Пріоритетні цілі регулювання підприємництва

 

Підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання з метою досягнення економічних і соціальних результатів і одержання прибутку.

До факторів, що визначають необхідність регулювання підприємницької діяльності в національній економіці відносяться:

1. Нездатність підприємницьких структур протистояти недолікам ринку.

2. Постійне порушення рівноваги між сукупним попитом та сукупною пропозицією.

3. Монополізація виробництва.

4. Необхідність формування ринкової економіки підприємницького типу.

5. Відсутність макроекономічних умов для бізнесу.

6. Складність і тривалість переходу від командно-адміністративної до соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Розвиток підприємництва – це система правових, організаційних і регулюючих заходів держави, спрямованих на створення сприятливого підприємницького середовища і управління державним сектором для забезпечення ефективності і конкурентоспроможності національної економіки.

Підприємницька діяльність в Україні регулюється ст. 41, 42 Конституції України, Господарським кодексом України, Законом України "Про захист економічної конкуренції" від 11.01.2001 р., Законом України " Про захист від несумлінної конкуренції" від 07.06.96 р., Законом України "Про Антимонопольний комітет України" від 26.11.93 р., Законом України "Про природні монополії" від 20.04.20000 р., Законом України "Про державну підтримку малого підприємництва" від 19.10.2000 р., Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30.06.99 р., розпорядженням Антимонопольного комітету України від 05.03.2002 р. № 49-р, Законом України вiд 01.06.2010 № 2289-VI
Про здійснення державних закупівель, Законом України вiд 01.07.2010 № 2404-VI Про державно-приватне партнерство, Законом України вiд 17.09.2008 № 514-VI Про акціонерні товариства і ін.

Розвиток підприємництва в країні із трансформаційною національною економікою вимагає виділення і досягнення наступних пріоритетних цілей. До них відносяться:

1. Приватизація і роздержавлення – це загальноекономічний процес, що припускає відчуження майна, що знаходиться в державній власності, на користь фізичних і юридичних осіб. Ціль приватизації складається в підвищенні соціально-економічної ефективності виробництва і залучення засобів на структурну перебудову економіки України. Приватизація об'єктів державної або комунальної власності може здійснюватися на аукціоні або за конкурсом. На аукціоні власником об'єкта стає покупець, що запропонував у ході аукціону максимальну ціну. Конкурс може бути комерційним і некомерційним. Продаж на комерційному конкурсі – це спосіб приватизації, по якому власником об'єкта стає покупець, що при фіксованих початкових умовах запропонував найвищу ціну. Продаж на некомерційному конкурсі припускає, що власником об'єкта стає покупець, що запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта.

Загальновизнано, що основу системної сутності суспільства складають діалектична взаємодія його виробництва з відносинами власності. Отже, зміна останніх, перш за всі, його носіїв (персон) обумовлює коригування економічної системи суспільства. З урахуванням цього фактору реформаторські програми в постсоціалістичних країнах передбачали, перш за все, роздержавлення та приватизацію власності. Як відомо, держава була потужною економічною силою, та її командно-адміністративна роль не була статичною: на окремих етапах вона супроводжувалась "вбудованими" тенденціями до формування елементів ринку, які не збігалися з роллю держави і, відповідно, послаблювали її.

Дану особливість систем, що розвиваються, Дж. Гік називає "дуалізмом". Використовуючи другий закон термодинаміки і заломлюючи його дію до функціонування суспільних систем, можна прослідити прагнення системи до зростання ентропії, тобто міри перебування системи в даному стані, а з іншого боку, - тенденції до неентропії. Обидві тенденції властиві всім рівням розвитку матерії.

В ієрархічних системах "дуалізм" виявляється в тому, що, залежно від переваги тієї або іншої тенденції, система будь-якого рівня ієрархії може розвиватися або в напрямі вищого рівня і переходити на нього, або, навпаки, може відбуватися ентропійний процес занепаду і перехід системи на нижчий рівень існування. Прямі і зворотні зв'язки допомагають сприймати ці тенденції і адекватно на них реагувати у формі ухвалення відповідних управлінських рішень. Однак, при цьому слід спиратися на закон "необхідної різноманітності", який обґрунтував У. Ешбі. Кажучи образною мовою, можна теорему, яку довів Ешбі, сформулювати так: "Тільки різноманітність може знищити різноманітність".

Сказане означає, що, створюючи систему, здатну справитися з рішенням проблеми, що володіє певною, відомою різноманітністю (складністю), потрібно забезпечити, щоб система мала ще більшу різноманітність, ніж різноманітність вирішуваної проблеми, або була б здатна створювати в собі цю різноманітність. Відповідно до систем регулювання і управління закон "необхідної різноманітності" може бути сформульований таким чином: різноманітність управляючої системи (системи управління) винна бути більше (або принаймні дорівнювати) різноманітності керованого об'єкту.

Використовування цього закону при розробці і вдосконаленні систем управління і регулювання дозволяє зрозуміти, що кожна система має свій механізм регулювання. Так, командно-централізоване регулювання – це свідомий, цілеспрямований вплив держави – суб'єкта власності на дії господарських об'єктів (підприємств) в умовах відсутності ринкового механізму саморегулювання. Держава входить в процес організації виробництва, є елементом його механізму, а отже, і фактом самої організації. При цьому держава не може не рахуватися з наявністю виробничої самоорганізації, а звідси її діяння не можуть не носити характеру втручання в цілях коригування виробничого процесу з центру. У даному випадку маємо самоорганізацію з центром, що здійснюється через центр за участю адміністративної ініціативи. Інакше кажучи, держава діє, з одному боку, на користь самоорганізації, а, з іншого, – проти неї, заважаючи її реалізації. Практично досягти кооперації дій можливо через перетворення господарського механізму, який супроводжується упровадженням в останній і додаванням до нього нових елементів, тобто за допомогою ускладнення і розширення його системи.

Історичність, властива інституціоналізму, допомагає зрозуміти, що інститути державного регулювання не залишаються незмінними в рамках економічної системи, оскільки будь-яка система має свій життєвий цикл. Історичність – це закономірність, така ж об'єктивна, як цілісність, впорядкованість і т. ін. Враховуючи закономірність історичності, суспільство може не тільки пасивно фіксувати негативи економічної системи, які ведуть до її деформації, але і використовувати заходи, які допомагають зупинити цей процес, розробляючи механізми реконструкції, у ролі яких можуть бути важелі регулювання і управління з боку ринку. Це дозволяє вчасно реорганізувати систему, організувати її життя на якісно новому рівні. Цьому сприяє і така закономірність системи, як самоорганізація. Тому доповнення "інституту держави" "інститутом ринку" не суперечить розвитку системи, а, навпаки, забезпечує її зростання, оскільки спостерігається розширення цілей і механізмів регулювання і саморегулювання, доповнення так званих "провалів держави" інструментами самоорганізації ринкової економіки. При цьому на перший план виходить проблема їх оптимізації.

За ситуації, коли ці тенденції є регульованими і коригованими, відбувається звичайний еволюційний процес становлення ринкової економіки, вихідним елементом якого є приватизація державної власності. Еволюційний шлях приватизації, а, отже, і еволюція власності, припускає тривалий час, оскільки пов'язаний з використовуванням великої кількості індивідуальних грошових коштів, з достатньою підготовкою з структурною реорганізацією кожного об'єкту, його вартісною оцінкою, з відпрацьованим законодавчим забезпеченням та ін. Еволюція власності – це процес формування ринкової економіки, її руху у напрямі різноманітності і безлічі форм. Динамікою власності, її змінами, тим, як вона пристосовується до вимог, диктованих прогресом продуктивних сил, у величезною мірою визначається економічний прогрес. Таке пристосування відбувається в процесі взаємодії двох чинників, що безперервно змінюються, – технології виробництва і характеру конкуренції. Нові технічні відкриття спонукають до пошуку, збільшення і прикладання капіталу, і цей процес породжує інвестиції. З реалізацією в масштабах усієї економіки нових технологій ефективнішого використання обмежених ресурсів пов’язана можливість економічного розвитку і зростання. Механізмом же збільшення ефективності використання ресурсів суспільства є конкуренція. Там, де успішно працює конкуренція, такі показники, як ціни, якість продукції та інші параметри виробництва, успішно регулюються ринком. Відбувається конкурентна боротьба нових комбінацій ресурсів зі старими. Вона ж зумовлює переливи обмежених ресурсів з малоефективних комбінацій до ефективніших. Отже, конкуренція є первинним механізмом процесу самоорганізації суспільства, який створює синергічний ефект групової взаємодії людей і є необхідною й достатньою умовою зростання індикаторів економічної діяльності.

У контексті даного висновку слід зауважити, що початкові імпульси і поширення еволюційних заходів значною мірою зумовлені роллю державі, її інститутів в управлінні національною економікою. Крім того, якість еволюційного процесу, його тривалість певною мірою залежать від ідеології, особистої мотивації, знань, вольових якостей осіб, які його реалізують, умов і засобів, які вони використовують. Підтвердженням цієї думки є обрана Україною модель приватизації державної власності, в основі якої були егоїстичні політичні й економічні інтереси "національної еліти", що займала ключові позиції в структурах влади, та її близького оточення. Привласнення державного майна відбувалось будь-яким способом, без урахування економічної доцільності, без обчислення того, що дійсно мало значення для розвитку народного господарства і вимагало ринкової оцінки, майже в усіх галузях національної економіки.

На думку багатьох дослідників, приватизація виконала своє головне завдання – заклала основи й забезпечила необоротність розбудови ринкової економіки. І хоча продекларована головна мета її – кардинальне підвищення ефективності виробництва й підвищення життєвого рівня народу – не досягнута, альтернативи приватизації, як засобу формування ринкової економіки, в Україні не існує. Проте, на нашу думку, існує питання: чи була альтернатива щодо шляхів приватизації: еволюційний чи революційний? Як відомо, в ході здійснення економічних реформ пануючою була і залишається ідеологія витиснення держави з економіки. Під загальною назвою приватизації приховувалися різні за своєю природою і наслідками процеси передання державної власності в руки окремих громадян. При цьому вони супроводжувались різним ступенем імітації всенародного характеру і за часом відбувалися у формі революційного наскоку. Достатньо переконливими є такі дані: в Англії на підприємствах з державною власністю приватизація продовжувалася 13 років, з подальшим державним регулюванням приватних підприємств. В Україні ж була спонтанна, швидка, масова приватизація в умовах інституційної недосконалості формованого ринкового середовища, невідпрацьованості законодавчого забезпечення приватизаційних процесів, ослаблення ролі держави в економіці.

Не вдаючись в докладний аналіз всіх способів приватизації в Україні, задамося питанням: до якого ступеня ринкових відносин вони мають безпосереднє відношення? Чи створюють вони лише історичні передумови капіталу, або ж виступають у якості чинника його відтворення як вже економічного процесу? Попереджуючи відповідь, зазначимо наступне. Свого часу Г. Гегелем був сформульованій важливий методологічний принцип: абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Враховуючи цей принцип, слід визнати той факт, що реформатори в Україні дійсно обрали напрям до ринкової економіки. Але ця істина не може бути визнана як конкретна, бо ринкова економіка – це абстрактне поняття, що набирає конкретики у її функціональних формах: ринкова економіка первісного нагромадження капіталу, розвинена ринкова економіка (індустріальна), соціально орієнтована ринкова економіка (постіндустріальна). Всі ці формі є моделі капіталістичної економіки як результат її еволюційної трансформації. Конституцією України передбачається формування третього ступеня ринкових відносин, якому, бажають цього законодавці чи ні, повинні передувати перші два.

Відповідаючи на попередні запитання, необхідно цілком безумовно виходити з того, що приватизація в Україні – це політико-правовий акт, спрямований на перетворення державної власності в колективну або індивідуальну форму приватної власності. А це значить, що приватизація сприяє створенню правових передумов затвердження нових елементів в системі виробничих відносин. Безпосередньо ж нові елементи виробничих відносин вона не створює. Наприклад, в умовах суспільного капіталу, що склався і функціонує, акціонерна власність як різновид колективної форми є способом мобілізації, централізації вільних капіталів для вирішення господарських проблем, недоступних приватному індивідуальному капіталу. В умовах же України акціонування виступає як спосіб руйнування державної власності і утворення вільної від засобів виробництва робочої сили. Отже, приватизація виконує тут функцію створення передумов затвердження капіталу.

У країнах з розвиненими традиціями підприємництва приватизація є засобом оздоровлення фінансів, зокрема, в результаті зниження витрат держави на фінансування суспільного сектора. Для України приватизація, особливо при використовуванні сертифікатів, розглядалася як умова формування дрібного і середнього бізнесу. Іншими словами, протягом певного часу (насправді – не визначеного) приватизація в нашій країні повинна виступати як необхідний елемент первісного нагромадження капіталу, як чинник створення його передумов.

Взагалі сучасна господарська практика в Україні не дає підстав вважати, що нові суб’єкти господарювання можуть забезпечити необхідний рівень ефективного нагромадження капіталу (тобто не тільки у грошовій, а й у речовій формі) як умову відтворення відносин власності. По-перше, початковий етап їх становлення характеризувався лише формальним переходом правомочностей користування, володіння та розпорядження. По-друге, механізм переважно безоплатної і неконкурентної приватизації обумовив відповідне ставлення до власності. Вона розглядається новими власниками формою капіталу, яка створює можливість привласнення доходу, проте не спонукає до його нагромадження та ефективної інвестиційної діяльності. По-третє, слабка тенденція до нагромадження капіталу у речовій формі в умовах критичного зношення виробничого потенціалу, його фізичної й моральної застарілості стримує процес первісного нагромадження капіталу, як засобу переходу до ринкового індустріального суспільства. Будувати ж соціально орієнтоване господарство в економічно відсталій державі надзвичайно складно, а то бо і неможливо.

Правомірність можливості для України еволюційного, а не революційного шляху приватизації підтверджується осмисленими розумінням суті перехідного періоду, яка "полягає в еволюційному переростанні економічної системи централізованого командно-адміністративного управління у ринкове самоврядування"..., де відбувається "обопільне пристосування механізмів реалізації економічних інтересів державного регулювання та ринкового самоврядування". В Україні замість еволюційних перетворень, примноження власності, йшов прискорений, революційний процес добровільної передачі державою її значної частки в приватні руки. В результаті "вітчизняні виробники", представлені двома десятками сімей-кланів, зосередили в своїх руках майже три чверті всього багатства країни.

Продекларована мета приватизації (забезпечення прискореного розвитку економіки, її реальної ефективності, підвищення життєвого рівня народу) одвічно вводила людей в оману, оскільки передбачений владою революційний шлях цього процесу не може бути нічим інакше, як засобом швидкої зміни попереднього суспільно-політичного устрою. Ринковій системі первісного нагромадження капіталу, яка склалася в Україні, властивий екстенсивний розвиток, оскільки нові власники опікуються зростанням доходу без подальшої його капіталізації, а отже, без відтворення продуктивного потенціалу суспільства. Будувати соціально орієнтоване господарство в економічно відсталій за світовими стандартами державі вкрай проблематично. Практична роль використання даних висновків зростає в світлі потреб формування і послідовного здійснення якісно нової політики соціального і економічного розвитку України.

2. Конкурентна або антимонопольна політика держави – спрямована на запобігання монопольної діяльності, на її обмеження і припинення, а отже, на розвиток цивілізованої конкуренції.

3. Інститут банкрутства – це інструмент підприємницької політики, що виявляє неефективну діяльність підприємницьких структур, їх нездатність розрахуватися з державою і кредиторами. Суб'єкт господарювання визначається банкрутом тільки за рішенням суду. Суб'єктами банкрутства не можуть бути відособлені структурні підрозділи юридичної особи, тобто філії, представництва, відділення, казенні підприємства. До прийняттю такої постанови йому надається можливість вийти із цього стану через процедуру санації.

Санація – це система заходів, спрямованих на запобігання банкрутства підприємств, промислових об'єднань, банків і інших структур. Досудова санація державних підприємств здійснюється за рахунок бюджетних коштів. Досудова санація в обов'язковому порядку здійснюється на підставі розробленого плану, затвердженого вповноваженим органом.

Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника і визнанні його банкрутом", прийнятим в 1992 р., встановлені умови і порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності – боржника або визнання його банкрутом і застосування ліквідаційної процедури, а також повного і часткового задоволення вимоги кредиторів щодо державних підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 %. Цим законом передбачалася санація підприємств, боргів, капіталу і (або) зміна організаційно-правової і виробничої структури боржника. Протягом тривалого часу цей закон практично не діяв, оскільки не був розроблений механізм його реалізації. Досвід рішення проблем банкрутства тільки починає формуватися, у силу чого ці процеси проходять суперечливо. Виникає ряд проблем соціального, економічного, екологічного і науково-технічного характеру, що вимагають вирішення.

В 2004 р. Фондом держмайна України був затверджений Типовий план реструктуризації і досудової санації господарських товариств, яким визначався перелік показників оцінки фінансового стану підприємств і заходу для їх реструктуризації. Як свідчить аналіз заходів, що проводилися промисловими підприємствами Мінпромполітики України з метою подолання своєї збитковості, більшість із них обмежувалася оперативними заходами. Найпоширенішими серед них стали продаж надлишкових активів, об'єктів незавершеного будівництва, а також звільнення зайвої робочої сили; ліквідація збиткових підрозділів; здача в оренду приміщень; уцінка і прискорена реалізації готової продукції; списання (консервація) мобілізаційних потужностей; передача незадіяних земельних ділянок і соціально-культурних об'єктів у комунальну власність.

Умовами санації можуть бути:

- випуск нових акцій або облігацій для залучення грошового капіталу;

- збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій;

- зменшення процентних виплат по випущеним підприємством облігаціям і відстрочка їх погашення;

- реструктуризація короткострокової заборгованості в довгострокову; передача майна в оренду;

- ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового; зміна форми власності підприємства;

- структурна перебудова виробництва, у тому числі можливість переходу на випуск більш рентабельної продукції, розділ, злиття або створення дочірніх підприємств;

- зміна ринків збуту;

- зміна сировинної бази;

- скорочення чисельності працюючих.

Перераховані заходи носять одноразовий характер, орієнтуються, в основному, на досягнення короткострокових цілей (забезпечення платоспроможності, тимчасове зниження збитковості) і не гарантують сталого фінансового стану в майбутньому. Окремі з них, продаж майна, відкидають саму можливість вийти з фінансової кризи і відновити рівень доходів, прийнятний як для самого підприємства, так і для його власників (включаючи державу як акціонера). У категорію надлишкових можуть потрапити активи, які складають виробничі потужності підприємства і є зайвими навіть із розрахунку на обсяги виробництва і продажу продукції, неконкурентоспроможної на даний момент; вони можуть виявитися необхідними при освоєнні нової продукції, що користується попитом. А оскільки криза фінансів підприємств пов'язана з несприятливою кон'юнктурою на ринках їх продукції або покупних ресурсів, то подібні спеціальні активи взагалі можна не продавати або продати за порівняно невеликі суми, і для цього потрібно багато часу, протягом якого фінансова криза на підприємствах буде збільшуватися.