Поширення кейнсіанства в різних- країнах

Поява концепції Кейнса закономірно породила великий резонанс у капіталістичному світі та справила значний вплив на дальший розвиток економічної теорії і економічної політики. Найбільш активні її прихильники зв’язують цю модель з початком нового етапу в розвитку економічної науки.

Кейнсіанство зайняло провідне місце в політекономії в багатьох країнах розвинутого капіталізму, особливо у США та Англії, і тривалий час зберігало свої позиції. Послідовники Кейнса висунули три проблеми, які мають відносно самостійний характер: проблему динамічної рівноваги, проблему тривалих відхилень від стану динамічної рівноваги та проблему короткотривалих відхилень, або циклічних коливань. Теорії, що виникли як результат дальшого розвитку теорії Кейнса, називають неокейнсіанством.

Розвиток неокейнсіанської теорії циклу зв’язують з іменами таких відомих економістів, як Р. Харрод, П. Самуельсон, Д. Хікс. У праці самого Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей» проблема циклу відсутня. У книжці є лише певні вказівки на причину криз — зниження норми прибутку, посилене психологічними обставинами. Неокейнсіанці не заперечували циклічності капіталістичної економіки, але розглядали її як властивість, притаманну будь-якій динамічній системі. Вони прагнули знайти причини коливальних рухів економіки та встановити характер дії механізму переходу однієї фази в іншу на підставі ендогенних факторів, використовуючи при цьому кейнсіанські категорії «граничної ефективності капіталу», «функції споживання», «поєднання мультиплікатора та акселератора». Взаємодія цих ендогенних факторів спричиняє спади і створює можливості для піднесення. Сповільнення приросту споживання впливає на дохід, а це, у свою чергу, призводить до зменшення приросту інвестицій

Розроблена Кейнсом концепція мультиплікатора у застосуванні до національного доходу зв’язує приріст національного доходу з приростом інвестицій.

Неокейнсіанські теоретики циклу доповнили концепцію мультиплікатора так званою концепцією акселератора, який характеризує зворотний зв’язок між національним доходом і інвестиціями. Акселератор показує, у скільки разів мають збільшуватися капіталовкладення в результаті конкретних темпів зростання національного доходу. Якщо умовою розгортання мультиплікаційного процесу є наявність вільної робочої сили та незайнятих виробничих потужностей, то для акселераційного — необхідні інші умови. Зростання національного доходу потребуватиме збільшення виробничих потужностей та капіталовкладень (за умови, що існуючі виробничі потужності використано повністю або майже повністю). У свою чергу, зниження або хоч сповільнення темпів зростання національного доходу призведе до спадання темпів капіталовкладень і, навіть, до дезінвестування.

Велике значення у неокейнсіанській теорії циклу має поділ капіталовкладень на автономні та похідні. Похідні інвестиції — це такі, що зв’язані з розширенням споживання внаслідок зростання національного доходу. Саме цей тип інвестицій бере участь у моделі мультиплікатор — акселератор. Проте у процесі економічного зростання є ціла низка інших факторів, що зумовлюють капіталовкладення незалежно від руху споживання або національного доходу, а саме: технічний прогрес та залежні від нього технічні перевороти, збільшення населення, політика держави та інші фактори автономного характеру. Саме з дією цих факторів і зв’язані автономні інвестиції. Концепція двох типів інвестицій допомагає зрозуміти природу відносно незалежного від руху платоспроможного попиту розвитку виробництва засобів виробництва.

Неокейнсіанську інвестиційну теорію циклу детально викладено у праці Е. Хансена «Економічні цикли та національний дохід» (1958). Ця теорія виявилася одним із перших плодів післявоєнної еволюції кейнсіанства. Вона ввібрала в себе основні положення теорії Кейнса, доповнила їх деякими новими положеннями, головним з яких є механізм акселератора. Рушійною силою, першопричиною виробництва, за Хансеном, є технічний прогрес, який потребує нових капіталовкладень, тобто автономних інвестицій. Результатом кожної нової порції автономних інвестицій є розгортання мульти­плікаційно-акселераційного процесу. Це означає, що інвестиції породжують доходи, сума яких тим вища, чим більша «схильність до споживання». Зростання доходів веде до похідних інвестицій, які ще збільшують національний дохід. У такий спосіб розгортається кумулятивне, самопідтримувальне піднесення, початковий поштовх якому дали автономні інвестиції.

Хансен, натхненний, мабуть, статтею Франко Модільяні «Переваги ліквідності, теорії процента і грошей» (1944), став головним популяризатором того варіанта кейнсіанської теорії, що грунтується на концепції доходів — витрат.

Рівновага ринкової системи, відповідно до теорії Кейнса, перед­бачає загальну або макроекономічну рівновагу ринку товарів, грошей, облігацій та робочої сили. Зрештою, макроекономічна рівновага зводиться до взаємодії двох ринків — товарів та облігацій, або товарів і грошей. Останній варіант зветься моделлю Хікса—Хансена і є найбільш поширеною інтерпретацією теорії Д. Хансена. Хансен, узявши за основу кейнсіанський варіант, включив до нього знамениту діаграму IS-LM, додавши до неї рівняння попиту та пропозиції на ринку праці.

Р. Харрод розділив економіку на два сектори: сектор, що виробляє інвестиційні блага, та сектор споживацьких благ. Особливість двосекторних моделей полягає в тім, що загальна нейтральність технічного прогресу не передбачає нейтральності інновацій у кожному секторі. Технічний прогрес у цілому, показує Харрод, яким би не був його факторозберігаючий характер у секторі, що створює інвестиційні блага, є капіталозберігаючим, оскільки він зменшує витрати капіталу на реальні капіталовкладення у кожному секторі, навіть за постійної ставки процента. Дешевші машини, у свою чергу, стимулюють заміщення праці капіталом.

Аналогічно технічний прогрес у секторі споживацьких благ здешевлює працю, заохочуючи заміщення капіталу працею. Отже, загальна нейтральність, стверджує Р. Харрод, означає або технічний прогрес (без ухилу в той чи інший бік), що здійснюється однаковим темпом на всіх стадіях виробничого процесу; або ситуацію, в якій капіталозберігаючий технічний прогрес у секторі інвестиційних благ цілком компенсується працезберігаючим ухилом у секторі споживацьких благ, залишаючи середню капіталомісткість постійною за незмінної процентної ставки.

Р. Харрод відмовився від зауважень Хікса щодо факторних пропорцій та «миттєвості» інновацій, котрі повністю витісняють старі технології. Йому належить класифікація, що спеціально призначена для постійного процесу технічних удосконалень: працезберігаючий технічний прогрес збільшує, а капіталозберігаючий, навпаки, зменшує показник капіталомісткості, тоді як нейтральний технічний прогрес залишає його незмінним за фіксованої процентної ставки.

Цей висновок Харрода врахував існуючі на той час побоювання, що весь технічний прогрес призводить до зменшення середньої капіталомісткості, оскільки перешкоджає зниженню граничного продукту праці в міру нагромадження капіталу в часі. Показник капіталомісткості виявляється показником темпу інноваційної діяльності; капіталоозброєність, що не зростає, передбачає компенсацію інноваціями зменшення прибутковості капіталу. Проте Харрод зазначав, що працезберігаючі інвестиції, скорочуючи розходження, здатні збільшити граничний продукт праці без збільшення середнього граничного продукту або зниження капіталомісткості. Отже, малоймовірно, щоб стійкий потік працезберігаючих інновацій спричинився до стійкого зниження показника капіталомісткості. Відтак тренд показника капіталомісткості можна використати для отримання загальних уявлень про характер технічного прогресу.

Якщо кейнсіанська рівновага потребувала рівності між фактичними заощадженнями й бажаними інвестиціями, моделі економічного зростання потребують для забезпечення рівноваги певного зв’язку між основним капіталом і темпом зростання продукту. Провідна ідея цієї концепції полягає у визнанні того, що інвестиції є «творцями» виробничих потужностей. І саме вона стала головним нововведенням, яке повернуло кейнсіанську теорію до теорії зростання.

Історично посткейнсіанство сформувалося злиттям двох наукових напрямків: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кембріджі, де тривалий час жила і працювала Дж. Робінсон — загальновизнаний лідер цієї течії, і американської групи економістів (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, Х. Мінскі та ін.). Американці ще із середини 60-х рр. виступили з критикою кейнсіанської ортодоксії як теорії «рівноваги з неповною зайнятістю». Вони стверджували, що версія кейнсіанства, що розроблена Е. Хансеном, П. Самуельсоном, Дж. Хіксом, спотворила справжню суть теорії Кейнса.

Ліві кейнсіанці, найбільш яскравим представником яких була Джоан Вайолет Робінсон(1903—1983),а також Н. Калдор,П. Сраффа, продовжили критику неокласицизму, а особливо його методологічної основи — маржиналізму. Основним своїм завданням вони вважали оновлення вчення Кейнса та доведення до логічного кінця заперечення неокласичної системи. Саме тому за об’єкт своєї критики ліві кейнсіанці взяли методологічні принципи не тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій. Так, наприклад, вони категорично відмовляються від моделі Хікса—Хансена, трактуючи її як «незаконнонароджене кейнсіанство». Джоан Робінсон однією з перших визнала кризу ортодоксального кейнсіанства

Ліве кейнсіанство — реформістський, дрібнобуржуазний варіант кейнсіанської теорії, спрямований на захист інтересів немонополістичного капіталу, фермерів, інтелігенції, службовців та робітників. Ліві кейнсіанці висувають свої варіанти реформування капіталізму, прагнучи підкріпити їх реалістичнішою економічною теорією. Саме цьому служать їхні інтерпретації проблем ефективного попиту, економічного зростання та розподілу продукту, питань мікроекономіки (теорія вартості, ціноутворення). Корінь зла представники цього напрямку бачать у недостатності «ефективного попиту», наслідком чого є безробіття та кризи. Проте (на відміну від традиційного кейнсіанства) головною причиною недостатнього попиту вони вважають нерівномірність і несправедливість розподілу національного доходу. Джоан Робінсон, зокрема, зробила спробу зв’язати теорію Кейнса з марксизмом і включити в неї соціально-економічні фактори, у тім числі розподіл національного доходу. На її думку, збалансоване зростання можливе за умови, що частка заробітної плати у національному доході є достатньо високою і відповідним чином балансується з прибутком. Тому проблему «ефективного попиту» Дж. Робінсон зв’язує зі здійсненням деяких соціальних реформ, з підвищен­ням заробітної плати і визнанням права профспілок на боротьбу за її збільшення, з радикальнішими програмами державного перерозподілу доходів, зі скороченням військових витрат, обмеженням влади монополій.