Ринок праці і зайнятість населення

 

Державне регулювання ринку праці – це система правових і організаційно-економічних заходів держави по забезпеченню ефективної зайнятості, нормальних умов праці і раціонального використання робочої сили.

Для підвищення ефективності регулюючого механізму ринку праці виділяють найбільш пріоритетні цілі:

1. Досягнення оптимального співвідношення попиту та пропозиції робочої сили і внаслідок цього забезпечення оптимального рівня безробіття, при якому економічні і соціальні втрати від незайнятості будуть мінімальними. Такий рівень одержав назву природної норми безробіття, що відображає об'єктивну необхідність наявності певної кількості незайнятого працездатного населення як умови функціонування ринкової економіки.

2. Скорочення тривалості безробіття. Актуальність скорочення тривалості безробіття визначається тим, що зі збільшенням періоду часу безробітного стану робітників, різко підсилюються процеси професійно-кваліфікаційної деградації їх, тобто знижується якість трудових ресурсів, зменшується трудовий потенціал країни.

3. Зниження надмірно високого рівня територіальної диференціації стану регіональних ринків праці. У країні є велика кількість регіонів, де стан на ринку праці оцінюється як кризовий і дуже напружений.

4. Забезпечення максимально повної відповідності розміру оплати праці і вартості робочої сили. Занижений рівень оплати праці має не тільки соціальні, але і економічні наслідки. Соціальні – це низький життєвий рівень населення. Економічні – це одна з основних причин уповільнення темпів НТП, тому що дешева робоча сила не стимулює суб'єктів господарювання, витрачати кошти на науково-технічні дослідження і впроваджувати їх у виробництво. Низький рівень платоспроможного попиту більшості населення перешкоджає розвитку споживчого сектора. Ситуацію на ринку праці України характеризують показники таблиці 3.4.

 

Таблиця 3.4

Основні статистичні показники зі статистики ринку праці України [http://www.ukrstat.gov.ua]

	Зайняті у віці 15-70 років-всього, тис. осіб	у тому числі	Безробітні (за методологією МОП) у віці 15-70 років-всього, тис. осіб	у тому числі
жінки	чоловіки	жінки	чоловіки
	24125,1	12132,6	11992,5	1437,0	631,3	805,7
	24114,0	11981,3	12132,7	1997,5	940,3	1057,2
	23755,5	12124,0	11631,5	2330,1	1113,2	1216,9
	22998,4	11757,6	11240,8	2937,1	1422,0	1515,1
	19947,8	9904,1	10043,7	2614,3	1267,8	1346,5
	20175,0	9856,9	10318,1	2655,8	1298,4	1357,4
	19971,5	9794,8	10176,7	2455,0	1192,0	1263,0
	20091,2	9901,3	10189,9	2140,7	1034,2	1106,5
	20163,0	9963,6	10199,7	2008,0	952,3	1055,7
	20295,7	10006,9	10288,8	1906,7	905,1	1001,6
	20680,0	10075,5	10604,5	1600,8	738,3	862,5

 

 

Ринок праці регулюється з боку держави за допомогою економічних, адміністративних і правових методів. Економічні методи – це пільги підприємствам які створюють додаткові робочі місця для проведення суспільних робіт, залучають до роботи молодь, інвалідів і інших неконкурентоспроможних громадян.

Правові методи державного регулювання – це внесення змін у законодавчі акти про працю, закріплення за заробітною платою функції ціни робочої сили, відповідність рівня заробітної плати рівню цін на споживчому ринку, тобто мінімальна заробітна плата повинна відповідати фізіологічному мінімуму споживання.

До адміністративних методів відносяться: організація суспільних робіт, створення страхових фондів на випадок безробіття, перекваліфікація робітників у зв'язку зі змінами вимог ринку, виплата допомоги безробітним, розвиток центрів по підготовці і перепідготовці кадрів при центрах зайнятості населення.

 

Політика доходів

 

Сучасна світова соціально-економічна практика свідчить, що хоча глибокі соціальні трансформації вельми болісні для суспільства, проте воно, як правило, достатньо успішно долає критичні ситуації і виходить на прогнозований рівень внаслідок того, що реформи і політика соціально зважені і реалістичні. Особливість нинішньої ситуації в Україні полягає в тому, що вирішення основоположних проблем далеко не повністю залежить від реальності оцінок соціально-економічної ситуації і передбаченої на цій основі оптимальної програми дій. Виявився непідтвердженим українською практикою принцип: "приватизація тотожна ефективності виробництва". Рівною мірою виявилася непереконливою і теза про непотрібність активного і масштабного впливу держави на соціально-економічні процеси. Відсутня консолідація суспільства у вирішенні проблем, пов'язаних з формуванням підвалин сучасної соціальної політики і ринкової економіки. Все це і багато що інше спонукає вчених знов і знов звертатися до дослідження соціальних основ розвитку українського суспільства.

Специфіка ринкового реформування в нашій країні зумовила той факт, що залишення державою соціальної сфери зумовило безліч негативних соціальних процесів. По-перше, сформувався новий, ринковий механізм досягнення високого рівня матеріального добробуту для підприємців, що мають нагоду безпідставно підвищувати ціни на свої товари і послуги. По-друге, для перших осіб підприємств і організацій, законодавчої і виконавчої влади з'явилася неконтрольована можливість визначення розмірів власної заробітної плати. По-третє, склалися деякі легітимні, особливо високодохідні види діяльності підприємств ринкового сектора: гра на курсі валют (працівники фінансово-кредитної сфери), продаж і перепродаж сировинних ресурсів (чиновники сфери господарського управління, спільних підприємств) і ін. По-четверте, широко розповсюдилася протиправна діяльність: ухилення господарських суб'єктів від податків; хабарі (чиновники); розкрадання (від робітників до керівників); підпільне виробництво спиртного, торгівля наркотиками, рекет, рейдерство і т.д. По-п'яте, з появою значних верств населення, що знаходяться за межею бідності, відбуваються зміни морально-психологічного клімату в суспільстві (втрата загальних цілей, зміна цінностей, відчуття несправедливості), формується нецивілізована ринкова економічна поведінка. По-шосте, виникають депресивні території, "бідні" і "багаті" регіони, що може послужити основою для міжрегіональних конфліктів. По-сьоме, внутрішня міграція дешевої робочої сили супроводжується використовуванням роботодавцями потогінної системи, яка за відсутністю Трудового кодексу і бездіяльності механізму соціального партнерства забезпечує можливості зростання прибутку без технічного оновлення виробництва. По-восьме, погіршується стан здоров'я населення, знижується народжуваність, посилюється відтік кваліфікованої робочої сили за кордон, що виснажує людський капітал, трудову активність і, в цілому, ефективність економіки.

Ситуація, що склалася в соціальній сфері і трудових відносинах, вимагає не просто регулювання доходів, а перш за все, відновлення ролі оплати праці як основного джерела грошових доходів населення. В ході економічних перетворень очікувалося, що заробітна плата трансформується з форми реалізації закону розподілу за працею в категорію ціни робочої сили, яка визначає умови самозабезпечення працівника і його родини за рахунок продажу на ринку праці здатності трудитися. Насправді ж пануючою є ситуація, за якої ціни лібералізовані майже на всі товари, окрім вартості товару "робоча сила". Уявляється, що для вирішення задачі зростання заробітної плати і активізації мотивів до трудової діяльності необхідно прийняти відповідний закон і механізм підвищення оплати праці. Такий закон повинен поєднувати заходи державного регулювання з механізмом тарифного регулювання. Використовування дешевої робочої сили веде до деградації не тільки працівника, але і самої економіки.

Питання рівня заробітної плати, своєчасності її отримання тісно пов'язані з проблемою безробіття. Головним напрямом в її вирішенні є повернення заробітній платі її основних функцій (відтворювальної і стимулюючої). Розмір заробітної плати (одержаної) повинен виступати як гарантія від бідності. У противному разі держава перетворюється на загальний "соцзабез", відбувається процес дестимулювання праці, що ще більшою мірою провокує небажання працювати.

Підтримка рівня життя безробітних і їх родин примушує державу частину бюджету витрачати на соціальну допомогу, що позбавляє економіку певних ресурсів. До того ж, підтримуючи безробітних, виділяючи кошти на формування відповідних державних структур управління, на перенавчання, цільові виплати і ін., держава об'єктивно перерозподіляє дохід працюючих груп населення на користь тимчасово не працюючих громадян, які через свою фізичну і психічну повноцінність самі зобов'язані забезпечувати собі і своїм родинам кошти для існування. Недосконалість механізму контролю за отриманням допомоги дозволяє частині безробітних мати тимчасову або постійну, але не оформлену офіційну роботу. Цілком вірогідно, що допомога з безробіття певною мірою формує психологію утриманства, сприяє появі людей, яким вигідніше жити на допомогу, ніж працювати.

До них відносяться також збільшення мінімальної заробітної плати до рівня прожиткового мінімуму, підвищення рівня оплати праці в бюджетній сфері з введенням повномасштабної тарифної сітки. З метою запобігання зростанню інфляції кошти, призначені для збільшення доходів, повинні використовуватися і підприємцями, і державою за двома напрямками: одна частина – на підвищення зарплати, друга – на розширення соціального пакету. Реальний механізм забезпечення соціального діалогу між державою, підприємцями і профспілками повинен узгоджуватися на рівні домовленості щодо галузевих тарифних угод і конкретних колективних договорів. Для стимулювання роботодавців до підвищення заробітної плати можуть бути використані різні методи, зокрема, цілеспрямована підготовка за рахунок державного замовлення кваліфікованої робочої сили для потреб підприємців, компенсація витрат роботодавців на підготовку робочої сили і ін. Взагалі, метою заходів державного впливу на розподільні відносини повинне бути не забезпечення багатства, а високої якості життя, що визначається різноманітністю життєвих благ, які можуть бути гарантовані всім громадянам. Диференціацію життєвого рівня населення в країні відображають дані наведені в таблиці 3.5.

Переорієнтація української економіки на інтереси населення – завдання надзвичайно складне, яке не зводиться до окремих заходів. Не можна повторювати помилки минулого: у 1992 році ціни відпустили, а заробітна плата регулювалася державою у бік її обмеження. Разом з тим, не можна ігнорувати нерозривний взаємозв'язок вирішення соціальних завдань і підвищення ефективності економіки. Шлях вольового і одностороннього підвищення заробітної плати і доходів населення, не підкріпленого пожвавленням реальної економіки, був би згубним для країни, але і зростання економіки неможливо досягти без соціальних змін. Ці проблеми повинні розв'язуватися не окремо, а тільки комплексно.

У поточному плані фінансування державою основних соціальних програм в цілому, поза сумнівом, вирішується краще, ніж в 90-і рр. В той же час не порушено макросоціальний аспект цієї проблеми, пов'язаний з перерозподілом доходів на користь основної маси працюючого населення. Перерозподіл доходів через податки на користь малозабезпечених верств, особливо зайнятих у виробничому секторі і бюджетній сфері, міг би зменшити навантаження на соціальний бюджет і вивільнити чималі кошти на інші потреби, зокрема, вирішення проблеми інвестиційного забезпечення модернізації промисловості.

 

Таблиця 3.5

Диференціація життєвого рівня населення в Україні [http://www.ukrstat.gov.ua]

 

Чисельність населення із середньодушовими загальними доходами в місяць, нижчими прожиткового мінімуму:
млн. осіб	…	39,2	39,9	39,8	35,2	30,3	25,3	23,1	13,2	8,1	9,5
у відсотках до загальної чисельності населення	…	80,2	82,7	83,3	76,2	65,6	55,3	50,9	29,3	18,1	21,4
у відсотках до попереднього року	…	…	101,5	100,0	88,4	86,1	83,5	91,3	57,1	61,2	117,5
Довідково: розмір прожиткового мінімуму (у середньому на одну особу в місяць, грн.)	…	270,1	311,3	342,0	342,0	362,23	423,0	472,0	532,0	626,0	701,0
Квінтильний коефіцієнт диференціації загальних доходів населення, разів	2,4	2,3	2,5	2,4	2,3	2,4	2,4	2,4	2,0	2,1	2,1
Квінтильний коефіцієнт фондів (по загальних доходах), разів	4,2	4,4	4,6	4,5	4,4	4,6	4,6	4,7	3,6	3,8	3,7

 

 

Між тим, встановлення єдиних ставок оподаткування для всіх фізичних осіб незалежно від рівня доходу, здійснене останнім часом, є свідоцтвом політики рівної соціальної відповідальності всіх верств населення за модернізаційний процес. У промислово розвинених країнах важко знайти аналогічний випадок з відмовою від диференційованої шкали оподаткування. На нашу думку, необхідна альтернативна політика, що передбачає введення системи прогресивних податків, враховуючи, що в Україні має місце різке соціальне розшарування як щодо доходів, так і власності.

Принцип диференційованої відповідальності цілком прийнятний і до нинішньої системи пенсійного забезпечення, оскільки в нинішньому вигляді вона багато в чому відтворює нерівність в доходах активного населення. Політика, яка допускає значні розриви між вказаними видами пенсій, в соціальному плані малопереконлива і є чинником, що ускладнює консолідацію українського суспільства. Очевидно, необхідно формувати соціально нейтральну систему, що передбачає певні пільги (за стажем, умовами праці і ін.), але яка рішуче відкидає принцип привілейованого положення певних груп. В цьому відношенні була б перспективною єдина система трудових пенсій шляхом використовування при її фінансуванні прогресивних ставок страхових внесків. Такий підхід міг би дозволити розв'язати проблему зростання пенсійних доходів великої частини населення.

У зв'язку з демографічним спадом в Україні передбачається здійснення довгострокової пенсійної реформи, направленої на формування змішаної моделі. Це обумовлено тим, що розподільна система малоефективна при зростанні економічного навантаження на активне населення, тоді як накопичувальна надає більшу стійкість пенсійній системі. Безумовно, в досяжній перспективі українське суспільство навряд чи стане настільки багатим, щоб через механізм індивідуальних накопичень, через чисто ринкові механізми вирішувати основоположні проблеми соціального розвитку. Проте, такий підхід буде заохочувати громадян не тільки до праці, але й підвищення її продуктивності як чинника зростання заробітної плати. Все це – прояв підвищення соціальної відповідальності громадян. Слід підкреслити, що розвиток ринкових відносин в даній сфері соціальної політики не повинен носити обов'язковий характер, а лише заохочуватися у формі додаткових соціальних програм, що підсилюють вже існуючі, державні. Іншими словами, зміст реформи пенсійного забезпечення полягає в тому, щоб обмежити посилення державних гарантій в цій сфері (природно, зберігаючи досягнутий рівень), а подальше зростання пенсійних і соціальних доходів здійснювати за рахунок стимулювання державою системи добровільного страхування, орієнтуючи в такому напрямі політику підприємств і заощадження громадян.

Одним з провідних довготривалих напрямів в соціальній політиці нашої держави є подолання бідності. Трансформаційні перетворення в економіці привели до перерозподілу національного багатства і доходів, не давши обіцяного соціально-економічного ефекту. В результаті українське суспільство виявилося розколотим на дві діаметрально протилежні групи: люди, зачеплені надмірною бідністю, і невеликий за величиною соціальний прошарок, що став володарем надмірного багатства. При цьому середні прошарки – основа основ для розвитку динамічного і стабільного суспільства – в Україні малопредставницькі і можуть розглядатися як вельми умовне явище.

Існування бідності в Україні повністю відповідає сьогоднішній логіці розвитку суспільства, коли власники капіталу виходять з мети максимізації прибутку за рахунок мінімізації витрат на оплату праці. Заробітна плата на приватних підприємствах у нас весь час нижча, ніж на державних. Праця сьогодні розглядається як підлеглий і другорядний чинник, якого удосталь і який повинен обслуговувати інтереси і процес зростання капіталу. Проте, з якісною зміною загальної структури капіталу ситуація принципово буде змінюватися, оскільки першорядне значення в конкурентній боротьбі набуває чинник праці, причому праці, озброєної капіталом знань. Досвід розвинених держав свідчить, що саме подібна трансформація сприяла зміні відношення суспільства до проблеми бідності. Об'єктивно це визначалося необхідністю розв’язання суперечності між пріоритетною роллю людського капіталу і відносним відставанням умов його відтворення. Від цього напряму залежав подальший прогрес і зростання добробуту.

В Україні стратегічні напрями боротьби з бідністю визначені Стратегією подолання бідності, затвердженою в 2001 році, яка реалізується у три етапі. На першому етапі (2001 – 2002 рр.) було усунено найгостріші прояви бідності, на другому (2003 – 2004 рр.) створено передумови для стабільного зростання реальних доходів населення. Завдання нинішнього етапу (2005 – 2010 рр.) полягає у зменшенні рівня бідності для найуразливіших верств населення, створенні передумов для переходу від стратегії подолання бідності до стратегії запобігання бідності. Слушно зауважити, що декларований Стратегією механізм є актуальним відносно абсолютної бідності. Критерій абсолютної бідності був запропонований в кінці ХIХ століття англійським вченим Б. Раунтрі, згідно якому абсолютна бідність означає, що загальні доходи сім'ї виявляються недостатніми для придбання мінімуму предметів першої необхідності, тобто для підтримки тільки фізичної працездатності. Поняття відносної бідності ширше, оскільки включає не тільки фізіологічний, але і соціальний аспект. Вирішення проблеми відносної бідності в Україні (як, втім, і в розвинених країнах) на порядку денному не стоїть, оскільки в умовах обмеженості ресурсів, навіть при соціально помірній диференціації в розподілі доходів і беручи до уваги дію закону зростання потреб, вона завжди матиме місце. Правда, на неї можуть впливати обрана стратегія соціально-економічного розвитку і поточна політика держави. В умовах ліберальної спрямованості економічної політики відбуваються істотні зрушення в характері розподілу на користь найзабезпеченіших верств населення, які відносно придбавають, тоді як інші відносно втрачають у області добробуту (наприклад, при встановленні єдиного для всіх податку на дохід, єдиних цін за послуги житлово-комунального господарства). З другого боку, із зростанням економічного потенціалу уряд періодично переглядає норми нужденності, встановлюючи вищі значення межі бідності. Рівень цієї межі може зростати і у зв'язку з дією механізмів коректування цінових тенденцій, які при абсолютному зростанні величини прожиткового мінімуму фактично відновлюють колишні вартісні співвідношення. Це може спонукати як динаміку зростання, так і падіння відносної бідності.

Політика соціального розвитку західних країн показала, що боротьба з бідністю знаходиться в контексті перегляду системи політичних і економічних відносин соціальних груп, особливо в частині розподілу доходів і багатства. При цьому важливий як механізм трансформації розподільних відносин, так і загальний ситуативний контекст, а саме позитивне соціально-економічне і політичне середовище. У багатьох західноєвропейських країнах в другій половині минулого століття такий механізм був розроблений. Застосовувався він у формі всеосяжної системи соціального забезпечення, завдяки якій відбулася трансформація бідності з абсолютної у відносну, тобто певне вирівнювання положення різних соціальних груп. Завдяки цій системі вдалося скоротити рівень бідності серед немолодих вікових груп і в той же час стримувати її зростання серед інших категорій населення. За відсутності соціальних трансфертів бідність охопила б незрівнянно більшу частину соціального простору.

Україна, як і будь-яка інша країна, може і повинна мати свою специфіку у формуванні такої системи. Зараз актуальним завданням оновлення соціальної політики повинно стати не пасивне пристосування до нинішніх обмежених фінансово-матеріальних ресурсів, а забезпечення збалансованого підходу до відповідності цих ресурсів потребам країни. Головна мета тут знаходиться на рівні макропоказників і пов'язана із значним підвищенням питомої ваги доходів найманої праці у валовому внутрішньому продукті. Україні слід проводити політику, спрямовану на те, щоб досягти рівня, характерного для економічно передових країн ЄС. Вирішення даної проблеми може розглядатися як найважливіша умова забезпечення соціальної справедливості і стійкої стабільності: зростання мотиваційних стимулів, продуктивності праці, підвищення життєвого рівня населення, значного збільшення впливу попиту на зростання економіки і її модернізацію. Підкреслимо, що йдеться лише про орієнтацію на відносні стандарти, що довели свою ефективність в розвинених країнах Заходу. Що стосується абсолютних соціальних показників цих країн, то через велике відставання реально питання про їх досягнення в Україні навряд чи можуть бути переведені в практичну площину в найближчі десятиліття.

Практика розвитку України переконливо свідчить про те, що досягти зростання добробуту громадян, зміцнення внутрішньої політичної стабільності неможливо в рамках підходу, заснованого на принципах ліберальної політики. Дотримуючись їй, держава в 90-х роках фактично сприяла формуванню механізмів, що привели до зубожіння значної частини населення, але не прагнула створити рівноцінні компенсаційні механізми. Більш того, на озброєння була узята концепція, що обґрунтовувала необхідність значного зниження державних видатків відносно соціальних витрат. Все це диктує необхідність зміни соціально-економічного курсу, маючи на увазі використовування досвіду низки країн, що здійснювали соціально-економічні перетворення з використанням іншого – дирижистського підходу. Як основоположний принцип цього підходу, необхідно розглядати практичну постановку проблеми значного підвищення ролі держави в регулюванні соціально-економічних процесів зниження рівня соціальної диференціації доходів. Слід помітити, що в дирижистській політиці немає нічого протилежного демократії, про що свідчить прихильність демократичним цінностям уряду Франції, який активно і широко проводив політику дирижизму. Крім того, практика багатьох розвинених країн ЄС, куди прагне увійти Україна, безумовно свідчить про те, що з боку держави необхідна більш справедлива міжгалузева політика розподілу і перерозподілу доходів, яка могла б істотним чином сприяти рішенню поточних і стратегічних проблем.

Формування ефективної соціальної політики в Україні, враховуючи характер нинішніх проблем, повинне спиратися на сукупність дієвих сучасних інститутів і механізмів в економічній, соціальній і політичній сферах. У ситуації, коли розв'язується проблема, пов'язана з формуванням основ сучасної соціальної моделі і ринкової економіки, важливо встановити ефективну систему взаємостосунків між державою, бізнесом і суспільством на основі принципу соціальної відповідальності і консолідації. Необхідно, принаймні, на досяжний період збільшувати можливості держави в плані активнішого і масштабнішого впливу на соціально-економічні процеси.

Політика доходів є складовою частиною механізму державного регулювання ринку праці. Ціль державного розподілу і перерозподілу ринкових доходів – це зменшення різкої диференціації за рівнем доходів і капіталу. Під доходами розуміється сума коштів, отриманих за певний період часу і призначених для придбання товарів і послуг з метою особистого споживання. Розрізняють номінальний, розташовуваний і реальний дохід.

Номінальний дохід – це вся сума грошового доходу, що не залежить від оподатковування і зміни цін.

Розташовуваний дохід – це сума номінального доходу після відрахування податків.

Реальний дохід являє собою кількість товарів і послуг, які можна придбати на розташовуваний дохід, тобто реальний дохід – це розташовуваний дохід з урахуванням рівня цін і інфляції.

Темпи зростання номінальної та реальної заробітної плати в Україні характеризують дані таблиці 3.6.

 

Таблиця 3.6

Темпи зростання номінальної та реальної заробітної плати в Україні (1995-2009) (%) [http://www.ukrstat.gov.ua]

 

	Номінальна заробітна плата	Реальна заробітна плата
до попереднього року	грудень до грудня попереднього року	до попереднього року	грудень до грудня попереднього року
	514,2	356,7	110,6	128,1
	171,4	121,7	96,6	86,2
	113,7	109,4	96,6	97,6
	107,2	106,2	96,2	87,1
	115,7	124,3	91,1	103,4
	129,6	135,4	99,1	103,6
	135,2	127,7	119,3	120,4
	121,0	117,0	118,2	115,6
	122,8	124,4	115,2	113,8
	127,5	127,7	123,8	120,8
	136,7	144,9	120,3	131,5
	129,2	125,2	118,3	111,7
	129,7	131,1	112,5	110,3
	133,7	119,5	106,3	97,0
	105,5	111,6	90,8	99,1

 

Основними джерелами надходження доходів є:

- трудові доходи робітників – це оплата робочої сили як фактору виробництва, застосовуваного у виробничому процесі;

- підприємницький доход – це доход, що залишається в розпорядженні суб'єкта господарювання, що займається підприємницькою діяльністю з утворенням або без утворення юридичної особи, після відшкодування понесених матеріальних витрат і виплати відсотків;

- доходи від власності у вигляді відсотків по внескам, дивідендів, ренти;

- соціалізовані доходи – надходять незалежно від трудового внеску. Це виплати із суспільних фондів споживання; трансферні платежі, які надходять від держави, допомога по безробіттю, виплати по соціальному страхуванню;

- доходи від тіньової економіки, тобто від сукупності неврахованих і протиправних або прирівняних до них видів економічної діяльності.

Абсолютна бідність – це відсутність доходу як такого або відсутність доходу, необхідного для забезпечення мінімуму життєвих потреб особистості або родини. Абсолютна бідність стосується насамперед таких категорій громадян, як особи без визначеного місця проживання, безпритульні діти, особи, що не мають статусу змушених переселенців і т.д.

Відносна бідність визначається розміром доходів нижче бюджету прожиткового мінімуму. Відносна бідність характеризується доходом, що не перевищує 40 – 60 % середнього доходу громадян.

Основною складовою грошових доходів населення є заробітна плата.

Мінімальна заробітна плата – це гарантований державою соціальний мінімум не тарифікованої праці. Функція МЗП – це мотивація власника робочої сили до участі в трудовому процесі. Її розмір служить основою нарахування для всіх інших ставок заробітної плати.

Мінімальний розмір пенсії, допомоги або стипендії відповідно являє собою її нижню границю, встановлену відповідними нормативними актами. Він розраховується виходячи зі сформованого рівня мінімальної заробітної плати і прожиткового мінімуму.

Виділяють функціональний і персональний розподіл доходів.

Під функціональним розподілом розуміється присвоєння доходу від володіння яким-небудь фактором виробництва: працею, капіталом, землею. У результаті формуються первинні доходи у вигляді заробітної плати, прибутку і процентного доходу, ренти.

Персональний розподіл доходів – це розподіл доходів між родинами, які розташовуються залежно від розміру одержуваного доходу.

Для визначення ступеня нерівності в доходах використовується крива Лоренца. На горизонтальній осі відкладається частка всієї кількості сімей від 0 до 100 %, на вертикальній їх частки в сукупному доході. Крива показує фактичний розподіл отриманого доходу між окремими групами сімей. Чим крутіше вигин кривої і чим далі вона відстоїть від кривої абсолютної рівності, тим більше нерівність у розподілі доходів, і навпаки. Однак, крива показує тільки грошові доходи, одержані населенням від суспільного господарства, без врахування натуральних доходів і трансферних платежів.

Рівень нерівності в розподілі доходів розраховується за допомогою коефіцієнта Джині. Коефіцієнт Джині являє собою величину відхилення фактичного розподілу доходів населення від лінії їх рівномірного розподілу. Він визначається відношенням площі фігури, створеною кривою Лоренца і лінії абсолютної рівності, до площі всього трикутника (рисунок 1):

 

К дж. = площа М / площа N

 

Іншим способом вивчення диференціації доходів є розрахунок децильного коефіцієнта. Для цього виділяють дві групи населення: 10 % родин з найбільшим доходом і 10 % з найменшим доходом розраховуючи на одну людину. Відношення показників доходу першої групи до доходів другої групи показує диференціацію доходів у цілому по країні. Як правило, диференціація доходів не повинна бути більше чим у 5 – 7 разів.

 

%

Доход

100 е

абсолютна

рівність

 

Крива Лоренца

(фактична рівність)

d

 

c

a b

% сімей

 

Рисунок 1 – Крива Лоренца

 

В умовах ринкової економіки у зв'язку з ростом цін, необхідно забезпечити відповідність між фіксованими доходами і підвищенням вартості життя. Способами досягнення такої відповідності виступають компенсація, адаптація і індексація доходів.

Компенсація – це відшкодування населенню частини додаткових витрат, викликаних підвищенням роздрібних цін на групи товарів, які користуються масовим попитом. При цьому компенсується лише певна норма споживання. Компенсація носить диференційований характер і спрямована на соціально незахищені верстви населення.

Адаптація – це підвищення фіксованих виплат, тобто пенсій, допомоги, стипендій, мінімальної зарплати по мірі зростання вартості життя.

Індексація доходів – це автоматичне корегування номінальних доходів у зв'язку зі зміною індексу цін по заздалегідь затвердженій методиці. Індексації підлягає заробітна плата, заощадження, соціальні виплати, допомога.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Які принципи покладені в основу сучасної соціальної політики держави, яку вона здійснює?

2. Дайте визначення термінам "соціальний захист", "соціальні гарантії". Приведіть приклади реалізації соціального захисту і соціальних гарантій у нашій країні.

3. Які критерії лежать в основі диференціації між різними сучасними моделями соціальної політики? Назвіть основні моделі.

4. Яка з моделей соціальної політики найбільш прийнятна для України? Поясніть свою відповідь.

5. За допомогою яких методів держава може впливати на розвиток соціальної сфери національної економіки? Наскільки вони ефективні для громадян країни?

6. Які макроекономічні показники найбільше повно відображають рівень і якість життя населення в країні? Приведіть приклади.

7. Яким чином повинні співвідноситися прожитковий мінімум і мінімальна заробітна плата? Поясніть свою відповідь.

8. Досягнення яких цілей на ринку праці держава вважає найбільш важливим? Чи згодні Ви з даними пріоритетами?

9. Які Вам відомі методи регулювання державою ринку праці? Чи сприяють вони реальному скороченню рівня безробіття?

10. Назвіть методи, що використовуються для визначення ступеня нерівності в доходах між різними групами населення в країні. Наскільки велика диференціація в Україні?

 

ТЕМА 9