекономічна діяльність, соціальна політика та ін.

Істотним недоліком практики державного програмування в Україні є надмірна кількість програм при недостатності їхнього фінансування.

Програмування як форма впливу на економіку має деякі особливості порівняно з іншими формами і видами впливу на економіку:

- воно є способом втручання держави в економіку (але втручання держави в економіку не ліквідує стихійності ринкових перетворень, а тільки коректує цей процес);

- виступає елементом сучасної ринкової організації економіки (держава орієнтує агентів ринку у поведінці й забезпечує їхню самостійність);

- в основі програмування – структурне динамічне регулювання;

- програмування як форма впливу на економіку є системним і комплексним явищем.

Цільові комплексні програми передбачають, як правило, вирішення складних проблем, що базуються на взаємодії багатьох організаційно розрізнених виконавців. В одних випадках програми служать основою розробки планів економічного й соціального розвитку країни, в інших засобами реалізації завдань, передбачених планами. При цьому програма – завжди невід'ємна частина планів.

Для реалізації цільових комплексних програм можуть бути залучені кошти державного бюджету, власні кошти підприємств та ін.

Цільова комплексна програма – це директивний, адресний, плановий документ, в якому передбачено комплекс економічних, техніко-виробничих, організаційних, науково-дослідних та інших заходів, ресурси, терміни і виконавці, об’єднані метою розв’язання глобальної народногосподарської проблеми. У реалізації таких програм беруть участь декілька галузей, регіонів, науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій. Координаторами комплексних цільових програм виступають органи державної влади.

За структурою цільова комплексна програма має такі головні елементи (блоки):

- цільовий, де з'ясовані основна ціль і підцілі програми, бажана послідовність їхньої реалізації;

- структурний, формування якого дає змогу визначити набір та контури об'єктів національної економіки та їхніх елементів, які об'єднані за ознакою цільового призначення;

- ресурсний, який характеризує обсяг і структуру розподілу ресурсів, потрібних для виконання програми;

- організаційний, в якому за всіма елементами програми передбачені відповідальні виконавці, джерела й строки виділення ресурсів, а також терміни вжиття заходів.

За змістом ці програми діляться на:

- соціально-економічні – спрямовані на підвищення добробуту населення, поліпшення умов праці та відпочинку;

- виробничі – спрямовані на збільшення обсягів виробництва певних видів продукції, розвиток виробництв, підвищення конкурентоспроможності продукції, поліпшення ресурсовикористання;

- науково-технічні – спрямовані на розвиток наукових досліджень, впровадження у виробництво нових видів техніки та технологій;

- екологічні – спрямовані на здійснення природоохоронних проектів;

- регіональні – спрямовані на формування територіально-виробничих комплексів, удосконалення господарювання в окремих регіонах;

- інституційні – орієнтовані на вдосконалення управління господарськими системами.

Прикладом цільової комплексної програми в Україні є програма «Україна–2010», а прикладом спеціальних програм розвитку – Національна програма розвитку паливно-енергетичного комплексу, Державна програма зайнятості населення та ін.

Повертаючись до цільових комплексних програм, слід зазначити, що до їх показників належать: виробництво найважливіших видів продукції для потреб програм; державні замовлення на виробництво та постачання продукції для потреб виконання програм; перелік найважливіших об’єктів державного будівництва; витрати з державного бюджету на реалізацію цільових програм; витрати валютних ресурсів та ін. Цільові комплексні програми фінансуються за рахунок коштів бюджету України. Механізм формування і реалізації коштів для фінансування цільових комплексних програм перебуває на особливому контролі. Спираючись на вище зазначене, можна виділити й проаналізувати головні недоліки й позитивні фактори комплексних цільових і спеціальних програм (рис. 11.2).

Рис. 11.2. Позитивні та негативні риси цільових комплексних програм

 

Проаналізувавши наведені риси, можна побачити, що позитивні риси можуть перетворюватись на негативні під впливом зовнішніх факторів. Це зумовлено тим, що коли програма розробляється з урахуванням усіх норм, стандартів і правил, то відображає позитивні риси, а коли при її складанні існують розбіжності, то вони трансформуються у негативні риси. Як наприклад з фінансуванням, воно повинно відбуватися за рахунок бюджету, але у зв’язку з відсутністю коштів держава повинна шукати інші джерела фінансування і навіть звертатися до підприємств. Це є гальмуючим фактором в Україні, адже час, який йде на пошук коштів, міг би бути використаний на розробку і реалізацію програми.

Розглянувши основні риси цільових комплексних програм перейдемо до аналізу спеціальних програм (рис. 11.3).

Рис. 11.3. - Позитивні та негативні риси спеціальних програм розвитку

Як можна побачити з рисунку 11.3, спеціальні програми при їх розробці стикаються з тим же механізмом «трансформування» негативних рис у позитивні і навпаки, як і комплексні цільові програми. Але декілька розбіжностей існує. До негативних рис віднесено те, що при розробці спеціальної галузевої чи регіональної програми розвитку не беруться до уваги рівень розвитку і стан галузей, що перетинаються з галуззю об’єкта програмування.

Для розробки й обґрунтування різних варіантів цільових комплексних програм доцільно використовувати такі методи, як: економічний та структурний аналіз, балансові методи, обґрунтування рівня розвитку виробництва й основних показників за факторами впливу.

Однак найголовнішою з негативних рис є необов’язковість виконання суб’єктами господарювання і державними органами управління спеціальних програм. Це говорить про те, що при розробці й реалізації програми не буде чіткого її виконання і матимуть місце розбіжності в часі.

Для успішної державної діяльності у розв’язанні глобально-державних, регіональних та галузевих проблем недостатньо складання однієї програми, адже вона може мати недоліки, через які не буде досягнуто бажаного результату. Тільки комплексний підхід та інтеграція програм різних рівнів дасть позитивний результат для національної економіки і для країни в цілому.

Держава не може обмежуватись програмами на короткий період. Без бачення перспектив неможливо здійснювати ніяку діяльність, будь то інвестиційна, зовнішньоекономічна діяльність, реалізувати ефективну структурну політику. Тому держава, галузі й регіони розробляють середньо- та довгострокові прогнози як складові системи розвитку відповідних об’єктів програмування.

 

11.2. ПРОГНОЗ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

В усіх економічних системах прогноз є необхідною складовою процесу планування і розробки економічної політики країни. Вирішення фундаментальних проблем національної економіки, які стоять перед Україною, неможливо без обґрунтованих прогнозів. Необхідність прогнозування викликана тим, що майбутнє невизначене й ефект багатьох рішень, які приймаються тепер в економіці, протягом певного часу не відчуватиметься. Тому точне передбачення майбутнього підвищує ефективність процесу прийняття рішень. Прогнози для національної економіки можуть розроблятися як державними, так і недержавними організаціями.

Прогноз (з гр. Prognosis – передбачення) – це науково обґрунтоване судження про можливий стан об'єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи й строки досягнення такого стану.

Прогнозування – це процес розроблення прогнозів. Одним з найважливіших напрямів прогнозування суспільного розвитку є соціально-економічне прогнозування. В усіх галузях життя суспільства ланкою, за допомогою якої відбувається взаємозв’язок між теорією і практикою, є прогнозування. Відповідно до цього в методології прогнозування виділяють два аспекти: теоретичний і управлінський. Теоретичний аспект полягає у тому, що за допомогою прогнозування здійснюється аналіз реальних фактів і причинно-наслідкових зв'язків, оцінка й опис можливих і бажаних перспектив розвитку об'єкта. Управлінський аспект виявляється в тому, що прогнозування дає змогу формувати рекомендації щодо державного регулювання економіки на відповідну перспективу. Соціально-економічне прогнозування є складовою ширшого поняття – передбачення.

Передбачення – це відображення дійсності, засноване на визнанні законів природи, суспільства та мислення. Існує три форми передбачення, залежно від ступеня конкретизації процесів що досліджуються: гіпотеза, прогноз і план.

Гіпотеза характеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії. Науковою підставою побудови гіпотези є теорія і відкриті на її підставі закономірності, причинно-наслідкові зв'язки й тенденції функціонування й розвитку об'єктів. На цьому рівні об'єкти описують за допомогою якісних характеристик. Прогноз базується на якісних і кількісних параметрах. Він має більшу визначеність і достовірність, але має імовірний характер.

План – це комплекс заходів, спрямованих на досягнення певних цілей. Головна різниця між гіпотезою, прогнозом і планом полягає в тому, що останній має визначеність завдань. У ньому передбачення отримало найбільшу конкретність. Через це прогнозування і планування пов’язані найтісніше. Єдність між ними зумовлена тим, що прогнозування створює умови для науково обґрунтованого планування (процесу прийняття управлінських рішень).

Залежно від часу розроблення прогнозу відносно плану форми їх поєднання можуть бути різними:

- прогнозування може передувати процесу розробки плану (прийняттю управлінських рішень). Як правило, для того щоб прийняти обґрунтоване рішення, необхідно мати прогноз, наприклад, обсягів і структури попиту, стратегії і тактики конкурентів, можливих змін у господарському законодавстві, міри можливого ризику і т. ін.;

- прогноз і план можуть розроблятися одночасно, оскільки як планові, так і прогнозні розрахунки спираються на велику кількість показників (констант і змінних), у тому числі таких, що мають прогнозне походження (індекс цін, показники ефективності використання ресурсів тощо);

- прогноз може здійснюватися після прийняття управлінського рішення.

У такому варіанті виділяють два аспекти. Перший називають прогнозуванням наслідків прийнятих рішень. Другий аспект пов'язаний з безперервністю і календарним характером планування і прогнозування. Процес планування починається ще до початку втілення планових заходів, але в межах попереднього планового періоду. Для цього здійснюється прогноз очікуваного виконання плану. Наприклад, згідно із Бюджетним кодексом України проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний рік, який «задає тон» усім наступним етапам бюджетного процесу, розробляється до 1 червня поточного бюджетного року. Але щоб сформувати продуману бюджетну політику на наступний рік, необхідно мати прогноз очікуваного виконання бюджету за поточний рік.

Прогнозування і планування можуть існувати окремо одне від одного. Це зумовлено тим, що існують об'єкти, які не підлягають плануванню, але можуть бути об'єктами прогнозування. До них належать, наприклад, політичні, демографічні процеси, творчість у сфері науки, мистецтва та ін. За допомогою управлінських рішень можна здійснювати лише непрямий вплив на процеси та явища. У соціально-економічній діяльності прогноз необхідний для того, щоб обрати з багатьох рішень найбільш оптимальне, яке дозволить досягти найкращих результатів. Чим вища якість прогнозів, тим ефективніше само рішення, а значить і діяльність держави в цілому. Однією з найважливіших характеристик соціально-економічного прогнозування є класифікація (типологія) прогнозів. Класифікувати прогнози можна за 12 ознаками (табл. 11.1).

Таблиця 11.1

Класифікація прогнозів

Відповідно до Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» прогнози економічного і соціального розвитку мають розроблятися на середньостроковий і короткостроковий періоди. У прогнозах мають бути відображені: аналіз соціально-економічного розвитку країни за попередній період і характеристика головних проблем розвитку економіки і соціальної сфери; очікувані зміни зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації і їх вплив на економіку країни; оцінка впливу можливих заходів державної політики у прогнозному періоді на розвиток економіки і соціальної сфери; цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку та пропозиції щодо напрямів державної політики на відповідний період; прогноз кон’юнктури на внутрішніх і зовнішніх ринках стратегічно важливих товарів (послуг); основні макроекономічні та інші необхідні показники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі по галузях і регіонах; висновки щодо тенденцій розвитку економіки країни у прогнозному періоді.

Органи законодавчої і виконавчої влади використовують результати прогнозів у даних сферах, приймаючи конкретні рішення в галузі економічної політики і розробляючи державні програми та індикативні плани.

 

11.3. МЕТОДИ ТА ПРИНЦИПИ ПРОГНОЗУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Методами прогнозування називають сукупність прийомів і оцінок, що дають змогу на підставі аналізу колишніх (ретроспективних) внутрішніх і зовнішніх зв'язків, притаманних об'єкту, а також їхніх змін зробити достатньо вірогідне судження щодо майбутнього розвитку об'єкта. Вибір методів прогнозування здійснюється згідно з характером об'єкта та вимогами, які висуваються до інформаційного забезпечення прогнозів. Особливість прогнозування у тому, що одночасно можна використовувати декілька методів. Від оптимального вибору методу багато в чому залежить якість розробленого прогнозу та його помилка.

Кількість методів і спосіб їх використання визначає сам прогнозист. Але існують фактори, що впливають на цей вибір: завдання та ціль прогнозу; специфічність об’єкта прогнозування; достовірність інформації; компетентність та професіоналізм прогнозиста; час на який розробляється прогноз; наявність часу, ресурсів та ін.

Попри всю різноманітність методів прогнозування, їх (за ступенем формалізації) можна об'єднати в дві групи: інтуїтивні й формалізовані.

Інтуїтивні (експертні) методи – базуються на використанні експертної інформації. Ними користуються тоді, коли бракує чітких тенденцій розвитку об'єкта, коли прогнозуються процеси, які не мають історичних аналогів, коли іншими методами прогнозування неможливо формалізувати оцінювання впливу на розвиток об'єкта багатьох факторів. Експертні оцінки дають змогу встановити ступінь складності й актуальності проблеми, визначити основні цілі та критерії, виявити фактори і взаємозв'язки між ними, обґрунтувати переважні альтернативи розвитку.

До формалізованих методів прогнозування належать методи прогнозної екстраполяції і моделювання. Використання формалізованих методів доцільне за наявності достатньої фактографічної інформації і чіткої тенденції розвитку об'єкта прогнозування.

Методи екстраполяції базуються на припущенні того, що закономірність (тенденція) розвитку об'єкта в минулому буде незмінною протягом певного часу і в майбутньому. Але оскільки в дійсності тенденція розвитку може змінюватися, то прогнозні результати слід розглядати як імовірнісні. Залежно від особливостей змін рівнів у динамічних рядах екстраполяції можуть бути простими і складними. Першу групу складають методи прогнозування, які базуються на припущенні відносної стійкості в майбутньому абсолютних значень рівнів, середнього рівня ряду, середнього абсолютного приросту, середнього темпу зростання. Методи другої групи базуються на визначенні основної тенденції, тобто використанні статистичних формул, які описують тренд.

Тренд – це відображення певною функцією тенденції ряду динаміки. Його зображують у вигляді гладкої кривої (траєкторії). Тренд характеризує головну закономірність руху об'єкта в часі.

Складні методи екстраполяції можна поділити на два типи: адаптивні й аналітичні. Адаптивні методи прогнозування ґрунтуються на тому, що процес їх реалізації полягає у визначенні наступних у часі значень прогнозного показника з урахуванням ступеня впливу попередніх рівнів. До них належать методи ковзної і експоненціальної середніх, метод гармонійних ваг, авторегресія. В основу аналітичних методів прогнозування (кривих зростання) покладено принцип одержання за допомогою методу найменших квадратів оцінки детермінованої компоненти, що характеризує основну тенденцію.

Особливе місце в сучасному прогнозуванні належить методам багатофакторного моделювання – логічного, інформаційного, статистичного. Методи інформаційного моделювання є специфічною галуззю прогнозування.

Найбільш поширеними є методи прогнозування, засновані на статистичному моделюванні. Ці методи поділяються на дві групи:

1. Метод прогнозування на підставі одиничних рівнянь регресії. Форму взаємозв'язку одного явища з іншими явищами, об'єктами і процесами можна зобразити у вигляді рівняння регресії. Прогнозування здійснюється підстановкою в нього значень ознак-факторів і оцінюванням очікуваного середнього значення результативної ознаки. Для встановлення області розсіювання визначаються довірчі інтервали. Прогнозування за регресивними моделями може здійснюватися тільки після перевірки моделей на адекватність.

2. Метод прогнозування на підставі системи рівнянь взаємозв’язаних рядів динаміки. Цей метод є найскладнішим, але з його допомогою можна одержати оцінку не тільки результативної, а і факторних ознак, тобто аналіз взаємозв’язаних рядів динаміки виражається за допомогою системи рівнянь регресії. Прогноз у такому разі краще піддається змістовій інтерпретації, ніж звичайна екстраполяція.

Особлива значущість надається розробці фінансових програм і фінансової політики, прогнозуванню попиту, інвестицій, структурним змінам. Головна увага приділяється прогнозуванню платіжного балансу, цін, валютного курсу, ситуації в грошово-кредитному секторі, державних операцій при формуванні державного бюджету, інфляції.

При прогнозуванні платіжного балансу виробляються прогнозні розрахунки найважливіших його складових: експорту й імпорту; послуг: транспортних (у тому числі вантажних й пасажирських); операцій, пов'язаних з капіталом (прямих і портфельних інвестицій, кредитів та ін.).

Прогнозування державних операцій зводиться в основному до проведення прогнозних розрахунків по податкових і неподаткових надходженнях, а також витратах. Серед використовуваних методів прогнозування слід виділити математичну екстраполяцію (трендові моделі), факторні моделі, моделі міжгалузевого балансу, експертні оцінки.

Прогнози розробляються на макрорівні, на рівні регіонів і галузей. Розроблено концепцію соціально-економічного розвитку України, в якій визначено мету й пріоритети розвитку економіки. Прогнози й плани на рівні держави формуються на базі проектів територіальних планів у декількох варіантах, з яких приймається найбільш ефективний. Розробку економічних прогнозів і планів здійснюють виходячи з аналізу економічної кон'юнктури, НТП, зовнішнього положення, стану природних ресурсів, демографічної ситуації в країні. Комплексні прогнози й плани соціально-економічного розвитку ґрунтуються на системі демографічних, економічних, науково-технічних, зовнішньоекономічних, соціальних і регіональних прогнозів і планів, а також на намірах інституціональних одиниць та довгострокових контрактах. Економічні прогнози стають вирішальною базою для формування державного бюджету й здійснення грошово-кредитної політики. Економічні прогнози й плани розглядаються і схвалюються урядом разом з державним бюджетом. У Верховну Раду України економічний план на наступний рік подається для розгляду й схвалення, а Державний бюджет - для затвердження.

Основними функціями прогнозування є: науковий аналіз процесів і тенденцій (здійснюється в три стадії: ретроспекція, діагноз, проекція); дослідження об'єктивних зв'язків соціально-економічних явищ; оцінювання об'єкта прогнозування; виявлення альтернатив розвитку.

Для відтворення зазначених функцій соціально-економічне прогнозування повинне ґрунтуватися на певних принципах. Принципи прогнозування забезпечують методологічну єдність різноманітних методів і моделей розробки прогнозів. Виділення принципів прогнозування не означає, що вони існують незалежно один від одного й можливо їх вибіркове використання. Відображаючи різні сторони розробки прогнозів, ці принципи створюють одне ціле. Виділяють такі принципи соціально-економічного прогнозування: цілеспрямованості, системності, наукової обґрунтованості, адекватності, альтернативності.

Принцип системності означає, що економіка розглядається як єдиний об'єкт прогнозування і разом з тим як сукупність щодо самостійних напрямків прогнозування. Дотримання принципу системності визначає доцільність використання "блокового" методу побудови прогнозу економіки як системи. Такий метод передбачає створення моделей, які б відповідали змісту кожного окремого блоку й разом з тим давали б можливість відобразити цілісну картину можливого розвитку економіки. Для цього об'єкт повинен бути описаний, по-перше, як підсистема більш широкої системи, по-друге, як цілісне явище, по-третє, як певна складна структура, що, у свою чергу, теж складається з елементів (підсистем другого, третього, четвертого й т.д. рівнів).

Сутність принципу наукової обґрунтованості прогнозів полягає в наступному. По-перше, прогнозування має потребу у всебічному обліку дії об'єктивних економічних законів і законів розвитку суспільства. По-друге, прогнозування повинне базуватися на сучасних прогностичних методах. По-третє, прогнозування повинне враховувати позитивний світовий і вітчизняний досвід розробки прогнозів.

Принцип адекватності прогнозів об'єктивно характеризує не тільки процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій і взаємозв'язків у розвитку економіки й створення теоретичного аналога реальних економічних процесів з повною й точною імітацією таких. Адекватність означає максимальне наближення теоретичної моделі до постійних, істотних закономірностей і тенденцій розвитку. При цьому під теоретичною моделлю прогнозу слід розуміти модель, що практично реалізується і є формою наукового відображення дійсності. Адекватність передбачає врахування можливого, стохастичного характеру розвитку процесів. Це означає необхідність оцінки постійних і можливих відхилень розвитку об'єкта від пануючих тенденцій, визначення області розсіювання.

Принцип альтернативності прогнозування випливає з можливості розвитку економіки й соціально-економічних процесів у різних напрямках (траєкторіях), при різних взаємозв'язках і структурних співвідношеннях.

Підготовка рекомендацій для прийняття адекватних управлінських рішень – формування макроекономічного прогнозу передбачає розробку відповідних рекомендацій і пропозицій щодо вибору й характеру конкретних заходів державного впливу (обґрунтування напрямків соціально-економічного розвитку, форм, методів та інструментів державного регулювання економіки для урядових структур).

Для успішної реалізації прогнозів необхідно забезпечити дві вимоги: по-перше, дотримання єдиних принципів формування прогнозів на різних рівнях прогнозної роботи і, по-друге, дотримання прийнятої у світовій практиці послідовності.

Сучасний стан національної економіки зумовлює необхідність подальшого вдосконалення системи прогнозних і програмних документів з питань соціально-економічного розвитку й запровадження стратегічного планування роботи в органах державної влади, яке передбачає планування заходів з розробки прогнозних і програмних документів, з реалізації та контролю за їх виконанням. Такі заходи визначають цілі соціально-економічного розвитку держави й шляхи їх досягнення. Тому дуже важливими для держави є проблема формування ефективної, впливової, науково обґрунтованої, забезпеченої необхідними ресурсами державної політики захисту національних інтересів, її практична імплементація (особливо в середньо - і довгостроковій перспективі), а також здійснення ефективного державного управління у цій специфічній сфері. Для цього в нашій країні розроблена система базових документів із стратегічного планування соціально-економічного розвитку України.