Національна регіональна політика, показники її ефективності

 

Економіка регіонів є підсистемою соціально-економічного комплексу країни і тісно з ним взаємопов’язана. В умовах розвитку ринкових відносин, проведення економічних реформ у національній економіці, держава формує ефективну регіональну політику, що враховує специфіку регіонів при дотриманні загальнодержавних інтересів і спрямована в той же час на всілякий розвиток самоврядування, рішення регіональних проблем на місцях.

Регіональний розвиток України характеризується двома основними трансформаційними тенденціями. З одного боку, відбувається активізація процесів регіоналізації держави на тлі збільшення нерівномірності соціально-економічного розвитку регіонів і різної швидкості формування їх ринкового потенціалу, а з іншого боку – має місце зміцнення державної вертикалі влади, що супроводжується концентрацією фінансових ресурсів на державному рівні і удосконаленням системи міжбюджетного перерозподілу, що покликана усунути нерівномірність у бюджетній забезпеченості населення різних регіонів по ключовим характеристикам якості життя. Тому з моменту становлення державності в Україні питання посилення міжрегіональної дивергенції і необхідності переходу до конвергентної моделі регіонального розвитку залишаються найбільш актуальними. Проблема ускладнюється необхідністю одночасного сполучення в регіональному розвитку принципів регіональних свобод і регіональної своєрідності, цілісності національного простору і його інтеграції в глобалізований світ.

Домінування інтересів центра над інтересами регіонів не означає виключення регіонів із процесу розробки і реалізації державної регіональної економічної політики. Регіональні органи влади повинні розглядатися як партнери державного центра, причому не тільки відносно реалізації заходів державної політики на підвідомчих територіях, але і стосовно коректування цілей, завдань і механізмів реалізації політики. Однак всі ключові стратегічні рішення про формування державної регіональної економічної політики варто розглядати як "територію" відповідальності центра, і їх необхідно приймати на користь розвитку всієї національної економіки, а не окремо взятих регіонів, що мають значний потенціал для лобіювання своїх інтересів у державних органах виконавчої і законодавчої влади.

Регіональна політика держави – це сфера діяльності держави щодо управління політичним, економічним і соціальним розвитком окремих територій країни, виходячи із загальнодержавних інтересів.

Регіональна політика держави будується виходячи з дії Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.97 р., а також інших законодавчих актів.

Регіон – це частина території країни, на якій розташовані різні природні ресурси і яка заселена конкретною сукупністю людей, що спільно здійснюють освоєння цієї території, виходячи зі своїх економічних, національних і політичних інтересів.

У якості однієї з головних ознак регіону як окремої території може використовуватися його залучення в суспільні виробництва, що характеризується: по-перше, наявністю галузей матеріального і нематеріального виробництва; по-друге, наявністю виробничої і соціальної інфраструктури; по-третє, створенням нових об'єктів природного і штучного походження, а також формування нових зв'язків і відносин. Інакше кажучи, всім тим, що може свідчити про залучення даної території в процеси громадської організації відтворення продуктивних сил.

Основною рисою, що характеризує регіон як територію, може бути обране розміщення, що дозволяє судити про те, де і як, якими способами відбувається з'єднання елементів продуктивних сил і здійснюється їх територіальне розташування.

В якості основної властивості регіону можуть бути використані його стабільність, цілісність, комплексність і життєздатність. Саме вони повною мірою дозволять охарактеризувати регіональну систему з погляду її життєдіяльності. Можлива стабільність регіональної економічної системи забезпечується за рахунок збереження її цілісності як самостійного суб'єкта економічних відносин. Цілісність виступає фундаментом для стабільності соціально-економічних систем, для збереження їх синергетичних властивостей і потенціалів при зміні зовнішніх умов, а також в результаті взаємозалежності їх елементів, можливого балансу ринкової поведінки кожного з них.

Системний характер регіону припускає комплексність його господарства, тобто збалансований, пропорційно погоджений розвиток його складових, а саме форм і способів організації продуктивних сил. Комплексність забезпечується таким взаємозв'язком між учасниками суспільного виробництва в регіоні, у результаті якої зберігається або здобувається ефективне виконання основної функції, і саме – спеціалізації, з одночасним збереженням внутрірегіональних пропорцій і забезпечення умов для розширеного відтворення. Комплексність і цілісність служать передумовами відносного відокремлення регіонів у рамках національного господарства. Вони проявляються в тому, що частина відтворювальних зв'язків обмежується даною територією і на цій основі утворюються відносна самостійність. Тим самим загострюється проблема взаємин центра і регіонів, коли центр реально втрачає можливість прямо впливати на характер і зміст економічних процесів і явищ, що відбуваються на території окремих регіонів, і виникає об'єктивна необхідність у розподілі деяких компетенцій і повноважень, що сприяють більш ефективній взаємодії окремих елементів регіональної економічної системи.

Адміністративно-територіальна одиниця – це область, район, місто, район у місті, селище, село.

Територіальна громада – це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, які є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів декількох сіл, які мають єдиний адміністративний центр.

Принципи державної регіональної економічної політики:

1. Дотримання пріоритетів загальнодержавного значення.

2. Врахування вимог економічної безпеки в процесі реформування структури господарських комплексів регіонів і розміщення нових підприємств.

3. Органічна єдність розвитку продуктивних сил регіону і завдань соціально-економічного розвитку країни.

4. Підвищення економічної самостійності регіонів шляхом чіткого розмежування повноважень.

В Україні суб'єктами державної регіональної політики є:

1. Центральні органи державної виконавчої влади.

2. Місцеві ради народних депутатів.

3. Місцеве самоврядування, представницькі громадські організації, союзи регіонів, територіальна громада.

Місцеве самоврядування – це гарантоване державою право і реальна здатність територіальної громади, самостійно або під відповідальність органів або посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в границях чинного законодавства України.

Місцеве самоврядування здійснюється на наступних принципах:

- народовладдя;

- законність;

- гласність;

- колегіальність;

- об'єднання місцевих і державних інтересів;

- виборність;

- правова, організаційна і матеріально-фінансова самостійність в межах повноважень, визначених законодавством;

- підзвітність і відповідальність перед територіальними громадами їх органів і посадових осіб;

- державна підтримка і гарантії місцевого самоврядування;

- судовий захист прав місцевого самоврядування.

Найбільш прийнятна форма органів самоорганізації населення на селі – це сільські комітети. Вони є суб'єктом системи місцевого самоврядування, однією з форм участі членів територіальної громади в рішенні окремих питань місцевого значення і входять у систему органів самоорганізації населення.

Сільські комітети створюються з дозволу відповідних сільських рад, однак у їх організаційній основі лежить ініціатива громадян. Так, у Законі України "Про місцеве самоврядування" (ст. 14) відзначено, що "сільські ради можуть дозволяти з ініціативи жителів створювати органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна". Основні завдання сільських комітетів виходять із завдань місцевого самоврядування. Завдяки діяльності органів самоорганізації населення функції місцевої влади істотно наближаються до людей, сприяють задоволенню їх потреб, що призводить до активізації місцевих ініціатив. Це досягається завдяки:

- створенню умов для участі жителів у рішенні питань місцевого значення в межах Конституції і законів України;

- задоволенню соціальних, культурних, побутових і інших потреб жителів шляхом сприяння в наданні їм відповідних послуг;

- участі в реалізації соціально-економічного, культурного розвитку відповідної території, інших місцевих програм.

Регіональний економічний простір може бути охарактеризовано наступними властивостями. Виходячи з умов збереження його цілісності і єдності, у якості однієї з характеристик можна використовувати його однорідність або неоднорідність. Однорідність регіонального економічного простору розуміється як міра сприятливих умов для розвитку регіональних ринків праці, капіталів і товарів, а також для посилення на їх основі загальнонаціонального ринку, гармонізації соціально-економічних перетворень, зміцнення єдності держави. Однорідність регіонального економічного простору досягається за рахунок концентрації, інтеграції і конвергенції господарських зв'язків у регіоні. Неоднорідність регіонального економічного простору є слідством диференціації, дезінтеграції і дивергенції господарських зв'язків і відносин між окремими елементами продуктивних сил регіону.

Для оцінки соціально-економічного розвитку регіону використовуються наступні групи показників.

1. Виробничо-економічні показники відображають місце регіону в національній економіці, результати і тенденції функціонування господарського комплексу країни, виявляють потенційні погрози в галузях економіки.

2. Структурні показники характеризують структуру господарського комплексу, що дозволяє оцінити спеціалізацію регіону, раціональність структури на макрорівні з позицій стабільності економіки. Структурні показники вказують на негативні відхилення в макропропорціях господарського комплексу території.

3. Показники фінансової сфери регіону. Характеризує систему абсолютних і відносних показників складу і структури місцевих бюджетів, а також соціальної результативності бюджету.

4. Інвестиційні показники надають інформацію про темпи і структуру інвестування економіки регіону за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел.

5. Показники інституціональних перетворень відображають рівень конкурентного середовища, характеризують зміни форм власності в галузях господарського комплексу, роль малих підприємств в економічному розвитку.

6. Зовнішньоекономічні – розкривають експортний потенціал регіону, його роль у зовнішньоекономічних зв'язках держави, структурі експорту і імпорту, конкурентоспроможність продукції галузей господарського комплексу.

7. Науково-інноваційні – характеризують тенденції розвитку наукового потенціалу, рівень сприйнятливості сфери виробництва до інновацій, зношування основних фондів.

Особливо важливо значення набуває локальна стратегія інноваційного розвитку, що формується завдяки кластерному підходу. Розуміння кластерної ідеології у світовому співтоваристві швидко зростає, а кластери стають ключовим компонентом багатьох соціально-економічних стратегій. Необхідно шукати шляхи створення і підтримки коопераційних зв'язків між різними суб'єктами інноваційної діяльності, тому що саме кластерні структури, де відбувається обмін знаннями і трансфер інновацій, детермінують, поряд з іншими факторами, економічний прогрес держави в цілому і окремому територіальному утворенні зокрема. Виникнення нових і підтримка існуючих кластерних структур може бути запорукою поступального руху кожного територіального утворення. Оскільки кластери утворюються на тривалий час, правова регламентація діяльності повинна забезпечити стабільні умови для виникнення і функціонування таких об'єднань.

8. Соціальний розвиток регіону оцінюється за допомогою показників, які характеризують рівень життя населення, його доходи і видатки.

9. Екологічні показники.