Тема 3. Регіональні аспекти розвитку національної економіки

3.1. Структуризація національної економіки в регіональному просторі й фактори, що впливають на розміщення економічних одиниць.

3.2. Системний підхід до оцінки положення регіону в рейтингу національної економіки.

3.3. Напрями підвищення ефективності регіональної політики.

 

3.1. СТРУКТУРИЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ В РЕГІОНАЛЬНОМУ ПРОСТОРІ Й ФАКТОРИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РОЗМІЩЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ОДИНИЦЬ

Національну економіку можна розглядати не тільки як сукупність продуктивних сил, економічних відносин, соціокультурних, політичних, морально-етичних традицій і цінностей ведення господарської діяльності, що встановились у певній державі і впливають на особливості її економічного розвитку. Національна економіка має також регіональну будову.

Уже в середині ХХ ст. виділилась в особливий напрямок регіональна економіка (regional economy), яка досліджує проблему функціонування муніципального і регіонального суспільного господарського й економічного розвитку. Зміст регіональної економіки, її процесів, структур будується на взаємодії і перетині чотирьох базових груп принципів (макро-, мікро-, суспільна економіка (державне регулювання), ринкова економіка).

Для вивчення регіональної економіки треба опанувати методами аналізу територіальної організації господарства, оцінки земельних ресурсів, визначитися з поняттями сутність, склад і функції місцевих фінансів, розглянути особливості керування інвестиційним процесом на регіональному рівні та ін.

Регіон – (франц. region, від лат. region – область, район) – це специфічна територія, яка за сукупністю елементів, що її складають, відрізняється від інших територій за рядом ознак і характеризується єдністю, інтенсивними взаємозв'язками, певною цілісністю та взаємопов’язаністю її складових елементів.

Регіон як територія являє собою частину території країни із специфічними природно-кліматичними та економічними умовами й характерною спрямованістю розвитку продуктивних сил з урахуванням демографічних, історичних, соціальних особливостей, розвиток якої здійснюється на основі законів національної економіки і регіональних, у результаті чого формуються регіональні економічні відносини.

Регіон - це також самодостатній соціальний організм, що знаходиться в єдності з середовищем і характеризується фізико-географічними, еколого-економічними, етнічно-історичними, культурно-цивілізаційними, політико-адміністративними і правовими властивостями і виступає засобом формування і функціонування областей країни.

Регіони виділяються з території відповідно до певних цілей і завдань, найголовнішою з яких є управління розвитком регіону.

Для позначення територіального обсягу регіону можуть застосовуватись такі терміни як "локальне регіональне утворення", "мікрорегіон", "мезорегіон", "макрорегіон" тощо. У разі виділення в середині країни з метою управління розвитком регіону він є основною складовою частиною державного територіального устрою, яка визначена єдиною політикою державного регіоналізму і має організаційну відокремленість, цілісність, економічну і географічну самодостатність, право місцевого самоврядування, систему державних органів, які є елементами (підсистемами) державної структури влади і управління країною.

Так, у цьому випадку під регіоном може розумітися найбільша адміністративно-територіальна одиниця субнаціонального рівня, яка має виборну владу, юридичну незалежність та власний бюджет. В умовах України – це рівень областей та АР Крим. Безвідносно до цілі територіального управління регіон може означати частину країни, що історично склалася і характеризується специфічними природно-кліматичними умовами та відносно стійкими економічними й соціально-демографічними особливостями, певною спрямованістю розвитку продуктивних сил. Основними критеріями виділення (виокремлення) регіону вважаються спільність народногосподарських і регіональних завдань, техніко-економічні особливості розвитку промисловості та сільського господарства, наявність суб’єктів господарювання, об’єднаних регіональними, економічними, політичними, соціальними, культурно-етнічними інтересами.

Для аналізу процесів структуризації національної економіки в регіональному просторі необхідно виділити фактори, що впливають на розміщення простих і складних економічних одиниць на ньому. До таких факторів відносяться:

1. Геополітичне і економіко-географічне значення територіальних утворень;

2. Сукупність ресурсів, що знаходяться на певній території;

3. Природно-кліматичні умови, що складаються на певному територіальному утворенні;

4. Підприємницький клімат і інвестиційна привабливість того чи іншого територіального утворення.

Розглянемо ці фактори детальніше.

1. Геополітичне і економіко-географічне значення територіальних утворень. Розміщення продуктивних сил національної економіки і формування регіональної економіки багато в чому визначається географічним та геополітичним положенням країни. Виходячи з цього, не можна визначити напрям розвитку національної економіки, включаючи напрями взаємодії національної економіки із зовнішнім світом і її інтеграції у світову економічну систему, без урахування геополітичного положення країни. При виборі напрямків територіального розміщення галузей національної економіки усередині країни також варто враховувати геополітичне положення районів, де передбачається розмістити стратегічно важливі об'єкти національної економіки.

Поряд з геополітичним слід аналізувати й економіко-географічне положення (ЕГП) територіальних утворень. При оцінці ЕГП того чи іншого регіону аналізують його положення щодо транспортних магістралей, баз сільськогосподарської сировини, основних ринків збуту товарів, основних ареалів розселення, регіональних ринків робочої сили і т.п.

Економіко-географічне положення оцінюють за наступними критеріями:

1. - корисність положення (з позиції ефективності того чи іншого виду підприємницької діяльності в порівнянні з іншими регіонами);

2. - потенційність положення (з позиції перспективних можливостей для подальшого підприємництва);

3. - ринковість положення (з позиції створення умов для підтримки в тривалій перспективі конкурентних переваг, сформованих регіональними детермінантами).

Таким чином, ЕГП – найважливіша категорія, що відбиває регіональні особливості економічної діяльності. Вона є одночасно і причиною, і наслідком територіального поділу праці. Разом з тим ЕГП – поняття відносне. Воно обумовлено в більшій мірі історичними причинами змін в економічному і політичному розвитку не тільки даного регіону, але і подібними змінами, що відбуваються за його межами.

2. Сукупність ресурсів територіального утворення у контексті проблем регіональної структури національної економіки включає два види ресурсів: природні й людські.

Природні ресурси - це компоненти природи, що використовуються або можуть бути використані як предмети праці. Сукупність природних ресурсів регіону розглядається як його природно-ресурсний потенціал. Природно-ресурсний потенціал регіону прямо і побічно впливає на підприємницький клімат, визначаючи склад і структуру видів економічної діяльності, що розвиваються в тому чи іншому регіоні.

Людські ресурси - це категорія, що відбиває можливості й доцільність ведення підприємницької діяльності в тому чи іншому регіоні. Населення регіону, де підприємець збирається проводити свою діяльність, повинне розглядатися ним з трьох точок зору:

- як джерело кадрового потенціалу (демографічна й освітньо-кваліфікаційна структура);

- як контингент потенційних споживачів товарів і послуг (етнічна структура, купівельна спроможність);

- як соціальне середовище, в якому повинна здійснюватися підприємницька діяльність (структура населення за якістю життя: рівнем зайнятості, рівнем доходів, забезпеченістю матеріальними і духовними благами).

Сучасна соціологія пропонує відбивати узагальнену характеристику населення країни і її окремих регіонів у категорії «якість населення». Під якістю населення розуміють актуалізовані історичною епохою властивості людей, потреба в яких сприймається суспільством з особливою гостротою. Це поняття характеризує потенціал виживаності в надзвичайних умовах, готовність суспільства в цілому й окремих людей до відновлення всіх сфер життєдіяльності, до прийняття економічних, соціальних і політичних перетворень.

3. Природно-кліматичні умови. Під природно-кліматичними умовами розуміють сили природи, що впливають на життєдіяльність населення й економічну діяльність, необхідну для одержання кінцевих продуктів цієї діяльності. Природно-кліматичні умови можуть полегшити чи утруднити заселення й освоєння території того чи іншого регіону, вплинути на масштаби, шляхи й форми використання природних ресурсів. Будь-який з елементів природно-кліматичних умов («троянда вітрів», температура, вологість і т.п.) можна характеризувати:

- потужністю і характером впливу;

- територією поширення впливу;

- різнобічністю, тривалістю і сезонністю впливу;

- характером впливу на різні групи населення;

- ступенем можливості й доцільності його поліпшення;

- ступенем впливу на життєдіяльність населення.

Території регіонів за елементами природно-кліматичних умов підрозділяються на екстремальні, дискомфортні, гіперкомфортні, прекомфортні, комфортні. До екстремальних відносять території з вкрай несприятливим природним впливом на життєдіяльність людини. Дискомфортними вважаються території з дуже несприятливим впливом на життєдіяльність людини. Гіперкомфортними називають території придатні для формування постійного населення, що прибуває з інших регіонів. Прекомфортними є території, досить сприятливі для формування постійного населення. Комфортні території оптимальні для життєдіяльності людей. Природно-кліматичні умови можуть прискорити чи сповільнити темпи розвитку економічної діяльності. Основна частина населення України проживає в регіонах із прекомфортними і комфортними умовами.

4. Підприємницький клімат і інвестиційна привабливість. Під підприємницьким кліматом регіону розуміють можливості й умови для ведення підприємницької діяльності і досягнення її цілей, загальні для економічних агентів, що діють на тій чи іншій території. Підприємницький клімат регіону формується в результаті взаємодії об'єктивних і суб'єктивних факторів. Об'єктивні фактори – це географічні особливості регіону, природні умови і ресурси, склад суспільного поділу праці, рівень його соціально-економічного розвитку і т.п. Суб'єктивні фактори – це цілеспрямована діяльність владних структур і різних груп стратегічного впливу регіонального рівня, спрямована на регулювання економічної діяльності в межах країни і регіону.

Взаємодія об'єктивних і суб'єктивних факторів визначає конкурентоспроможність регіону, що спостерігається в той чи інший момент часу та тенденції її зміни (рис. 3.1).

Основний вплив на регіональну ситуацію роблять стратегічні цілі економічного й соціального розвитку господарства регіону, обумовлені його геополітичним і економіко-географічним положенням. Набір зовнішніх і внутрішніх стратегічних зон господарювання, що обслуговує регіон, пред'являє попит на визначений асортимент товарів і послуг. Тому всі галузі регіональної економіки повинні бути адаптовані до задоволення цього попиту або самотужки, або в кооперації з галузями, що знаходяться за межами регіону. При цьому, природно, не можуть ігноруватися завдання, розв'язувані господарством регіону в системі загальнодержавного і міжнародного поділу праці.

Підприємницький клімат регіону визначає найважливішу категорію, що відбиває ступінь сприяння умов для досягнення стратегічних цілей розвитку соціально-економічної діяльності. Цією категорією є інвестиційна привабливість регіону, що може бути визначена як сукупність сприятливих для інвестицій факторів, які відрізняють даний регіон від інших. Вона складається з оцінки об'єктивних можливостей регіону (інвестиційного потенціалу) і умов діяльності інвестора (інвестиційного ризику).

Рис.3.1 - Сукупність факторів, що визначають конкурентні переваги регіону

 

Від інвестиційної принадності регіонів значною мірою залежить подальший рівень їх загальноекономічного, демографічного, соціального і культурного розвитку, що, у свою чергу, неодмінно позначається на "якості життя" населення конкретної території. Метою інвестиційної політики є забезпечення ефективного розвитку окремих регіонів з урахуванням їх індивідуальних особливостей, а також таких чинників, як: раціональне використання різноманітних можливостей кожного регіону; ефект оптимальної інтеграції; територіальний поділ праці; входження регіону у світовий процес розвитку.

Інвестиційна привабливість регіону може бути визначена обсягом капітальних вкладень, що може бути притягнутий в основний капітал регіону, виходячи з його інвестиційного потенціалу і рівня регіональних інвестиційних ризиків. Ступінь інвестиційної привабливості може оцінюватися на основі наступних критеріїв:

- інвестиційна активність – інтенсивність залучення інвестицій в основний капітал регіону;

- інвестиційний потенціал регіону – обсяг інвестицій, що може бути притягнутий в основний капітал регіону за рахунок усіх (зовнішніх і внутрішніх) джерел фінансування, виходячи з наявності в регіоні економічних, соціальних передумов і природних ресурсів, особливостей його географічного положення та інших об'єктивних факторів, істотних для формування інвестиційної активності;

- регіональний (некомерційний) інвестиційний ризик – імовірність неповної реалізації інвестиційного потенціалу регіону, виходячи з умов інвестиційної діяльності в регіоні.

Розглядаючи доцільність інвестування того або іншого регіону, суб'єкти інвестиційної діяльності проводять оцінку і прогнозування інвестиційної привабливості регіонів. Вона може бути оцінена на основі їхнього ранжування за такими узагальненими показниками:

1) рівень загальноекономічного розвитку регіону;

2) рівень розвитку інвестиційної інфраструктури;

3) демографічна характеристика регіону;

4) рівень розвитку комерційної інфраструктури регіону;

5) рівень криміногенних, економічних, екологічних та ін. видів ризиків.

В Україні існують різні рівні інвестиційної активності регіонів, а також нерівномірність розподілу іноземних інвестицій. Найбільше підприємств з іноземним капіталом функціонує в Києві, Криму, Одеській, Донецькій, Дніпропетровській і Львівській областях.

Підприємницький клімат регіону, його інвестиційна привабливість є найважливішими передумовами раціональної структуризації економічної діяльності в регіональному просторі. Правомірність розгляду регіонального простору обумовлена наступними причинами. Будь-який галузевий підрозділ являє собою сукупність підприємств (виробництв), розташованих на території країни. При цьому територіальне розміщення цих виробництв здебільшого нерівномірне. В одних регіонах переважають, наприклад, підприємства машинобудування, в других — гірничодобувної промисловості, у третіх — сільськогосподарського виробництва і т.п. Таким чином, поряд з галузевим існує і територіальний поділ праці. Обидва види суспільного поділу праці нерозривні: не можна розглядати галузевий поділ праці поза розподілом підприємств різних галузей по території країни. Тому поряд з галузевою повинна розглядатися і регіональна структура національної економічної діяльності – співвідношення різних галузевих підрозділів по регіонах країни. Така структура може розглядатися в двох аспектах:

- галузева структура того чи іншого регіону (співвідношення різних галузевих підрозділів, розташованих на території регіону);

- регіональна структура тієї чи іншої галузі (співвідношення різних регіонів у загальному валовому продукті галузі).

Інакше кажучи, перший підхід дозволяє одержати відповідь на запитання про склад і співвідношення тих чи інших галузевих підрозділів на території конкретного регіону. Другий підхід дозволяє оцінити роль тих чи інших регіонів у формуванні валового продукту конкретної галузі.

Ефективність регіональної політики залежить від чіткого визначення території регіону, його меж, природно-ресурсного та соціально-економічного стану, – тому велике значення має економічне районування країни, тобто виокремлення на її території самостійних регіонів, які представляють економічні райони.

Економічний район – це економічно цілісна частина території країни, якій властиві такі ознаки, як спеціалізація і комплексність господарства.

При наявності значної території, різноманітних природно-кліматичних умов і особливостей соціально-економічного розвитку її окремих частин, раціональне розміщення виробничих сил, їх успішний розвиток і функціонування можна здійснити на базі економічного районування.

Економічне районування – це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що вклалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці. Економічне районування сприяє раціональній територіальній організації господарства.

До складу України входять 24 області, АР Крим, два міста республіканського підпорядкування: Київ і Севастополь і близько 480 районів. Всього в державі існує близько 12 тисяч різних територіальних утворень.

Районоутворення – це об’єктивний процес формування і розвитку регіонів як інтегральних виробничо-територіальних систем. Це процес розподілу територій на відносно цілісні частини, які обумовлюють можливості спільних підходів до визначення шляхів і напрямів їх соціально-економічного розвитку, пошуку місця районів у регіональному, європейському і світовому розвитку.

Розвиток різних регіонів України досить нерівномірний. Це обумовлено різноманітними факторами: наявністю ресурсів, історичними тенденціями, стратегічним (геополітичними) цілями держави, умовами підприємницької діяльності та іншими. Зокрема, 60% експорту України приходиться на Східні райони. Так, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька і Луганська області концентрують більше 50% експорту України, основу якого складають чорні метали, металопродукція, машини та устаткування. На Західну Україну припадає лише 28% експорту країни.

Економічні райони підрозділяються на галузеві та інтегральні. Галузеві райони характеризуються зосередженням на певній території підприємств окремих галузей (паливної, металургійної тощо). Інтегральні райони характеризуються загальністю внутрішніх економічних зв’язків, територіальною, адміністративною цілісністю.

За своїм масштабом, розміром території, місцем у територіальному поділі праці виділяють мікрорайони (група адміністративних районів), мезорайони (як правило, дві-три області) та макрорайони (велика частина території країни, може налічувати до десяти та більше областей).

 

Рис. 3.2 - Загальноекономічне (інтегральне) районування України

 

Наукова концепція враховує природні, економічні, соціально-демографічні та історико-етнічні умови і фактори, що так або інакше впливають на формування регіональних утворень. Необхідно створити таку сітку макро- і мезорайонів, яка була б потрібна для регулювання основних економічних пропорцій, вдосконалення та прогностичних цілей.

Типологізація регіонів проводиться за такими параметрами: географічне положення; кліматичні умови; наявність природних ресурсів; рівень економічного й соціального розвитку; структура господарства; рівень розвитку виробничої та соціальної інфраструктури; рівень розвитку зовнішньоекономічних зв'язків, національний дохід на душу населення; валовий продукт на душу населення; продуктивність суспільної праці; виробництво продукції промисловості і сільського господарства на душу населення; обсяг матеріального достатку на душу населення; забезпеченість території природно-ресурсним потенціалом; демографічний потенціал, різним соціально-психологічним кліматом тощо.

Існує багато схем регіоналізації України. Значний внесок у розробку сітки економічних районів України зробили українські економіко-географи, зокрема Ф.Д.Заставний і В.А. Поповкін. Так Заставний виділив дев’ять мезорайонів, що входять до складу трьох макрорайонів, які названі: Східний, Західний і Південний. Шляхом синтезу найважливіших показників економічного розвитку В. Поповкін визначив вагу кожної області в економіці країни й сформував десять мезорайонів. На підставі мезорайонування він виокремив п’ять макроекономічних районів: Центральноукраїнський; Донбас та Нижнє Придніпров’я; Слобідська Україна; Причорноморський; Західноукраїнський (см. табл. 3.1). Іншій вчений О.І.Шаблій виділив на території України шість соціально-економічних районів. Його райони тісно пов’язані з містами-мільйонерами, спеціалізуються на загальноукраїнському поділі та інтеграції праці тощо. Він виділив такі соціально-економічні райони, як Західний, Центрально-Східний, Південно-Східний та Східний, Автономна Республіка Крим.

Таблиця 3.1

Економічне районування України

 

Існуючий адміністративний поділ України, нажаль, не можна визнати досить обґрунтованим з сучасного погляду на проблеми економічного районування. Модель оптимального функціонування регіональної і місцевої економіки вимагає точного врахування специфіки умов господарювання, ресурсних можливостей та ринкових зв’язків на мікроекономічному рівні, щоб забезпечити інтенсивний економічний розвиток держави.

В останніх схемах економічного районування враховувалися 75 ознак, що об'єднуються за змістом по групах:

1) показники, що характеризують природні умови і ресурси (мінеральні, водні, земельні, рекреаційні);

2) соціально-демографічну структуру населення (щільність, частка городян, робітників та службовців, природний приріст);

3) характеристика виробничої сфери (промисловість, транспорт, сільське господарство (показники ВВП, виробництва промислової продукції на душу населення, щільність залізничних шляхів);

4) характеристика сфери обслуговування (побутові послуги на душу населення, забезпеченість житлом, школами, лікарняними койками та ін.);

5) екологічна характеристика (кількість шкідливих викидів, питома вага нормативно очищених стоків, рівень озеленення й ін.).

У результаті використання загальногеографічного районування згідно з цими ознаками та для врахування природних, економічних, соціально-демографічних та історично-етнічних умов і факторів, що впливають на формування регіональних комплексів, для регулювання основних територіальних пропорцій і визначення стратегії розвитку в Україні застосовується мезорайонування, в основу якого покладено вісім економічних регіонів:

1. Донецький (Донецька і Луганська області);

2. Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

3. Східний (Полтавська, Сумська і Харківська області);

4. Центральний (Київська, Черкаська області і м. Київ);

5. Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

6. Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

7. Причорноморський (АР Крим, Миколаївська, Херсонська, Одеська області та м. Севастополь);

8. Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька

області).

Економічне районування повинно науково обґрунтовувати розвиток територіально-виробничих комплексів, встановити всі прогресивні тенденції в розвитку географічного поділу праці, міжрайонних і внутрішньорайонних зв’язків. В Україні ще не вдосконалене економічне районування, але поглянувши на роботи наших вчених можна сказати, що через деякий час в нашій країні будуть створені комплекси підприємств на основі тісних виробничих зв’язків, з врахуванням природних і трудових ресурсів, економіко-географічного положення та транспортних умов.

 

3.2. СИСТЕМНИЙ ПІДХІД ДО ОЦІНКИ ПОЛОЖЕННЯ РЕГІОНУ В РЕЙТИНГУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Система являє собою внутрішньо організовану на основі того або іншого принципу цілісність, в якій всі елементи настільки тісно пов'язані один з одним, що виступають щодо навколишніх умов та інших систем як щось єдине.

Регіону властиві всі ознаки об'єктів, що прийнято відносити до системи. Регіон являє собою складну систему, елементи якої такі як, наприклад, населення, економіка, природне середовище, самі розглядаються як система.

Як відомо, характер зв'язку, що існує між елементами системи, фіксується в понятті структури, що визначає специфіку системи. Програма розвитку будь-якого поселення, будь-то місто з мільйонним населенням або селище на декілька тисяч жителів, повинна розроблятися на базі системного підходу як сукупності ланок, що визначають його життєдіяльність.

Тому для повнішого опису та вивчення регіону може бути застосований системний підхід. По відношенню до описів регіону може бути застосований такий логічний ланцюг: структура → властивості → ознаки → риси → міра (засіб вимірювання). Даний прийом може використовуватися на тій підставі, що системний аналіз як найважливіша складова системного підходу в дослідженнях вимагає оцінки на основі вибраних індикаторів: стану економічної й соціальної підсистем; динаміки економічних і соціальних явищ (процесів), чинників, що їх обумовлюють; факторів, які забезпечують цілісність системи, механізмів її розвитку та удосконалення; функцій, які система може реалізувати; стану стратегічного й тактичного управління; зв'язку з територіальними системами вищого порядку.

Як основні властивості регіону можна виділити освоєність і насиченість території. Вибір саме цих характеристик зумовлюється тією обставиною, що якраз вони найчастіше присутні при інтерпретації терміну "розвиток території". Головною характеристикою розвитку регіону (як і будь-якої іншої території) виступає його освоєність.

Освоєність території - це базис, на фоні якого відбуваються процеси зростання і розвитку регіону. Найбільш узагальненим, комплексним показником освоєності території є соціально-економічна освоєність регіону, під якою ми розуміємо ступінь насиченості території даного суб'єкта основними економічними та інфраструктурними елементами. Процеси освоєння різних територій за своїми змістом і спрямованістю не збігаються, що викликано рядом обставин, основними серед яких можна назвати наявність різних економічних потенціалів (зумовлену територіальним і галузевим поділом праці); відсутність можливостей для здійснення розширеного відтворення основних факторів (викликана наявністю на даній території тих чи інших елементів продуктивних сил); вплив природно-кліматичних умов господарювання на кінцеві результати суспільного виробництва; географічне положення регіону на території країни та у відношенні до її зовнішніх кордонів тощо.

Одним з основних аспектів оцінки рівня соціально-економічного розвитку регіону є рівень розвитку інфраструктури населених пунктів, що входять у конкретний регіон. Від алгоритму розвитку інфраструктури міст значною мірою залежить рівень обслуговування населення, оптимальне вирішення забудови промислових зон, інженерного устаткування, транспорту, а також підвищення ефективності витрат у міське господарство й будівництво.

Така незбіжність у характері освоєння регіонів призводить до того, що одні території розвиваються інтенсивніше і процес насичення відбувається більш ущільнено, а інші не можуть собі цього дозволити і обходяться вирішенням окремих локальних завдань, пов'язаних з реалізацією найочевидніших конкурентних переваг. Як наслідок, на практиці складаються ситуації, коли процеси освоєння регіонів набирають різних швидкостей, а їх зміст (екстенсивний або інтенсивний характер) є різноплановим, що спричиняє різну економічну та соціальну освоєність регіонів, а це, у свою чергу, - посилення диференціації рівня та якості життя населення.

Під розвитком регіону розуміється насичення його економічними об'єктами й зв'язками. Чим більше на певній території таких об'єктів і чим тісніше зв'язки між ними, тим більш розвинутою або освоєною вона є. Штучно створювані об'єкти визначають базис освоєності території і з урахуванням масштабів використання оброблюваних сільськогосподарських угідь і лісових масивів формують ландшафт її насиченості. Через насичення території забезпечується її розвиток.

Насичена територія - це територія, що вміщує безліч економічних об'єктів (підприємств, організацій та елементів соціальної сфери, на яких зосереджено або на які спрямовано економічну діяльність), які опосередковують певну сукупність економічних інтересів і відносин між учасниками суспільного виробництва. Розвиток території безпосередньо зумовлений системною організацією відтворення ресурсів - трудових, природних, матеріальних (капітальних), організаційних (підприємницьких), інформаційних, науково-технічних та ін.

Із взаємодії ресурсних підсистем безпосередньо походять основні принципи територіальної організації відтворення і розуміння розвитку регіону як підвищення його відтворювального потенціалу. Під відтворювальним потенціалом регіону розуміються його можливості як суб'єкта господарювання у кордонах власної території забезпечувати раціональне використання наявних і залучених ресурсів для оновлення продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних і виробничих відносин, відносин власності, а також господарського механізму. Саме наявність таких можливостей дозволяє регіону забезпечувати поступальний розвиток власної території або окремих територій, які входять до його складу.

Як одна з головних ознак регіону як окремої території може використовуватися його залучення до суспільного виробництва, що характеризується: по-перше, наявністю галузей матеріального і нематеріального виробництва; по-друге, наявністю виробничої і соціальної інфраструктур; по-третє, створенням нових об'єктів природного і штучного походження, а також формуванням нових зв'язків і відносин, інакше кажучи, всім тим, що може свідчити про залучення даної території до процесів суспільної організації відтворення продуктивних сил.

Як міра вимірювання може бути використаний цілий ланцюг показників, що дозволяє порівнювати різні індикатори з метою отримання необхідної відповіді на виклики про глибину і характер процесів, що відбуваються на даній території. До основних груп таких показників можна віднести:

1) показники, що відображають масштаби економіки регіону;

2) показники, що відображають результативність економіки регіону;

3) показники, що відображають режим відтворення населення в регіоні;

4) показники, що відображають стан і відтворення основних засобів у регіоні;

5) показники загальної оцінки освоєності території регіону;

6) показники, що відображають самозабезпеченість регіону;

7) показники, що відображають рівень коопераційних зв'язків у регіоні;

8) показники, що відображають фінансові потоки в регіоні;

9) показники, що відображають рівень життя населення регіону;

10) показники загальної оцінки насиченості території регіону елементами продуктивних сил.

По відношенню до регіону як до економічної системи як структура може бути використана сукупність елементів продуктивних сил, які є, власне, матеріальними носіями окремих ланок цієї системи. Регіон з позицій системи являє собою певну цілісність взаємозв'язаних елементів, сутність і потенціал якої якісно відрізняються від сутностей і потенціалів цих елементів самих по собі.

Таким чином, регіон – це цілісна система із своїми структурою, функціями, зв'язками із зовнішнім середовищем, історією, культурою, умовами життя населення. Розвиток регіональних економічних систем пов'язаний з подальшою зміною архітектури економіки і пропорцій економічної системи. Цей процес супроводжується розвитком п'ятого і шостого технологічних укладів, зростанням інформаційних технологій (виробництво апаратних засобів і програмних послуг), телекомунікацій, розвитком виробництва електроніки та електрообладнання, засобів масової інформації, фармацевтичної промисловості.

Як основні властивості регіону також можуть бути використані його стійкість, цілісність, комплексність і життєздатність. Саме вони повною мірою дозволяють охарактеризувати будь-яку систему (в тому числі регіональну) з погляду її життєдіяльності. Можлива стійкість регіональної економічної системи забезпечується за рахунок збереження її цілісності як самостійного суб'єкта економічних відносин.

Цілісність виступає фундаментом для стійкості систем (у тому числі соціально-економічних), для збереження їх синергетичних властивостей і потенціалів при зміні зовнішніх умов, а також результатом зв'язаності їх елементів, можливого балансу стохастичної і детермінованої поведінки кожного з них.

Системний характер регіону передбачає комплексність його господарства, тобто збалансований, пропорційно узгоджений розвиток його складових (форм і способів організації продуктивних сил). Комплексність забезпечується таким взаємозв'язком між учасниками суспільного виробництва в регіоні, в результаті якого зберігається ефективне виконання основної функції, а саме спеціалізації, з одночасним збереженням внутрішньорегіональних пропорцій і забезпеченням умов для розширеного відтворення.

Комплексність і цілісність слугують передумовами відносного відособлення регіонів у рамках національного господарства. Вони виявляються у тому, що частина відтворювальних зв'язків обмежується даною територією і на цій основі утворюється відносна самостійність. Тим самим загострюється проблема взаємовідносин центру і регіонів, коли центр реально втрачає можливість прямо впливати на характер і зміст економічних процесів і явищ, які відбуваються на території окремих регіонів, і виникає об'єктивна необхідність у розподілі деяких компетенцій та повноважень, які сприяють ефективнішій взаємодії окремих елементів регіональної економічної системи. Дуже часто на місцях усі проблеми видно більш рельєфно, вирішуються вони оперативніше, але для цього потрібний відповідний інструментарій, який би повністю належав регіону, регіональним органам управління.

Зберігається актуальність пошуку шляхів поєднання інтересів окремих регіонів із загальнонаціональними, створення механізмів, які б забезпечили економічні основи цілісності країни і недопущення неоправданої територіальної та господарської замкнутості й відокремленості. Це обумовлено тим, що іноді регіоналізм – підхід до розгляду і розв'язання економічних, соціальних, політичних та інших проблем з точки зору інтересів споживачів того чи іншого регіону, сприймається як всеохоплююче зосередження владних повноважень на рівні регіону чи повна його господарська самостійність у вирішенні питань загальнонаціонального значення, питань власності на майно і вироблені в регіоні товари, на природні ресурси тощо. Таке розуміння самостійності господарської системи регіону не має перспективи, воно економічно і політично недоцільне.

Регіон необхідно розглядати як частину цілого. Діалектика окремого і загального розкриває взаємозв'язок між ними, згідно з яким окреме неможливе без загального, та навпаки. Ця єдність і залежність, а разом з тим і особливість як філософс