Регулювання інноваційних процесів

 

Трансформаційний період переходу до ринкової економіки не привів до автоматичної активізації інноваційних процесів і не сприяв зростанню конкурентоспроможності економіки України. Від колишньої системи наша країна одержала в спадок значний науково-технічний потенціал: на початок 90-років він складав 6,5 % від світового при чисельності населення 0,1 %. Трансформаційний процес, на жаль, зумовив відставання від провідних світових держав в техніко-економічному розвитку, скоротив об'єм виробництва в наукоємних галузях, скоротилися реальні витрати на науку і освіту, рівень розробки і упровадження нових технологій, інноваційної продукції. Інноваційна активність зменшилася під впливом зниження платоспроможного попиту на науково-технічну продукцію як з боку державного, так і недержавного секторів економіки. Систематична недостатність інвестування інноваційних процесів призвела до того, що середній вік обладнання в промисловості становіть 15 років, а середній фактичний термін його служби – більше 30 років. Ці показники в 3 рази перевищують аналогічні у розвинених країнах.

Сьогодні не відповідає дійсності і існуюче уявлення про великий науковий потенціал України. Число учених-дослідників у розрахунку на 1 млн. населення на початку ХХI століття складало понад 2 тис. чол., тоді як в Японії – 5,3 тис., Росії – 3,5 тис., Швеції – понад 5 тис., Канаді – близько 3 тис., Фінляндії, що займає в рейтингах конкурентоспроможності перші місця – 7 тис. чол. Витрати на науку в нашій країні дають можливість реалізувати лише гуманітарну і освітню функцію. Наука в цілому має низький рівень комерціалізації, про що свідчить незначна кількість заявок на патенти і реєстрацію торгових марок. Частка експорту високих технологій у 2002 році складала (у відсотках до промислового експорту): в Україні – 5, Швеції – 16, Фінляндії – 24, Нідерландах – 28, США – 32. Розповсюдження Інтернету, мобільного зв'язку, комп'ютеризації населення і організацій не вплинуло в цілому на науково-технічну сферу. На жаль, і понині проголошений інноваційний шлях розвитку носить декларативний характер.

Держава, що здійснює формування в країні соціально-орієнтованої ринкової економіки, автоматично несе відповідальність за якість життя своїх громадян. Вона повинна підтримувати освіту, науку, охорону здоров'я, культуру як джерело прогресу, тим самим підвищувати рівень людського капіталу, забезпечувати його безпеку і вдосконалення. Суспільство зацікавлене в розвитку і реалізації напрацювань фундаментальних досліджень, в їх застосуванні у виробництві, медицині, в вирішенні проблем екології. Держава повинна бути зацікавлена в підвищенні конкурентоспроможності українських виробників, але як відомо, національна конкурентоспроможність визначається, перш за все, рівнем інноваційно-технологічного розвитку, темпами і пропорціями оновлення структури вироблюваної продукції. У рейтингу країн за індексом технологічного рівня Україна займає 83 місце (з 99), маючи майже подвійне відставання від промислово розвинених країн. Такий стан значною мірою обумовлений обмеженістю фінансових ресурсів на дослідження і упровадження інновацій у виробництво, слабкою динамікою їх зростання.

Найперспективнішим джерелом інновацій, за визначенням, є власний капітал підприємств і амортизаційні фонди. Точним індикатором, який розкриває дійсні об'єми фінансових ресурсів для інноваційного розвитку, служить власне чистий прибуток. За даними, що приводяться в літературі, у 2002 році норма чистого прибутку нефінансових корпорацій складала 19 %, фінансових корпорацій – 50 %. Тому, будь-які розмови про апріорі критичний стан відтворювальних ресурсів не мають серйозних підстав. Справа не в абсолютній достатності ресурсів, а в диференціації виробничих доходів. У одних випадках вони надмірні, але не використовуються за призначенням і виводяться за кордон, в інших – їх дійсно недостатньо для вирішення інноваційних задач.

Розвиток ринкової економіки, що супроводжується індивідуалізацією попиту, обумовлює необхідність розвитку малого бізнесу. Саме він може стати генератором формування кластерів, венчурних об'єднань. В той же час не усунена надмірна бюрократизація в організації його підприємницької діяльності. Якщо, наприклад, в Англії реєстрація нового малого підприємства займає в цілому шість годин, то в Україні вона може тривати місяцями. Рівень технічного оснащення його, в порівнянні з крупним бізнесом, набагато нижче, фінансові можливості набагато менше, інформаційне забезпечення також залишає бажати кращого. Все це вимагає від держави системи заходів підтримки малого підприємництва, оскільки саме його підприємства є найбільш інноваційними і виступають чинниками майбутнього зростання.

Вимагають державного регулювання і проблеми ринкової капіталізації як об'єктивної умови і чинника національної конкурентоспроможності. Оскільки ринкова капіталізація як процес вкладення нерозподіленого прибутку підприємств в цінні папери для отримання на них доходу у формі відсотків пов'язана із становленням і розвитком фондового ринку, з довірою населення і підприємницьких структур до фінансових установ, виникає необхідність здійснення заходів з боку держави, здатних забезпечити зростання капіталу банківської системи, залучення в неї інвестицій. Крім того, перехресне володіння акціями, система участі в акціонерних суспільствах дозволяє використовувати в обміні так звані трансфертні ціни. Підприємства – виробники часто реалізують свою продукцію за заниженими оптовими цінами посередникам, якими можуть виступати їх дочірні і інші подібні підприємства. Після продажу ними продукції за ринковими цінами, прибуток осідає на їх рахунках, внаслідок чого, по-перше, складається спотворене уявлення про рентабельність виробника, як головного показника його конкурентоспроможності; по-друге, величезні кошти виводяться з оподаткування, осідають на особистих рахунках або вивозяться з країни, скорочуючи тим самим можливості накопичення і інноваційного розвитку.

Слід зазначити, що в цілому на державному рівні сформувалося розуміння важливості інноваційного шляху розвитку, оскільки тільки даний варіант дозволить сформувати в Україні шостий (постіндустріальний) технологічний уклад. Про це свідчить і розробка політики України у області розвитку науки і технологій до 2013 р. і подальшої перспективи, яка направлена на забезпечення таких стратегічних національних пріоритетів, як гармонійний розвиток людського капіталу, економіки і природного середовища, розвиток фундаментальної науки, забезпечення безпеки країни. Базою розвитку науки і технологій передбачені, перш за все:

- науково-технічний комплекс, що складається з організацій різних форм власності, різної організаційної і правової форми, здійснюючих науково-технічну діяльність і підготовку науковців;

- матеріально-технічна і дослідно-експериментальна база, інформаційна інфраструктура;

- фундаментальна наука і високорозвинена система вищої освіти;

- прикладні дослідження, розробки, виробничі технології, промисловий потенціал.

Головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоздатної продукції. Задекларована в Законі мета потребує системного управління діяльністю по її досягненню. Однак, в Україні склалася ситуація, за якої сфери управління булі розподілені між декількома суб'єктами (Міністерством освіти і науки, Міністерством промислової політики, Державною агенцією з питань інвестицій і інновацій), що обумовило неможливість формування загальних цілей і завдань, неузгодженість дій, розпорошеність людських і фінансових ресурсів, а загалом – досягнення загальнонаціональних інтересів.

Для досягнення і реалізації мети державної політики у області розвитку науки і техніки, інноваційного розвитку економіки необхідно керуватися наступними принципами:

- орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

- визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

- формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

- створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

- забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

- ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;

- здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

- фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

- сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

- інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;

- підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

Державне регулювання інноваційної діяльності спрямоване на безперервне вдосконалення відносин учасників виробництва. Необхідність цього обумовлена тим, що інноваційна діяльність припускає сукупність суб'єктів і об'єктів регулювання, пов'язаних між собою методологією державної політики з розвитку інноваційних процесів. До суб'єктів інноваційної діяльності можуть бути віднесені організації і підприємства різних форм власності, організаційно-правових форм, тією чи іншою мірою зайнятих інноваційною діяльністю. Суб'єктами інноваційної діяльності є також різні організації академічної, вузівської науки, науково-дослідні інститути, інформаційні центри, лабораторії, що здійснюють науково-інноваційну діяльність на виробничих підприємствах, підприємства по освоєнню новацій (дослідні лабораторії, експертиза), а також ті, що обслуговують інноваційну діяльність (маркетинг, консалтинг і т. д.).

Ефективна діяльність суб'єктів інноваційної спрямованості передбачає наявність загальних цілей, стимулів для проведення інноваційних заходів; єдиної нормативно-правової бази, що регулює характер взаємодії сторін; розвиненої інфраструктури, яка дозволяє задовольнити потреби суб'єктів у різноманітних видах робіт. Все це робить інноваційну діяльність з погляду суб'єктів однією з форм їх інноваційної кооперації і виробничої концентрації.

Об'єктами інноваційної діяльності слід вважати процеси, пов'язані із створенням інноваційних програм і проектів, нових знань і інтелектуальної продукції, виробничого устаткування, організаційно-технічних рішень, що ведуть до поліпшення якості і структури виробництва і т.д. Отже, в даний час в Україні активно формується єдина національна інноваційна система. Вона є результатом об'єднання зусиль державних органів управління всіх рівнів, організацій науково-технічного комплексу і підприємницького сектора економіки на користь прискореного використовування досягнень науки і технологій, реалізації стратегічних національних пріоритетів країни. У формуванні цієї системи, з урахуванням досвіду розвинених держав і особливостей сучасної української економіки, все більшого значення набуває державне регулювання інноваційної діяльності. Будучи системним інститутом, воно включає різноманітні механізми інституційно-організаційного, нормативно-правового, фінансово-економічного і соціального характеру.

Завданням інституційно-організаційного механізму є регулювання відносин між елементами інноваційної інфраструктури, органів управління, формування сукупності інститутів інноваційної діяльності.

Нормативно-правовий механізм, включаючи правові і адміністративні інститути, орієнтований на формування єдиної законодавчої бази, обов'язкової для усіх учасників інноваційної діяльності, розподіл повноважень між Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої владі у сфері інноваційної діяльності, місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів місцевого самоврядування у сфері інноваційної діяльності, здійснення державного контролю у даній сфері.

Фінансово-економічний механізм включає проведення фінансово-кредитної, інвестиційної політики, фінансування державного замовлення на наукоємну продукцію, довгострокове кредитування підприємств інноваційної сфери, пільги в оподаткуванні і кредитуванні, розвиток ринку страхових послуг, фондового ринку, венчурного фінансування. Досягнення поставлених цілей розвитку інноваційної сфери може бути здійснене за рахунок інтенсивнішого упровадження сучасних інвестиційно-фінансових механізмів залучення приватного українського і іноземного капіталу в науково-технічну сферу, об'єднання зусиль держави і недержавного сектора економіки. Результати науково-технічної і інноваційної діяльності впливають на рівень технічної оснащеності підприємств, ступінь оновлення основного капіталу. Проте, перехід на інноваційну модель розвитку неможливий без інвестиційних і кредитних ресурсів, тому необхідно формування інноваційно-інвестиційного потенціалу країни.

Соціальні механізми впливу на розвиток інноваційної діяльності включають стимулювання підвищення загальноосвітнього рівня, кваліфікації, культурного зростання, розвитку творчої праці, винахідництва, раціоналізації, морального і естетичного зростання людини. Все це створює сприятливі умови розвитку інноваційної діяльності, активно впливає на підвищення продуктивності праці і ефективності виробництва.

Використовування сукупності механізмів регулювання інноваційної діяльності вимагає чіткої деталізації і визначення інструментів реалізації інноваційного шляху розвитку економіки. Не можна не погодитися з висловом Л. Ерхарда: "Замість безпосереднього наказу, що дається державою, сучасна державна політика по відношенню до господарства ґрунтується на прагненні … використовування інструментів господарської політики, … які вивільняють нові сили, відкривають нові можливості і закривають безплідні шляхи". До таких інструментів можна віднести наступні. По-перше, визначення і підтримка пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів. При визначенні пріоритетів, поряд з урахуванням інтересів довгострокової стратегії держави враховуються обмеженість економічних ресурсів, результати експертної оцінки напрямів науково-технічного розвитку, рівень фундаментальних і прикладних досліджень, а також критичні технології, що є основою національної безпеки країни. Критеріями, на підставі яких формуються інноваційні пріоритети, включають:

- технологічні потреби країни, зокрема, у високотехнологічній, конкурентоспроможній, екологічно чистій продукції, високоякісних послугах та у збільшенні експортного потенціалу держави;

- конкурентоспроможність продуктів і технологій, їх патентна захищеність, орієнтованість на вирішення конкретних завдань, здатних викликати ланцюгову реакцію з створення нових технологій і продукції в суміжних галузях;

- ефективність як сукупний комерційний успіх інноваційного проекту, що має державну і соціальну значущість, отримання будь-якого ефекту від реалізації фундаментального або прикладного дослідження, реалізації критичної технології, зміцнення позицій країни на світовому ринку;

- реальність, основу якої складає оцінка інтелектуального потенціалу країни, наукового почину в інноваційному секторі, фінансових можливостей, виробничих, нарешті, рівня ризику і невизначеності.

Зацікавленість держави у створенні інноваційної продукції в пріоритетних галузях вимагає концентрації ресурсів і перерозподілу державних коштів на користь науково-технічного оновлення виробництва і сфери послуг. Від органів виконавчої влади для цього потрібно створення режиму найбільшого сприяння, у зв'язку з чим пріоритетні напрями інноваційної діяльності в цілому підрозділяються на стратегічні і середньострокові. Стратегічні пріоритети розраховані на термін не менше десяти років. Вони формуються органами виконавчої влади із залученням національної і галузевих академій наук. Основним пріоритетом визначається розвиток людського потенціалу, економіки і природного середовища держави. Так, Верховна Рада України визначила наступні стратегічні напрями інноваційної діяльності в Україні на 2003 – 2013 роки: модернізація електростанцій, нові та відновлювані джерела енергії, ресурсозберігаючі технології; машинобудування, розвиток високоякісної металургії; нанотехнології, мікроелектроніка; розвиток біотехнологій; високотехнологічний розвиток сільського господарства; розвиток транспортної системи; охорона і оздоровлення людини. Середньострокові пріоритети розраховані на термін виконання протягом трьох – п'яти років. Формуються вони на основі стратегічних, з урахуванням досягнень науки і техніки у країні і у світі, а також економічних можливостей держави. З метою забезпечення ефективної реалізації прийнятих пріоритетів Кабінет Міністрів зобов'язаний організовувати їх систематичний моніторинг.

Все вищезазначене з погляду теорії відповідає потребам української економіки, однак практика свідчить про труднощі реалізації визначених пріоритетів. Обумовлені вони бажанням зробити усе відразу, інакше чим пояснити той факт, що законом "При пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні" передбачено сорок один такий пріоритет (у розвинених країнах – не більше десяти). Вони слабко пов'язані один з одним, не забезпечені необхідним людськими, фінансовими, природними ресурсами, а головне, швидкозмінювані уряди взагалі не встигають до кінця перейматися цими проблемами. Одним із результатів такої неузгодженості є постійне скорочення кількості підприємств, що впроваджують інновації на промислових підприємствах (таблиця 2.2).

По-друге, формування і реалізація державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм і проектів. Вони повинні бути направлені на вирішення найважливіших господарських, екологічних, соціальних і інших задач.

 

Таблиця 2.2

Впровадження інновацій на промислових підприємствах України у 2000 – 2009 рр. [http://www.ukrstat.gov.ua]

	Питома ваги підприємств, що впроваджували інновації. %	Впроваджено нових технологічних процесів	у т. ч. маловідходні, ресурсозберігаючі	Освоєно виробництво нових видів продукції, найменувань	з них нові види техніки	Питома ваги реалізованої інноваційної продукції в обсязі промислової, %
	14,8
	14,3					6,8
	14,6					7,0
	11,5					5,6
	10,0					5,8
	8,2					6,5
	10,0					6,7
	11,5					6,7
	10,8					5,9
	10,7					4,8

 

 

Такі програми є документом, в якому передбачений комплекс заходів наукової, проектно-конструкторської і виробничої діяльності, з вказівкою необхідних ресурсів, виконавців і термінів виконання робіт. Державні, галузеві, регіональні і місцеві інноваційні програми забезпечують взаємодію науки і виробництва, сприяють інноваційному розвитку провідних галузей економіки. Для усіх програм повинна бути характерна спрямованість на кінцеву реалізацію інноваційного процесу, що припускає створення конкретних технологічних новин. Програми розвитку повинні бути опрацьовані з попереднім проходженням науково-технічної і техніко-економічної експертизи проектів, конкурсного відбору і, нарешті, формування державного замовлення на реалізацію проекту. Інноваційні програми мають суб'єктні відмінності, наприклад, з інноваційної активізації приватного бізнесу, підтримки наукоємних виробництв і т.д. Разом з тим, Закон України "Про державні цільові програми" вимагає повнішого визначення суті загальнодержавних цільових програм з урахуванням впливу світових тенденцій на розвиток національної економіки. Не всі науково-технічні проекти мають достатньо високий ступінь соціально-економічного обґрунтування. "Дотепер з усіх проектів, які подаються на тендерні конкурси, економічно обґрунтовані лише 7 – 10 %.

Однією з економічних умов реалізації інноваційних пріоритетів, програм і проектів є підтримка державою малого і середнього бізнесу. Гарантований платоспроможний попит на продукцію підприємств малого інноваційного бізнесу дає можливість застосування новин в багатьох галузях економіки. Державне регулювання малого бізнесу припускає такі інструменти, як надання державних замовлень, пільгового кредитування і страхування, пільгового оподаткування, надання інформаційної підтримки і т.д.

По-третє, створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності. Законодавство України у сфері інноваційної діяльності базується на Конституції України і складається із законів України "Про інноваційну діяльність" від 04.07.2002 р. № 40-ІV, "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.1991 р. № 1560-ХІІ, "Про наукову і науково-технічну діяльність" від 13.12.1991 р. № 1977-ХІІ, "Про наукову і науково-технічну експертизу" від 10.02.1995 р. № 51/95-ВР, "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" від 16.07.1999 р. № 991-ХІV, "Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій" від 14.09.2006 р. № 143-V, "Про Загальнодержавну комплексну програму розвитку високих наукоємних технологій" від 09.04.2004 р. № 1676-ІV, "Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні" від 16.01.2004 р. № 433- ІV та інших законів і законодавчих актів.

Хоча у цілому нормативно-правова база регулювання інноваційної діяльності в Україні включає понад сто законів і нормативних актів, вони дуже слабко узгоджені між собою, а отже, не створюють єдиного законодавчого поля у дані царині. У зв'язку з цим все більш актуалізується необхідність інноваційного кодексу держави як систематизованого єдиного законодавчого акту, що регулював би інноваційну діяльність в Україні.

По-четверте, захист прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності. Держава на законодавчому рівні закріплює за суб'єктом інноваційної діяльності право на використовування інтелектуальної власності. Це право регулюється за допомогою Закону України "Про науково-технічну інформацію" № в 3322-XII від 25 червня 1993 р., Закону України "Про авторське право і суміжні права" № в 3792-XII від 23 грудня 1993 р., Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності стосовно виконання вимог, пов'язаних із вступом України до СОТ" № 1111-V від 31 травня 2007 р. та іншими законодавчими актами. Інтелектуальна власність включає власність на літературну і художню продукцію, що охороняється авторським правом, а також промислову продукцію, що охороняється патентним правом.

По-п’яте, фінансова підтримка виконання інноваційних проектів. З схвалення Кабінету Міністрів України можливо створення державних небанківських інноваційних фінансово-кредитних організацій для здійснення фінансової підтримки інноваційних проектів. Така підтримка може надаватися інноваційним підприємствам незалежно від їх форми власності. Проте, створена для цих цілей Українська державна інноваційна компанія практично не в змозі виконувати подібні функції у зв'язку з відсутністю зацікавленості в кінцевому результаті – упровадженні інноваційних технологій, надмірно складних і забюрократизованих процедур надання кредитів. Суб'єкти інноваційної діяльності можуть одержати кредит, лише пройшовши конкурсний відбір, за умови наявності гарантій повернення коштів у вигляді застави майна, договору страхування, банківської гарантії, договору поручительства. Інформацію про структуру джерел фінансування інноваційної діяльності надають данні із таблиці 2.3.

Держава з метою стимулювання і підтримки виконання інноваційних проектів може здійснювати повне безвідсоткове кредитування пріоритетних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України або часткове (до 50 %) за умови залучення суми, що залишилася, самим виконавцем проекту або іншими суб'єктами інноваційної діяльності. Достатньо активно розвивається комерційне кредитування інноваційних проектів, про що говорять статистичні дані зростання банківських активів. При цьому слід враховувати, що в економічно розвинених країнах комерційні банки поступово поступаються частиною даного ринку на користь інвестиційним.

 

Таблиця 2.3