Тема 1. Предмет і завдання дисципліни

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з нормативної навчальної дисципліни циклу професійної підготовки

Історія економічних учень

Зміст

Вступ

Тема 1. Предмет і завдання дисципліни..

Тема 2. Економічна думка Стародавнього світу і Середньовіччя. Меркантилізм

Тема 3. Класична школа політичної економії

Тема 4. Еволюція класичної політичної економії в першій половині ХІХ століття. Завершення класичної традиції

Тема 5. Критичний напрям політичної економії

Тема 6. Виникнення і розвиток марксистської економічної теорії

Тема 7. Виникнення альтернативної школи політичної економії. Німецька національна політекономія

Тема 8. Маржиналізм. Становлення неокласичної традиції в економічній теорії

Тема 9. Загальна характеристика розвитку економічної теорії у ХХ столітті

Тема 10. Кейнсіанство та його особливості в різних країнах

Тема 11. Еволюція неокласичних ідей. Неолібералізм

Тема 12. Інституціоналізм

Література

 

 

Меркантилізм

Економічні знання стали самостійною галуззю досліджень у XVI—XVII ст. — в епоху меркантилізму, хоч і тоді дослідники займалися аналізом тільки окремих економічних проблем.

Видатний економіст Йозеф Шумпетер писав, що меркантилізм був не стільки науковим напрямом, скільки практичною політикою. Так само і література меркантилістів була вторинним явищем і містила лише зачатки науки.

Таку оцінку меркантилізму заперечує відомий англійський економіст М. Блауг. Він пише, що не можна, наслідуючи Шумпетера, «зводити меркантилізм лише до другорядної течії поступального розвитку економічного аналізу». У меркантилістській літературі вже містилися основні елементи класичного підходу, підкреслює Блауг.

Меркантилістів цікавили, зокрема, питання визначення суті багатства, яке вони ототожнювали із золотом і сріблом, регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення припливу дорогоцінних металів у країну, заохочення експорту, протекціоністські тарифи на імпортні товари тощо.

У ранньому меркантилізмі була головною концепція грошового балансу, цілю якої було накопичення в країні найбільшої маси монети, для чого приймалися законодавства по залученню грошей в країну і їх утриманню.В Англії на першій стадії були створені «складочні місця» - офіційні пункти, де виробництво збирало мито з купців; було засновано монетний двір, введено посади митних наглядачів, королівських міняйл та агентів. Було прийнято закон о витратах, згідно з котрим іноземні купці мали витратити всі вторговані гроші на придбання англійськіх товарів. Зрілий меркантилізм знайшов своє відображення в грошовій теорії ХVI ст., згідно з якою накопичення золота і срібла мало сприяти підвищенню рівня економічної активності. Визнавалося корисним не тілько накопичення золота, але й їх рух, ріст грошей за рахунок участі в товарообігу, позичкового проценту та участь грошей в розвитку мануфактури. Представники пізнього меркантилізму засуджували заморозку грошових коштів, перетворення їх на мертвий груз. На останній стадії меркантилізм схвалював розвиток виробництва товарів на експорт, створення великих мануфактур..

Антуан де Монкретьєн, французький економіст, першим ввів термін «політична економія». У 1615 році видав «Трактат політичної еконрмії», в якому сформулював економічну політику нової буржуазії в дусі меркантилізму. В поглядах Монкретьєна відобразилась перехід від монетарної системи до розвитку меркантилізму. Обстоював розширення торгівлі, захищав отримання торгівцями великого прибутку, вимагав обмежити діяльність іноземного купецтва, яке висмоктувало багатство з Франції. Монкретьєн засуджував розкіш дворянства та виражав співчуття народним масам, особливо селянству, подавлене феодальним утиском.

Уільям Стафорд, англійський економіст, представник раннього меркантилізму. Автор памфлету «Стислий виклад звичайних скарг різних наших співвітчизників», виданий в 1581р. На думку автора, написане з позиції активного регулювання грошового обігу, фальсифікація грошей та їх відтік закордон, викликають ріст цін та погіршують матеріальне становище народу. Вирішення економічних проблем Стафорд вбачав у забороні вивозу золота та срібла, у регламентації торгівлі з метою обмеження імпорту. Виступав за розвиток вітчизняної промисловості, він гадав, що це призведе до зменшення залежності імпорту і тим самим поліпшенню грошового балансу.

Отже, вирізняють два періоди меркантилізму: меркантилізм епохи грошового балансу і меркантилізм торгового балансу. Як видно з історичної періодизації, меркантилізм має практичну функцію. Це більше економічна політика, що слугує інтересам розвитку ринкових відносин, оскільки феодальні вичерпали свій потенціал. Ранній меркантилізм, або монетарна система, наполягає на забороні вивезення золота і срібла, обмеженні ввезення товарів, установленні високих мит, нагляду за іноземними купцями, зниженні процента за кредит. Меркантилізм розпочинає своє входження в історію за умов панування абсолютизму. А через це він не може не сповідувати думку про те, що держава має бути сильною. Сеньйори не могли допомогти державі, бо вони — носії суверенності окремих графств, князівств. До часу, поки необхідні були збройні сили на засадах сеньорської залежності, монархія з цим мирилася. У період регулярної найманої армії монарх вимагав грошей, грошей вимагали дворяни. Гроші були в купців, лихварів, їх приносили мануфактури, торговельні та фінансові компанії. Тут зіткнулися інтереси буржуазії, що народжувалася, — підприємців — та абсолютної монархії. Ось цікаві приклади: англійська королева Єлизавета 1563 року підтримала національне рибальство, заборонила споживати м’ясо 2 дні в тиждень. 1666 року в інтересах заохочення вовняної промисловості був припис ховати померлих у вовняному вбранні, а якщо ні, то стягувався штраф.

Меркантилізм народжується не як економічна концепція, він віддзеркалює погляди та інтереси купців, мануфактур, керівників великих компаній, відроджувані ринкові відносини в країнах Західної Європи, проте ринкові відносини вже на нових технічних, економічних та міжнаціональних засадах, коли ще слабке в економічному плані підприємництво потребує особливо сприятливих, тепличних, умов — монополій на виробництво, збут, технологію, коли ще сильні позиції адептів «справедливої ціни». Підвалини концепції меркантилістів становить багатство держави. Його вимірювачем є гроші у формі золота і срібла. Підприємець-купець потребує сильної держави, в якій не сидять на скрині із золотом і сріблом, а активно спрямовують їх в обіг. Меркантилісти звинувачують людей у корисній любові до грошей. Якщо люди збирають гроші в скарбничці, а не пускають їх в обіг, корисні інтереси вступають в конфлікт із суспільним благом. Люди прагнуть до ліквідності, що виправдано обставинами. Це особливо характерно для розвиненого меркантилізму, або меркантилізму торгового балансу. Якщо на ранньому етапі сальдо, тобто різниця між вивезенням і ввезенням золота і срібла, фіксувалося в їхньому збільшенні, то в більш пізньому торговому балансі — це сальдо експорту та імпорту товарів, проте сальдо у грошовій формі знімає заборону на вивіз грошей.

Визначальним є активне сальдо торговельного балансу. Необхідно заохочувати розвиток мануфактур і перш за все експортних. Основний принцип цієї політики — побільше продати, поменше купувати. Безперечно, що ці принципи не заперечували, а навпаки, передбачали втручання держави в економічне життя. Як порівняти з феодальною структурою це був очевидний прогрес. Розвалювались підвалини середньовіччя — натуральне господарство. На сцену виходять нові відносини. Меркантилізм уважає торгову експансію найважливішим фактором, саме вона реалізує прибуток. Так переборюються заборони минулого періоду. Але, як і сьогодні, економічна концепція в її впливі на економічну політику може дати протилежні результати. Тож основний тезис меркантилізму — ототожнення багатства з грошима, з золотом і сріблом — дає не однакові результати свого практичного застосування. «Так, в Іспанії та Португалії економісти цих країн радили заборонити вивезення коштовних металів і ввезення іноземних товарів, результатом їхньої діяльності стало економічне придушення країн», зазначає Р. Бар у своїй праці «Політекономія». До цього слід додати, що придушення економіки обумовлено й тим, що ці країни — «улюблені діти» Папи Римського — жорстоко боролися з лютеранством і протестантизмом, використовуючи для цього найпідступніші засоби. А от світоглядна політика Англії дала потужний поштовх розвиткові її економічного, технічного, політичного і геополітичного потенціалів.

Пізній, або розвинений, меркантилізм відображає ті зміни, які відбулися у ХVІ—ХVІІ ст. Англія розчавила своїх конкурентів у Європі, закріпилась на світових торговельних шляхах, створила мережу монополій, що контролювали та грабували величезну колоніальну систему. Не менш важливу роль відіграла революція 1642—1649 рр. Однією з особливостей Англійської буржуазної революції було релігійне забарвлення її ідеологічної надбудови, ентузіазм релігійної боротьби часто набирав форм релігійного екстазу. У країні утверджується парламентська республіка. Вона відмовилася від догм грошового балансу і прийшла до торговельного балансу.

Можна взяти за приклад цитати з творів представника раннього меркантилізму У. Стаффорда і представника розвиненого — Т. Мена, книга якого «Міркування про торгівлю Англії з Ост-Індією», що з’явилася 1609 року, згодом стає «Євангелієм» меркантилістської системи протягом ста років. Стаффорд: «Англія біднішає, тому що іноземці вивозять з неї гроші». Мен: «Споживання іноземних продуктів повинно бути менше за ту частину народного виробництва, яка відправляється за кордон. Гроші створюють торгівлю, а торгівля примножує гроші. Землероб розкидає зерна, це — божевілля. Та кінцева мета — жнива, що приносять набагато більше. Так і з грошима». Як бачимо, різниця в позиціях кардинальна. Карл Маркс: «Перші тлумачі сучасного світу, творці монетарної системи, проголосили золото і срібло, тобто гроші — єдиним багатством. Вони справедливо оголосили призначенням буржуазного суспільства «робити гроші», отже, з погляду простої товарної оборотності збирати скарби, яких не їсть ані попелиця, ані іржа… Якщо монетарна і меркантилістська системи виділяли світову торгівлю й окремі галузі національної праці, безпосередньо пов’язані з світовою торгівлею, як єдине істинне джерело багатства або грошей, то необхідно взяти до уваги, що в ту епоху більша частина національного виробництва перебувала ще у феодальних формах і служила безпосереднім джерелом існування для самих виробників».

Меркантилізм є агресивним, він за втручання держави. Сміт — ліберал, він проти втручання держави, в якому він бачить зло. Якщо Сміт знущався з меркантилізму, вважаючи його ідеї безглуздими, то Мілль стверджував: «Небезпеки, що загрожують будь-якому майну в такому суспільстві, спонукають навіть найбагатших покупців віддавати перевагу предметам, що не піддаються псуванню, мають велику цінність за малого обсягу, які можна легко продати або унести із собою. Ось чому золото і коштовності становлять більшу частину багатства… У меркантилістській системі вся політика держави ґрунтувалася на положенні, що багатство становлять тільки гроші або коштовні метали. Усе, що сприяє нагромадженню в країні грошей та дорогоцінних металів, збагачує її… Та нехай ніхто не думає, що уникнув би цієї помилки, живи він у ті часи. Не за кількістю корисних і приємних речей, а “за його здібності задовольняти будь-яку свою потребу, придбавати все, чого побажає, — така сила міститься у грошах”».

Меркантилізм угадав насамперед багато положень, характерних як для економічної теорії так і для практики сьогоднішнього дня. Сучасний монетаризм, як одна з панівних концепцій, спирається на особливі функції грошей. Вони не тільки засіб обігу, не тільки загальні платіжні засоби, вони чинять вирішальний вплив на виробництво, розподіл, обмін та споживання. Обсяг грошової маси є регулятором загальної рівноваги попиту й пропонування, а отже, проблеми зайнятості, економічного зростання, циклічності основних економічних процесів, вплив грошової маси поширюється на соціальні та психологічні фактори. Усе це вкорінюється в економічний спосіб мислення та виникнення в ньому вагомих економічних елементів. Людина віддає перевагу найбільш ліквідному засобу, найбільш прийнятному варіанту збереження та нагромадження. Поява грошей цим багато в чому обумовлена.

Сьогоднішній день пострадянської України показує, що багато з елементів її економічної політики формуються в напрямку деяких положень меркантилізму. Перевага віддається захисту національного виробника, збільшенню валютного резерву Національного банку, зайнятості населення за рахунок регулювання експорту й імпорту, співвідношенню споживання і нагромадження, місцю і ролі держави з урахуванням особливостей положення країни в глобалізованому світі. Отже, усе у світі тече, але чомусь не змінюється.

 

Школа фізіократії

Ідеї, які проголошували фізіократи, у загальних рисах були сформульовані ще їхніми попередниками, зокрема П. Буагільбером. Проте не можна говорити про їхню цілковиту тотожність. Фізіокра­ти розробили основи, хоча й суперечливої, проте прогресивної ре­форми, суть якої полягала в капіталістичній реорганізації сільського господарства.

Утворилась школа фізіократів наприкінці 50-х років XVIII ст. її представниками були: Франсуа Кене, Дюпон де Немур, маркіз Мірабо, Мерсьє де Ла Рів'єр, Жак Тюрго та ін. Визнаним главою школи фізіократів був Ф.Кене. Центром, де регулярно збирались фізіо­крати, став салон маркіза Мірабо. Школа мала великий успіх, її представники опублікували багато праць, видавали журнал. Проте проіснувала школа недовго. Наприкінці 70-х років вона припинила своє існування. Однією з причин цього була неможливість здійс­нення програм фізіократів за умов абсолютизму.

Сама назва школи фізіократів говорить про те, що її основу становить зв’язок із природою. Оскільки головні питання ставило сільське господарство, яке перебувало в занедбаному стані (тільки в Англії воно — двигун прогресу), то воно вибирається предметом дослідження. Фізіократи обстоюють своє бачення проблеми, відмінне від меркантилізму. Якщо немає обміну без рівності, то торгівля не може бути його джерелом. Мільйон у грошах все одно не може бути більше від мільйона в товарах. Це були доведення, що руйнували основну догму меркантилізму — джерело багатства — в обміні, у зовнішній торгівлі.

Французькі кольберисти провадити політику дешевого хліба. Вони вважали, що експортні мануфактури поліпшать результати своєї діяльності, якщо зароблять прибуток, а він, за їхнім переконанням, залежить від мінімуму коштів для існування найманого робітника, витрат на купівлю дешевого хліба. Але дешевий хліб — жебрацьке сільське господарство, а воно, на думку фізіократів, є джерелом багатства. Більше продуктів, більше товарів — кредо цієї школи. А найбільш наочно це доводить природа — фізіо. Кинув одне зерно у землю — одержав 10—15, це видно реально. Цей приріст — чистий продукт — засадничий принцип учення фізіократів.

У промисловості відбувається зміна форм, а не збільшення. Клас фермерів — виробничий, він автор чистого продукту, клас власників, що привели ці землі в продуктивний стан; і клас промисловців — безплідний, але необхідний суспільству. Основа всього сущого — Бог. Панування християнства у різноманітних формах було реальністю. Але Франція — країна католицька, і це забезпечило появу школи фізіократів. Вона не могла з’явитися в Англії, тому що в католиків відносини з Богом інші, ніж у пуританина. Пуританин — раціоналіст, католик — ірраціональний. Тому фізіократи й виходять із природного стану.

Учення про природний порядок. Фізіократія — це, як стверджують фізіократи, наука про природний порядок, концептуальна база школи фізіократів, які вперше досліджують проблему соціальних відносин і перші поставили її. Слід розрізняти природний і штучний стан, — стверджують вони. У цьому фізіократи наслідують більш ранніх мислителів — того ж Аристотеля з його раціоналізмом. Тут — вплив християнства з волею Всевишнього. Раціоналізм англійський відбився в пуританстві. У Франції — католицизм, і він віддзеркалений у концепції про природний порядок. Цей бажаний Богом порядок — основа щастя людей. Але порядок ззовні не видно, бо він — усередині людини, у ній самій. А значить, його слід спершу пізнати, а пізнати його можуть тільки освічені, цивілізовані, ліберальні люди. Оскільки Бог — захисник і організатор щастя людей, утвердження природного порядку найбільш прийнятно для людського роду. Кожний індивід за допомогою освіти зуміє відшукати найвигідніший шлях. Сутність порядку така, що особистий інтерес одного ніколи не може бути відокремлений від інтересу всіх (усі — діти Божі), і це може бути реалізоване за панування свободи (люди вільні істоти). Світ іде тоді сам собою. Завдання уряду, абсолютного монарха полягає в тому, щоб усувати штучні перепони, забезпечити охорону власності і свободи, карати тих, хто робить на них замах, і наставляти в законах природного порядку, виховувати, освічувати, формувати потрібні якості в людині.

Практичні наслідки концепції порядку: вона відкидає типову регламентацію для абсолютистської Франції — як технологічну, економічну, так і політичну. Вона порушує становість, монополію мануфактур, ремісничих і торгових колегій. Повага до власності і влади — очевидні засади природного порядку, а це — найважливіший елемент вільної підприємницької діяльності.

Права людей ґрунтуються не на їхній історії, а на їхній природі. Вони бачили, що природний порядок порушується в тому ж ціноутворенні. «ринкова ціна визначається рідкістю або достатком і конкуренцією, — говорив Кене, — достаток і дешевизна не становлять багатства. Нестача і дорожнеча означають бідність. Достаток і дорожнеча створюють багатство».

Наявність класів у суспільстві — все той же природний порядок. Він відображений у так званій таблиці Кене — першій спробі макроекономічного аналізу. Кене розглядає процес виробництва, оперуючи цифровими даними. Клас фермерів має річний продукт у 5 млн франків, в які входять: 2 млн чистого продукту, на 1 млн виробничих ресурсів, на 2 млн предметів споживання. Чистий продукт (2 млн) він передає класу власників, це їхній річний дохід; клас безплідний має готовий продукт 2 млн франків, клас власників витрачає 1 млн на купівлю продуктів споживання у фермерів і 1 млн на купівлю промислових товарів і предметів розкоші в безплідного класу, 1 млн, одержаний від власників, фермери витрачають на необхідне їм для виробництва товару. Безплідної клас за ці гроші, отримані від продажу товарів власникам і фермерів, купує у фермерів необхідні продукти споживання. У підсумку кругообіг може починатися знову.

Відновлення має всі передумови свого здійснення. Фермери мають виробничі ресурси, безплідний клас — сировину та продовольство. Таблиця Кене репрезентує закономірності міжгалузевого зв’язку і несе відбиток своєї доби. Через два століття В. Леонтьєв у концепції «витрати — випуск» дав цим закономірностям наукове пояснення. Вплив християнства полягає в постулаті, що клас власників — також творіння Бога, і він отримує чистий продукт — результат з’єднання Богом створеної природи і праці людини. Він також агент обміну, обігу, відтворення. Тож таблиця Кене — зброя величезної соціальної сили. Клас бездіяльний отримував 2/5 валового доходу країни. Та у фізіократів цей дохід слугує і податковою базою, і податки повинен сплачувати тільки клас власників. «Досконалість господарської діяльності полягає в тому, щоб за найбільшого скорочення видатків одержати найбільший прибуток», — висновує Кене. «Сутність порядку така, що приватний інтерес одного ніколи не може бути відділений від загального інтересу всіх, а це буває за панування свободи. Світ іде тоді сам собою! Бажання насолоджуватися додає суспільству руху, який стає постійною тенденцією до можливого кращого стану». Ідею свободи підприємницької діяльності проголосив Адам Сміт. Отже, як бачимо, початок теорії місця й ролі особистого інтересу у Франції, а не в Англії. Проте у фізіократів вона походить від природного порядку, а в Сміта — з «економічної людини».

Учення фізіократів про капітал. Однією з важливих заслуг фізіократів є запровадження в економічну літературу категорії «капітал», яка до цього мала вкрай неясний зміст. Під капіталом розумілися грошові кошти, які віддавали в борг, нерухомість, що здавали в оренду (Рим), гроші, що авансувались у торговельні операції. Як бачимо, це капітал, який функціонує у сфері обігу. Фізіократи закріплюють за ним виробництво. Обробіток землі — Божа справа, Бог — творець. Тут джерело багатства. Торгівля в каноністів може бути визнана Божою справою тільки в обмеженому варіанті — зовнішня торгівля, яка в них — «необхідне зло».

Фізіократи вважають корисним тільки такий обмін, коли виробники передають продукт безпосередньо споживачеві (обмін між фермерами і безплідним класом (ремісники)). «Одна лише потреба є матір’ю промисловості»[1]. Ремісники — найманці землеробського класу. Їхній дохід, як і дохід торговця — це плата за працю з урахуванням становості. Погляди каноністів зберігають фізіократи. Отже, категорією «капітал» оперують тільки в сільському господарстві. Земля — дар Божий — має бути приведена в культурний стан, що досягається способом «землеробських авансів». Це — витрати на осушення, огородження, меліорацію та інші заходи підвищення природної родючості ґрунтів. Та потрібні й початкові аванси: будівлі, худоба, знаряддя праці. Це також різновид основного капіталу.

Фермер робить «щорічні аванси». Це — насіння, заробітна плата сільськогосподарським робітникам та інші витрати, що повторюються з року в рік. Це — оборотний капітал.

У таблиці Кене фермери 2/5 виробленої продукції використовують як оборотний капітал, 1/5 продають безплідному класу, бо він потребний для заміни початкового основного капіталу.

В аналізі відтворення в економічній таблиці Кене використовується поняття «капіталізація». «Земля виробляє щороку на людську користь 2 543 322 000 ліврів, з яких 1 050 000 000 ліврів становить чистий продукт. Якщо капіталізувати цей продукт з 30 %, то він є з цього погляду багатством в 33 455 000 000 ліврів, до якого ще слід додати 4 333 340 009 первісних витрат (цифра 3 млрд називалася раніше. —). Загальна сума, включаючи ще 2 210 500 ліврів річного продукту, дорівнювати 36 788 340 ліврам»[2].

«Отже, згідно з порядком, який розглядається, обіг і розподіл річних доходів, за вирахуванням податку, десятини і процентів на річні та первісні витрати землероба, щорічно відтворюються земельним майном»[3].

У даному уривку Кене також використовує категорію «процент на річні та первісні витрати». Як бачимо, він близько підходить до категорії «капітал» як цінності, що приносить нову цінність — чистий продукт. Його джерело — земля, праця — не може створювати жодної фізичної субстанції, тобто чистого продукту в його натуральній формі.

У проценті Кене вбачав не чистий дохід капіталіста — фермера, а відшкодування витрат, резервний фонд, з якого відшкодовується амортизація.

Тільки Тюрго, якого відносять до фізіократів, хоч він має мало спільного з ними, дає пояснення впливу процента на капітал, але воно доволі поверхове. Бем-Баверк називає тлумачення Тюрго теорією природної продуктивності. Таємницю походження капіталу він бачить у природній родючості ґрунту. Процент на капітал, який мають усі власники, можна одержати, купуючи ренту на земельну ділянку. Рента, отримана від володіння землею, і є поясненням походженням процента на капітал. Але проблема вже поставлена, і її розв’язав А. Сміт.

Жак Тюрго обіймав важливі державні посади в уряді Людовіка ХVІ. Він мав можливість запровадити в економічну політику засади вчення фізіократів, але це здійснила революція 1789 р. Але Тюрго — не тільки державний діяч, а й видатний учений. Він автор однієї з перших теорій прогресу. Він протиставляє історію людського роду природі: «Всесвітня історія розгляду послідовних успіхів людського роду та докладне вивчення причин, що їх викликали». Історія людського роду знає епохи піднесення й падіння, але людський розум прогресує. Перші кроки — це збирання, одночасно виникає полювання, потім — одомашнення тварин, відтак — нагромадження коштів, багатства, з’являється дух власності, полонені стають рабами. Особливе місце має перехід від скотарства до землеробства. З’являється власність на землю. Власність недоторканна. Поява власності призводить до нерівності, але нерівність — шлях до прогресу. Вона визволяє певну кількість людей від важкої фізичної праці, створює умови для розвитку мистецтва, науки. Цим обумовлюється суспільний прогрес. Відомо становище сільського господарства Франції того часу.

На думку фізіократів, необхідно перейти від дрібної культури феодального землекористування до фермерської оренди. (Це вони бачили в Англії.) Ідею фізіократів щодо податків на чистий продукт втілила французька революція. Пропозиції Тюрго були ухвалені Установчими зборами. Карл Маркс називає Тюрго «одним з батьків французької революції». Тюрго вловив суперечність між феодальною видимістю та змістом учення фізіократів. «Ви прихильники промисловості та торгівлі, а маєте незручність як їхні вороги». Фізіократи — не секта, а школа, система, присвячена перш за все господарському устрою аграрної технологічної революції того періоду європейської цивілізації; вона розкрила спільність організаційних форм землекористування того часу — орендні відносини фермерів на прикладі Англії. Фізіократи показали міжгалузеві зв’язки землеробства та промисловості. Вони шукали технологічні рішення підвищення ефективності сільського господарства. Їхня заслуга — економічна таблиця Кене, про яку писали: «вона показала, яким способом у будь-який економічний період нові кількості товарів надходять в економіку (з невичерпної, як вони гадали, скарбниці природи)». Заслуга школи фізіократів у тому, що вона висвітлила закономірностей існування класів, довела, що особистий інтерес виходить з того, що йому найбільш вигідно, але це не суперечить інтересам загальним, що в конкуренції народжується рівноважна ціна; запропонувала першу класифікацію доходів та законів їх розподілу. В економічну політику ввійшла вимога свободи праці, свободи торгівлі загалом і зовнішньої зокрема, було визначено, що роль держави — в обмеженні торгівлі, доведено переваги прямих податків перед непрямими.

До речі, епіграфом до своєї економічної таблиці Кене зробив вислів: «Бідні селяни — бідне королівство, бідне королівство — бідний король». До цього слід додати, що, за вченням фізіократів, нагромадження й цивілізація могли виникнути тільки тому, що землеробству притаманна ця єдина і дивна спроможність — давати чистий продукт. Цей висновок було зроблено ще до того, як Лавуазьє відкрив закон про те, що в природі ніщо не створюється, ніщо не зникає, і що посіяне в землю хлібне зерно будує свій колос з матеріалів, запозичених з ґрунту та атмосфери.

Економічне вчення А. Сміта

Адам Сміт(1723 - 1790) народився в Шотландії в сім'ї чиновника. У 1740 р. закінчив університет у м. Глазго і був направлений для підвищення освіти в Оксфордський університет. У 28 років обраний професором філософії і моралі університету в Глазго. У 1759 р. він видав наукову працю під назвою "Теорія моральних почуттів", яка принесла йому широку популярність. У 41 рік Сміт відмовився від роботи в університеті й зайняв місце вихователя в сім'ї видатного політичного діяча. У цей час він багато подорожував по Європі, особисто познайомився з французькими вченими Ф. Кене, А.Р.Ж. Тюрго і почав роботу над головною працею "Дослідження про природу і причини багатства народів". У 1778 р. Сміт був призначений на посаду комісара митниці в Единбурзі.

Характеристика економічного, технологічного, соціального положення Англії середини ХVІІІ ст. — підґрунтя економічної теорії А. Сміта. З’явилися машини, але вони виняток, а не правило. Вони запроваджені тільки в деякі галузі промислового виробництва. Ця незрілість, своєрідний перехідний період від гільдії до фабрики, на всеосяжний принцип ринкових відносин у промисловості — характерна риса Англії середині ХVІІІ ст. Це — епоха становлення нового економічного порядку, і вона відображена в працях А. Сміта — творця теорії ринкової економіки, в якій, однак, є й суперечливі положення.

Сміт відкриває джерело багатства нового часу — поділ праці на основі його взаємодії з капіталом; промисловість робить свої перші успіхи у зростанні багатства. Її носій — підприємець, власник мануфактури. Його рушійний мотив — егоїзм, він повинен отримувати прибуток, це заохочує його. Він заповзятливий, ощадливий, відмовляється від насолод та інших земних благ.

Підприємець — людина доброчесна і природна Доброчесна людина — породження природного — творіння Всевишнього. Природно, що вона поміркована, чесна, прагне до добробуту. Вона ставить особистий інтерес на перше місце, однак має співчувати нещасним і бідним. Отже, такою є «економічна людина» А. Сміта, герой нового часу. Ця людина — діловий, підприємливий бізнесмен, відмовляє собі в багатьох задоволеннях, людина діла, людина праці. Цей функціонер несе людству новий економічний порядок, який А. Сміт розкриває разом з роллю капіталу. Капітал Сміт визначає як запас. Якщо джерело багатства — праця у формі поділу праці, то капітал — справжній хазяїн економічного життя. Саме він відкриває перед працею всі шляхи.

Вплив виробничих фондів на заохочення продуктивності праці розкривається в такому положенні: «Ми, — зазначає Адам Сміт, маючи на увазі англійців, — більш працелюбні, ніж наші предки, тому що в наш час фонди, призначені для виробничої діяльності, набагато більші, ніж це було 200 років тому. Наші предки були не охочі до праці через брак заохочення до продуктивності праці. Прислів’я говорить: краще гуляти задарма, ніж задарма працювати». Цього висновку Сміта час не відкинув. Тут закладена основа — стимул продуктивної праці в сучасному його розумінні.

Сміт піддає гострій критиці марнотратство, яке применшує дохід, призначений на приріст продуктивної праці, воно неминуче зменшує кількість праці, що збільшує вартість того предмета, на який вона затрачається, а отже, річний продукт землі і праці всієї країни, справжнє багатство і доходи її населення.

У Сміта велике значення для зростання багатства має вчення про монополію і конкуренцію. Він розрізняє монополії, створені державою, і монополії економічні. Якщо монополія стримує зростання багатства, прирікаючи його на застій, то конкуренція утворює прибуток, стимулює зростання багатства.

«Жодне суспільство, без сумніву, не може процвітати й бути щасливим, якщо значна частина його членів бідні й нещасні». Пізніше ця ідея буде реалізована в теорії «держава загального благоденства».

Сміт чітко фіксує вплив фондоозброєності праці на її продуктивність. «Продуктивна сила тієї самої кількості робітників може бути збільшена тільки в результаті збільшення або вдосконалення машин і знарядь, які полегшують і скорочують працю, або в результаті більш доцільного поділу і розподілу праці»[4] Наведений вислів дозволяє з упевненістю стверджувати, що вважати А. Сміта економістом мануфактурного етапу було б безпідставно.

Машина — один із факторів заростання продуктивності праці, поряд з поділом праці. Поділ праці Сміт виводить зі схильності людей до обміну. Проте поділ праці як джерело багатства він розглядає тільки на прикладі мануфактури — власності бізнесмена-підприємця. Тільки підприємець створив виробничу мануфактуру, в якій продуктивність праці, а значить, зростання багатства, збільшились у сотні разів. Яскравий приклад — шпилькова мануфактура. Розклавши операції з виготовлення шпильки на найпростіші і закріпивши їх здійснення за окремими робітниками, він створив економічне чудо. У сотню разів збільшилось виробництво на одного зайнятого у виробничому процесі робітника. Тож суспільство Сміт розглядає як сукупність мануфактур. Чудо створила доброчесна людина, яка поєдналася з «економічною людиною» — ощадливою й підприємливою.

Підґрунтям економічної концепції Адама Сміта є схильність людей до обміну, а це риса психологічна. «Ми звертаємося не до їхньої гуманності, а до їхнього егоїзму, і ніколи не каже їм про труднощі, а говоримо про їхню вигоду. Не було б схильності до торгу й обміну, кожній людині доводилося б самій здобувати для себе все необхідне для життя». З обміну Сміт виводить поділ праці, ступінь поділу праці визначається можливостями обсягу ринку. (Ідея рівноваги в початковому вигляді пропонується Смітом.) Прикладом цієї взаємозалежності є праця сільського коваля і теслі. З поділом праці лише незначна частка потреби людей може бути задоволена продуктом її праці. «Кожна людина живе обміном або стає до певної міри торгівцем, а саме суспільство перетворюється, так би мовити, на торговий союз». Цей постулат Сміта чітко окреслює ту ступінь розвитку ринкових відносин, коли ще натуральний господарський устрій не став надбанням історії. Як видно, ідеться про ті часи, коли виробник був ще власником засобів виробництва. За Смітом, «за незрілого поділу праці можливість обміну мала зустрічати великі труднощі. М’ясник має у своїй лавці більше м’яса, ніж йому потрібно на найближчий час, а пивовар і булочник охоче купили б частину цього м’яса, та м’ясник уже має в запасі ту кількість пива і хліба, яке йому необхідне. У цьому разі обмін не відбудеться». Тут на сцену виходять гроші. Та людина досягне своєї мети швидше, якщо вона звернеться не до гуманності, не до доброчинності, а до егоїзму, якщо вона казатиме про вигоду: «Дай мені те, що мені потрібно, і ти отримаєш те, що необхідно тобі! Саме таким способом ми одержуємо один від одного переважну частину послуг, яких потребуємо», — говорить А. Сміт. Егоїзм — категорія психологічна, але вона виступає тут в економічній іпостасі. А це вже не вся психологія і не вся економіка, це взаємозв’язані категорії, які наприкінці XIX ст. виступають як єдине ціле.

Положення Аристотеля про те, що немає обміну без рівності, а рівності без сумірності, Сміт підтримує безумовно.

Якщо обмін є однією з найважливіших характеристик сучасного йому господарства, то зрозуміло, що існує мінова вартість і споживна вартість.

«Слово “вартість” має два різні значення: іноді воно означає корисність якого-небудь предмета, а іноді можливість придбання інших предметів, яке дає володіння даним предметом. Першу можна назвати споживчою вартістю, другу — міновою вартістю»[5].

Сміт з’ясовує справжнє мірило цієї мінової вартості або справжньої ціни товару, з яких частин вона складається і, нарешті, які причини підвищують чи знижують її відносно природного рівня і що перешкоджає збігові ринкової і природної ціни.

«Вартість будь-якого товару для особи, яка володіє ним і має на увазі не використовувати його або особисто спожити, а обміняти на інші предмети, різні кількості праці, за які вона може купити або отримати у своє розпорядження. Отже, праця являє собою справжнє мірило мінової вартості всіх товарів»[6].

Проте і корисність у зв’язку з рідкістю також виступає однією з умов еквівалентності обміну.

Очевидно, що первісна концепція повинна нести в собі і сліди колишнього світогляду, і це ми бачимо у Сміта. Так, він уважає, що людина, працюючи, жертвує своїми бажаннями і насолодами (а це риси людини доброчесної). «Вона завжди мусить пожертвувати тією самою часткою свого дозвілля, своєї свободи і спокою»[7].

Тут чітко означена думка: праця — жертва. І це положення вже пізніше бере на озброєння ціла низка економістів.

Сміт у наведеній раніше цитаті, г