Структура і пріоритети розвитку господарського комплексу країни

 

Сфера матеріального виробництва є найважливішої складовою національної економіки. До сфери матеріального виробництва відносяться сукупність галузей, що виробляють засоби виробництва і предмети споживання. У галузях матеріального виробництва створюється нова вартість продукції (промисловість, сільське господарство, будівництво) або збільшується вартість раніше виробленого продукту (торгівля, транспорт).

Розвиток і управління матеріального виробництва національної економіки здійснюється через регулювання діяльності підприємств, великих галузей, міжгалузевих господарських комплексів.

Розвиток сфери матеріального виробництва здійснюється за допомогою Господарського кодексу України, Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" від 22.02.2000 р., Закону України "Про державне оборонне замовлення" від 03.03.99 р., Закону України "Про поставки продукції для державних потреб" від 22.12.95 р., Закону України "Про захист економічної конкуренції" від 11.01.2001 р., Закон України "Про якість і безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини" від 23.12.97 р., Закон України "Про захист прав покупців сільськогосподарських машин" від 05.06.2003 р., Закон України "Про основи державної регуляторної політики в сфері господарської діяльності" від 11.09.2003 р., Закон України "Про державну підтримку малого підприємництва" від 19.10.2000 р., Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30.06.99 р., а також інших законів і законодавчих актів.

Класифікаційною одиницею галузі є підприємство як юридична особа, що має самостійний баланс і рахунок у банку. Якщо підприємство займається різнорідною діяльністю, воно враховується в складі тієї галузі економіки, до якої належить переважна частина цієї діяльності.

Галузь – це сукупність підприємств і виробництв, що володіють спільністю виробленої продукції, технології і потреб, що задовольняються.

У складі господарського комплексу виділяють також міжгалузеві господарські комплекси. Міжгалузеві господарські комплекси це сукупність підприємств, які економічно, технологічно і організаційно взаємозалежні між собою і випускають готовий до кінцевого споживання певний вид продукції. До міжгалузевих господарських комплексів належать: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хіміко-лісовий, комплекс будівельних матеріалів, військово-промисловий, транспортний, аграрно-промисловий, соціальний.

За показниками розвитку Україна відноситься до індустріально-аграрних країн світу. Промисловість виступає провідною сферою економіки країни, визначає рівень її економічного розвитку, можливості участі у світовому господарському житті.

Технологічний або техніко-економічний уклад – це сукупність технологій, характерних для певного рівня розвитку виробництва. Розрізняють наступні уклади:

Перший уклад був заснований на нових технологіях у текстильній промисловості, використанні енергії води.

Другий – пов'язаний з розвитком залізничного транспорту і механізацією виробництва на базі використання парового двигуна. Економічним стимулом цього періоду були вугілля і транспортна інфраструктура.

Третій уклад базувався на застосуванні в промисловому виробництві електроенергії, розвитку важкого машинобудування і електротехнічної промисловості. У цей період розвивається виробництво автомобілів кольорових металів, концентруються банківський і фінансовий сектор.

Четвертий уклад заснований на подальшому розвитку енергетики, на використанні нафти, газу. У розвинених країнах до середини 70-х р. він досяг свого максимального розвитку.

П'ятий уклад, одержав розвиток у середині 80-х років. Він ґрунтується на досягнення в області інформаційних і комунікаційних технологій, аерокосмічній техніки, наукомістких виробництв.

Шостий уклад почав формуватися на початку ХХІ ст. і характеризується розвитком біотехнології, генної інженерії, штучного інтелекту.

Основні завдання регулювання сфери матеріального виробництва періодично міняються залежно від цілей державного регулювання соціально-економічного розвитку країни. У цей час в умовах завершення трансформаційних процесів і становлення ринкової економіки основними завданнями державного регулювання господарського комплексу національної економіки є:

1. Підтримка галузей економіки, що забезпечують майбутній економічне зростання.

2. Раціональна структурна перебудови сфери матеріального виробництва шляхом зміни співвідношень між добувними і переробними галузями, підвищення ролі наукомістких виробництв.

3. Технічне переозброєння галузей матеріального виробництва.

4. Взаємовигідна інтеграція у світову економіку в якості рівноправного партнеру розвинених країн світу.

5. Підвищення якості і конкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках.

6. Раціоналізація розміщення суб'єктів матеріального виробництва по регіонам країни.

7. Досягнення соціальної прийнятності економічних процесів у депресивних, не перспективних галузях.

8. Забезпечення екологічної безпеки виробництва, особливо в енергетиці, хімічній і металургійній промисловості.

Розвиток сфери матеріально виробництва в найближчій перспективі буде характеризуватися сталим економічним ростом у зв'язку з розширенням зони світового ринкового господарства в результаті поглиблення інтеграційних процесів, а також із прискоренням НТП, інтеграцією сфер матеріального виробництва і послуг з метою більше раціонального використання ресурсів знань, праці і капіталу, глобальним енерго- і ресурсозбереженням, розвитком інноваційного бізнесу, розширенням попиту на всі принципово нові продукти виробництва і споживання. Разом з тим можливим буде дія факторів, які гальмують економічний розвиток: фінансові кризи регіонального і міжнародного характеру, насичення попиту на товари масового споживання і послуги традиційного призначення, різкі коливання цін на нафту, обмеження виробництва по екологічним причинам і т. ін. Відмітною рисою економічного зростання в найближчій перспективі стане подальше розширення нематеріальної сфери, що обумовить зняття багатьох матеріально-ресурсних і екологічних проблем.

У суспільстві знань, риси якого здобувають усе більше країн, економічне зростання і відтворення умов життя в основному залежать від сфери послуг, хоча виробництво товарів залишається основою матеріальної економіки і життєзабезпечення населення. Крім того, важливим фактором сталого економічного зростання, є процес інтеграції матеріального виробництва, що спостерігається в першу чергу в наукомістких секторах обробної промисловості і сфері телекомунікацій, де очікуються найвищі темпи економічного зростання.

Однією з ознак становлення економіки знань, що реалізує високоефективні сучасні технології, є зниження або хоча б стабілізація сформованого в економіці рівня фондоозброєності праці – вона продовжує і буде продовжувати швидко зростати. До того ж кількісний зростання сполучається з високою швидкістю заміни наявного основного капіталу новим і якісним удосконаленням структури цього капіталу в результаті переходу переважно до комплексного наукомісткого капіталонакопиченню без збільшення норми нагромадження, що дозволить забезпечити стійкий економічний ріст, головною умовою якого стануть виробництво, розподіл і використання знань і інформації. Таким чином, в інвестиційному процесі збережуться і одержать подальший розвиток такі тенденції, що виявилися в останні десятиліття в результаті:

- помірних темпів зростання капіталовкладень, які відображають більше низьку капіталоємність нової економіки, впливу ресурсозберігаючої спрямованості науково-технічного прогресу;

- подальшого розширення меншої капіталомісткості сфери послуг;

- посилення процесу технологічної модернізації виробничого апарату;

- підвищення ефективності проектних рішень.

Модернізаційна спрямованість інвестиційного процесу проявляється в технологічній структурі інвестицій – відбувається збільшення частки видатків на машини і обладнання в загальному розмірі капітальних вкладень. Таким чином, три головних фактори детермінують ефективність розвитку світового господарства. По-перше, зрушення в структурі господарства, у тому числі розвиток сфери послуг, що переважно визначає трудомісткий, але малокапітало- і малоресурсний тип розвитку. Це сприяє і більше повній зайнятості, тобто вирішує соціальні завдання, одночасно знижуючи потребу в основному капіталі (у порівнянні з виробництвом товарів). По-друге, перехід до наукомісткої економіки і зниження частки ресурсномістких галузей визначають тенденцію глобального ресурсозбереження і, імовірно, стануть однієї з основ сталого зростання економічної ефективності в прогнозному періоді. По-третє, у зв'язку з масовим застосування інформаційно-комп'ютерних технологій у виробництві, зниження ціни на одиницю продуктивності цього обладнання в перспективі може розглядатися як важлива передумова забезпечення сталого економічного зростання і, відповідно, підвищення ефективності використання капітальних вкладень.

У чинність цього головна мета організаційних структур на всіх рівнях господарювання в Україні повинна бути спрямована на забезпечення корінної структурної і технологічної модернізації виробничої бази більшості галузей виробництва, підвищення ділової активності і ефективності виробництва, поліпшення інвестиційного клімату й інноваційної діяльності.

Досягнення зазначеної цілі передбачає рішення наступних актуальних завдань:

- сприяння інтеграційним процесам у промисловості як одним з засобів збільшення її потенціалу і підвищення конкурентоспроможності;

- зосередження інвестиційних ресурсів на розвитку виробництва, які забезпечують економічне зростання за рахунок інтенсивних факторів або збільшують базу для відтворення самих інвестиційних ресурсів;

- удосконалення системи відбору і обґрунтування інвестиційних проектів, які здійснюються за рахунок як однеканального (у тому числі бюджетного), так і багатоканального фінансування;

- посилення контролюючої і регулюючої ролі держави на природними монополіями, протидія процесу необґрунтованого зростання тарифів на послуги, перерозподіл потенційних інвестиційних ресурсів промисловості в напряму інших високотехнологічних укладів.

 

Промисловий комплекс

 

Державна промислова політика – це цілісна система заходів, інвестиційно-структурних перетворень, спрямованих на вирішення стратегічних і тактичних завдань розвитку реального сектора: зростання виробництва, підвищення конкурентоспроможності національної економіки й її окремих галузей.

Промислова політика сприяє усуненню застарілих виробничих структур і формуванню нових; прискоренню науково-технічного і управлінського процесу; сприяє оптимізації входження вітчизняних підприємств у глобалізовану світову економіку. Промислова політика ґрунтується на механізмах, що дозволяють з'єднувати інтереси корпорації і держави. Основою державної промислової політики є вирішення інноваційно-інвестиційних проблем економічного зростання.

Кожна країна має свої специфічні особливості, які детермінуються її економічним рівнем, виробничою і технологічною структурою, якістю інститутів, тобто перебуває на певній стадії економічного розвитку, і тому не можна знайти універсальні рецепти промислової політики, однаковою мірою властиві всім країн. На процес переходу до наступної стадії істотно впливає вибір економічної політики і стратегії інституціональних перетворень. Неправильний вибір може на десятиліття загальмувати економічне зростання. Для досягнення найвищих результатів державного впливу на економіку можна виділити чотири стадії, на яких повинні застосовуватися різні інструменти промислової політики. На стадії індустріалізації або модернізації провідну роль відіграють інвестиційний імпорт і запозичення технологій. Це має потужний екстернальний ефект, адже відбувається нагромадження знань і навичок, необхідних для створення або реструктуризації власної промисловості. Найбільш сприятлива та політика, що стимулює інвестиційний імпорт різними засобами і у той же час обмежує імпорт промислової продукції кінцевого споживання.

По мірі розвитку національного виробництва і задоволення внутрішнього попиту за рахунок власної продукції промисловість починає відчувати вузькість внутрішнього ринку, виникає об'єктивна потреба виходу за його рамки. Ініціюється експортоорієнтоване зростання. На цій стадії експортери, перебуваючи під тиском міжнародної конкуренції, змушені постійно піклуватися про підвищення рівня виробництва через впровадження нових технологій, методів управління, стандартів якості, що так чи інакше передається на сектори, які продовжують працювати на внутрішній ринок. Роль імпортної екстерналії мінімізується, проте експортна екстерналії досягає свого максимуму. Перебуваючи на другій стадії, країни повинні активно використовувати як селективні, так і неселективні інструменти для стимулювання експорту і обмеження імпорту. Характерною рисою цієї стадії є висока централізація управління економікою. Серед мір можна назвати інтенсивний розвиток державного сектора, підтримку великих підприємств, державні програми технічної реконструкції, занижений валютний курс, кредитні і податкові пільги, субсидування, інтенсивне створення ринкової інфраструктури, що згодом, у процесі переходу до наступної стадії, повинна зіграти роль амортизатора при поступовому обмеженні централізованого впливу.

Стадія стимулювання прискореного розвитку характеризується зменшенням прямого впливу держави, перевагою горизонтальних інструментів над вертикальними, обмеженням бар'єрів як для імпорту, так і для експорту, підтримкою малого бізнесу, дерегуляцією ринку капіталу, активною інвестиційною політикою.

На стадії розвиненого ринку вертикальні інструменти використовуються тільки як засоби протидії циклічним спадам або несподіваним економічним шокам, превалюють горизонтальні методи підтримки.

Для кожної з наведених стадій, характерні свої рамки перерозподілу державою суспільного продукту, темпи нарощування і структура державних видатків. Зокрема, замічено, що чим вище рівень розвитку країни і подушний ВВП, тим більша частка суспільного продукту перерозподіляється державою і тем нижче темпи нарощування державних видатків, причому направляються кошти головним чином на соціальні цілі, а не на стимулювання зростання. На даній стадії розвитку України тільки держава могла реалізувати великомасштабні проекти в промисловості, оскільки у бізнесу не було для цього достатніх коштів і мотивів.

Аж до 1970-х років більшість розвинених країн використовували послідовну промислову політику як основний засіб впливу держави на економіку. Особливо яскраво це виявилося після Другої світової війни у Франції, Німеччині, Японії. Така політика мала на меті наздогнати за короткий період США за рівнем розвитку. Вона забезпечила тривалий економічний підйом, що зберігся в значній мірі завдяки тісному співробітництву держави із приватними компаніями. Завдяки саме послідовній промисловій політиці західні держави досягли чималих успіхів, однак у цей час вони досить наполегливо примушують країни зі слаборозвиненими і перехідними економіками проводити політику, разюче не схожу на ту, завдяки якій ці країни самі домоглися економічної могутності.

Досвід Франції – досить показовий з погляду ефективності послідовної моделі промислової політики. Головним її інструментом було індикативне планування на п'ятирічний період, що зберігалося до початку 90-х років минулого сторіччя і мало на меті дати бізнесу орієнтири на майбутнє, налагодити співробітництво уряду з компаніями і громадськістю. Уряд організував ряд національних компаній, які займали провідні позиції в багатьох стратегічних галузях, зокрема, в авіаційній промисловості, ядерній енергетиці, мікроелектроніці, вагонобудуванні. Французький уряд поряд з заснуванням національних компаній активно використовував також націоналізацію як інструмент модернізації великих приватних компаній, що дозволило їм стати конкурентоспроможними на світовому ринку. З метою реалізації масштабних спільних проектів держави і бізнесу був створений спеціальний банк.

В останні роки у Франції відроджується інтерес до активної промислової політики і практики реалізації національних програм розвитку індустрії. Крім того, у промисловій політиці цієї країни, як і більшості країн ЄС, з'явилися нові – регіональні аспекти, спрямовані на підтримку конкурентоспроможних комплексів (кластерів), що спеціалізуються на високих технологіях і сполучать у собі основні центри НДДКР і промислове виробництво. Регіональні проекти заплановані фінансувати на паритетних засадах між регіонами і урядом.

У країнах, що розвиваються, "вертикальна" промислова політика одержала більше поширення, чим у розвинених, тому що із самого початку вона розглядалася не як засіб подолання окремих ринкових провалів, а як головна стратегія боротьби з відсталістю. Промислова політика на Тайвані за своїми рисами дуже нагадувала чітко сплановану директивну політику індустріалізації, що проводилася в Радянському Союзі в 30-роки минулого сторіччя і у період післявоєнного відновлення. Координацію економічної політики здійснювала Рада по міжнародній економічній кооперації і розвитку (60-роки), потім Економічна планова рада, перейменована згодом у Раду по плануванню і розвитку. В 60-і роки держава реалізовувала великомасштабні проекти, спрямовані спочатку на будівництво ключових галузей індустрії для задоволення внутрішнього попиту (стадія індустріалізації), потім розвивало зони експортоорієнтованого виробництва (стадія ініціалізації експортоорієнтованого зростання), а з початку 80-х років зосередила свої зусилля на створенні парків (кластерів) високотехнологічних фірм, по зразку Силіконової долини в США (стадія прискореного розвитку).

У Японії сценарій створення промисловості був аналогічний тайванському: на початку післявоєнного періоду держава відновлювала важку індустрію, потім розвивала експортні галузі, а після цього високотехнологічні. Японія, точно так само як і Франція, активно використовувала індикативне планування, крім того, здійснювала активну кредитну підтримку виробників через Японський банк розвитку і Експортно-імпортний банк, а також шляхом організації так званого управлінського вікна, з якого розподілялися державні кредити. Міністерство фінансів Японії мало розгорнуті інвестиційні програми, а загальне планування було покладено на Міністерство економіки, торгівлі і промисловості. Особливістю адміністративного управління економікою з'явилося зрощування адміністративного апарата з бізнесом. Друга важлива особливість японського досвіду промислової політики – це цілеспрямований вибір і підтримка державою найбільш перспективних технологій при збереженні домінуючої ролі приватного бізнесу в їх освоєнні і з метою вирішення довгострокових соціально-економічних проблем розвитку країни. Принциповим моментом у виборі була орієнтація не поточні порівняльні переваги японської промисловості, на її бажану структуру в довгостроковій перспективі. Держава також проводила досить агресивну політику по залученню в економіку зовнішніх сировинних ресурсів; це пояснюється, по-перше, інтенсивним нарощуванням експортного потенціалу і завоюванням нових зовнішніх ринків, що збільшувало валютні надходження і давало можливість купувати іноземну сировину, а по-друге, тим, що японські компанії здійснювали пряме інвестування сировинних галузей інших країн з подальшим одержанням прав на частину добутих ресурсів.

Поряд зі створенням нових прогресивних галузей японська держава в 80-і роки минулого сторіччя активно модернізувала існуючі депресивні галузі (металургію, текстильну, цукрову, целюлозно-паперову промисловість, виробництво мінеральних добрив, суднобудування). Фірмам надавалася фінансова допомога у вигляді субсидій на виведення з експлуатації застарілих виробничих потужностей, на НДДКР і перекваліфікацію персоналу. В окремих випадках використовувався диференційований підхід при обкладанні митом імпортних товарів, якщо аналогічні товари паралельно вироблялися депресивними галузями.

Приклад країн Східної Азії свідчить, що успіхи в економічному зростанні багато в чому залежать від обраної стратегії (моделі) і тактики промислової політики. По-перше, надзвичайно важливо вчасно переглянути стратегію при переході від однієї стадії до іншої; по-друге, використовуваний інструментарій не може бути однаковим для всіх стадій: те, що дає позитивний ефект на стадії індустріалізації або модернізації, не принесе користь на стадії розвиненого ринку, оскільки приведе до результатів, протилежним очікуваним. Протекціонізм у країнах "економічного чуда" був помірним, з розрахунком на те, щоб внутрішні виробники не втрачали мотивів для підвищення своєї ефективності. Відкритість економік збільшувалася поступово, при переході до наступних стадій (на що необхідно звернути увагу українським реформаторам). Протягом 30-літнього періоду реформування, з 1960-х по 1990-роки, зростання експорту в цих країнах значно випереджало зростання імпорту, а рівень селективності в стимулюванні експорту опускався при переході від нижчої до вищої стадії.

Показовим прикладом трансформації моделі промислової політики і переходу функцій по її розробці і здійсненню від окремо взятої держави до наддержавних організацій є практика Європейського Союзу. У рамках ЄС проводиться єдина для всіх країн-членів промислова політика, що розробляється і координується Єврокомісією. Поняття промислової політики відображено в Римському договорі про створення ЄС (1957 р.), Маастрихтському договорі про ЄС (1992 р.).

Основні принципи, якими керується Євросоюз у своїй промисловій політиці, складається в тому, що будь-яка допомога держави не відповідає правилам загального ринку, якщо вона:

- надається за рахунок державних коштів;

- являє собою економічну вигоду для одержувачів (або поліпшує положення підприємства в порівнянні з конкурентами);

- носить адресний характер, тобто призначена тільки для деяких виробників або виробництва окремих виробів, що негативно позначається на рівності можливостей всіх конкурентів;

- спотворює конкуренцію або може їй загрожувати, а також порушує торговельний обмін між країнами-членами.

Ці принципи втілюють ліберальну доктрину розвитку економіки і відповідають м'якій промисловій політиці. Головне завдання останньої на території ЄС – створити конкурентне середовище для функціонування підприємств із одночасним забезпеченням умов для промислової конкурентоспроможності. У рамках ЄС дозволяються різноманітні галузеві програми підтримки, реалізовані за згодою Єврокомісії і розцінювані як гнучкість політики і компроміси в сфері державної підтримки. При цьому здійснюється постійний моніторинг і контроль за її ефективністю з боку як Єврокомісії, так і урядів країн-членів. При відсутності очікуваних результатів допомога відразу припиняється або ж переглядаються її форми.

В Україні вибір моделі промислової політики повинен здійснюватися з урахуванням тієї стадії розвитку економіки, на якій перебуває країна, причому варто взяти до уваги, що основною відмінністю між моделями на кожній стадії є рівень селективності політики, тобто здатність держави тією чи іншою мірою безпосередньо впливати на перерозподіл фінансових ресурсів країни. Чим вище ступінь селективності, тим більші ризики можуть супроводжувати проведення промислової політики. Вони пов'язані з якістю інформації про ринок і якість бюрократії. З одного боку, держава може мати більше об'єктивну і достовірну інформацію про стан ринку, чим окремий суб'єкт, тобто за інших рівних умов її поточні і стратегічні рішення повинні бути більше обґрунтованими, але з іншого боку – низька якість бюрократії, детермінована високим рівнем корумпованості, складністю бюрократичних процедур, їх міжвідомчим дублюванням, непогодженістю, на тлі поширення різного роду потужних лобістських впливів, викликає неефективний для країни вибір напрямів поступального руху, провокує орієнтацію бюрократії на одержання ренти, коли приймаються ті або інші господарські рішення.

Оцінюючи параметри функціонування української економіки, можна затверджувати, що вона перебувала до кризи 2008 р. на стадії експортоорієнтованого зростання. Однак модернізація виробництва не відбулася, експорт був сировинним, і згодом зростання вичерпало свій потенціал. Через це стала неможливою переструктуризація виробництва і не був закладений технолого-виробничий фундамент для переходу від експортного зростання до стимулювання прискореного прогресу і розвиненого ринку, що привело до обвального падіння виробництва при перших же ознаках кризи. Обрані інструменти впливу на промисловість не відповідають тієї стадії, на якій країна перебуває в цей час, тому що вони властиві стадії розвиненого ринку і не передбачають прямого перерозподілу ресурсів країни, а саме із сировинних експортних галузей, на користь високотехнологічних, які позбавлені взагалі яких би те не було ресурсів, у тому числі і власних. Для ефективного розвитку вітчизняної промисловості, з огляду на відсутність ринкового механізму міжгалузевого перерозподілу ресурсів і слабкість вітчизняного фінансового сектора, що зорієнтований на одержання прибутків від "коротких" грошей і не здатний забезпечити великі інвестиційні проекти, варто повернутися на певний період часу до практики прямого перерозподілу ресурсів державою.

Про результативність розвитку промисловості в Україні протягом останніх років свідчать показники таблиці 3.1.

Оптимальний шлях розвитку промисловості України складається в збереженні і ефективному нарощуванні вітчизняного промислового потенціалу переважно на власній території і на власній ресурсній базі з урахуванням сучасних екологічних вимог, з достатнім рівнем диверсифікованості (по продуктовій і технологічній структурах) і з орієнтацією на визначальний вплив внутрішнього ринку як фактору зростання.

Цільовими пріоритетами розвитку промисловості України є інноваційний, екологічний і соціальний.

Інноваційний пріоритет. На сучасному етапі стрижневою ідеєю повинен стати інноваційний технологічний прорив на рівень 5 – 6 технологічних укладів. У силу відносно невеликих бюджетних можливостей для забезпечення такого прориву державні ресурси повинні бути сконцентровані на підтримці обмеженої кількості прогресивних технологій.

Основними критеріями відбору пріоритетних технологій як об'єктів державної фінансово-економічної підтримки доцільно вважати:

- системоформуюче значення для розвитку прогресивного технологічного укладу в певній галузі або комплексі виробництва;

 

Таблиця 3.1

Основні показники розвитку промисловості України протягом 2000 – 2008 рр. [http://www.ukrstat.gov.ua]

 

Обсяг реалізованої продукції промисловості (у фактичних цінах), млн. грн.	182718,3	210842,7	229634,4	289117,3	400757,1	468562,6	551729,0	717076,7	916618,3
Основні засоби промисловості (у фактичних цінах, на кінець року), млн. грн.
Рентабельність операційної діяльності промислових підприємств, відсотків	4,8	3,7	2,6	3,3	4,7	5,5	5,8	5,8	5,0
Частка збиткових підприємств, відсотків
Середньорічна кількість найманих працівників у промисловості, тис.	4461,8	4267,2	4063,5	3943,6	3941,2	3913,3	3851,9	3690,0	3530,8
Середньомісячна номінальна заробітна плата найманих працівників у промисловості, грн.	291,16	375,16	455,85	553,59	697,42	912,83	1144,59	1481,96	1933,92

 

 

- відповідність специфіці перспективного виробничо-ринкового позиціювання промисловості України у світі;

- високий рівень забезпеченості вітчизняними науково-дослідними, дослідно-конструкторськими і експериментальними розробками.

Екологічний пріоритет обумовлений вимогою екологізації промислового виробництва в комплексному розумінні – з погляду поліпшення екологічних характеристик як технологічних процесів, так і виробленої продукції.

Основними напрямами забезпечення екологічної модернізації вітчизняного промислового комплексу як основи сталого розвитку національної економіки повинні стати:

- активізація і підвищення ефективності впровадження ресурсозберігаючих і природоохоронних технологій;

- освоєння новітніх технологій альтернативної енергетики і поширення використання поновлюваних джерел енергії;

- удосконалення економічного механізму забезпечення екологічної рівноваги в регіонах і в країні в цілому.

Соціальний пріоритет пов'язаний з такою глобальною закономірністю суспільного розвитку, як соціалізація економічної сфери. Одним з її вимог є суспільне сприйняття економічних (у тому числі промислових) стратегій і проектів через активний політичний, бізнесовий і суспільний діалог.

Галузевими пріоритетами державної промислової політики в середньостроковій перспективі повинні стати:

- наукомісткі машинобудівні виробництва (авіаційна і ракетно-космічна галузі, суднобудування, сільськогосподарське машинобудування, енергетичне і транспортне машинобудування, високотехнологічне обладнання для добувної і металургійної промисловості);

- приладобудування (високотехнологічні прилади, а також системи широкого функціонального і галузевого призначення, зокрема – для розвитку житлово-комунальної і соціальної (охорона здоров'я, освіта) сфери);

- оборонно-промисловий комплекс (виробництво сучасних видів озброєння і військової техніки);

- видобуток паливно-енергетичних корисних копалин, а також новітні види виробництв по їх комплексному використанню і переробці;

- виробництво електроенергії (у тому числі на основі поновлюваних і нетрадиційних ресурсних джерел);

- базові переробні виробництва (металургія, хімія і нафтохімія).

Суб'єкти державного регулювання промисловості в Україні – це міністерства і державні комітети, національні комісії.

Основні методи і способи державного регулювання промисловості.

1. Реалізації системи заходів по державній підтримці сфер науки і освіти, насамперед прикладні і фундаментальні наукові дослідження, НДДКР, інженерної і робочої професійно-технічної підготовки.

2. Поліпшення інституціональної структури економіки і її інфраструктурного забезпечення (у тому числі на основі забезпечення захисту прав власності; удосконалення регулювання діяльності природних монополій і загального конкурентного середовища; формування сучасної національної інноваційної системи з повноцінних складових галузевих, регіональних і корпоративних рівнів; розвитку інформаційно-комунікаційних систем і транспортних мереж.

3. Оптимізація загального конкурентного середовища – визначення рамок ефективного конкурентного тиску, які припустимі і доцільні для досягнення стратегічних цілей промислового розвитку в конкурентні періоди, у конкретних видах діяльності, з урахуванням їх стану, внутрішніх проблем і перспектив. При формуванні національного конкурентного середовища в умовах інтеграції найбільш актуальною стає проблема забезпечення конкурентної транспарентності економік-партнерів. У випадку порушення принципу максимальної подібності параметрів загального конкурентного середовища і синхронності їх змін на ринках країн – економічних агентів можливі серйозні ризики і негативні соціально-економічні наслідки для окремих виробництв і економіки України в цілому. Послідовне дотримання принципу конкурентної симетрії повинно стати обов'язковою умовою при виборі механізмів і інструментів державного захисту, а також підтримки промислових виробництв і виробників на підставі визнаних міжнародно-правових норм і принципів. Доцільно забезпечити збалансованість інтересів різних галузей промисловості і стимулювати ефективну внутрішньогалузеву конкуренцію як важіль підвищення їх цінової конкурентоспроможності.

4. Кредитно-грошове регулювання – це зміна розміру дисконтної ставки, норм обов'язкових резервів; податкові, кредитні, експортні пільги.

- бюджетне фінансування формування і розвиток високотехнологічних виробництв у державному секторі, сучасної промислової інфраструктури і НДДКР загальнопромислового значення (у тому числі на основі програмно-цільового розподілу бюджетних коштів всіх рівнів);

- системне вдосконалення податкового регулювання в напряму оптимізації його впливу на параметри промислової політики, інвестиційно-інноваційні процеси і характеристики еколого-економічного балансу економічного розвитку;

- посилення тактичної гнучкості тарифного регулювання експорту-імпорту промислової продукції з урахуванням вимог СОТ і відповідної практики державного втручання;

- ефективне використання методів нетарифного регулювання експорту-імпорту для захисту економічних інтересів вітчизняних товаровиробників у визнаних міжнародною практикою правових формах;

- всебічне стимулювання процесів капіталізації промислових активів підприємств і реструктуризація існуючого акціонерного капіталу як основи для активізації інвестицій, деконцентрації економічної влади і ефективній інтеграції в світогосподарський простір.

- приведення валютного регулювання у відповідність із цілями підвищення конкурентоспроможності стратегічно значимих виробництв, а також забезпечення прозорості і передбачуваності валютної політики при дотриманні балансу інтересів всіх сторін валютних відносин і збереженні стратегічної орієнтації на стабільність національної валюти;

- розширення обсягів і підвищення ефективності довгострокового кредитування промисловості комерційними банками України на основі його економічного і податкового стимулювання, законодавчого забезпечення рішення проблем асиметричної інформації, гарантування захисту прав кредиторів, удосконалення механізмів обов'язкового резервування по пасивним і активним операціям;

- збільшення обсягів фінансування через фондовий ринок шляхом підвищення прозорості і розкриття українських корпорацій, створення економічних і організаційних стимулів до їх інвестиційно-інноваційного розвитку на основі ефективного використання наявних активів і притягнутих коштів, подальшого вдосконалення нормативно-правової бази функціонування фондового ринку.

5. Управління якістю продукції, насамперед сертифікація продукції, технологій і виробництва за міжнародними стандартами.

6. Макроекономічне планування і програмування – визначає цілі і пріоритети розвитку промисловості в цілому і окремих МГК; зосереджує ресурс на стратегічно важливих, перспективних напрямах промислового виробництва; визначає орієнтовні обсяги промислового виробництва; орієнтує підприємницьку діяльність у бажаному для суспільства напряму.

7. Розміщення держконтракту і держзамовлення – стимулює виробництво; сприяє прогресивним структурним зрушенням в економіці; забезпечує поповнення державного матеріального резерву. Держава виступає найбільшим прямим замовником продукції, робі