Адміністративне стимулювання раціонального природокористування в національній економіці

 

Розвиток сучасної національної економіки здійснюється в рамках теорії сталого економічного зростання. Він характеризує процес гармонізації продуктивних сил, задоволення потреб всіх членів суспільства за умови забезпечення і поступового відтворення цілісності природного середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом і вимогами суб'єктів господарювання національної економіки.

Національне природокористування – це система специфічних зв'язків продуктивних сил, виробничих відносин і відповідних організаційно-економічних форм, соціальних установ, які обумовлені присвоєнням і відтворенням об'єктів природного середовища в національному виробництві з метою задоволення суспільних еколого-економічних потреб.

Екологічне регулювання – це система активних законодавчих, адміністративних і економічних заходів і інструментів впливу, які використовують державні органи різного рівня для примушення суб'єктів, що забруднюють навколишнє середовище обмежити викиди шкідливих речовин у природне і техногенне середовище, а також для матеріального стимулювання сумлінних природокористувачів.

Екологічне регулювання здійснюється за допомогою конституції України (ст. 13, 16, 41), Кодексу України про надра, Водного кодексу, Лісового кодексу, Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25.06.91 р., Закону України "Про тваринний світ" від 13.12.2001 р., Закону України "Про рослинний світ" від 09.04.99 р., Закону України "Про природно-заповідний фонд України" від 16.06.92 р., Закону України "Про охорону атмосферного повітря" та іншими законодавчими актами.

Вітчизняна економіка має потребу в терміновому радикальному відновленні через перехід макроекономіки на інноваційний, екологічно орієнтований шлях розвитку, з урахуванням нинішнього стану технологічної бази суспільного виробництва (показниками якого є високий ступінь зношення основних фондів і їх безперервне старіння, зростання частки морально застарілого обладнання), а також через домінування екологонебезпечної структури економіки, її ресурсозатратних особливостей, відтворення деструктивних явищ і процесів у природному середовищі.

Екологічність виробництва – це надзвичайно строгий імператив для промислової політики промислово розвинених країн, завдяки чому стимулюються масштабні технологічні і продуктові інновації, змінюються пріоритети бізнесу. Причому економічні механізми працюють так, щоб у першу чергу стимулювати використання екологічних технологій, а не компенсувати шкідливі наслідки відсталих. Недотримання сучасних екологічних характеристик технологій і продукції є значною перешкодою на шляху забезпечення стратегічної конкурентоспроможності вітчизняної промисловості в цілому і окремих виробництвах. Подальше погіршення екологічних параметрів технологій і продукції обумовить звуження присутності вітчизняних товаровиробників як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках.

Основними причинами підвищення техногенного навантаження на територію України є: неефективна, надмірна ресурсо- і енергоємність виробництва; застаріла галузева структура; фізичне і моральне зношування основних виробничих фондів (у тому числі природоохоронного призначення); недосконалість нормативно-правового забезпечення і відсутність ефективного механізму практичної реалізації основних природоохоронних принципів.

У концепції національної екологічної політики України на період до 2020 р. офіційно визнано, що в Україні мають місце найвищі в Європі рівні розораності земель, споживання водних ресурсів, вирубки лісів, що антропогенне і техногенне навантаження на навколишнє середовище в декілька разів перевищують відповідні показники в розвинених країнах світу і продовжує зростати. Пояснюється сформована ситуація відсутністю ефективної системи управління в сфері охорони природного середовища і більше повільним, чим очікувалося, проведенням структурних реформ і модернізації технологічних процесів. Такі екологічні обставини функціонування національного господарства не тільки перешкоджають реалізації природних конкурентних переваг, але і впливають на формування базових параметрів ринкового середовища, обмежуючи розвиток внутрішнього ринку, можливості і перспективи підвищення конкурентоспроможності економіки України.

Зазначена ситуація не є специфічним явищем: вона спостерігалася в розвинених країнах. Але тепер захист природного середовища і раціональне використання природних ресурсів розглядаються як пріоритети у внутрішній економічній політиці багатьох держав, оскільки згодом стало зрозуміло, що суб'єкти господарювання, нездатні задовольняти запити споживачів і суспільства в об'єктах екологічного ринку, втрачають позиції в конкурентній боротьбі, а компанії, які раніш інших усвідомили і заклали у свої стратегії нові можливості використання екологічної складової бізнесу, одержують реальні переваги і доходи.

Розбалансованість економічних інтересів цивілізації, що неухильно підсилюється стрімкою еволюцією НТП і екологічними можливостям задовольняти все більш зростаючий попит на різноманітні суспільні блага, спричинила появу нового напряму досліджень – по забезпеченню сталого просторового розвитку країни. Основні напрями такого розвитку закладені в "Управлінських принципах сталого просторового розвитку Європейського континенту", сформульованих Європейською конференцією міністрів регіонального планування в Ганновері (2000 р.).

НТП повинен забезпечувати збереження життєздатного середовища при інтенсивному природокористуванні в інтересах нинішніх і майбутніх поколінь, що змушує зосередити і власні, і об'єднані зусилля країн – членів ОЕСР на розробці імплементації екологічної політики через впровадження екоінновацій і високих екотехнологій; завдяки цьому можна не тільки одержати подвійні дивіденди, але і підвищити ефективність ресурсоспоживання. Таким шляхом фактично відбувається інтеграція специфічних цілей екологічної політики в національну інноваційну систему. Розробки і технології в сфері охорони природного середовища, поряд з інформаційними і комунікаційними технологіями і медичними дослідженнями, відносяться до числа тих компонентів, які створять головні інноваційні контури ХХ ст., оскільки вони лідирують по глибині впливу на всю людську діяльність.

Еколого-економічні проблеми діяльності підприємств можна визначити як конфлікт між глобальним характером екологічної кризи, з одного боку, і недосконалістю існуючих механізмів підтримки економічної безпеки підприємств – з іншого. У реальних умовах цілі виробничо-господарської діяльності підприємств повинні відповідати екологічним вимогам суспільства і Концепції сталого розвитку України, що розроблена відповідно до рішення Всесвітньої конференції ООН по навколишньому природному середовищу і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) і передбачає інтеграцію економічного зростання і екологічного імперативу. Основним принципом даної концепції є пріоритет екології над економікою, іншими словами – верховенство екологічних критеріїв і вимог над економічними. У цих умовах екологічна безпека країни виступає одним з головних факторів сталого розвитку. Міжнародний статус екологобезпечного розвитку України залежить від ефективності реалізації зазначеної концепції як на національному, регіональному рівнях, так і на рівні окремих суб'єктів господарювання. З урахуванням цього рішення проблеми екологічної безпеки необхідно починати з конкретних підприємств виробничої сфери, які варто вважати первісною ланкою в процесі екологізації виробництва. Екологізація виробництва передбачає постійне відтворення наукових ідей, інформаційних матеріалів, технічних засобів і технологічних рішень для забезпечення екологічних умов виробництва.

Серед видів промислової діяльності, що мають високий рівень впливу на навколишнє природне середовище, перші місця традиційно займають базові для української промисловості галузі: добувна промисловість, особливо видобуток паливно-енергетичних корисних копалин, металургійне виробництво, машинобудування, хімічна і нафтохімічна промисловість, харчова, виробництва і розподіл електроенергії, газу і води. Екологодеструктивний вплив зазначених галузей наочно проявляється в результаті видобутку, а іноді неефективного використання природних ресурсів, зокрема водних; забруднюючих викидів підприємств в атмосферне повітря, особливо речовин, шкідливих для здоров'я людини; створення і накопичення промислово-токсичних відходів, які впливають на багато екологічних характеристик – якість земель, води, повітря.

В сучасний період організація системи державного регулювання природокористування включає:

1. Формування екологічної політики.

2. Вироблення стратегії природокористування.

3. Вибір методів державного регулювання природокористування.

4. Створення інформаційного, правового забезпечення управління природокористуванням.

5. Формування інфраструктури для забезпечення регулювання в сфері природокористування.

Результативність здійснюваного національного природокористування можна оцінити за допомогою наступних індикаторів:

1. Індикатори стану соціуму:

- питомий фізичний капітал – все вироблене і накопичене в соціумі на розглянутий час матеріальне багатство розраховуючи на душу населення;

- питомий людський капітал – багатство, акумульоване в накопиченому людському фонді, розраховуючи на одну людину, інакше кажучи середня "вартість" людини;

- питомий природний капітал – це багатство, акумульоване природою у ресурсах, що поновлюються і не поновлюються, доступних для практичного використання, розраховуючи на одну людину. Поновлювану частину називають питомим екокапіталом.

2. Індикатори відтворення соціуму:

- питоме виробництво суспільного продукту (ВНП, ВВП);

- споживання енергії на душу населення за рік;

- питоме виробництво людського капіталу;

3. Індикатори стану природного середовища:

- багатство не поновлюваних природних ресурсів;

- багатство, акумульоване у всіх поновлюваних природних ресурсах;

4. Індикатори відтворення природних систем:

- питоме виробництво екокапіталу за рік;

- загальне споживання біопродукції країнами світу за рік;

- біосферна рента – це доход з екокапіталу, що мають ті країни, природа яких з надлишком компенсує антропогенні впливи на неї в даних країнах.

До адміністративних методів регулювання природокористування відносяться:

1. Моніторинг навколишнього середовища – це система довгострокових спостережень, оцінки і прогнозу стану навколишнього середовища і його змін.

Служба моніторингу проводить спостереження за фізичними, хімічними, біологічними процесами, що відбуваються в природному середовищі, за рівнем забруднення атмосферного повітря, ґрунтів, водних об'єктів, наслідками його впливу на рослинний і тваринний світ, забезпечення зацікавлених організацій і населення поточною і екстреною інформацією про зміни в навколишньому середовищі і прогнозами його стану.

2. Екологічне нормування – це встановлення компетентними державними органами екологічних нормативів в області природокористування.

Нормування якості навколишнього природного середовища проводиться з метою встановлення гранично припустимих розмірів негативного впливу на навколишнє природне середовище, що гарантують екологічну безпеку населення і збереження генетичного фонду, забезпечує раціональне використання і відтворення природних ресурсів в умовах сталого розвитку господарської діяльності.

Система екологічного нормування містить у собі: нормативи якості навколишнього середовища, нормативи гранично припустимого шкідливого впливу на стан навколишнього середовища, нормативи використання природних ресурсів, нормативи санітарних і захисних зон.

3. Екологічні стандарти – це еколого-правові вимоги, встановлені державні стандарти відносно нової техніки, технологій, матеріалів, речовин і іншої продукції, здатної впливати на навколишнє середовище, людини. Такі стандарти повинні гарантувати екологічну безпеку продукції в процесі виробництва, зберігання, транспортування і використання споживачами.

4. Екологічна експертиза – це встановлення відповідності господарської і іншої діяльності затвердженим екологічним вимогам і попередження можливих несприятливих впливів цієї діяльності на навколишнє середовище і пов'язаних з ними соціальних, економічних і інших наслідків реалізації такої діяльності.

5. Екологічне ліцензування являє собою діяльність компетентних державних органів, і пов'язане з видачею ліцензій підприємствам, організаціям і установам, а також фізичним особам, які здійснюють підприємницьку діяльність у сфері природокористування або здійснюють господарські роботи, що стосуються охорони навколишнього середовища.

6. Екологічна сертифікація – являє собою діяльність спеціальних органів по підтвердженню відповідності сертифікованого об'єкта пред'явленим до нього екологічним вимогам. Сертифікація відповідності продуктів в Україні і за кордоном певним технічним умовам (стандартам) може бути пов'язана з однієї або декількома операціями: типовими випробуваннями; наглядом за допомогою контрольних випробувань зразків, придбаних на відкритому ринку; наглядом через контрольні випробування зразків на підприємстві; оцінкою системи якості постачальника; випробуванням партії (методи статистичної вибірки); стовідсотковим випробуванням.

Проведення сертифікації по екологічним вимогам в Україні забезпечить для підприємств:

- розвиток економіки шляхом екологічно врівноваженого функціонування (випуск екологічно чистої продукції різноманітних асортиментів супроводжується економічним розвитком виробництва, потребою в розроблених технологіях переробки і збуту, розширенням мережі торгівлі, створенням робочих місць);

- впровадження екологічно безпечних виробництв;

- реалізація екологічних вимог природоохоронного законодавства при веденні господарської діяльності;

- запобігання ввозу в країну екологічно шкідливої продукції, відходів, технологій, послуг;

- експорт продукції, у тому числі і сільськогосподарської, відповідно до вимог ISO;

- інтеграцію України в ЄС і світові організації.

7. Екологічний аудит – це перевірка і оцінка стану діяльності підприємців по забезпеченню раціонального природокористування і охорони навколишнього природного середовища від шкідливих впливів, включаючи стан очисного і технологічного обладнання, їх відповідності вимогам законодавства. Концептуальні і методологічні принципи процедур екологічного аудита погоджується з положенням теорії сталого розвитку країни, стратегічним плануванням розвитку економіки регіонів, стабілізацією антропогенного навантаження на навколишнє середовище, науково обґрунтованим використанням природного капіталу, формуванням екологоорієнтованого стилю життєзабезпечення, екологізацією економічного потенціалу території через відповідну систему управління. Показники, за якими оцінюють стан територіально-господарських систем, входять до оцінки економічного потенціалу, а саме: відсоток вартості природного капіталу в загальній структурі валового продукту регіону; введення потужностей для охорони навколишнього середовища; обсяги викидів, скидань, розміщення відходів; питома вага продукції і послуг територіально-господарських систем у загальному обсягу різних видів продукції; індекс промислової і сільськогосподарської спеціалізації.

8. Екологічний контроль – це сукупність організаційно-правових мір, що забезпечують примушення відповідних суб'єктів екологічного права до виконання ними екологічних вимог.

Роботи з екологічного аудиту, менеджменту, управлінню, стандартизації і сертифікації в Україні усе більше поширюються на окремі підприємства, корпорації, території, системи екологічного менеджменту, системи менеджменту якості, системи безпеки життєдіяльності. Екологічна сертифікація відіграє роль завершальної ланки в системі державного економічного і екологічного контролю, що включає:

- попереджувальний блок (екологічна експертиза), що має ціллю не допустити реалізацію проектів і програм, які можуть привести до негативного впливу на навколишнє природне середовище і до економічних збитків;

- блок ліцензування (видача дозволів на виконання робіт з обов'язковим дотримання вимог при його реалізації), а звідси – одержання коштів від продажу ліцензій;

- блоки обов'язкової і добровільної сертифікації, що визначають ступінь відповідності реалізованих видів діяльності, продукції вимогам природоохоронного законодавства (розвиток підприємства, збільшення доходів і відрахувань у бюджети всіх рівнів) і подальше страхування підприємств.