Тема 4. Еволюція класичної політичної економії в першій половині

ХІХ століття. Завершення класичної традиції

1. Політична економія в Англії.

2. Політична економія у Франції.

 

Політична економія в Англії

Джеймс Мілль (1773—1836) поділяє погляди Юма та Бентама, котрі в центрі економічного розвитку ставили інтереси окремої особи (індивідуалізм) і вважали, що економічні закони торують собі шлях через зіткнення інтересів. Мілль — один із лідерів радикалізму, що позначилося на його теорії. Найбільш відомі фундаментальні праці Джеймса Мілля — «Історія Британської Індії» (1817), навчальний посібник книжка «Елементи політичної економії» (1821). Якщо в першій міститься глибокий конкретно-економічний аналіз основ капіталістичного господарювання, то друга популяризує вчення Рікардо.

Теорія вартості. Не бачить різниці між вартістю та ціною виробництва, а тому опиняється перед складною проблемою — визначення місця основного капіталу (речові фактори виробництва) як чинника вартості товару. Зазначаючи, що праця та капітал є різнорід­ними учасниками виробничого процесу, оскільки капітал — це колишня нагромаджена (уречевлена в засобах виробництва) праця, Мілль робить висновок, що, як будь-яка праця, капітал також є джерелом вартості, створює вартість.

На думку Мілля, робітник та капіталіст спочатку виступають як співвласники майбутнього, іще не створеного товару. Одна його частина належить капіталістові, який вкладає у виробництво нагромаджену раніше працю у вигляді основного капіталу, а інша — робітнику, що авансує власну, живу працю. Саме цю живу працю робітник продає підприємцеві за заробітну плату, тобто за грошовий еквівалент, що буде від­шкодований капіталістом після реалізації частини товару, створеного живою працею.

Мілль намагається вирішити проблему вартості тієї частини товару, що належить робітникові. Він указує на те, що заробітна плата не є еквівалентом цієї частини вартості, а під впливом співвідношення попиту та пропозиції лише наближається до неї.

Заробітна плата. Мілль є прихильником теорії фонду заробітної плати. Він уважав, що формується цей фонд за рахунок авансованої частки капіталу, яка призначена для придбання «праці», тому середня заробітна плата залежить лише від розмірів цієї частки та кількості зайнятих. Низький рівень заробітної плати зумовлюється швидким зростанням робочого населення та сталістю фонду. Збільшення фонду заробітної плати він зв’язує з дією об’єктивних чинників, що з них головними є зростання капіталу та прибутків, як основи розвитку виробництва, а не споживання.

Прибуток. У процесі розподілу другу частину вартості товару отримує капіталіст у вигляді доходу, що містить у собі прибуток — продукт функціонування капіталу. Розміри прибутку перебувають в оберненій залежності від розміру заробітної плати.

Прибуток та заробітна плата у Мілля протистоять одне одному як результати двох форм праці і виконують різні функції: прибуток використовується для відтворення уречевленої, а заробітна плата — живої праці.

Рента. Він уважав, що рента виступає антагоністом прибутку, оскільки формується за його рахунок. Той факт, що рента виникає без будь-якої участі землевласника, глибоко вражав Мілля, бо виявлялося, що землевласник протистоїть іншим класам суспільства, оскільки бере участь у розподілі суспільного продукту, не маючи жодного відношення до його створення, тобто паразитуючи на суспільстві. Землевласника Мілль розглядав як пасивного учасника розподілу: він не впливає на розміри ренти, а має її, сказати б, автоматично, як наслідок ціноутворення, причому не несе відповідальності за ті суспільні

Антагонізм між рентою та прибутком, на думку Мілля, є не лише породженням форми власності на землю, котра стає на заваді проникненню капіталістичних відносин у сільське господарство, а й наслідком протекціоністської політики держави, завдяки якій землевласник утримує таке винятково вигідне становище. Мілль уважає, що свобода торгівлі сприятиме припливу товарів із-за кордону, звільнятиме від необхідності обробітку гірших земель, знижуючи попит на землю, а отже, і ренту.

Теорія грошей. Вказував на закономірні наслідки збільшення кількості грошей у обігу — зростання цін, падіння вартості паперових грошей, дестабілізація виробництва. Мілль передбачив і описав згубні для виробництва наслідки інфляції. Він поширив свої висновки й на сферу формування міжнародного рівня цін, зазначивши, що закони грошового обігу діють на всьому ринковому просторі однаково, а інфляція в одній країні може спровокувати інфляційні процеси в інших.

Джон Рамсей Мак-Куллох (1789—1836) Перу Мак-Куллоха належить «Основи політичної економії» (1825). У ній він робить спробу викласти в доступному вигляді основи рікардіанського вчення і, за визначенням Сеніора.

Якщо Мілль дотримувався думки, що у створенні вартості бере участь уречевлена праця, то Мак-Куллох доповнює це положення й відносить до чинників вартості всі сили (машини, природу, тварин), які, хоч і своєрідно, але «працюють». Як йому здається, це ніскільки не суперечить теорії Рікардо, а навпаки, доводить, що всі складові виробництва можна розглядати крізь призму праці. Прибуток він розглядає як породження уречевленої праці, землі та інших дармових сил. Тому Мак-Куллох уважає за неможливе включення прибутку (поряд із заробітною платою) у витрати виробництва. Він обстоював тезу про неможливість криз надвиробництва, теорію реалізації, кількісну теорію грошей, теорію ренти, що була більш слабкою, ніж у Мальтуса. Його докази були настільки переконливими, що навіть помилки Рікардо ще довго сприймались як відправна точка досліджень економічної дійсності.

Томас Роберт Мальтус (1766—1834) анонімно публікує свій памфлет «Нарис про закон народонаселення у зв’язку з майбутнім удосконаленням суспільства», де викладає деякі свої погляди на закономірності і взаємозалежності економічного та демографічного процесів. Твори «Дослідження про наслідки хлібних законів» (1814), «Теоретичні основи політики обмеження ввезення іноземного хліба» (1815), «Дослідження про природу і зростання ренти» (1815), «Принципи політичної економії» (1820), «Поняття політичної економії» (1827), що в них він демонструє глибоке розуміння економічної теорії та практики.

Мальтус уважав, що будь-яка спроба побудувати суспільство ідеальної рівності за умови державного втручання у сферу розподілу суспільних доходів зазнає краху вна­слідок збільшення населення понад можливу пропозицію продуктів споживання. Крім того, втручання держави зруйнує основи саморегулювання економічних та демографічних процесів.

Теорія народонаселення Мальтуса спростовувала уявлення про можливість удосконалення суспільства з допомогою соціального законодавства та державного регулюючого впливу. Вона створила передумови для розробки цілої низки економічних та соціальних доктрин.

Питання впливу демографічних зрушень на стабільність суспільного розвитку Мальтус зв’язав із проблемами взаємозалежності економічних та природних факторів. Якщо До зовнішніх, позаекономічних чинників Мальтус відносив і народонаселення, розглядаючи його, як один із природних ресурсів — факторів розвитку. Мальтус доводить, що приріст населення саморегулюється передовсім обмеженістю засобів існування. Мальтус уважає, що суспільство, знаючи наслідки процесу зростання народонаселення, може й мусить втручатись і регулювати цей процес, оскільки воно не здатне забезпечити безмежного приросту засобів існування, у збільшенні яких бере участь і природа.

Економічні цикли. Криза надвиробництва мож­лива, вона зв’язана з реалізацією виготовленого продукту. У «Принципах політичної економії» він аналізує причини, що зумовлюють проблему реалізації, і серед них називає недостатній платоспроможний попит на вироблені товари.

Теорія розподілу. На думку Мальтуса, основна проблема економічної теорії полягає у визначенні законів раціонального розподілу доходів. У центрі теорії розподілу Мальтуса лежить вартість створеного продукту, котру можна придбати за даний товар. Але праця, яку купують за товар, дорівнює праці, витраченій на його виробництво. Кількість праці, що міститься у товарі, вимірюється витратами виробництва, до яких він відносить витрати живої та уречевленої праці і прибуток на авансований капітал.

Поділяючи працю на продуктивну, що створює вартості, та непродуктивну (послуги, що споживаються), а капітал на постійний (машини) та змінний (заробітна плата), він доводить, що основи доходів формуються у виробництві, спосіб їх розподілу також визначається виробництвом. Після відшкодування витрат на постійний капітал робітник отримує свою частку створеного продукту у вигляді заробітної плати, яка дорівнює затраченій праці.

Дохід капіталіста виступає у формі прибутку, тобто (за Мальтусом) як надлишок понад працю, витрачену на виробництво товару. Він бачить його як породження витрат виробництва, результат продуктивної здатності авансованого капіталу. Капіталіст привласнює прибуток як плату за свій внесок у виробництво.

У суспільстві відбувається еквівалентний обмін вартостями і проблема розподілу зводиться до того, щоб цей обмін відбувся. Процес обміну вартостями є процесом їх реалізації.

Проблема реалізації. Проблема реалізації створеного продукту аналізувалась Мальтусом з кількох сторін: він намагався показати, як продукт розподіляється між класами і як реалізується його вартість; як цей розподіл впливає на дальше виробництво, його структуру і його обсяги; як зростання народонаселення позначається на розвитку виробництва та зайнятості; що спричиняє кризи надвиробництва за тенденції до зростання населення і які існують механізми запобігання кризам; в якому співвідношенні перебувають різні форми доходів і як це співвідношення впливає на дальший економічний розвиток. У зв’язку з цим Мальтус аналізує різні форми доходів (ренту, прибуток, заробітну плату), оскільки, на його думку, саме в момент розподілу вартості на доходи формуються передумови криз надвиробництва.

Заробітну плату Мальтус розглядає як частку авансованого капіталу, яку заздалегідь визначено. Оскільки наймані робітники на заробітну плату можуть придбати лише частину виробленого продукту, яка залежить від розміру заробітної плати, то реалізація решти продукту зв’язується з використанням доходів капіталістами та землевласниками.

Капіталісту належить прибуток, який міститься у вартості у вигляді надлишку. Перш ніж привласнити цей надлишок капіталіст повинен його реалізувати. Для реалізації надлишку необхідний платоспроможний споживач. У ролі такого споживача виступає передовсім сам капіталіст, але розміри непродуктивного споживання обмежені прагненням капіталіста до нагромадження, розширення виробництва. З приводу іншої частини прибутку капіталіст вступає у відносини з іншими класами. Проблему реалізації надлишку, на думку Мальтуса, вирішують «треті особи», до яких він відносить споживачів, котрі не беруть участі у виробництві товарів, але отримують доходи, наприклад землевласники, що мають ренту. Непродуктивне споживання «третім» класом суспільства, котрий нічого не виробляє, на його думку, є основою забезпечення еластичності попиту, отже, стабільності економічного розвитку.

Теорія ефективного попиту. Розподіл суспільного продукту на доходи — це лише перший крок на шляху до забезпечення економічної рівноваги. Другим, і, на думку Мальтуса, надзвичайно важливим — є способи використання прибутку. Нагадаємо, що він роз­глядав прибуток як основний чинник розвитку. Мальтус зазначає, що товар не будуть виробляти доти, доки «внутрішня мінова вартість», тобто те, у що його оцінює суспільство, не покриє всіх затрат праці на його виробництво з додатком такої кількості праці, яка дорівнюватиме прибутку.

Основним стимулом до нагромадження (інвестування) Мальтус називав природне тяжіння капіталіста до збільшення прибутку. Зростання прибутку відбуватиметься, якщо зростатиме попит на товари. Високий попит гарантує отримання прибутку і стимулює виробничу діяльність, а отже, зумовлює попит на інвестиції. Сподіваючись на високі прибутки, капіталісти використовують заощадження для розширення виробництва.

У свою чергу, умовою зростання попиту є високий рівень споживання, що забезпечується за рахунок зростання зайнятості населення, зростання заробітної плати та інших доходів, тобто платоспроможності населення.

Мальтус розглядає взаємодію цих чинників і вплив кожного на забезпечення економічної рівноваги. Він вказує на те, що, перебуваючи у взаємозалежності, взаємозумовленості, кожен із цих чинників виключає динаміку іншого. Тобто зв’язок між ними має обернений характер.

Заробітна плата потрапляє в центр уваги Мальтуса в ході аналізу попиту як одного зі складових рівноваги. Зазначаючи, що всі інші види доходів впливають лише на еластичність попиту, він указує на тісний зворотний зв’язок заробітної плати із розмірами прибутку, отже, з інвестиціями. Одночасне їх зростання, таке, що не призвело б до спаду виробництва, можливе лише за певних умов.

Мальтус розрізняє номінальну (грошову) та реальну заробітну плату, вказуючи, що сукупність необхідних засобів існування, які робітник може придбати на свою заробітну плату, визначає її реальну величину, а номінальна заробітна плата — це сума отриманих робітником грошей; вона менше зв’язана з обсягом життєвих засобів, є відносно самостійною і змінюється під впливом кількох чинників.

Підвищення ставки реальної заробітної плати передбачає зменшення норми прибутку, капіталіст втрачає стимули до нагромадження, починається спад виробництва, зайнятості й попиту. Заробітна плата має відповідати кільком вимогам: не перешкоджати нагромадженню, забезпечувати реалізацію тієї частини суспільного продукту, що є необхідною для відтворення певної, визначеної обсягами виробництва, кількості робочої сили, сприяти стабілізації відтворювального процесу.

Закон спадної родючості грунтів він формулює в нових виданнях «Нарису про закон народонаселення» та в працях «Дослідження про природу та зростання ренти», «Принципи політичної економії». Суть його полягає в тім, що основою виробництва продуктів споживання для населення, що збільшується, є наявність земельних ресурсів, родючість землі та продуктивність праці в сільському господарстві.