Тема 3. Класична школа політичної економії 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема 3. Класична школа політичної економії



1. Загальна характеристика класичної політичної економії

2. Виникнення класичної політичної економії.

3. Економічне вчення А. Сміта.

4. Економічне вчення Д. Рікардо.

Розвиток капіталістичних відносин призвів до занепаду меркантилізму передовсім в Англії — найрозвиненішій економічно країні. Буржуазна революція середини XVII ст. в Англії розпочала добу політичних і промислових революцій на європейському континенті. Буржуазія поступово приходить до влади. Починається бурхливий розвиток промисловості. Цей розвиток був неможливим без наукових знань. XVII ст. стало століттям розвитку природничих наук, особливо механіки, математики, фізики, астрономії. Великого значення набуває філософія. Усе це сприяло також і розвиткові економічної думки. Було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична економія. Вона зародилась в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму. Уперше термін «класична політична економія» ужив К. Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства.

Слід звернути увагу на хронологічні рамки існування класичної політичної економії. За схемою К. Маркса, до класиків належали економісти від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називає праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе, її, за Марксом, заступила «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Цей перехід він пов'язував із загостренням класової боротьби.

У західній літературі визначення хронологічних меж класичної політекономії є іншим, її зародження часто пов'язують із фізіократами. До класичної політекономії західні економісти фактично відносять усю післярікардіанську політичну економію XIX ст.

Класична політична економія – один із наукових напрямів світової економічної думки другої половини XVII – першої половини XIX ст.

Класична політична економія виникла тоді, коли підприємницька діяльність вслід за сферою торгівлі, грошовим обігом набуває поширення у сфері виробництва в цілому. В промисловості інтенсивно розвиваються мануфактури, розширюються торгівля і кредит, з'являються нові джерела доходу, формується промисловий капітал, який все більше підпорядковує собі торговельний. Економічні положення меркантилістів (про золото і срібло як основну форму багатства, а зовнішню торгівлю як їх джерело), інші протекціоністські настрої, які гальмували розвиток виробництва, зумовили необхідність виникнення нової економічної концепції – концепції економічного лібералізму, яка базується на принципах вільного підприємництва і конкуренції, невтручання держави в економічні процеси. За цих умов і виникла класична політична економія.

На відміну від меркантилістів класики політичної економії предметом дослідження обрали сферу виробництва.

Найбільший внесок у формування і розвиток класичної політичної економії внесли англійські й французькі вчені-економісти XVII - XIX ст.: В. Петті, П. Буагільбер, Ф. Кене, А. Тюрго, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.Б. Сей, Т. Мальтус, Дж. Мілль та ін.

Виникнення класичної політичної економії в Англії і Франції

Уільям Петті(1623 - 1687) – основоположник класичної школи політичної економії в Англії. Народився у м. Рамсі (Англія) в сім'ї ткача. Дістав освіту в Лейдені, Па-рижі та 3 роки навчався в Оксфордському університеті. У 27 років здобув ступінь доктора. Через 10 років став великим землевласником. У 1658 р. Петті був обраний до парламенту, де висунув ідеї реформування податкової системи, організації статистичної служби, проекти поліпшення торгівлі.

Перший серйозний економічний твір Петті - "Трактат про податки і збори" (1662 р.). Серед інших відомих творів можна назвати такі: "Політична анатомія Ірландії" (1672 р.), "Політична арифметика" (1576 р.), "Декілька слів з приводу грошей" (1682 р.).

Петті – перший автор трудової теорії вартості, в основі якої лежить вчення про природну ціну (вартість). Розрізнював внутрішню вартість, яку і називав "природною ціною", і ринкову ціну. Вартість визначав витраченою працею, встановлюючи кількісну залежність величини вартості від продуктивності праці.

Вважав, що утворення багатства відбувається у сфері матеріального виробництва саме завдяки праці. Широко відома фраза Петті: "Праця – батько й активний принцип багатства, а земля – його мати". Стверджував, що торгівля не є джерелом створення національного багатства.Виступав проти припливу дорогоцінних металів, оскільки бачив у ньому джерело зростання цін.Говорив про існування пропорції грошей для торгового обміну: надлишок грошей призводить до зростання цін, а їх нестача – до скорочення обсягів робіт, що виконуються, і низького рівня податкових платежів. Створив економічну статистику (політичну арифметику) і запропонував метод обчислення національного прибутку.

Загалом вчення Петті описове, але аналізуючи низку економічних явищ, він наближається до розкриття їхньої сутності. Він вважав, що рента – додатковий продукт, який залишається після витрат (заробітної плати і насіння). Конкретні її вияви – земельна рента і грошова рента, тобто відсоток. Петті ввів поняття "диференціальна земельна рента", причини існування якої вбачав у різній родючості та місцезнаходженні земель. Він вважав також, що ціна землі є сумою річних рент за 21 рік. (Кількість років визначав, виходячи з часу одночасної тривалості життя трьох поколінь.)

Позичковий відсоток Петті вважав платою за незруч-ності, що заподіюються кредитору при позичанні грошей. Рівень відсотка не повинен перевищувати розміру ренти з тієї кількості землі, яку можна купити на позику.

 

П'єр Буагільбер(1646-1714) – фундатор класичної школи економічної думки у Франції. Народився в 1646 р. у сім'ї дворянина. Дістав юридичну освіту. З 1677 по 1689 р. займав посаду судді, а потім генерального начальника судового округу Руана. У 1696 р. вийшла книга Буагільбера "Докладний опис стану Франції", в якій автор жорстко критикує політику меркантилізму. У 1707 р. видав праці "Обвинувачення Франції" і "Трактат про природу багатства", в яких дається характеристика кризової ситуації в економіці Франції.

П'єр Буагільбер дав обґрунтування трудової теорії вартості (незалежно від У. Петті). У ній величина "істинної вартості" визначалася витратами праці.

Джерелом багатства він вважав сферу виробництва, а сфері обміну відводив роль умови для розвитку економіки. Виступав проти однобокого заохочення промисловості, захищаючи розвиток сільськогосподарського виробництва, в якому бачив основу економічного зростання Франції. До поняття "багатство" включав не тільки гроші, а й усю різноманітність благ і речей. Недооцінював роль грошей як товару, вважаючи, що вони заважають обміну товарів за "істинною вартістю". У грошах Петті вбачав основне зло і причину народних бід і вважав, що для викорінювання влади грошей необхідно звести їх роль до простого засобу обігу. Є попередником фізіократів. Французька школа класичної політичної економії на відміну від англійської вела рішучу боротьбу з політикою меркантилізму. Француз П. Буагільбер бачив у грошах причину порушень справедливого обміну між товарами; англієць У. Петті вважав гроші двигуном розвитку економіки.

Французька класична школа вважала, що мета виробництва – споживання, тому більшу увагу приділяла вивченню споживної вартості. Англійська школа оцінила значення капіталізму в розвитку продуктивних сил і взяла за основу мінову вартість. П. Буагільбер ідеалізував сільськогосподарське виробництво, а У. Петті був прихильником розвитку промисловості. Французька школа виражала інтереси дрібної буржуазії, а англійська школа – промислової буржуазії.

Школа фізіократії

Ідеї, які проголошували фізіократи, у загальних рисах були сформульовані ще їхніми попередниками, зокрема П. Буагільбером. Проте не можна говорити про їхню цілковиту тотожність. Фізіокра­ти розробили основи, хоча й суперечливої, проте прогресивної ре­форми, суть якої полягала в капіталістичній реорганізації сільського господарства.

Утворилась школа фізіократів наприкінці 50-х років XVIII ст. її представниками були: Франсуа Кене, Дюпон де Немур, маркіз Мірабо, Мерсьє де Ла Рів'єр, Жак Тюрго та ін. Визнаним главою школи фізіократів був Ф.Кене. Центром, де регулярно збирались фізіо­крати, став салон маркіза Мірабо. Школа мала великий успіх, її представники опублікували багато праць, видавали журнал. Проте проіснувала школа недовго. Наприкінці 70-х років вона припинила своє існування. Однією з причин цього була неможливість здійс­нення програм фізіократів за умов абсолютизму.

Сама назва школи фізіократів говорить про те, що її основу становить зв’язок із природою. Оскільки головні питання ставило сільське господарство, яке перебувало в занедбаному стані (тільки в Англії воно — двигун прогресу), то воно вибирається предметом дослідження. Фізіократи обстоюють своє бачення проблеми, відмінне від меркантилізму. Якщо немає обміну без рівності, то торгівля не може бути його джерелом. Мільйон у грошах все одно не може бути більше від мільйона в товарах. Це були доведення, що руйнували основну догму меркантилізму — джерело багатства — в обміні, у зовнішній торгівлі.

Французькі кольберисти провадити політику дешевого хліба. Вони вважали, що експортні мануфактури поліпшать результати своєї діяльності, якщо зароблять прибуток, а він, за їхнім переконанням, залежить від мінімуму коштів для існування найманого робітника, витрат на купівлю дешевого хліба. Але дешевий хліб — жебрацьке сільське господарство, а воно, на думку фізіократів, є джерелом багатства. Більше продуктів, більше товарів — кредо цієї школи. А найбільш наочно це доводить природа — фізіо. Кинув одне зерно у землю — одержав 10—15, це видно реально. Цей приріст — чистий продукт — засадничий принцип учення фізіократів.

У промисловості відбувається зміна форм, а не збільшення. Клас фермерів — виробничий, він автор чистого продукту, клас власників, що привели ці землі в продуктивний стан; і клас промисловців — безплідний, але необхідний суспільству. Основа всього сущого — Бог. Панування християнства у різноманітних формах було реальністю. Але Франція — країна католицька, і це забезпечило появу школи фізіократів. Вона не могла з’явитися в Англії, тому що в католиків відносини з Богом інші, ніж у пуританина. Пуританин — раціоналіст, католик — ірраціональний. Тому фізіократи й виходять із природного стану.

Учення про природний порядок. Фізіократія — це, як стверджують фізіократи, наука про природний порядок, концептуальна база школи фізіократів, які вперше досліджують проблему соціальних відносин і перші поставили її. Слід розрізняти природний і штучний стан, — стверджують вони. У цьому фізіократи наслідують більш ранніх мислителів — того ж Аристотеля з його раціоналізмом. Тут — вплив християнства з волею Всевишнього. Раціоналізм англійський відбився в пуританстві. У Франції — католицизм, і він віддзеркалений у концепції про природний порядок. Цей бажаний Богом порядок — основа щастя людей. Але порядок ззовні не видно, бо він — усередині людини, у ній самій. А значить, його слід спершу пізнати, а пізнати його можуть тільки освічені, цивілізовані, ліберальні люди. Оскільки Бог — захисник і організатор щастя людей, утвердження природного порядку найбільш прийнятно для людського роду. Кожний індивід за допомогою освіти зуміє відшукати найвигідніший шлях. Сутність порядку така, що особистий інтерес одного ніколи не може бути відокремлений від інтересу всіх (усі — діти Божі), і це може бути реалізоване за панування свободи (люди вільні істоти). Світ іде тоді сам собою. Завдання уряду, абсолютного монарха полягає в тому, щоб усувати штучні перепони, забезпечити охорону власності і свободи, карати тих, хто робить на них замах, і наставляти в законах природного порядку, виховувати, освічувати, формувати потрібні якості в людині.

Практичні наслідки концепції порядку: вона відкидає типову регламентацію для абсолютистської Франції — як технологічну, економічну, так і політичну. Вона порушує становість, монополію мануфактур, ремісничих і торгових колегій. Повага до власності і влади — очевидні засади природного порядку, а це — найважливіший елемент вільної підприємницької діяльності.

Права людей ґрунтуються не на їхній історії, а на їхній природі. Вони бачили, що природний порядок порушується в тому ж ціноутворенні. «ринкова ціна визначається рідкістю або достатком і конкуренцією, — говорив Кене, — достаток і дешевизна не становлять багатства. Нестача і дорожнеча означають бідність. Достаток і дорожнеча створюють багатство».

Наявність класів у суспільстві — все той же природний порядок. Він відображений у так званій таблиці Кене — першій спробі макроекономічного аналізу. Кене розглядає процес виробництва, оперуючи цифровими даними. Клас фермерів має річний продукт у 5 млн франків, в які входять: 2 млн чистого продукту, на 1 млн виробничих ресурсів, на 2 млн предметів споживання. Чистий продукт (2 млн) він передає класу власників, це їхній річний дохід; клас безплідний має готовий продукт 2 млн франків, клас власників витрачає 1 млн на купівлю продуктів споживання у фермерів і 1 млн на купівлю промислових товарів і предметів розкоші в безплідного класу, 1 млн, одержаний від власників, фермери витрачають на необхідне їм для виробництва товару. Безплідної клас за ці гроші, отримані від продажу товарів власникам і фермерів, купує у фермерів необхідні продукти споживання. У підсумку кругообіг може починатися знову.

Відновлення має всі передумови свого здійснення. Фермери мають виробничі ресурси, безплідний клас — сировину та продовольство. Таблиця Кене репрезентує закономірності міжгалузевого зв’язку і несе відбиток своєї доби. Через два століття В. Леонтьєв у концепції «витрати — випуск» дав цим закономірностям наукове пояснення. Вплив християнства полягає в постулаті, що клас власників — також творіння Бога, і він отримує чистий продукт — результат з’єднання Богом створеної природи і праці людини. Він також агент обміну, обігу, відтворення. Тож таблиця Кене — зброя величезної соціальної сили. Клас бездіяльний отримував 2/5 валового доходу країни. Та у фізіократів цей дохід слугує і податковою базою, і податки повинен сплачувати тільки клас власників. «Досконалість господарської діяльності полягає в тому, щоб за найбільшого скорочення видатків одержати найбільший прибуток», — висновує Кене. «Сутність порядку така, що приватний інтерес одного ніколи не може бути відділений від загального інтересу всіх, а це буває за панування свободи. Світ іде тоді сам собою! Бажання насолоджуватися додає суспільству руху, який стає постійною тенденцією до можливого кращого стану». Ідею свободи підприємницької діяльності проголосив Адам Сміт. Отже, як бачимо, початок теорії місця й ролі особистого інтересу у Франції, а не в Англії. Проте у фізіократів вона походить від природного порядку, а в Сміта — з «економічної людини».

Учення фізіократів про капітал. Однією з важливих заслуг фізіократів є запровадження в економічну літературу категорії «капітал», яка до цього мала вкрай неясний зміст. Під капіталом розумілися грошові кошти, які віддавали в борг, нерухомість, що здавали в оренду (Рим), гроші, що авансувались у торговельні операції. Як бачимо, це капітал, який функціонує у сфері обігу. Фізіократи закріплюють за ним виробництво. Обробіток землі — Божа справа, Бог — творець. Тут джерело багатства. Торгівля в каноністів може бути визнана Божою справою тільки в обмеженому варіанті — зовнішня торгівля, яка в них — «необхідне зло».

Фізіократи вважають корисним тільки такий обмін, коли виробники передають продукт безпосередньо споживачеві (обмін між фермерами і безплідним класом (ремісники)). «Одна лише потреба є матір’ю промисловості»[1]. Ремісники — найманці землеробського класу. Їхній дохід, як і дохід торговця — це плата за працю з урахуванням становості. Погляди каноністів зберігають фізіократи. Отже, категорією «капітал» оперують тільки в сільському господарстві. Земля — дар Божий — має бути приведена в культурний стан, що досягається способом «землеробських авансів». Це — витрати на осушення, огородження, меліорацію та інші заходи підвищення природної родючості ґрунтів. Та потрібні й початкові аванси: будівлі, худоба, знаряддя праці. Це також різновид основного капіталу.

Фермер робить «щорічні аванси». Це — насіння, заробітна плата сільськогосподарським робітникам та інші витрати, що повторюються з року в рік. Це — оборотний капітал.

У таблиці Кене фермери 2/5 виробленої продукції використовують як оборотний капітал, 1/5 продають безплідному класу, бо він потребний для заміни початкового основного капіталу.

В аналізі відтворення в економічній таблиці Кене використовується поняття «капіталізація». «Земля виробляє щороку на людську користь 2 543 322 000 ліврів, з яких 1 050 000 000 ліврів становить чистий продукт. Якщо капіталізувати цей продукт з 30 %, то він є з цього погляду багатством в 33 455 000 000 ліврів, до якого ще слід додати 4 333 340 009 первісних витрат (цифра 3 млрд називалася раніше. —). Загальна сума, включаючи ще 2 210 500 ліврів річного продукту, дорівнювати 36 788 340 ліврам»[2].

«Отже, згідно з порядком, який розглядається, обіг і розподіл річних доходів, за вирахуванням податку, десятини і процентів на річні та первісні витрати землероба, щорічно відтворюються земельним майном»[3].

У даному уривку Кене також використовує категорію «процент на річні та первісні витрати». Як бачимо, він близько підходить до категорії «капітал» як цінності, що приносить нову цінність — чистий продукт. Його джерело — земля, праця — не може створювати жодної фізичної субстанції, тобто чистого продукту в його натуральній формі.

У проценті Кене вбачав не чистий дохід капіталіста — фермера, а відшкодування витрат, резервний фонд, з якого відшкодовується амортизація.

Тільки Тюрго, якого відносять до фізіократів, хоч він має мало спільного з ними, дає пояснення впливу процента на капітал, але воно доволі поверхове. Бем-Баверк називає тлумачення Тюрго теорією природної продуктивності. Таємницю походження капіталу він бачить у природній родючості ґрунту. Процент на капітал, який мають усі власники, можна одержати, купуючи ренту на земельну ділянку. Рента, отримана від володіння землею, і є поясненням походженням процента на капітал. Але проблема вже поставлена, і її розв’язав А. Сміт.

Жак Тюрго обіймав важливі державні посади в уряді Людовіка ХVІ. Він мав можливість запровадити в економічну політику засади вчення фізіократів, але це здійснила революція 1789 р. Але Тюрго — не тільки державний діяч, а й видатний учений. Він автор однієї з перших теорій прогресу. Він протиставляє історію людського роду природі: «Всесвітня історія розгляду послідовних успіхів людського роду та докладне вивчення причин, що їх викликали». Історія людського роду знає епохи піднесення й падіння, але людський розум прогресує. Перші кроки — це збирання, одночасно виникає полювання, потім — одомашнення тварин, відтак — нагромадження коштів, багатства, з’являється дух власності, полонені стають рабами. Особливе місце має перехід від скотарства до землеробства. З’являється власність на землю. Власність недоторканна. Поява власності призводить до нерівності, але нерівність — шлях до прогресу. Вона визволяє певну кількість людей від важкої фізичної праці, створює умови для розвитку мистецтва, науки. Цим обумовлюється суспільний прогрес. Відомо становище сільського господарства Франції того часу.

На думку фізіократів, необхідно перейти від дрібної культури феодального землекористування до фермерської оренди. (Це вони бачили в Англії.) Ідею фізіократів щодо податків на чистий продукт втілила французька революція. Пропозиції Тюрго були ухвалені Установчими зборами. Карл Маркс називає Тюрго «одним з батьків французької революції». Тюрго вловив суперечність між феодальною видимістю та змістом учення фізіократів. «Ви прихильники промисловості та торгівлі, а маєте незручність як їхні вороги». Фізіократи — не секта, а школа, система, присвячена перш за все господарському устрою аграрної технологічної революції того періоду європейської цивілізації; вона розкрила спільність організаційних форм землекористування того часу — орендні відносини фермерів на прикладі Англії. Фізіократи показали міжгалузеві зв’язки землеробства та промисловості. Вони шукали технологічні рішення підвищення ефективності сільського господарства. Їхня заслуга — економічна таблиця Кене, про яку писали: «вона показала, яким способом у будь-який економічний період нові кількості товарів надходять в економіку (з невичерпної, як вони гадали, скарбниці природи)». Заслуга школи фізіократів у тому, що вона висвітлила закономірностей існування класів, довела, що особистий інтерес виходить з того, що йому найбільш вигідно, але це не суперечить інтересам загальним, що в конкуренції народжується рівноважна ціна; запропонувала першу класифікацію доходів та законів їх розподілу. В економічну політику ввійшла вимога свободи праці, свободи торгівлі загалом і зовнішньої зокрема, було визначено, що роль держави — в обмеженні торгівлі, доведено переваги прямих податків перед непрямими.

До речі, епіграфом до своєї економічної таблиці Кене зробив вислів: «Бідні селяни — бідне королівство, бідне королівство — бідний король». До цього слід додати, що, за вченням фізіократів, нагромадження й цивілізація могли виникнути тільки тому, що землеробству притаманна ця єдина і дивна спроможність — давати чистий продукт. Цей висновок було зроблено ще до того, як Лавуазьє відкрив закон про те, що в природі ніщо не створюється, ніщо не зникає, і що посіяне в землю хлібне зерно будує свій колос з матеріалів, запозичених з ґрунту та атмосфери.

Економічне вчення А. Сміта

Адам Сміт(1723 - 1790) народився в Шотландії в сім'ї чиновника. У 1740 р. закінчив університет у м. Глазго і був направлений для підвищення освіти в Оксфордський університет. У 28 років обраний професором філософії і моралі університету в Глазго. У 1759 р. він видав наукову працю під назвою "Теорія моральних почуттів", яка принесла йому широку популярність. У 41 рік Сміт відмовився від роботи в університеті й зайняв місце вихователя в сім'ї видатного політичного діяча. У цей час він багато подорожував по Європі, особисто познайомився з французькими вченими Ф. Кене, А.Р.Ж. Тюрго і почав роботу над головною працею "Дослідження про природу і причини багатства народів". У 1778 р. Сміт був призначений на посаду комісара митниці в Единбурзі.

Характеристика економічного, технологічного, соціального положення Англії середини ХVІІІ ст. — підґрунтя економічної теорії А. Сміта. З’явилися машини, але вони виняток, а не правило. Вони запроваджені тільки в деякі галузі промислового виробництва. Ця незрілість, своєрідний перехідний період від гільдії до фабрики, на всеосяжний принцип ринкових відносин у промисловості — характерна риса Англії середині ХVІІІ ст. Це — епоха становлення нового економічного порядку, і вона відображена в працях А. Сміта — творця теорії ринкової економіки, в якій, однак, є й суперечливі положення.

Сміт відкриває джерело багатства нового часу — поділ праці на основі його взаємодії з капіталом; промисловість робить свої перші успіхи у зростанні багатства. Її носій — підприємець, власник мануфактури. Його рушійний мотив — егоїзм, він повинен отримувати прибуток, це заохочує його. Він заповзятливий, ощадливий, відмовляється від насолод та інших земних благ.

Підприємець — людина доброчесна і природна Доброчесна людина — породження природного — творіння Всевишнього. Природно, що вона поміркована, чесна, прагне до добробуту. Вона ставить особистий інтерес на перше місце, однак має співчувати нещасним і бідним. Отже, такою є «економічна людина» А. Сміта, герой нового часу. Ця людина — діловий, підприємливий бізнесмен, відмовляє собі в багатьох задоволеннях, людина діла, людина праці. Цей функціонер несе людству новий економічний порядок, який А. Сміт розкриває разом з роллю капіталу. Капітал Сміт визначає як запас. Якщо джерело багатства — праця у формі поділу праці, то капітал — справжній хазяїн економічного життя. Саме він відкриває перед працею всі шляхи.

Вплив виробничих фондів на заохочення продуктивності праці розкривається в такому положенні: «Ми, — зазначає Адам Сміт, маючи на увазі англійців, — більш працелюбні, ніж наші предки, тому що в наш час фонди, призначені для виробничої діяльності, набагато більші, ніж це було 200 років тому. Наші предки були не охочі до праці через брак заохочення до продуктивності праці. Прислів’я говорить: краще гуляти задарма, ніж задарма працювати». Цього висновку Сміта час не відкинув. Тут закладена основа — стимул продуктивної праці в сучасному його розумінні.

Сміт піддає гострій критиці марнотратство, яке применшує дохід, призначений на приріст продуктивної праці, воно неминуче зменшує кількість праці, що збільшує вартість того предмета, на який вона затрачається, а отже, річний продукт землі і праці всієї країни, справжнє багатство і доходи її населення.

У Сміта велике значення для зростання багатства має вчення про монополію і конкуренцію. Він розрізняє монополії, створені державою, і монополії економічні. Якщо монополія стримує зростання багатства, прирікаючи його на застій, то конкуренція утворює прибуток, стимулює зростання багатства.

«Жодне суспільство, без сумніву, не може процвітати й бути щасливим, якщо значна частина його членів бідні й нещасні». Пізніше ця ідея буде реалізована в теорії «держава загального благоденства».

Сміт чітко фіксує вплив фондоозброєності праці на її продуктивність. «Продуктивна сила тієї самої кількості робітників може бути збільшена тільки в результаті збільшення або вдосконалення машин і знарядь, які полегшують і скорочують працю, або в результаті більш доцільного поділу і розподілу праці»[4] Наведений вислів дозволяє з упевненістю стверджувати, що вважати А. Сміта економістом мануфактурного етапу було б безпідставно.

Машина — один із факторів заростання продуктивності праці, поряд з поділом праці. Поділ праці Сміт виводить зі схильності людей до обміну. Проте поділ праці як джерело багатства він розглядає тільки на прикладі мануфактури — власності бізнесмена-підприємця. Тільки підприємець створив виробничу мануфактуру, в якій продуктивність праці, а значить, зростання багатства, збільшились у сотні разів. Яскравий приклад — шпилькова мануфактура. Розклавши операції з виготовлення шпильки на найпростіші і закріпивши їх здійснення за окремими робітниками, він створив економічне чудо. У сотню разів збільшилось виробництво на одного зайнятого у виробничому процесі робітника. Тож суспільство Сміт розглядає як сукупність мануфактур. Чудо створила доброчесна людина, яка поєдналася з «економічною людиною» — ощадливою й підприємливою.

Підґрунтям економічної концепції Адама Сміта є схильність людей до обміну, а це риса психологічна. «Ми звертаємося не до їхньої гуманності, а до їхнього егоїзму, і ніколи не каже їм про труднощі, а говоримо про їхню вигоду. Не було б схильності до торгу й обміну, кожній людині доводилося б самій здобувати для себе все необхідне для життя». З обміну Сміт виводить поділ праці, ступінь поділу праці визначається можливостями обсягу ринку. (Ідея рівноваги в початковому вигляді пропонується Смітом.) Прикладом цієї взаємозалежності є праця сільського коваля і теслі. З поділом праці лише незначна частка потреби людей може бути задоволена продуктом її праці. «Кожна людина живе обміном або стає до певної міри торгівцем, а саме суспільство перетворюється, так би мовити, на торговий союз». Цей постулат Сміта чітко окреслює ту ступінь розвитку ринкових відносин, коли ще натуральний господарський устрій не став надбанням історії. Як видно, ідеться про ті часи, коли виробник був ще власником засобів виробництва. За Смітом, «за незрілого поділу праці можливість обміну мала зустрічати великі труднощі. М’ясник має у своїй лавці більше м’яса, ніж йому потрібно на найближчий час, а пивовар і булочник охоче купили б частину цього м’яса, та м’ясник уже має в запасі ту кількість пива і хліба, яке йому необхідне. У цьому разі обмін не відбудеться». Тут на сцену виходять гроші. Та людина досягне своєї мети швидше, якщо вона звернеться не до гуманності, не до доброчинності, а до егоїзму, якщо вона казатиме про вигоду: «Дай мені те, що мені потрібно, і ти отримаєш те, що необхідно тобі! Саме таким способом ми одержуємо один від одного переважну частину послуг, яких потребуємо», — говорить А. Сміт. Егоїзм — категорія психологічна, але вона виступає тут в економічній іпостасі. А це вже не вся психологія і не вся економіка, це взаємозв’язані категорії, які наприкінці XIX ст. виступають як єдине ціле.

Положення Аристотеля про те, що немає обміну без рівності, а рівності без сумірності, Сміт підтримує безумовно.

Якщо обмін є однією з найважливіших характеристик сучасного йому господарства, то зрозуміло, що існує мінова вартість і споживна вартість.

«Слово “вартість” має два різні значення: іноді воно означає корисність якого-небудь предмета, а іноді можливість придбання інших предметів, яке дає володіння даним предметом. Першу можна назвати споживчою вартістю, другу — міновою вартістю»[5].

Сміт з’ясовує справжнє мірило цієї мінової вартості або справжньої ціни товару, з яких частин вона складається і, нарешті, які причини підвищують чи знижують її відносно природного рівня і що перешкоджає збігові ринкової і природної ціни.

«Вартість будь-якого товару для особи, яка володіє ним і має на увазі не використовувати його або особисто спожити, а обміняти на інші предмети, різні кількості праці, за які вона може купити або отримати у своє розпорядження. Отже, праця являє собою справжнє мірило мінової вартості всіх товарів»[6].

Проте і корисність у зв’язку з рідкістю також виступає однією з умов еквівалентності обміну.

Очевидно, що первісна концепція повинна нести в собі і сліди колишнього світогляду, і це ми бачимо у Сміта. Так, він уважає, що людина, працюючи, жертвує своїми бажаннями і насолодами (а це риси людини доброчесної). «Вона завжди мусить пожертвувати тією самою часткою свого дозвілля, своєї свободи і спокою»[7].

Тут чітко означена думка: праця — жертва. І це положення вже пізніше бере на озброєння ціла низка економістів.

Сміт у наведеній раніше цитаті, говорячи про вартість продукту, стверджує, що вона визначається затратами праці або працею, якою можна купити даний товар. Але це не те саме. Тут Сміт відходить від сфери виробництва у сферу обігу. «¼Одна лише праця, вартість якої ніколи не міняється, є єдиним і справжнім мірилом, за допомогою якого у всі часи й у всіх місцях можна було поціновувати і порівнювати вартість усіх товарів»[8].

Сміт наголошує на тому, що праця має вартість. Тут — шлях до теорії факторів виробництва, які мають і свій дохід: праця — заробітну плату, капітал — прибуток, земля — ренту. «Заробітна плата, прибуток і рента є трьома первісними джерелами всякого доходу так само, як і мінової вартості»[9]. Вартість, таким чином, складається з доходів. Вона вторинна, а фактори — первинні.

Однак праці відведена особлива роль. «Праця визначає вартість не тільки тієї частини ціни, яка припадає на заробітну плату, а й тих частин, які припадають на ренту і прибуток»[10]. Природно, має бути висновок щодо їхньої взаємозалежності. За статичного стану буде правильним положення: вище прибуток — нижче заробітна плата, не розміри національного багатства, а його постійне зростання викликає збільшення заробітної плати за працю.

Сміт передбачив висновок Рікардо щодо джерела ренти: «Якщо прибуток і заробітна плата є причиною високої або низької ціни продукту, то рента залежить від ціни продукту»[11]. У Рікардо: «Не тому хліб дорогий, що висока земельна рента, а тому висока земельна рента, що хліб дорогий». Таким суперечливим є трактування вартості товару. Історично теорія трудової вартості, продовжена у працях Рікардо і Маркса, проіснувала до XIX ст., а теорія факторів виробництва стає провідною з 90 років XIX ст. Наука про людину індустріальної технологічної революції ще попереду, а за часів А. Сміта вона не мала тих знань, які стали будівельним матеріалом для наступних її творців.

У Сміта бачимо вплив природного підходу до ціни. «У кожному суспільстві або кожній місцевості існують звичайні і середні, норми які можуть бути названі природними нормами заробітної плати, прибутку на капітал, земельної ренти. Витрачений під час добування, обробки і доставки його на ринок товар продається за його природну ціну»[12].

Наведена теза говорить про те, що очевидним є вплив на теорію ціни канонічного права. «Справедлива ціна» відображає регулювання її як гільдією, так й державними органами. Тут є підстава для «рівноважної ціни». Якщо попит і пропонування рівновеликі, то ринкова ціна збігається з природною ціною. Природна ціна — ціна конкуренції.

Принцип природності у Сміта багатозначний. У нього немає категорії «економічний закон». У самому формулюванні закону «невидимої руки» наявний принцип природності. «Він дбає про власну вигоду, причому в цьому разі, як і в багатьох інших, він невидимою рукою скеровує до мети, яка зовсім не входила в його наміри, причому суспільство не завжди потерпає через те, що ця мета не входить у його наміри. Дбаючи про власні інтереси, він часто більш дійовим способом служить інтересам суспільства, аніж тоді, коли свідомо намагається робити це».

Теорія грошей. У підґрунті економічної теорії Сміта — схильність людей до обміну. З обміну він виводить поділ праці, хоч ступінь поділу праці визначається можливостями обсягу ринку.

З поділом праці лише незначна частина потреб людини може бути задоволена продуктами його праці. Простір обміну реалізується через гроші. Єдине призначення грошей — сприяти обігу предметів споживання.

Сміт, як найосвіченіша людина свого часу, розкриває історію грошового матеріалу: у варварів — худоба (озброєння Діомеда, за Гомером, коштувало десять биків); в Абіссінії — сіль, на узбережжі Індії — особливі мушлі; у Ньюфаундленді — сушена тріска, у Віргінії — тютюн, у деяких англійських колоніях — цукор. Однак через свої фізичні якості ця роль закріплюється за металами. Вони подільні, вони більш-менш постійні у вазі і можуть бути у формі злитків. «Під грошовою ціною товарів завжди розумію кількість чистого золота і срібла, за які вони продаються, зовсім не беручи до уваги назву монети»[13]. Сміт іронізує, що саме на вазі й чистоті металу шахраювали королі.

З позиції категоріального апарату Сміт розглядав тільки одну функцію грошей — обіг. Та в його працях можна знайти геніальні здогади про те, що стане арсеналом зрілої економічної теорії.

Сміт розбиває тезу меркантилістів про те, що вивезення грошей з країни загрожує їй зменшенням багатства. Він розглядає вивезення грошей як фактор, який не сприяв зростанню зайнятості й багатства нації, а також такий, що свідчить про падіння темпів національної економіки через вивезенення грошової маси, необхідної для обігу товарів. Кількість грошей, яка може бути щорічно спожита в якійсь країні, має визначатися вартістю споживчих благ, що перебуває в обігу в ній протягом року.

Зменшення вартості продукту зменшує кількість грошей. Проте гроші не можуть бути залишені без застосування, вони мають бути запущені у обіг. «Щорічне вивезення грошей буде протягом деякого часу збільшувати річне споживання понад вартість її власного річного продукту. Вивезення золота та срібла в цьому разі є не причиною, а наслідком занепаду країни і, можливо, на деякий час пом’якшить тяжкі наслідки»[14].

Те



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; просмотров: 253; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.203.242.200 (0.078 с.)