Тема 12. Політика економічного зростання в національній економіці

 

12.1. Сутність, теорії та моделі економічного зростання національної економіки.

12.2. Фактори й джерела економічного зростання.

12.3. Стратегічні моделі економічного розвитку країн з транзитивною економікою.

12.4. Принципи, напрями й проблеми формування стратегії економічного зростання в Україні.

 

12.1. СУТНІСТЬ, ТЕОРІЇ ТА МОДЕЛІ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Економічне зростання – одна з найважливіших проблем, які стоять перед країнами. За його динамікою оцінюють розвиток національних економік, життєвий рівень населення, вирішення проблеми обмеженості економічних ресурсів. Економічне зростання є важливою економічною метою кожної країни. Збільшення обсягу продукції в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня життя у країні.

Економічне зростання означає регулярне, стійке розширення масштабів діяльності господарської системи, яке виявляється у збільшенні розмірів застосованої суспільної праці і виробленого продукту - товарів і послуг. При розгляді економічного зростання головною стає проблема кількісного та якісного розвитку виробництва і збалансованості його структури.

Більш осяжним і широким є поняття економічного розвитку. Поряд з характером використання продуктивних сил суспільства воно включає також еволюцію економічної системи в цілому, зокрема всіх підсистем економічних виробничих відносин, у тому числі соціально-економічних як суспільної форми існування продуктивних сил. Під час зміни, вдосконалення виробничих відносин відповідно до вимог розширеного відтворення створюються умови для економічного зростання. Термін «розвиток» пропонується вживати, характеризуючи якісне покращення добробуту, а зростання – стосовно фізичного збільшення обсягів випуску товарів і послуг. Вони взаємозв’язані, але не є синонімами. Теоретично можливе зростання без розвитку і розвиток без зростання, але історично ці дві категорії завжди поєднані.

Економічне зростання відбувається головним чином у двох напрямках: шляхом збільшення витрат факторів виробництва, таких, як капітал, робоча сила, енергія тощо, або шляхом збільшення продуктивності цих ресурсів унаслідок технічного прогресу. У першому випадку враховується стан виробничого потенціалу, а в другому – стан технології виробництва. Перше із зазначених джерел зростання спирається на виробничий потенціал національної економіки, тоді як друге – на вдосконалення самого процесу виробництва. Теоретично розрізняють три типи економічного зростання: екстенсивний, інтенсивний і змішаний (реальний).

Вимірюється економічне зростання темпами зростання або приросту ВВП, національного доходу, ВНП:

 

де ВВП₁ – валовий внутрішній продукт поточного року;

ВВП₀ – валовий внутрішній продукт базового року.

Для визначення рівня економічного розвитку використовують і такі показники, як ВВП на душу населення; показники ефективності функціонування економіки, що обчислюються на підставі ВВП; виробництво основних видів продукції на душу населення (рівень розвитку окремих галузей господарства країни); рівень та якість життя населення, середня тривалість життя; рівень освіти; середня тривалість робочого дня; забезпечення житлом тощо. Міжнародні організації для визначення рівня якості життя використовують індекс людського розвитку. Індекс обчислюють на підставі освітнього рівня населення, середньої тривалості життя і ВВП на душу населення.

Зрозуміти сутність і механізми досягнення економічного зростання допомагає аналіз існуючих теорій і моделей економічного зростання, представлених економістами різних напрямків економічної думки. Неокласична доктрина економічного зростання формується на базі двох джерел – теорії факторів виробництва і концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох факторів – праці й капіталу. Неокласична теорія економічного зростання виходить з припущення, що кожний фактор виробництва – праця, земля і капітал є самостійними творцями вартості, тому забезпечує відповідну частку виробленого національного продукт. Механізм чинників економічного зростання досліджується у моделях економічного зростання. До цих моделей належать і виробничі функції, які показують взаємозв’язок між обсягом національного продукту і чинниками зростання та їх функціональними залежностями.

Першою виробничою функцією була функція Кобба-Дугласа, побудована в 1928 р., де враховувались дані розвитку промисловості США за 1899-1922 рр.

А – коефіцієнт масштабності, що показує вплив інших чинників зростання (автономний фактор зростання);

К – обсяг капіталу (середньомісячна вартість основних виробничих фондів);

L – обсяг праці (річний фонд заробітної плати);

б – коефіцієнт еластичності капіталу;

в – коефіцієнт еластичності праці (б і в відображають еластичність, або зміну Y щодо збільшення К і L).

Було обчислено, що А = 1,01 (це значення відповідало середньомісячним темпам зростання ВВП), б – 1/4 і в – 3/4 (ці значення коефіцієнтів відображають частки капіталу і праці у національному доході). Якщо, наприклад, в = 3/4, це означає, що збільшення праці на 4 одиниці зумовить менше збільшення продукту на 3 одиниці.

У ХХ ст. простежувалося декілька закономірностей, що стосуються економічного зростання в розвинутих країнах.

По-перше, затрати праці, виміряні в людино-годинах, зростали повільніше, ніж капітал, що означає підвищення капіталоозброєності.

По-друге, відношення обсягу національного продукту до затрат праці також зростало, що свідчить про підвищення продуктивності праці.

По-третє, відношення капіталу до обсягу продукції, тобто капіталомісткість, не виявляло виразної тенденції.

По-четверте, частки праці й капіталу в національному доході були відносно стабільними.

По-п’яте, простежувалася чітка тенденція до зростання реальної заробітної плати, що означає підвищення рівня життя.

По-шосте, протягом минулого століття національний продукт зростав у середньому на 2-3%. В останній же його чверті ці темпи в розвинутих країнах уповільнились.

По-сьоме, відношення національних заощаджень та інвестицій до ВВП упродовж більшої частини століття було стабільним.

Кейнсіанська школа економічного аналізу, на відміну від неокласичної, в основу дослідження поклала визначення умов стійкого, рівноважного економічного зростання, тобто зростання при повній зайнятості факторів виробництва, коли їх сукупна величина зростає таким самим темпом, що і обсяг виробництва. Неокейнсіанці акцентують увагу на проблемах економічної динаміки як важливої теоретичної основи економічної політики держави. Вони повністю сприйняли переконання Кейнса про втрату ринковою економікою здатності до самовідновлення рівноваги і необхідність доповнення ринкового механізму державним регулюванням. Особливість неокейнсіанства полягає у відстоюванні систематичного і прямого, а не спорадичного й опосередкованого, як у Кейнса, впливу держави на економічні процеси. Відбувся перехід від теорій зайнятості, орієнтованих на антициклічне регулювання економіки, до теорій економічного зростання, пошуку умов забезпечення його стабільних темпів.

Найвідомішими неокейнсіанськими моделями економічного зростання стали моделі, які розробили американський дослідник польського походження, професор Євсій Дейвід Домар і британський теоретик, професор Рой Форбс Харрод. У своїх моделях вони приходять до загального висновку про доцільність постійних (стійких) темпів економічного зростання як вирішальної умови динамічної рівноваги ринкової економіки за повного використання всіх виробничих ресурсів. Спільним положенням моделей Є.Домара і Р.Харрода є визнання постійності в тривалому періоді таких макроекономічних параметрів, як норма нагромадження (частка нагромаджень у доходах) і гранична ефективність інвестицій (маржинальний коефіцієнт). Крім того, обидва вчені вважали, що досягнення динамічної рівноваги і стійких темпів економічного зростання відбувається не автоматично, а є результатом відповідної економічної політики, тобто активного державного регулювання економіки. Харрод і Домар єдині у визнанні вирішальної ролі інвестицій у забезпеченні зростання доходу, збільшенні виробничих потужностей, вважаючи, що зростання доходу сприяє збільшенню зайнятості, яка, в свою чергу, запобігає виникненню недовантаження підприємств і безробіття. Це підтверджує безумовне визнання кейнсіанської концепції про залежність характеру і динаміки економічних процесів від пропорцій між інвестиціями і заощадженнями, а саме: випереджуюче зростання інвестицій – причина інфляції, а заощаджень – причина неповної зайнятості. Тільки рівність інвестицій і заощаджень забезпечує економічну рівновагу без інфляції і за повної зайнятості.

Економічне зростання супроводжується глибокими змінами в галузевій структурі національної економіки. Під впливом науково-технічного прогресу в усіх розвинутих країнах знижуються частка у ВВП сировинних галузей і сільського господарства та чисельність зайнятих у них і водночас збільшуються відповідні показники для сфери послуг. При цьому найсерйозніші зрушення відбуваються на рівні підгалузей. Зокрема в обробній промисловості зменшується чисельність зайнятих у традиційних галузях з високою трудомісткістю виробництва (харчова, текстильна, швейна), а також у капіталомістких (металургія), і збільшується у приладобудуванні, електроніці тощо.

 

12.2. ФАКТОРИ Й ДЖЕРЕЛА ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

Економічне зростання країни визначає ряд факторів. Найважливішими з них є чотири групи факторів: 1) фактори пропозиції; 2) фактори попиту; 3) фактори розподілу; 4) соціокультурні, інституційні та інші фактори.

До факторів пропозиції належать:

- кількість та якість природних ресурсів;

- кількість та якість трудових ресурсів;

- обсяг основного капіталу країни;

- технологія і організація виробництва.

Всі перелічені фактори пропозиції (вони належать до прямих факторів) визначають можливості фізичного збільшення обсягу виробництва продукції. Тільки наявність більшої кількості або кращих за якістю ресурсів, ураховуючи і технологічний аспект, дає змогу національній економіці нарощувати свій потенціал.

Для збільшення обсягу основного капіталу країни (устаткування, обладнання, виробничих будівель, доріг тощо) необхідне зростання фонду нагромадження капіталу й спрямованості інвестицій на створення нових життєвих благ. Слід зауважити, що в розвинутій економіці від 10 до 20% національного доходу використовується для нагромадження капіталу, а найбідніші країни часто можуть заощаджувати тільки 5% національного доходу. Крім того, значна частина цих незначних заощаджень спрямовується на забезпечення зростаючого населення простими знаряддями праці.

Рівень технології якісно характеризує продуктивність праці, ефективність виробництва, показує узгодженість усіх виробничих факторів, що примножує його результативність. Стан технології залежить від рівня розвитку науки і техніки, здатності виробництва вчасно реагувати на нові науково-технічні досягнення. Тому технологія як фактор економічного зростання, охоплює також науково-дослідні й проектно-конструкторські розробки, менеджмент і підприємництво. Однією з ключових складових цього фактора є виховання у індивідів підприємницького духу. Країна не може досягти значного економічного зростання без підприємців, які основною своєю метою ставлять відкриття нових підприємств, реалізацію нових ідей, освоювання нових технологій, новизну в організації праці.

Економічне зростання залежить також від факторів попиту. Економіка країни повинна забезпечити попит на зростаючий обсяг ресурсів, інвестицій, товарів і послуг. А це означає, що макроекономічне середовище має забезпечувати такий рівень сукупних видатків, при якому повністю використовуються наявні ресурси. Несприятливе макросередовище – високі податки, великі процентні ставки, низький рівень завантаження виробничих потужностей та ін. сповільнює економічне зростання, оскільки не забезпечує повного використання ресурсів.

На темпи й розміри економічного зростання значний вплив мають і фактори розподілу. Діюча система розподілу доходів повинна бути ефективною, велике значення тут мають податкова політика, державні соціальні програми й соціальна політика уряду взагалі. Для зростання виробництва недостатньо тільки нарощувати виробничі ресурси, їх необхідно правильно розподіляти. Зміни в структурі попиту вимагають переміщення капіталів і трудових ресурсів у галузі з більшим попитом на них.

Отже можемо зробити висновок, що економічне зростання має місце тільки тоді, коли цьому сприяють як фактори пропозиції, так і фактори попиту та розподілу. Взаємозв’язок між самими факторами є складним і суперечливим. Зміни у факторах пропозиції породжують зміни в обсязі сукупного попиту та розподілі ресурсів і навпаки. Наприклад, неповне залучення трудових ресурсів уповільнює темпи нагромадження капіталу, а низькі темпи впровадження нововведень та інвестицій можуть збільшувати безробіття.

Стабільне економічне зростання передбачає не тільки повне використання ресурсів, а й досягнення оптимальної структури виробництва (фактор ефективності).

Країна має використовувати обмежені економічні ресурси раціонально, максимально ефективно й виробляти найцінніші для суспільства товари та послуги, щоб максимально задовольнити необмежені потреби.

Слід окремо підкреслити значення інших факторів, що впливають на економічне зростання, але вони важко піддаються кількісній оцінці. Це перш за все соціокультурні й інституційні чинники. Зокрема, значний позитивний вплив на економічне зростання багатьох країн справляє сприятлива соціальна, культурна і політична атмосфера, що склалася в них. У цих країнах підприємництво, торгівля, фермерство, винахідництво мають престижний характер діяльності. Важливим соціокультурним чинником економічного зростання є позитивне ставлення до праці.

У довгостроковому періоді економічне зростання залежить від політичної організації суспільства. Так, країни, політичні системи яких спираються на демократичні принципи, інститути права, характеризуються упорядкованістю відносин власності, конкурентного середовища і розвиваються, як правило, значно швидшими темпами, ніж країни з тоталітарними режимами.

Ще одним важливим чинником підвищення сукупної продуктивності факторів є поліпшення якості освіти та нагромадження людського капіталу.

Людський капітал індивіди нагромаджують у процесі набуття загальної і спеціальної освіти, трудового досвіду тощо. Чим більше країна заощаджує і вкладає в нагромадження людського капіталу, тим швидше вона економічно зростатиме. Цей фактор слід ураховувати біднішим країнам на їхньому шляху до економічного зростання.

В усіх країнах можуть виникнути перешкоди, які уповільнюють або стримують економічне зростання. Часто вони пов’язані з інституційним або громадським середовищем. Наприклад, надмірне втручання держави у приватнопідприємницьку діяльність здатне знижувати продуктивність праці, а недосконала податкова система може підірвати стимули до праці та інвестування. У багатьох економічно відсталих країнах поширені корупція, хабарництво, які погіршують умови розвитку підприємницької та інвестиційної діяльності.

Вагомим соціально-культурним чинником, що може гальмувати виробництво та економічне зростання, є підкорення власних інтересів інтересам держави тощо. Нерідко дотримання релігійних обрядів, національних традицій впливає на тривалість робочого дня і скеровує ресурси замість інвестування на здійснення різних церемоній.

Чинниками, які стримують економічне зростання, є несумлінне ставлення до праці, господарські злочини, припинення роботи через страйки, трудові конфлікти тощо.

Аналізуючи фактори, що впливають на економічне зростання, важливо визначити і джерела економічного зростання. Приріст обсягу виробництва може бути досягнутий за рахунок трьох джерел:

- приросту праці (∆L);

- приросту капіталу (∆K);

- технічних нововведень (Т.Н.).

Таким чином, ураховуючи джерела економічного зростання, приріст обсягу виробництва за рік можна визначити:

де ∆Q - приріст обсягу виробництва;

Т.П. - технічний прогрес (або сукупна продуктивність факторів виробництва);

- відносні внески кожного фактора виробництва в економічне зростання відповідно до їхніх відносних часток у національний доход, які можуть змінюватися з часом.

Як джерело економічного зростання, науково-технічний прогрес та інтелектуалізація основних факторів виробництва спрямовані на більш ефективне й раціональне використання ресурсів виробництва. Разом з технічним прогресом економічне зростання може відбуватися навіть без збільшення обсягів використання факторів виробництва, просто внаслідок більш раціонального використання тих факторів, що залучені товаровиробниками. Наприклад, новітні технології дозволяють економити всі фактори виробництва: енергію, сировину, матеріали тощо.

Слід зауважити, що на частку нових знань, втілюваних у технологіях, устаткуванні, утворенні кадрів, організації виробництва в розвинутих країнах, приходиться від 70 до 95% приросту ВВП. Впровадження нововведень стало ключовим фактором ринкової конкуренції, що дозволяє передовим фірмам домагатися надприбутків за рахунок присвоєння інтелектуальної ренти.

Залежно від цього досягається стійка тенденція здешевлення одиниці споживчих властивостей продуктів, що забезпечує підвищення суспільного добробуту і поліпшення якості життя населення.

Впровадження нової техніки та технології приводить до перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу, до фундаментальних змін в техніці, гармонійного поєднання розумових, фізичних, психічних зусиль людини, її духовного збагачення.

Важливою особливістю сучасного економічного зростання є перехід до безупинного інноваційного прогресу в практиці керування. Одночасно підвищується значення державної науково-технічної, інноваційної і освітньої політики, що визначає загальні умови науково-технічного прогресу. Постійно зростає частка витрат на науку у ВВП розвинутих країн. Причому частка держави в цих витратах складає 35-40%. Значення державного стимулювання НТП у забезпеченні сучасного економічного зростання визначається об’єктивними властивостями інноваційних процесів: високим ризиком, залежністю від ступеня розвитку загального наукового середовища та інформаційної інфраструктури, значною капіталоємкістю наукових досліджень, невизначеністю можливостей комерційної реалізації їхніх результатів, вимогами до наукової та інженерної кваліфікації кадрів, необхідністю правового захисту інтелектуальної власності. Таким чином, зрозуміло, що в економічній конкуренції на світовому ринку виграють ті країни, що забезпечують сприятливі умови для наукових досліджень і науково-технічного прогресу.

 

12.3. СТРАТЕГІЧНІ МОДЕЛІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН З ТРАНЗИТИВНОЮ ЕКОНОМІКОЮ

Політика економічного розвитку втілюється в життя на основі концепції соціально-економічного розвитку через політику держави. Загальна мета макроекономічної політики держави полягає в досягненні економічного оптимуму розвитку народного господарства країни. Форми і спосіб дій держави як суб'єкта економічної політики визначаються основними параметрами концепції соціально-економічного розвитку, прийнятої у тій чи іншій країні. Проте сама концепція соціально-економічного розвитку країни не встановлює і не регламентує масштаби й сфери економічної політики держави.

Її роль полягає в тому, щоб з'ясувати кінцеву мету суспільного розвитку на певний етап, розкрити засоби її досягнення, описати принципові правила поведінки господарських суб'єктів та індивідів, зробити можливою економічну політику, яка буде довгостроковою і послідовно запроваджуваною.

Політика економічного розвитку втілюється в політику стабілізації, структурну політику, політику розподілу доходів тощо. Ці конкретні види економічної політики сприяють реалізації цілей економічної діяльності держави у сфері стабілізації економічного розвитку, розподілу економічних ресурсів, перерозподілу доходів. Показником політики стабілізації є висока зайнятість працездатного населення країни або низький рівень безробіття. Держава втручається в ситуацію на ринку праці з тим, щоб не допустити значних розривів у рівнях безробіття на різних фазах циклу і забезпечити його відповідність темпам розвитку виробництва.

Кінець ХХ ст. характеризується реформами, спрямованими на перехід соціалістичних країн від централізованої планової економіки до ринкового господарства. Проведення реформ у країнах Азії, Східної і Центральної Європи мало відмінності в моделях і наслідках. Це зумовлено причинами, пов’язаними з вихідними умовами системних перетворень. Різним був загальний рівень економічного розвитку країн, галузева структура, глибина макроекономічних диспропорцій, ступінь реформованості господарських систем і психологічної підготовленості населення до змін, соціальна стратифікація, культурно-етнічні та історичні традиції та ін.

Радикальні реформи в Україні після розпаду СРСР ґрунтувались на неоліберальній моделі і так званій шоковій терапії. Вони характеризувались прискореною приватизацією державної власності, відмовою від державного регулювання цін і валютного курсу карбованця, планового управління економікою і планового розподілу продукції, бюджетних дотацій галузям народного господарства і населенню та ін. Головний акцент у реформах робився на проведенні монетарної політики, спрямованої на зменшення грошової маси в країні, що сприяло демонетизації економіки і, як наслідок – бартерних розрахунків, поширення тіньової економіки. Внаслідок цих дій розширилась можливість ухилення від сплати податків і зменшились надходження в бюджет. Знизились важливі економічні й соціальні показники. Так, за 1991-1999 рр. ВВП України знизився майже на 60%, приблизно на стільки ж скоротились загальні обсяги виробництва у промисловості й сільському господарстві, реальні доходи населення зменшились на 43%, а частка населення з доходом, нижчим прожиткового мінімуму, становила більше 25% загальної його чисельності. Таке надзвичайне падіння було обумовлено рядом факторів. Україна успадкувала зношені виробничі фонди, ірраціональну галузеву і виробничу структури. Обтяжливими обставинами стали різке підвищення цін на імпортні енергоносії, незавершеність виробничого циклу в національній економіці, розрив економічних відносин із сусідніми державами, значний військово-промисловий комплекс, складна екологічна ситуація, а також прорахунки в державній політиці, непослідовність у переході до ринкових відносин, значний тіньовий сектор.

У ході реформування економіки країна стала на шлях «шокової терапії», використовуючи монетаристську концепцію. Розвиток реформ за рекомендаціями МВФ привів Україну до глибокої трансформаційної кризи, наслідком якої стали неконкурентоспроможність переважної більшості продукції вітчизняного виробництва, спад виробництва і банкрутство підприємств, різке падіння життєвого рівня населення. Причиною кризової ситуації стала не сама монетарна модель економіки, а помилковий шлях її перетворень. Тому найважливішими проблемами сучасного економічного розвитку є: вибір правильного напряму розвитку, чіткий вибір пріоритетів на шляху до втілення обраної моделі. Проведення ефективних ринкових реформ передбачає не «шокову» ліквідацію економічної системи, а інституційну трансформацію, пристосування соціально-економічних інститутів до нових умов. Особливо це стосується інститутів державного регулювання економічних процесів і соціальних інститутів, що склалися протягом еволюції суспільства.

Темпи економічного зростання визначають динамічні параметри економічного розвитку країни, її місце і історичні перспективи на міжнародній арені. Забезпечення стійких темпів економічного зростання є одним з найважливіших завдань національної економіки будь-якої країни світу. Все більше країн беруть за пріоритетну ідеологію економічного зростання, яка стає основою створення держав загального добробуту.

За основним показником розвитку національної економіки – ВВП на душу населення – усі країни поділяються на розвинуті й країни, що розвиваються. На даний період до розвинутих відносять країни, в яких величина ВВП на душу населення перевищує 12 тис. дол. за рік.

Для подвоєння ВВП на душу населення в Україні при 5% зростанні необхідно 14 років, а при 7% зростанні – 10 років. Відомо, що США знадобилося 47 років, щоб подвоїти ВВП на душу населення, Японії – 33, Індонезії – 17, Південній Кореї – 10 років. Щоб наблизитися до середньосвітового рівня за умови середнього темпу економічного зростання світової економіки в 1,6%, Україні необхідно протягом 30 років підтримувати 7% економічне зростання або подвоювати цей показник кожні 10 років. Навіть враховуючи від’ємний приріст населення України, вирішення цієї проблеми потребує абсолютно нової економічної стратегії. При цьому забезпечення стійких темпів економічного зростання є одним з найголовніших завдань макроекономічного регулювання.

Проводячи політику економічного зростання, потрібній обґрунтований підхід, з урахуванням всіх наслідків його впливу на суспільні явища та процеси. Без відповідних темпів економічного зростання забезпечити добробут і благополуччя населення неможливо. Технічний і технологічний прогрес, відповідальна державна політика кожної країни та регулювання темпів економічного зростання є передумовами виведення людства на передові рубежі розвитку, надання економічному зростанню якісного й прогресивного характеру.

Економічне зростання у більшості країн світу складає декілька відсотків на рік. Так, за останні п’ять років темпи приросту реального ВВП у країнах Європейського Союзу становлять в середньому 2%.

Динаміка економічного зростання (спаду) в Україні характеризувалась наступними показниками (табл.12.1).

Таблиця 12.1

Динаміка ВВП України за період 1990- 2007 рр.

 

Реальний обсяг виробництва почав зменшуватися ще з середини 80-х років, але в 90-х роках, уже за умов становлення незалежності, його падіння прискорилося. Наслідки економічної кризи 90-х років відкинули країну далеко назад. За період десятилітнього спаду обсяг реального ВВП скоротився майже в 1,9 рази. Після тривалого спаду в 90-х роках, починаючи з 2000 р., в Україні спостерігаються позитивні щорічні темпи приросту реального ВВП. У наведеній таблиці динаміка ВВП України розрахована у % до попереднього року.

Розробляючи стратегію розвитку країни поряд з типами й способами складаються відповідні моделі економічного зростання, які показують конкретне співвідношення та роль задіяних факторів суспільного виробництва, а також його матеріальну основу. В екстенсивних моделях основою зростання є збільшення обсягів традиційних ресурсів, тобто зростання їх кількісної визначеності. У моделях економічного зростання інтенсивного типу, на відміну від моделей екстенсивного типу, переважають якісні фактори впливу на кінцеві результати. Матеріальною основою економічного зростання в моделях інтенсивного типу є інновації, які забезпечують зростання якісної визначеності та підвищення ефективності використання залучених ресурсів.

Використання тієї чи іншої моделі залежить від рівня розвитку та інших можливостей і визначається окресленими цілями й прагненнями. Існування різних матеріальних основ у цих моделях породжує різні стимули в отриманні обсягів прибутку для окремих суб’єктів господарювання. Екстенсивна модель економічного зростання забезпечує отримання середнього прибутку, а інтенсивна відкриває можливості для отримання надприбутку, хоча й пов’язана з певним ризиком.

В умовах сучасної глобалізації основним стартегічним напрямком будь-якої країни є економічне зростання за рахунок конкурентних переваг. Стратегією розвитку України є входження її до групи країн з домінуючим інноваційним шляхом розвитку. Після уповільнення економічного зростання в 2005 р. прогнозується підвищення економічної динаміки за рахунок структурної перебудови економіки, нагромадження нових інвестицій інноваційного характеру, зростаючої конкуренції на внутрішньому і зовнішньому ринках, трансформації механізмів перетоку капітальних і трудових ресурсів, які можуть привести до зростання ефективності факторів виробництва.

Проблема моделювання динаміки соціально-економічного розвитку в Україні є дуже важливою. Результатом її дослідження стали такі моделі розвитку:

1. Макромодель економіки «Україна-1». Ця модель призначена для складання середньострокових прогнозів розвитку ключових макроекономічних показників. Модельні зв’язки розглядаються в секторальному розрізі на основі показників і залежностей Системи Національних Рахунків України з урахуванням цілей макроекономічної політики.

2. Макромодель «Укр-макро-3». Модель побудована на основі народногосподарського балансу, має блочну структуру і містить шість підсистем «Виробництво», «Зайнятість та безробіття», «Фонди та капітальні вкладення», «Фінанси та податки», «Соціальна сфера», «Ринок товарів та послуг», які в свою чергу компонуються в два основні блоки: «Макропоказники» та «Міжпродуктові взаємодії». Особливістю даної моделі є прогнозування вартісних макроекономічних показників в умовах інфляції, врахування темпів виробничого спаду в трансформаційний період і залежності економіки від імпорту енергоносіїв, новітніх технологій, обсягів продовольства та товарів широкого вжитку.

3. Макромодель «Укр-макро-4» є вагомим доповненням до попередньої версії і призначена для моделювання економічного розвитку залежно від темпів зростання обсягів інвестування. У даній моделі керуючою змінною виступає частка інвестицій у реальному ВВП, що задається у сценарних розрахунках відповідно для уповільненого чи прискореного зростання інвестицій.

4. Моделююча система «Бюджет», яка призначена для вирішення завдань фінансового макроекономічного моделювання, зокрема оцінки очікуваних надходжень в держбюджет і обсягів його найважливіших витрат, прогнозування динаміки цін, обсягів платоспроможного попиту, експортно-імпортних потоків тощо.

5. Модель середньострокового прогнозування. Модель розроблена в Інституті кібернетики ім. В. М. Глушкова НАН України і призначена для розрахунку щорічних темпів зростання інтегральних макроекономічних показників (реального ВВП, рівня інфляції та безробіття). Дана модель базується на використанні двофакторних виробничих функцій типу Кобба-Дугласа.

6. Модель прогнозного розрахунку реального ВВП, що базується на використанні методу групового врахування аргументів (МГВА). Розроблена ця модель в Кібернетичному центрі НАН України. Технологічною основою моделі є метод групового врахування аргументів. Це – індуктивний переборний метод, який має переваги для складноструктурованих систем, зокрема для об’єктів з розмитими характеристиками, наприклад, неповною вихідною інформацією. Алгоритми МГВА знаходять єдину оптимальну для кожної вибірки модель за допомогою перегляду всіх можливих моделей-кандидатів та вибору операції їх оцінки за балансовим критерієм на незалежній вибірці даних. Вихідною моделлю є краща з множини моделей-кандидатів, а саме та, що веде до мінімального значення зовнішнього критерію.

7. Довгострокова економетрична модель економічного зростання у перехідних економіках. Модель була розроблена О. Гаврилишиним і співробітниками МВФ І. Ізворські та Р. Рооденом. У даній моделі автори використали регресивний аналіз, виокремивши кілька впливових факторів, що характеризують інституційні зміни в економічному середовищі.

Аналізуючи результати й важливість даних розробок сучасних вчених для формування стратегії економічного зростання в Україні, зазначимо, що на цей час, на жаль, відсутня інтегрована модель динамічного розвитку й економічного зростання на макро- та мезорівнях, яка б враховувала конкурентоспроможність економічної системи взагалі та окремих економічних регіонів.

Для забезпечення стабільного економічного зростання і зміцнення позицій України у світовому господарстві необхідно розширити джерела конкурентних переваг за рахунок інвестиційних важелів та інновацій.

Важливою умовою переходу до економічного зростання є створення привабливого інвестиційного середовища в країні. Україна сьогодні є потенційно привабливою для іноземних інвесторів. Їх бажання вкладати капітал в економіку зумовлено метою закріпитися на перспективному ринку збуту, прагненням отримувати прибутки на довгостроковій основі, доступом до порівняно дешевих джерел сировини та ресурсів, що підвищує конкурентоспроможність продукції за рахунок економії витрат виробництва і наближеності до джерел сировини, використання відносно дешевої і кваліфікованої робочої сили як важливого фактора зниження витрат виробництва.

До основних напрямів формування стратегії економічного зростання належить також стабілізація фінансово-грошової та банківської системи; докорінна перебудова податкової системи в напрямі її глибокої лібералізації, зменшення податкового тягаря та створення ефективних економічних механізмів стимулювання підприємницької діяльності; радикальні інституційні зміни, серед яких особливе місце належить відносинам власності, диверсифікації форм її реалізації; зміни в системі управління економікою, надання більших повноважень і відповідальності регіонам; перебудова організаційної структури виробництва з урахуванням пріоритетності наукомістких і високотехнологічних галузей економіки, що дозволить Україні ввійти у світовий економічний простір з високим науково-технічним потенціалом.

Значна роль у відновленні економічного зростання країни належить аграрній реформі, яка б привела до підвищення економічної ефективності аграрного сектора, спонукала до ефективнішого господарювання, заснованого на ринкових принципах (лібералізація ціноутворення на сільськогосподарську продукцію, надання вигідних умов кредитування сільськогосподарським підприємствам тощо).

У сфері зовнішньоекономічних відносин головним є поступове входження України у світовий економічний простір. Незважаючи на економічне зростання на початку ХХІ ст., підстав для оптимістичних оцінок ще замало, оскільки вони не спираються достатньою мірою на чинники довготривалої дії. Аналіз позитивних результатів останніх років розвитку показав, що вихід країни на траєкторію зростання став можливим завдяки відкритості економіки й активному використанню зовнішньоекономічного чинника. Разом з тим країні потрібно змінювати нинішню однобічну метало-сировинну спеціалізацію, яка не може бути надійною основою для стабільності довгострокового економічного зростання.

Найближчі завдання зовнішньоекономічної діяльності уряду України в межах стратегії розвитку такі:

- не допускати зниження цінової конкурентоспроможності вітчизняного експорту;

- на основі створення вільних економічних зон, відповідної монетарної політики стимулювати експорт, особливо продукції високотехнологічних галузей і виробництв;

- активно впроваджувати політику гнучкого протекціонізму, забезпечувати захист галузей і виробницт