Анрі клод де рубруа сен-сімон (1760—1825)

Теоретичні підходи Сен-Сімона до аналізу суспільства базувалися на історичному методі. Сен-Сімон, як і інші утопісти, вирішує питання докорінної перебудови суспільства, але щодо загальнотеоретичних поглядів він вимагає, щоб минуле людства і його сучасне вивчалося як єдиний безперервний процес прогресивного розвитку суспільства.

За Сен-Сімоном, суспільство, цілісна система політики, економіки і знання, у своєму історичному розвитку проходить три формації: рабовласницьку, феодальну та індустріальну. Кожна з них характеризується відповідним рівнем розвитку знань, політики та господарства, що, у свою чергу, проходять дві стадії: органічну, чи врівноважену, та критичну, коли попередню рівновагу порушено.

Економіка і політика, з одного боку, і знання — з іншого, розвиваються, на думку Сен-Сімона, паралельно. Під час органічної стадії при владі перебуває клас, який відіграє найважливішу господарську роль у даний період, а в критичній стадії на економічну владу претендує інший клас, господарська функція якого зростає. Капіталістичне суспільство Сен-Сімон розглядає як проміжну стадію між феодалізмом та індустріалізмом. Капіталізм поєднує ознаки розкладу попереднього періоду та елементи нового — індустрію.

Головною вадою капіталістичної системи Сен-Сімон уважав відсутність у ній організуючої, об’єднуючої основи. Наслідком цього є те, що у виробництві панує приватна власність і породжувана нею анархія; економіку й політику відокремлено одну від одної, і обидві — від науки. За його визначенням, період, коли економіка й політика існують автономно, є перехідним. Він визнає дію природних економічних сил, але вважає, що саме вони і є причиною всіх пороків капіталізму, зумовлюють його майбутню руйнацію.

Буржуазне суспільство він критикує ще й за те, що в ньому індустрія не посіла відповідного місця. У капіталістичному середовищі вона стає такою самою причиною криз, як і приватна власність, сприяє розшаруванню суспільства на класи, яке з часом стає все глибшим.

Усе сучасне йому суспільство він поділяє в основному на два класи: на індустріалів (елемент майбутнього) і власників (непродуктивний клас, елемент феодалізму), між якими точиться боротьба за економічну владу. Цей антагонізм він часто формулює як антагонізм між власниками та трудящими, тобто між ледарями і трударями.

Економічний устрій суспільства індустріалів. Економічною формою нового суспільства, що вирішить проблему узгодження трьох складових суспільного розвитку, на думку Сен-Сімона стане асоціація. Формування асоціації відбуватиметься створенням промислових угруповань на базі існуючих капіталів та виробництв. Це буде об’єднання промисловців, торговців, банкірів, фермерів, робітників і вчених.

Сен-Сімон підкреслює, що «національну асоціацію» потрібно розглядати як «промислове підприємство», усі члени якого працюють задля однієї мети.

Шляхи переходу до індустріального ладу.

Досягнення мети є, за Сен-Сімоном, можливим лише тоді, коли за справу візьметься держава, і поряд із функцією організатора асоціацій виконуватиме також функцію духовного перевиховання членів суспільства, сприятиме відновленню суспільної моралі. Саме ідеї та доктрини мають стати вирішальними агентами соціальної трансформації.

На думку Сен-Сімона, лише свідома діяльність забезпечує порядок і добробут суспільства.

Причини криз та анархії пояснював тим, що власність розпорошена, належить різним людям, що її господарями через успадкування можуть стати ті, хто не має найменшого уявлення про виробництво, потреби споживання і ресурси, про розподіл знарядь праці.

Використовуючи теорію вартості, сенсімоністи формулюють теорію експлуатації. Вони вважають, що в основі капіталістичного нагромадження лежить неоплачена частка праці найманих робітників, але розрізняють прибутки від праці підприємця і прибутки від власності. За підприємцем вони визнавали право тільки на той прибуток, що є результатом управлінської праці, інші його види, які отримують не зайняті у виробництві землевласники та капіталісти у вигляді ренти, розцінювали як частку, відібрану в тих, кого позбавлено засобів виробництва. Тому послідовники Сен-Сімона і пропонували реформувати приватну власність, побудувати економіку на засадах колективізму. Держава стає єдиним власником усіх знарядь праці, вона розподілятиме їх відповідно до суспільних потреб та інтересів. Уряд на зразок величезного центрального банку з численними філіями стане розпорядником усіх капіталів, постачаючи в найвіддаленіші місця необхідні засоби. Він також призначатиме здібних людей для управління капіталами і винагороджуватиме їх відповідно до їхньої праці.

Шлях до колективізму сенсімоністи бачили у скасуванні закону про успадкування власності і поступовій передачі права на спадок державі. Промисловість також із рук приватних підприємців поступово має перейти у власність держави.

Рівність, якої вимагали сенсімоністи, вони бачили, головне, у розподілі за працею в інтересах розвитку суспільного виробництва. Водночас сенсімоністи розуміли й необхідність суспільних фондів споживання, сподіваючись, що частину прибутку, яка має рентну природу, за соціалізму буде використано для задоволення «загальних потреб нового суспільства».

Сенсімоністи передбачали, що для розвитку соціалізму важливе значення матимуть великі централізовані банки, зростатиме роль кредиту й централізації підприємств як основи централізованого економічного керівництва з тим, щоб пристосувати виробництво до споживання, чого не може зробити конкуренція.

У вченні сенсімоністів закладено основи майже всіх конструктивних ідей соціалізму ХІХ ст.

У сенсімоністів проблема розподілу багатств полягає у визначенні ролі власності в цьому розподілі. Вони наголошували, що доходи в капіталістичному суспільстві залежать від того, як розподіляється між людьми приватна власність. Сенсімоністи (а за ними й усі соціалісти) протиставляють інтереси трудівників і ледарів (пізніше це буде конкретизовано — робітників та капіталістів, які живуть за рахунок трудящих).

Сенсімоністи як засіб для об’єктивного примирення інтересів бачать свідоме координування діяльності, асоціацію суперечливих економічних сил.

Нетрадиційні підходи до аналізу дали змогу сенсімоністам досить докладно описати економічний лад майбутнього «справедливого» суспільства. Шляхом до його побудови вони вважали моральне виховання.

Шарль Фур’є (1772—1837)

Над своєю системою Фур’є почав працювати з 1799 р., але основна його праця «Теорія чотирьох рухів і загальних доль» з’явилася лише в 1808 р. 1828 року вийшов «Трактат про домашню і землеробську асоціації» (у другому виданні 1838 р. — «Теорія всесвітньої єдності»). 1828 року — «Новий промисловий і суспільний світ», 1835 — двотомна збірка статей «Фальшива промисловість, роздроблена, відразлива, брехлива, і протиотрута — промисловість природна, злагоджена, приваблива», в якому відображено основні його економічні погляди.

Основним змістом його праць є ідея соціальної гармонії, що можлива лише в суспільстві, побудованому на засадах справедливості й рівності. Він негативно ставився до революцій, які «грабують багатих, щоб збагатити інтриганів», але, на його думку, капіталізм, в основу якого покладено приватну власність, що породжує конкуренцію, анархію і соціальну нерівність, потребує обов’язкового реформування.

Метод дослідження. Концепція Фур’є — двоїста. З одного боку, він виходить у своїх концепціях нібито постійної і незмінної «природи людини». За основу періодизації історичного розвитку Фур’є бере рівень розвитку промисловості. Він пропонує схему, що, на його погляд, досить точно відображає економічний розвиток людства. Увесь попередній хід історії людського суспільства він поділяє на чотири стадії розвитку: дикість, патріархат, варварство і цивілізацію.

Спираючись на історичний метод дослідження, Фур’є робить висновок, що в кожному суспільстві існують (у більшій або меншій мірі) риси, запозичені з минулих або майбутніх періодів. Тому, комбінуючи їх, можна свідомо формувати суспільство.

Теорія пристрастей. Пристрасті перебувають у певній відповідності між собою, у певній гармонії. Але в цивілізованому (капіталістичному) суспільстві пристрасті діють хаотично і вносять до нього безладдя. Природний порядок має постати в майбутньому і буде можливим лише тоді, коли на зміну цивілізації прийде новий, гармонічний суспільний лад.

Приваблива праця. Фур’є вважає ворожим природі людини суспільний стан, який примушує її працювати. За наявності забезпеченого кожному мінімуму засобів до існування праця втрачає свій примусовий характер. Асоціаційоване виробництво з високим рівнем поділу праці дасть змогу кожному знайти собі місце за здібностями.

Користуючись своїм методом, Фур’є доводить, що необхідно і можливо створити суспільні відносини, які відповідатимуть вимогам людської природи, тобто встановити соціальну гармонію.

Характеристика капіталізму. Капіталізм разом з патріархатом і варварством Фур’є відносить до тієї епохи, промисловість якої характеризується як ворожа людині. Досліджуючи капіталізм, Фур’є часто звертається до сфери обігу. Фур’є схильний бачити в торгівлі джерело всіх пороків су­спільства. На його думку, торговельний капітал — це провідна форма капіталу. Суть суперечностей третьої фази цивілізації — капіталізму, полягає у боротьбі між виробниками і торговцями. Фур’є об’єднує фабрикантів і робітників в один клас, оскільки вони є об’єктом експлуатації агентів обігу, тобто торговців та банкірів.

Капіталістична індустріалізація поглиблює антагонізм між інтересами індивідуума й колективу. Індустрію капіталістичного суспільства він називає «антисоціальною», тобто такою, що не приносить користі суспільству. Вона є результатом вільної конкуренції і причиною монополізації. Монополізація виробництва, у свою чергу, призводить до дальшого розшарування суспільства, зубожіння більшості населення, економічних криз.

Третя фаза цивілізації розвивається через витискання дрібних і середніх підприємств великими й найбільшими, а також через злиття капіталів унаслідок організації акціонерних товариств. Він робить висновок, що розвиток концентрації і централізації призведе до нової фази, яку він називає «промисловим або торговельним феодалізмом», тобто до панування об’єднаного фінансового капіталу над усім су­спільством. Тим самим формуються передумови трансформації су­спільства, його корпоратизація, що забезпечує підстави для усуспільнення власності, виникнення асоціацій. Загибель капіталістичної цивілізації Фур’є розглядає як невідворотний наслідок дії закону соціального прогресу.

Майбутній суспільний лад. Сам Фур’є головним здобутком свого творчого життя вважав відкриття нової форми організації су­спільства — асоціації, яку він називав Соціальною Гармонією.

Первинною господарською одиницею асоціації, за Фур’є, є фаланга. Для неї характерні суспільна форма виробництва на підставі спільної власності та розподіл відповідно до внеску кожного у виробництво. Фаланга займає площу близько однієї квадратної милі і складається приблизно з 1500 осіб. Господарською основою фаланги є агровиробництво в різних його видах, з особливим ухилом у бік землеробства і садівництва. Різні види промисловості є лише підсобними промислами для сільського господарства.

Проте фаланга Фур’є — це щось на зразок акціонерного товариства, але частину витрат фаланги становлять витрати на суспільні потреби — виховання дітей, утримання дитячих дошкільних закладів та шкіл.

Господарську систему нового суспільства він бачив як сукупність окремих, економічно відособлених одиниць — фаланг, хоча й підкреслював, що для загальносуспільних великомасштабних робіт будуть створюватись міжфалангові «промислові армії».

Роберт Оуен (1771 — 1858)

Основні праці Оуена: «Про формування людського характеру» (1813), «Доповідь графству Ленарк» (1820), «Зауваження про вплив промислової системи» (1815), «Виклад раціональної системи суспільства» (1830). Він є автором проекту Фабричного закону, а після 1834 р. починає видавати журнал, в якому пропагує євангелістське вчення та пише праці на теми моралі, з яких головною є «Новий моральний світ» (1845).

Він виступав за створення нового суспільства за допомогою просвітительства й законодавства. В основу його програми покладено теоретичну систему, провідною ідеєю якої є формування соціального середовища, сприятливого для ефективної праці та всебічного розвитку людини. Оуен проголошує, що людина — продукт середовища і що змінити її можна, лише змінивши середовище, в якому вона існує.

Під середовищем він розуміє суспільно-економічні відносини, що впливають на поведінку людини. Основними складовими суспільного середовища, за Оуеном, є інституціональні (ідеологія, мораль, право, освіта) та економічні компоненти. Він уважає, що функції з формування нового середовища має взяти на себе держава, силою своєї влади спонукаючи до створення прогресивних інституціональних і економічних форм.

У поняття соціального середовища він включає економічні основи організації суспільного виробництва. Оуен стверджує, що для перебудови економічного середовища потрібно насамперед знищити приватну власність і прибуток, забезпечити еквівалентний обмін товарами за їхньою вартістю, замінити гроші «бонами праці», що стануть справжнім еквівалентом цінності.

Характеристика капіталізму. Капіталістичне середовище перешкоджає раціональному поєднанню виробників та засобів виробництва в межах фабричної системи, раціональному розподілу факторів виробництва та продуктів праці.

Оуен характеризує капіталізм як нераціональну систему, що породжує суперечності, злидні, нові форми рабства та війни. Причиною недоліків капіталізму він уважає приватну власність, релігію та шлюб, освячений церквою. Оуен виступає проти будь-яких форм приватної власності, оскільки бачить у ній першопричину всіх проблем капіталізму — криз, безробіття та злиднів.

Приватна власність зумовлює приватнокапіталістичну форму розподілу, що уособлюється в праві власника визначати рівень прибутків і тим самим підривати основи матеріальних стимулів до праці. Оуен доводить це, посилаючись на дію закону вартості.

Оуен визначає вартість працею, витраченою на виробництво товару, а не тією працею, що купується на товар, вартість визначається доходами. Закон вартості за капіталізму порушується, але не вважає такі порушення нормальними. На думку Оуена, їхнім наслідком є швидке розшарування суспільства та зниження «ціни праці», що зменшує купівельну спроможність робітників і звужує ринок збуту. У «Доповіді графству Ленарк» він пише, що сучасний устрій суспільства не дає робітникові належної винагороди за його працю і внаслідок цього всі ринки виявляються недостатніми. Звідси випливає і невідповідність між пропозицією та попитом.

Для Оуена конкуренція і прибуток є двома сторонами того самого явища — виробництва, приватного за характером. Капіталізм базується на прагненні отримання прибутку. Прибуток Оуен трактує як результат несправедливого обміну, додаток до ціни. Він є причиною економічних криз надвиробництва, або, скоріше, недоспоживання, оскільки через нього робітник не може придбати продукт власної праці і, отже, спожити еквівалент того, що виробив. Оуен вимагав ліквідації нетрудових прибутків.

Гроші є другим недоліком капіталізму, вони спотворюють обмін і розподіл. Оуен твердить, що гроші є знаряддям прибутку. Завдяки грошам прагнення прибутку підкоряє собі обмін, і аномальний продаж товару за ціною вищою ніж його вартість стає можливим. Тому потрібно ліквідувати гроші.

У поясненні криз Оуен виходив також з індустріалізації виробництва: машинне виробництво сприяє розширенню пропозиції, але породжує безробіття і скорочення попиту. Оуен стверджував, що нова промислова система може існувати і без капіталістів. На підставі рівня розвитку техніки після промислової революції він робив висновок про те, що можна створити таку досконалу організацію виробництва й розподілу, яка б не зазнавала криз.

Релігію Оуен уважає третім недоліком існуючого суспільного ладу, оскільки вона не виконує функцій виховання нової людини, суперечить принципам суспільної справедливості, закріплює нерівність як моральний закон. Оуен вказує на скороминущий характер капіталізму. Він розуміє, що в межах капіталістичної системи вирішення цих проблем неможливе, але вважає, що шлях до трансформування капіталізму в соціалістичне суспільство полягає у свідомому створенні умов, за яких вартість і справді визначалася б витраченою працею, гроші були б непотрібні, а машина служила б людині.

В основу обміну покладалися так звані трудові гроші, тобто бони, що відображатимуть реальні витрати праці на виробництво товару і, відповідно, знищуватимуть можливість одержання будь-якого прибутку. На практиці це виглядало б так, що кожний, хто має товар, несе його в Банк обміну і після оцінювання експертами отримує бони, із зазначенням, скільки трудових годин витрачено на виробництво даного товару. Власник бонів міг отримати в банку будь-який інший товар, на виробництво якого витрачено стільки ж трудових годин.

Комуністичне суспільство — головна мета теоретичної системи Оуена. Реорганізацію всього суспільства на комуністичних засадах він уявляв як створення окремих громад. На відміну від Фур’є, Оуен не визнає приватної власності взагалі. Тому в громадах немає місця капіталістам та капіталістичному прибутку. Не передбачено також винагороди за здібності й талант. Усі спільно працюють і всі спільно користуються результатами своєї праці.

Господарською основою перших кооперативних громад мало стати землеробство. Оуен розумів, що з промисловості не можна починати реформаторську діяльність, оскільки вона працює на великі ринки й цілком від них залежить: ізолювати її від ринків — значить знищити. Інша річ землеробство. Хоча й воно залежить від ринків, однак забезпечує значно більше передумов для створення замкнутих, незалежних від ринку господарських одиниць, що могли б наочно довести можливість побудови комуністичного суспільства.

Аграрні кооперативні громади були для Оуена не ідеалом і не кінцевою метою, а тільки початком комуністичного перетворення суспільства. Лише з часом його громада мала стати прообразом комуністичного суспільства, де існували б суспільна власність на засоби виробництва, свідоме ставлення до праці, розподіл за потребами, високий рівень освіти, моралі і культури.

Створені Сен-Сімоном, Фур’є та Оуеном моделі «справедливого» суспільства різнились між собою.

За Сен-Сімоном, соціалізм — це колективізм, що передбачає соціалізацію суспільних відносин. Соціалізацію автори доктрини розуміють як утворення асоціації суспільного масштабу через одержавлення, націоналізацію власності. Вона передбачає залучення до колективної організації всіх членів суспільства, і в цьому розумінні Сен-Сімон і його учні справді були засновниками теорії того суспільного ладу, який пізніше називатимуть комунізмом.

Фур’є, Оуена та їхніх послідовників називають асоціаціоністами, оскільки вони шукали вирішення всіх проблем сучасного їм капіталізму у вільній асоціації (інтегральній кооперації), організованій свідомо, за наперед складеним планом.

Асоціаціонізм, індивідуалістичний за своєю природою, передбачає добровільне об’єднання самостійних агентів і зберігає цю са-
мостійність. Асоціаціоністи, так само як і ліберальні економісти, намагалися з’ясувати причини, що перешкоджають вивільненню економічного потенціалу індустріального суспільства, і вважали, що існуюче соціальне середовище є штучним, воно спотворює дію економічних законів.

Але асоціаціоністи відрізняються від економістів ліберальної школи тим, що вони беруть собі за мету шляхом асоціаціювання виробників створити нове суспільне середовище. Саме тому їхній соціалізм і називають утопічним.

Разом з тим асоціаціонізм Фур’є та Оуена відрізнявся за формою: у Фур’є кооперація будується на корпоративних началах, зберігається приватна власність, хоча й обмежуються її функції у сфері розподілу, доходи формуються за суспільною вартістю факторів та через суспільні фонди споживання; в Оуена кооперація базується на суспільній формі власності, передбачає розподіл за працею і також через суспільні фонди споживання.

Ідея соціалістичної організації суспільства — це винахід ХІХ століття. Про «справедливу» організацію суспільства люди мріяли давно. Але раніше «справедливість» розуміли тільки як рівність у споживанні та користуванні благами. Соціалісти-утопісти вперше поставили питання про соціалізм, як про нову систему організації виробництва, висунувши ідею, що соціалізм забезпечить значно вищу організацію виробництва і продуктивність праці, а це створить умови для якісно нового рівня забезпечення потреб.

По-новому соціалісти-утопісти ставили й питання про рівність. Вони трактували її як право на працю, тобто можливість для всіх без винятку членів суспільства працювати і за працею отримувати доходи, як можливість мати гарантовані блага із суспільних фондів споживання.

Розглядаючи вплив приватної власності на розподіл та виробництво багатств, соціалісти-утопісти дійшли висновку про необхідність її знищення, що буде головною умовою прогресивного розвитку суспільства.

Усі без винятку соціалісти-утопісти не визнавали ні рівності потреб, ні рівності здібностей, так само як економісти-класики бачили мету економічної організації суспільства в досягненні максимуму виробництва, але, на відміну від класиків, засуджували приватну власність і на цьому грунті створили теоретичну систему, що містить у собі майже всі ті ідеї та формули, які стали обов’язковими для пізніших соціалістичних доктрин ХІХ—ХХ століть.