Оподатковування як інструмент фіскальної політики

 

З 80-х років ХХ ст. податкова політика стала головним інструментом державного регулювання зростання національної економіки. Податкова конкуренція усе більше актуалізується і поступово переходить на лідируючі позиції при прийнятті економічних і інвестиційних рішень. Ефективна податкова політика відкриває для держави можливість ринковими методами регулювати пропорції макроекономічних тенденцій. Головне в такому процесі – вчасно використовувати інструментарій податкового регулювання, щоб запобігти макроекономічного дисбалансу і паралельно забезпечити майбутній ефект від проведеної податкової політики (іншими словами, реалізація податкової політики сьогодні повинна бути націлена на здійснення в майбутньому комплексу заходів щодо соціально-економічного розвитку країни).

Податки – це система обов'язкових платежів підприємств, організацій і населення. Виходячи з економічної природи податків, визначаються їх функції:

1. Фіскальна функція податків – податкові надходження в бюджет забезпечують державу необхідними фінансовими ресурсами.

2. Регулююча функція податків полягає в тому, що через податки і податкові пільги держава впливає на виробництво, розподіл, обмін і споживання. По-перше, податкові заходи держави можуть стимулювати виробництво найбільш необхідних видів продукції, а також впровадження досягнень науково-технічного прогресу. По-друге, за допомогою системи податків держава може скорочувати або збільшувати сукупний попит.

3. Контрольна функція – дозволяє кількісно відобразити податкові надходження і зіставляти їх з потребами держави у фінансових ресурсах. Крім цього, за допомогою цієї функції можна оцінити ефективність податкового механізму, контролювати рух фінансових ресурсів, виявити необхідність внесення змін у податкову систему і податкову політику.

Обґрунтування принципів оподатковування – одне з головних питань економічної теорії. Відоме формулювання податкових принципів запропонував ще А. Сміт. З тих пор було розроблено багато самих різних принципів оподатковування і підходів до їх обґрунтування. Дотримання науково обґрунтованих принципів оподатковування повинне сприяти правильному вибору і ефективному використанню податків.

Під принципами оподатковування розуміють встановлені вимоги, яким повинні відповідати податки. Дані вимоги повинні також містити наукове передбачення про те, що їх виконання пов'язане з деякими позитивними результатами, а ігнорування – з деякими негативними наслідками. Тому завдання полягає в тому, щоб обґрунтувати і апробувати таку методологію розробки принципів оподатковування, щоб їх застосування мало передбачувані наслідки для економіки.

Принципи оподатковування:

1. Принцип справедливості, нейтральності щодо всіх платників. Він складається в загальності оподатковування, а також у залежності рівня податкової ставки від рівня доходів і реалізується через диференційовані податкові ставки.

2. Принцип простоти і доступності вимагає, щоб сума, спосіб і час стягнення податків були заздалегідь відомі платникам.

3. Принцип однократності оподатковування припускає однократне стягнення різноманітних видів податків з одного джерела доходів як на національному, так і на міжнародному рівнях.

4. Принцип гнучкості оподатковування складається в створенні через систему пільг кращих умов розвитку для окремих напрямків діяльності відповідно до економічної політики держави.

5. Принцип стабільності і сталості ставок податкових платежів, а також порядку обчислення податкових платежів у бюджет.

6. Принцип обов'язковості сплати податків.

Принципи оподатковування встановлюють вимоги до податків як до особливого економічного явища. Тому принципи оподатковування – це не просто вимоги до податків як таких, а правила формування цільної безлічі, що складається з податків, їх платників, механізмів податкового адміністрування, властивості якого не можуть бути зведені до суми властивостей компонентів.

Високий рівень організації податкової системи, її економічна ефективність і раціональність є важливими факторами формування економічного потенціалу високорозвиненої держави. Раціональна система оподатковування забезпечує сприятливі економічні умови для підвищення ефективності діяльності підприємств. Досягнення високих економічних результатів, підвищення ефективності підприємницької діяльності суб'єктів господарювання, з одного боку, а також збільшення доходів державного бюджету – з іншого, здійснюються за допомогою реалізації стимулюючої функції податків. Податкова система розвинених держав містить правові норми і інструменти, що виключають економічно невиправдане оподатковування, внаслідок якого податкова системи втрачає стимулюючого потенціалу. Протягом останніх десятиліть у багатьох державах проводилися податкові реформи, метою яких були підвищення стабільності податкової системи, справедливості податкового навантаження, а також ефективне регулювання і стимулювання економічного зростання. Засобами досягнення цілей податкових реформ стали зниження податкових ставок, зміна структури податкових надходжень, використання податкових пільг для стимулювання інноваційних і інвестиційних процесів.

Застосовуються різні форми оподатковування. Пропорційне оподатковування передбачає встановлення однакової податкової ставки для всіх суб'єктів оподатковування. Прогресивне оподатковування передбачає, що чим більше загальний доход, тим більше і податкова ставка. Змішане оподатковування – якщо доход менше певного розміру, то оподатковування здійснюється по мінімальній податковій ставці. Зі збільшенням доходу податкова ставка збільшується. Сутність регресивного оподатковування складається у зменшенні податкової ставки по мірі збільшення доходу суб'єкта оподатковування.

В Україні, в умовах становлення ринкових відносин, формування і розвиток системи оподатковування здійснювалося практично без участі суб'єктів господарювання з абсолютним превалюванням інтересів держави. На сучасному етапі економічна політика держави орієнтована переважно на пошук додаткових джерел поповнення державного бюджету, що складається із застосування нових податків і зборів, посилення контролю над повнотою і своєчасністю сплати податків. Протиріччя між інтересами держави і платників податків в Україні підсилюється необхідністю першочергового вирішення поточних економічних проблем, що унеможливлює застосування принципово нових якісно прогресивних елементів системи оподатковування, а це в остаточному підсумку перешкоджає економічному зростанню. На відміну від держав з розвиненою ринковою економікою, де основними платниками податків є фізичні особи, в Україні значне податкове навантаження несуть суб'єкти господарювання.

Вперше податок на доходи фізичних осіб був введений в Англії наприкінці ХVII ст. за пропозицією У. Петті. Обкладали цим податком по прогресивній шкалі ставок, починаючи від 5 %, і стягувався податок лише із заможних верств населення, чиї доходи були не нижче 60 фунтів стерлінгів. Однак він мав тимчасовий характер, і в 1802 р. був відмінний.

У цей час в економічно розвинених країнах переважає прогресивна система оподатковування, що має тенденцію до посилення диференціації. Так, з 1987 р. індивідуальний прибутковий податок у США стягується по п'яти ставкам – з 11 до 38,5 %. В 2000 р. мінімальна і максимальна ставки по цих шкалах зросли, відповідно, до 15 і 39,6 %. У Великобританії ці показники рівнялися, відповідно, 20 і 40 %, у Німеччині – 25,9 і 53 %, у Японії і в Австрії – 10 і 50 %, у Нідерландах – 6,35 і 60 %. Таким чином, у провідних країнах світу при стягненні податків з доходів громадян застосовують прогресивні шкали оподатковування і встановлюють високі рівні неоподатковуваних сум, чим забезпечується мінімальне податкове навантаження на населення з низькими і максимальна – з високими доходами.

В Україні в 1991 – 1992 р. також діяла прогресивна система оподаткування прибутку громадян по чотирьом ставкам, мінімальна з яких – 12 %, а максимальна – 30 %. В 1993 – 2003 р. вже використовувалося 5 ставок, при цьому мінімальна знизилася до 10 %, а максимальна зросла до 40 %. Введенням такої прогресивної шкали оподаткування прибутку громадян законодавці прагнули забезпечити дохідну частину Зведеного бюджету України в умовах обвалу національної економіки. Однак це стало однієї із причин перекладу значної частини виплат заробітної плати в "тінь". Прогресивна система оподатковування доходів громадян використовувалася в Україні 11 років, а з 2004 р. була замінена оподатковуванням по єдиній ставці в розмірі 13 %. В 2007 р. ця ставка була збільшена до 15%.

Однак слід зазначити, що після введення плоскої шкали оподатковування доходів фізичних осіб в Україні не вдалося одержати заплановані результати. До недоліків введення плоскої шкали оподатковування доходів фізичних осіб можна віднести:

- вона забезпечила рівномірне навантаження на доходи різних верств населення. На відміну від США, де прибутковий податок сплачують заможні верстви населення;

- із введенням єдиної ставки оподатковування не відбулося зменшення частки заробітної плати, виплачуваної "у конвертах". Причина цього в тому, що на "тінізацію" заробітної плати значний вплив має рівень соціального навантаження, який із реформуванням податку на доходи фізичних осіб не знизився і становить 37-38 % фонду оплати праці підприємств;

- введення мінімальної ставки оподатковування в розмірі 13 %, а потім її підвищення до 15 % (замість мінімальної ставки в розмірі 10 %, що діяла при прогресивній системі оподатковування доходів громадян) збільшило податкове навантаження на більш бідну частину населення України;

- не була досягнута головна ціль зміни системи оподатковування – підвищення доходів Зведеного бюджету України.

В умовах перехідної економіки як плоска, так і прогресивна, із чотириразовим ростом ставки, шкала оподатковування доходів фізичних осіб виявилася неефективною. Тому для забезпечення виконання податком на доходи регулюючої, стимулюючої і фіскальної функції в Україні необхідно ввести прогресивну, але з помірним підвищенням ставки, систему оподатковування доходів фізичних осіб.

Крім недосконалої структури податкових надходжень податкова система України має цілий ряд недоліків, що обмежують інвестиційно-інноваційну активність і стримуючий процес економічного зростання в цілому. До них можна віднести складність і непрозорість податкового регулювання, нерівномірне податкове навантаження на господарюючих суб'єктів за різними видами економічної діяльності і формам власності, безсистемне надання податкових пільг, істотні масштаби ухилень від сплати податків, високі адміністративні видатки на стягнення податків і зборів.

Податкові пільги – це інструменти податкового регулювання, закріплені в нормативних актах як виключення із загальної схеми нарахування конкретного виду податку, і стосуються об'єкта, ставки або інших складових оподатковування. Основні види податкових пільг:

- звільнення від сплати податку – це законодавче визначення конкретних фізичних і юридичних осіб, звільнених від сплати конкретних видів податків.

- вилучення – це виключення з оподатковуваного доходу, тобто з певних доходів не стягуються податки.

- знижки – це форма податкових пільг пов'язана з витратами платника, тобто певні витрати платника приводять до зменшення податкових відрахувань.

- податковий кредит – це вид пільги, об'єктом якої виступає розрахована сума податку, а не доходи або витрати платника. Цей вид пільг використовується в таких формах: зменшення ставки податку, відстрочення платежу, зменшення податкової ставки для частини доходів.

З погляду економічної теорії, ефективна податкова політика – це політика, що максимально розширює базу оподатковування, зменшує граничну податкову ставку і мінімізує податкові пільги. Однак податкові пільги, особливо в умовах глибокої економічної кризи, сприяють зменшенню податкового навантаження; подоланню економічних деформацій у випадку провалу зростаючого тренда економічного розвитку і проведення органічної диверсифікованості експортного кошика держави. Ефективна політика надання таких пільг може і повинна сприяти підвищенню конкурентоспроможності національної економіки. При цьому головне – готовність, відповідальність бізнесу, а також політична воля уряду.

Малоефективна політика уряду в сфері податкових пільг збільшила кризу в економіці України, оскільки стимулювала винятково споживання, а не нагромадження капіталу. Внутрішнє споживання, з одного боку, задовольнялося за рахунок імпортної продукції, а стрімка девальвація гривні обмежила імпорт в Україну. З одного боку, внутрішні виробники не здатні задовольнити попит населення конкурентоспроможною продукцією, оскільки відсутні конкурентні технології, потужна і сучасна технологічна база. Тому необхідно переорієнтувати політику надання податкових пільг зі споживання на нагромадження капіталів і їх інвестиційне використання. Такий концептуальний підхід створить основу для податкового стимулювання модернізації і розширення виробничих потужностей, що у свою чергу, буде сприяти:

- збільшенню зайнятості;

- підвищенню економічної (особливо інвестиційної) активності бізнесу;

- зростання продуктивності праці, що забезпечує базу для підвищення рівня заробітної плати;

- зниженню інфляційного тиску;

- поліпшенню конкурентної позиції економіки України на світовому ринку;

- прискоренню впровадження інноваційних технологій у виробничі процеси.

Фіскальна політика – це політика уряду в області оподатковування, державних витрат, державного бюджету, спрямована на забезпечення зайнятості і запобігання інфляційних процесів. Фіскальна політика буває дискреційна і недискреційна.

Дискреційна фіскальна політика проводиться державою безпосередньо і складається в маніпулюванні податковим пресом і державними витратами на суспільні і квазісуспільні блага, а саме – держконтракт і держзамовлення, державні інвестиції, соціальні трансферти, фінансування державних програм, суспільних робіт.

Недискреційна фіскальна політика, або система убудованих амортизаторів – економічний механізм, що автоматично реагує на зміну економічного становища без необхідності прийняття яких кроків з боку уряду. В якості автоматичних стабілізаторів виступають прогресивний податок, допомога по безробіттю, по бідності, субсидії фермерам, трансферні платежі і т. ін.

На характер фіскальної політики впливає фаза економічного циклу. Вона може носити стримуючий або стимулюючий характер.

У період спаду в економіці фіскальна політика носить стимулюючий характер і спрямована на розвиток виробництва. При цьому уряд збільшує державні закупівлі і трансферти населенню, інвестиції і субсидії, а також знижує податки, непрямим шляхом стимулюючи сукупний попит. Така політика призводить до дефіцитного фінансування, але стримує падіння виробництва.

Стримуюча фіскальна політика проводиться в умовах інфляції, викликана надлишковим попитом. Вона складається в зменшенні державних витрат, збільшенні податків, сполученні цих інструментів. Результатом є стримування сукупного попиту. Така політика сприяє притоку фінансових ресурсів у держбюджет і створює позитивне сальдо.

На фінансову політику останні десятиліття все більший вплив здійснює фінансова глобалізація. У чинність даного явища у фінансовій політиці намітився ряд змін.

- істотно виросли світові потоки капіталу. Зростання трансграничних потоків капіталу є одним з факторів збільшення глибини і ліквідності як національних, так і світового фінансових ринків;

- поступово відбувається процес зняття формальних міждержавних обмежень для руху капіталу;

- змінюється модель побудови фінансової системи як на національному рівні, так і у світовому масштабі. Починає переважати система, заснована на фінансових ринках (market-based system), а не на комерційних банках (bank-based system). У свою чергу, це приводить до того, що змінюються характер ризиків у фінансовій системі і можливості її регулювання мірами грошово-кредитної політики. Інструменти грошово-кредитної політики орієнтовані насамперед на регулювання ліквідності банківської системи, теоретично вони можуть використовуватися і для регулювання динаміки фінансових ринків, але для цього необхідно, щоб працювали відповідні трансмісійні механізми;

- національні економіки більшою мірою підвладні фінансовим кризам, імпульси для виникнення яких приходять ззовні. Фінансові кризи мали місце і до періоду фінансової глобалізації, але в нових умовах їх дія підсилюється за рахунок зростаючого впливу з боку відтоку капіталу із країни, а також наявності "ефекту зараження".