Проблеми періодизації історії економіки та економічної думки. Цивілізаційна парадигма суспільного розвитку

Наукова періодизація ― це узагальнена характеристика об’єкта дослідження через поділ процесу розвитку на якісно відмінні періоди, усвідомлення його структурної еволюції в кожний конкретний період розвитку. Питання періодизації історичного розвитку господарських систем є дискусійним у вітчизняній і зарубіжній історико-економічній науці. На сьогоднішній день загальновизнаної обґрунтованої концепції періодизації, що охопила б всю історію людства, не існує.

Функціонально-пізнавальне значення періодизації історії економіки полягає у визначенні логіки історичного розвитку господарських систем суспільства, характеристиці їхніх ключових періодів та етапів розвитку, якісних змін в них, процес зростання цілісності системи, періодизації історії економічної думки ― у відтворенні особливості економічних ідей у кожний конкретний період їх розвитку, врахуванні спадкоємності економічних знань, виявленні основних віх її поступального розвитку.

Виявлення критеріїв періодизації розвитку економіки та економічної науки стало важливою науковою проблемою. Більшість сучасних дослідників наголошують на відмінності періодизації історико-економічної науки від періодизації загальної історії. Предметом останньої є певні часові та просторові межі, в яких відбувається розвиток людського суспільства, перебіг історичного процесу. Тому події визначаються історичною ретроспективою, відповідно до історичної послідовності їх виникнення та розвитку (роками, століттями, тисячоліттями). Історико-економічна наука досліджує якісні зміни в господарській системі та економічній думці, яка відображає ці зрушення, в історичній еволюції. Отже, визначальними критеріями періодизації є зміни в процесі розвитку економіки та економічної науки з урахуванням історико-хронологічного підходу.

Базовою основою сучасних концепцій періодизації є розгляд даної проблеми, по-перше, в контексті цілісного осмислення всесвітньо-історичного розвитку як соціокультурного процесу, що розглядається як система, підсистемами (складовими) якої є економічна, соціально-політична, культурно-інформаційна сфери людської життєдіяльності, їх взаємопов’язана якісна трансформація, по-друге, через визнання ідеї багатофакторності соціокультурного, у тому числі історико-економічного процесу (відносин економічної власності, технологічного способу виробництва, рівня розвитку товарно-грошових відносин, способу управління та координації економічної діяльності тощо), по-третє, на основі системно-синергетичної концепції.

Історично сформувалися два основних підходи до осмислення еволюційного розвитку людства.

Лінійно-поетапний (стадіальний) підхід трактує історію людства як сходження від нижчого до вищого, простого до складного, однієї стадії до іншої, передбачуваний лінійний розвиток. Головна увага приділяється вивченню історичних процесів в часі, на основі внутрішніх ендогенних механізмів розвитку. Це погляди авторів Стародавнього Риму, доби Відродження[5] та Просвітительства[6] (Д. Віко, А. Джевонезі, Ж.-Ж. Руссо, А.-Р. Тюрго, Д. Юм., А. Фергюссон), представників еволюційно-прогресивістської парадигми Ж. А. Кондорсе, К. А. Сен-Сімона, Г. Гегеля, О. Конта, С. Десницького, Ф. Ліста, Б. Гільдебранта, Г. Шмоллера, А. Вагнера, Л. Брентано, К. Бюхера, М. Костомарова, М. Грушевського, В. Винниченка, М. Драгоманова, І. Франка, М. Ковалевського, К. Поланьї, У. Ростоу, Р. Арона, Д. Белла, О. Тоффлера), формаційної парадигми (К. Маркса, В. І. Леніна, радянських вчених), а також модернізаційної та постмодернізаційної парадигм.

Циклічна модель історичного розвитку або історичного кругообігу акцентує увагу на просторовому аналізі історії, своєрідності просторово-тимчасових культур-цивілізацій, заперечує єдність, послідовність і закономірність розвитку людства. Зародилася в давніх цивілізаціях на ґрунті землеробства в Індії та Китаї, розвивалася в античні часи (Платон, стоїки), арабським мислителем середньовіччя Ібн-Хальдуном, відродилася в добу Відродження (М. Макіавеллі, Т. Кампанелла, Дж. Віко), сформувалася в кінці XIX ст. – на початку XX ст. (концепції І. Гердера, Е. Мейєра, М. Данилевського, К. Леонтьєва, О. Шпенглера, Ф. Ніцше).

Погляди про поступальний рух економічного життя висловлювали давньоримські мислителі Овідій, Лукрецій Кар, Вітрувій. Так, Вітрувій зазначав, що господарська діяльність людини характеризується такими стадіями, як освоєння вогню, перехід до будівництва житла, приручення тварин, нагромадження досвіду та знань, винахід і вдосконалення знарядь праці для виробництва життєво необхідних благ. У XV–XVI ст. у працях Ф. Патріці, І. Барбаро, Г. Агріколи, А. Рамеллі та ін. формується ідея значення промисловості (ремесла) як джерела розвитку суспільства.

У добу комерціалізації економіки та Просвітительства другої половини XVIII ст. сформувалася еволюційна парадигма, що обґрунтовує повільний, лінійний, безконечний, необоротний і висхідний розвиток людства, прогрес як загальний закон еволюції, критерієм періодизації історії було використано суспільний поділ праці. Так, А.-Р. Тюрго вперше впровадив у наукове використання поняття «прогрес» як розвиток більш досконалого із менш досконалого, писав про науково-технічний і суспільно-моральний прогрес людства на чолі з країнами Західної Європи. Історію економіки розглядав як розвиток таких етапів: 1) дикунство з мисливством, 2) приручення тварин, 3) освоєння землеробства, будівництво міст, 4) поява «механічних мистецтв» (ремесел), торгівлі, суспільного життя. А. Сміт розглядав чотири стадії економічного розвитку людства: полювання, збиральництво, сільське господарство, комерційне суспільство. Ж. А. Кондорсе визнавав безконечність і незворотність еволюції людського суспільства, десять історичних епох від риболовства, збиральництва та полювання до прогресу людського розуму. В працях А. Фергюссона виокремлено три стадії господарського розвитку від мисливства і збиральництва до скотарства і землеробства, які вперше отримали назви дикунства, варварства та цивілізації[7]. Він обґрунтував зв’язок між формами господарювання, майновими відносинами та типами суспільної організації.

У XIX ст. – середині XX ст. у лінійно-стадіальній моделі людського розвитку найвпливовішими були еволюційно-прогресивістська та формаційна парадигми. Відбувалося уточнення концепції стадійності історичного розвитку.

Представники еволюційного позитивізму XIX ст. філософи К.-А. Сен-Сімон, О. Конт і Г. Спенсер, культурологи і економісти Л.Г. Морган, Лавернь-Пегільєн, Р. Джонс, Ф. Ліст, Ф. Теніс сформували загальну теорію еволюції людства та концепцію основоположної ролі матеріального виробництва в суспільному житті. Наприклад, Ф. Ліст поділив історію економічного розвитку на п’ять стадій: дикунства, розвитку скотарства, землеробства, землеробсько-мануфактурну, землеробсько-мануфактурно-комерційну. У другій чверті XIX ст. археологи Х. Томсен і Й. Ворсо розробили періодизацію археологічних пам’яток: кам’яний, бронзовий і залізний віки, яку науковці надалі використовували для характеристики історичної еволюції, досліджуючи суспільний і технологічний розвиток. Л. Морган на основі аналізу окремих елементів матеріальної культури описав такі стадії первісного суспільства як дикунство (поява людини, заняття рибальством, використання вогню, лук і стріл), варварство (відкриття гончарного виробництва, зародження тваринництва і землеробства, відкриття заліза). Він стверджував, що цивілізацію започаткували винахід алфавіту та писемності. Р. Джонс сформулював поняття «економічна структура нації» як основу історико-економічного аналізу. На думку Ф. Теніса історична еволюція відбувалася від первісної громади до аграрного та індустріального суспільства. Російський вчений Л. І. Мечников історію народного господарства поділяв на річковий, середземноморський та океанський періоди.

Представники історичної школи (40-і рр. XIX ст. – 30-і рр. XX ст.) основним критерієм розвитку господарства визначали рівень відносної відокремленості господарських одиниць, спосіб розподілу та обміну життєвих благ (так звана мінова концепція). Б. Гільдебрант виокремив три стадії в історії господарства: «природне» натуральне господарство середніх віків, в умовах якого відсутній грошовий обіг і практикується обмін товару на товар; грошове господарство мануфактурного періоду, що характеризується поширенням грошей як посередника обміну; розвинене кредитне господарство, в якому обмін здійснюється переважно через кредит. Основу періодизації К. Бюхера становила довжина шляху товару від виробника до споживача: самодостатнє (домашнє) натуральне господарство; міське господарство, в умовах якого продукт переходить безпосередньо від виробника до споживача через місцевий ринок; народне господарство, де панує національний ринок. Згідно з концепцією В. Зомбарта і М. Вебера еволюцію економіки визначали індивідуальне, перехідне та соціальне господарства. Вчені обґрунтовували соціальний плюралізм (плюралізм факторів), що поєднує техніко-економічні, соціально-організаційні та соціально-психологічні чинники, проте надавали перевагу позаекономічним чинникам. Визначальним фактором формування капіталістичного суспільства М. Вебер вважав протестантську релігію, В. Зомбарт ― війни, етнічні конфлікти, розкоші.

Представники американо-європейського неоеволюціонізму (Г.В. Чайлд, Е.П. Чейні, Л. Уайт, Дж. Стюард) в 20–40-х рр. XX ст. пояснювали стадіальний розвиток господарства, використовуючи системний підхід і сучасні наукові досягнення, зокрема археології. Британський археолог Г.В. Чайлд обґрунтував поняття «неолітичної революції» як перехідний період від стадії привласнюючого господарства (дикунства) до відтворюючої економіки (варварства), від мисливства і збиральництва до землеробства, скотарства і палеометалургії, та поняття урбаністичної «міської революції», змістом якої є поява перших міст як осередків цивілізаційного життя. Міська революція знаменувала перехід від первісності (варварства) до цивілізації. Вирішальним чинником еволюції суспільства вчені вважали технічний та технологічний поступ. Принципово важливою була ідея полілінійності (поліваріантності) загальної еволюції, взаємозв’язку розвитку суспільства і умов зовнішнього середовища, формування різних типів технолого-екологічних систем.

Постеволюціоністи 50 – 90-х рр. XX ст. історію людства розглядали як стадійний односпрямований соціокультурний поступ, що пройшов стадії доіндустріального та індустріального суспільств, основою розвитку яких є прогрес розуму, науки, техніки та економіки. Вчені зосереджували увагу переважно на двох проблемах: 1) механізмах переходу від привласнюючого до відтворюючого господарства і цивілізації, 2) концепції індустріального суспільства.

Американський економіст, історик і антрополог К. Поланьї, досліджуючи економічні системи докапіталістичного і капіталістичного суспільств, зробив висновок, що економічний розвиток необхідно розглядати в контексті єдності з культурними, політичними і соціальними суспільними традиціями. Він обґрунтував, що:

· у докапіталістичних суспільствах економічні відносини існують як складова соціокультурної системи, не мають базового значення. Детермінують авторитет і соціальний престиж, які забезпечують провідне місце людини в суспільному житті. Соціальні відносини визначають відносини власності. Економічний процес організований через посередництво соціальних інститутів (родинні зв’язки, брак, вік, вірність, покровительство тощо), а не економічних. Поведінку людини визначають не індивідуальні економічні інтереси, а соціальні мотиви;

· в історії економіки доцільно виділити три типи (моделі) розподілу матеріальних благ («три форми інтеграції»). На стадії ранньопервісної економіки домінує реципрокна система (реципрокність ― взаємність), коли кожний член суспільства намагається внести у спільне надбання общини максимум, із тим, щоб отримати максимум шани і соціальних привілеїв (зміст цього поняття трактується також як обмін дарами залежно від обов’язків членів суспільства). З переходом до відтворюючого господарства на стадії пізньопервісних суспільств та ранніх цивілізацій утверджується та переважає редистрибутивна система (редистрибуція ― перерозподіл) ― централізований перерозподіл матеріальних благ, який здійснюють племінні вожді, а потім державний апарат, залишаючи дедалі більший відсоток блага представникам правлячої верхівки. З переходом до нового часу перемагає модель ринкової економіки;

· форми інтеграції (моделі) не є стадіями розвитку суспільства. Між ними немає чіткої послідовності. Їх можна використати для аналізу суспільств на всіх цивілізаційних рівнях.

Проблемами індустріального розвитку у 1960-х р. почали займатися розробники соціально-інституціональних технократичних концепцій у межах інституціоналізму (У. Ростоу, Р. Арон, Д. Белл, Дж. Гелбрейт, Е. Тоффлер, З. Бзежинський). Головним методологічним принципом періодизації суспільства вони вважають технологічний детермінізм, коли основою розвитку стадій суспільства є технологічний спосіб виробництва (рівень розвитку техніки, технології, організації, галузевий і професійний поділ праці), незалежно від форм власності та суспільних відносин. Всесвітня історія розглядається як перехід від первісності до доіндустріального (аграрно-ремісничого) суспільства, далі до індустріального, а від нього до постіндустріального суспільства. Суспільне виробництво структуризоване, поділено на три сектори: первинний (сільське господарство, гірничодобувна промисловість, лісництво і рибальство), вторинний (промисловість і будівництво), третинний (сфера послуг). Оскільки при такому розумінні капіталізм і соціалізм є лише стадіями індустріального суспільства, концепція індустріального суспільства була доповнені ідеєю конвертгенності (наближення) капіталізму та комунізму як варіантних шляхів його розвитку.

У 1960 – 1970-і рр. почалася розробка теорії постіндустріального суспільства, яка охоплює концепції постіндустріалізму (Дж. Гелбрейт, Р. Арон, Д. Белл), інформаційного суспільства (М. Кастельс, К. Кумар, Ф. Махлуп, Й. Масуда, Дж. Несбіт, У. Хадсон, У. Мартін), суспільство знань (П. Дракер, Р. Кройфорд), технотронного, загальносвітової соціально-економічно-культурної систем, структурних зрушень (К. Кларк, Ж. Фурастьє).

Представники німецького неолібералізму В. Ойкен і Ф. Бьом створили теорію господарського порядку. Виходячи з особливостей сфери обігу і ступенів конкуренції, визначали два «ідеальних типи господарства» як стадії історичного та економічного розвитку: централізовано керована (примусова) економіка або «мінове господарство» та ринкове господарство, в якому економічний прогрес регулюється власне суб’єктами ринкового господарства. В. Ойкен підкреслював, що у чистому вигляді ні один з ідеальних типів не існує. Сучасні економічні системи поєднують ці типи. Пошуки оптимального соціально-економічного порядку привели до опрацювання моделі «соціально-ринкового господарства», яке поєднує ринкові механізми та державне регулювання.

У другій половині XX ст. у розумінні всесвітньої історії в рамках стадіальної парадигми утвердився цивілізаційний підхід. Провідною стала ідея полілінійності соціокультурного розвитку. Поняття «цивілізація» використовується, по-перше, як стадія соціокультурного розвитку за первісністю (таке трактування пов’язано з А. Фергюссоном), по-друге, як історично-конкретний стан суспільства (автономна соціокультурна система), що характеризується особливим способом праці, певною суспільною виробничою технологією, відповідною матеріальною та духовною культурою. Видатні філософи та історики П.Т. де Шарден, А. Дж. Тойнбі, К. Ясперс поділяли історію людства на первісну або передісторію, що розмежовується на два періоди неолітичною революцією; історію окремих локальних і регіональних цивілізації; світову історію або сучасну добу загальнолюдської інтеграції на основі науково-технічних досягнень, промисловості та транспортно-комунікаційних заходів, яка починається від великих географічних відкриттів і утверджується протягом промислового перевороту XIX ст. Принципово новою була концепція «осьового часу» К. Ясперса. Вчений характеризував «осьовий час» у хронологічних межах 800–200 рр. до н. е. як певну стадію в духовному розвитку людства, загальнолюдську добу розуму і особистості, коли паралельно, незалежно один від одного в п’яти світових центрах цивілізаційного розвитку ― грецькому, іудейському, іранському, індійському та китайському ― виникли релігійно-філософські течії (антична, іудаїзм, зороастризм, буддизм, веданта, даосизм), які усвідомлювали конкретну особу як суб’єкта культурно-історичного процесу, яка почала протиставляти себе соціальній реальності та державній владі.

Модерністська парадигма аналізу суспільного розвитку (С. Блек, Д. Лернер, Ш. Ейзенштадт, С. Хантінгтон) поширилася у другій половині XX ст. Вона досліджує процес переходу від традиційного аграрно-ремісничого до сучасного (модерного) суспільства. Виокремилася як складова школа розвитку або девелопменталізму, орієнтована на вивчення економічних аспектів модернізації.

У кінці XX – на початку XXI ст. лінійна перспектива історичного процесу знайшла своє продовження в глобалістичних концепціях теорії прогресу.

Формаційна періодизація, сформована німецьким вченим К. Марксом у 40-х рр. XIX ст. і переглянута в 1850-х рр., трактувала світовий економічний розвиток як процес виникнення, розвитку та послідовної зміни таких стадій-формацій: первісної, докапіталістичної з азійським, античним, германським способами виробництва, капіталістичної з мануфактурним і індустріальним періодами та комуністичної. Базисною основою переходу від однієї формації до іншої К. Маркс вважав рівень розвитку способу виробництва ― історично конкретної єдності продуктивних сил і виробничих відносин, відносно яких держава, релігія, філософія, право, мораль тощо виступають як похідне, надбудовне. Марксизм характеризував економіку через відносини власності та статус праці, що еволюціонувала від рабської до селянської та найманої. Російський вчений і політик В. Ленін, який продовжив розвиток марксистського вчення, підкреслював закономірність і послідовність розвитку всіх суспільств через класову боротьбу від рабовласництва та феодалізму, який ототожнював з кріпосництвом, до капіталізму і соціалізму як першої фази комунізму. В радянський період у 1930 – 1980-х рр. формаційна періодизація набула форми п’ятичленної, згідно якої послідовними соціально-економічними формаціями розвитку людства є первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та соціалізм як перша фаза комуністичної. Доповнена визнанням різних темпів суспільного розвитку, вона була базовою парадигмою марксистсько-ленінського розуміння історичного процесу. Основними формаційними ознаками були ступінь розвитку продуктивних сил або економічного базису, що визначає надбудовні політичні, соціальні, духовні процеси, класова боротьба як рушійна сила розвитку, еволюція приватновласницьких відносин, що зумовлюють соціально-економічну нерівність та експлуатацію людини людиною.

Сучасна російська історико-філософська наука переосмислює концепцію історичного прогресу К. Маркса. Російський вчений В. Іноземцев заперечує використання ним поняття «суспільно-економічна формація», наголошує, що історичний розвиток розглядався як послідовність таких формацій, як доекономічної (первісної або архаїчної), економічної в діалектичній єдності азійського, античного, германського і капіталістичного способів виробництва, причому капіталізм є останньою фазою економічної формації, та постекономічної або комуністичної формації.[8]

У 70 – 80-х рр. XX ст. науковці колишнього СРСР (Л. С. Васильєв, В. Ф. Генінг, І. М. Дяконов, В. П. Ілюшечкін, М. Ю. Кобіщанов, Л. Куббель, Г. О. Мелікішвілі, Г. С. Померанець, А. І. Першиць, В. В. Струве, А. М. Хазанов) під впливом західних концепцій і на основі власних досліджень почали відмовлятися від традиційної для радянської науки п’ятичленної формаційної системи, опрацьовувати нові підходи щодо стадійності та полінійності історичного процесу[9]. Їх погляди характеризує:

· по-перше, використання технологічно-технічного критерію для поділу історії на первісність, стадію докапіталістичних станово-класових суспільств, капіталістичне класове суспільство та комунізм;

· по-друге, визнання рабовласництва і феодалізму як явищ, притаманних лише європейським суспільствам, відмова від визнання їх окремими формаціями, а також від штучних понять «давнина» і «середньовіччя». Останні традиційно співвідносилися з рабовласницькою та феодальною формаціями і не мають за межами Європи ніякого історичного змісту. Поняття «феодальна економіка» та «рабовласницьке економіка» зберігаються;

· по-третє, визнання ідеї «осьового часу» К. Ясперса філософською революцією, а власне осьового часу трансформаційною стадією в історії доіндустріальної цивілізації;

· по-четверте, приділення значної уваги проблемі полілінійності, зокрема відмінностям суспільств західного і східного цивілізаційного розвитку; визначення різних типів цивілізацій. Аналіз східного і західного типів розвитку людства як базових моделей;

· по-п’яте, виділення в історії первісного суспільства таких епох як кровноспорідненої общини, родового і племінного ладу;

· по-шосте, обґрунтування невідповідності історичним реаліям положення формаційної парадигми щодо переходу від первісності до цивілізації та держави через утвердження приватної власності та експлуатації людини людиною. Опрацьовуючи концепцію переходу від первісності до цивілізації, радянські вчені у 1970-х рр. відкрили феномен «влади-власностів», згідно якого основою формування експлуататорського суспільства був процес монополізації знаттю державних посад і присвоєння нею суспільного додаткового продукту в межах підвладного колективу. В умовах пізньої первісності племінна верхівка монополізує владу і формує ранньополітичні структури, які виконують функції управління та організації економічного життя, відчужують ренту-податок у населення країни і контролюють суспільні ресурси через редистрибутивну (перерозподільчу) систему. В умовах ранніх цивілізацій держава, уособленням якої є особа вождя (князя, короля, царя), продовжує використовувати редистибутивну систему, яка є основою східного «азійського» або державницького способу виробництва, що не здатний самостійно продукувати приватну власність і капіталізм. Принципово відмінний тип суспільства, так званий західний, побудований на приватній власності, сформувався в античних суспільствах, де були закладені підвалини європейського шляху розвитку, що привів до капіталізму;

· по-сьоме, розроблення концепції ранньокласового та станово-класового суспільств. Ранньокласове суспільство аналізували як першу стадію доіндустріальної цивілізації, в системі якої відсутня приватна власність на землю, розподіл, обмін і споживання відбуваються на основі редистрибуції, характерна влада-власність соціальноприродні та трудові ресурси. Станово-класове суспільство ― друга стадія доіндустріальної цивілізації, її характеризують розвиток особистісної самосвідомості людини, приватновласницьких відносин, індивідуальної трудової діяльності, товарно-грошових відносин як економічного укладу, поступова трансформація редистрибутивної системи у податковий апарат, поглиблення соціальної та економічної диференціації, різні форми експлуатації в рамках домогосподарств.

Циклічна схема періодизації історичного часу не має широкого поширення. Античні та давньокитайські мислителі циклічність людського життя розглядали як аспект космічного життя. В XIX–XX ст. увага дослідників концентрувалася на циклічному розвитку окремих культур або цивілізацій. Обґрунтовувалося ідея, що суспільство рухається по замкнутому колу, регулярно повертаючись до вихідного стану. Кожна цивілізація проходить етапи зародження, зростання, розквіту, занепаду і загибелі. Цивілізації існують відокремлено і не взаємодіють одна з одною. Концепції цивілізаційно-дискретного [10] історичного розвитку не дають цілісної картини соціокультурного розвитку людства, заперечують єдність всесвітньо-історичного процесу.

Суперечливим залишається питання віку економіки. Основними є три точки зору: первісне суспільство було доекономічним періодом розвитку людства, передісторією розвитку економіки, отже, історія економіки почалася із становленням ранніх цивілізації, створенням додаткового продукту, товару і ринкових відносин; становлення економічного суспільства збігається з віком людини сучасного типу; економіка сформувалася в процесі неолітичної революції. Сучасна західна економічна наука розглядає історію економіки як виникнення і розвиток лише ринкової економіки, починаючи з XVI ст.

Упродовж другої половини XX ст. – на початку XXI ст. утвердилося розуміння, що лише конструктивне поєднання стадіально-лінійної, поліваріантної та цівілізаційно-дискретної концепцій дозволить створити цілісну теорію історичного руху суспільства, формування сучасної глобальної макроцівілізаційної системи. Вчені відмовилися від розуміння розвитку економіки як базисної, рушійної сили всесвітньої історії, від спроб періодизації історії у відповідності з будь-яким одним критерієм. Економіка як сфера суспільного життя розглядається з точки зору системно-синергетичного підходу. Існує стійка взаємозалежність між економічною, політичною, соціальною і духовною сферами суспільного життя. Зміни в одній із складових зумовлюють зміни в інших, що знову викликає зміни в тій, де відбувався начальний імпульс. Періодизацію суспільного життя як цілісної системи та кожної складової як субсистеми необхідно будувати на основі не одного, а сукупності критеріїв.

А. Тойнбі (1889–1975) вперше поєднав стадійний і цивілізаційний підходи при вивченні історії людства, створив загальну схему і типологію розвитку людства. Він писав, що кожна цивілізація є унікальною самодостатньою соціокультурною системою, що має власні просторові та часові координати. Розробив концепцію їх стадіального розвитку (виникнення, зростання, надлом, занепад і розпад) і реалізації творчих сил окремих осіб. Наголошував, що цивілізації взаємодіють між собою. Історію слід розглядати як цілісний процес в єдності цивілізаційних, стадіальних і полілінійних принципів. При аналізі доіндустріального суспільства він визначив перші локальні цивілізації, на основі яких сформувалися вторинні дочірні регіональні цивілізації, які створюють могутні імперії та світові релігії (антична, індійська, китайська), за ними виникли цивілізації третьої генерації або дочірні другої генерації (мусульманська, східнохристиянська, західнохристиянська) середньовічної доби. Він вважав, що цивілізація, а не національні держави є автономною системою історичного руху. Головна визначальна риса цивілізації ― релігія, головний рушій ― еліта суспільства, видатні особи, життя яких є виявом волі Бога.

Українські економісти-теоретики А. Чухно, А. Філіпенко, А. Гальчинський, І. Лукінов, Ю. Павленко використовуючи цивілізаційну парадигму в періодизації історії економіки, вважають, що горизонтальний аспект цивілізаційного розвитку характеризують локальні цивілізації окремих країн і народів, що були в історично визначені часи. Вертикальний аспект розвитку світової цивілізації відображає історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від однієї стадії зрілості до іншої. Як основний використовується критерій техніко-технологічного детермінізму. На їх думку, завершення неолітичної революції (межа IV–III тис. до н. е.) започаткувало аграрну цивілізацію[11]; перша науково-технічна революція (промисловий переворот) останньої третини XVIII ст. – середини XIX ст. утвердила індустріальну цивілізацію, в межах якої під впливом сучасної науково-технічної та технологічної революції кінця 70-х – початку 80-х рр. XX ст. відбувається становлення постіндустріальної цивілізації. Економічна криза 1873–1875 рр. і початок Другої науково-технічної революції (НТР) кінця XIX ст. – початку XX ст. завершили епоху так званої економіки вільної конкуренції та започаткували індустріальну ринкову регульовану економіку. Світові економічні кризи 1974–1975 рр. і 1980–1982 рр., сучасна науково-технічна і технологічна революція (СНТТР) кваліфікуються як початок вступу людства у нову постіндустріальну цивілізацію.[12]

Періодизацію, що узагальнює найновіші світові та вітчизняні дослідження соціокультурного розвитку людства, запропонував Ю.В. Павленко. Він ввів поняття «цивілізаційний процес», що охоплює історію людства від неолітичної революції та пізньопервісної доби до сучасності. Всесвітньо-історичний процес поділяє на три епохи: привласнюючу, відтворюючу та інформаційну. Згідно синергетичної парадигми визначив основний критерій ― точки біфуркації (вузлові моменти історичного розвитку), коли відбувалися взаємопов’язані трансформації економічної, політичної, соціальні, культурні сфер життєдіяльності людей. Основні положення запропонованої періодизації такі.

1. Привласнююче суспільство (рання первісність). Вузлова точка ― виникнення відтворюючого господарства.

II. Відтворююче господарство (пізня первісність і час цивілізації, разом цивілізаційний процес).

1. Ступінь становлення основ цивілізації (у традиційній термінології пізня первісність): а) стадія родового ладу, вузлова точка ― становлення племінних органів влади і управління (структур чифдома-вождівств); б) стадія племінного ладу (чифдомів-вождівств), вузлова точка ― виникнення раннєцивілізаційних систем.

2. Ступінь розвитку та інтеграція окремих цивілізацій, власне цивілізаційна історія: а) стадія ранніх (локальних) цивілізацій, ранньокласових суспільств (починаючи з Єгипетської та Шумеро-Аккадської). Вузлова точка ― «осьовий час», перехід від локальних до регіональних цивілізацій; б) стадія зрілих, традиційних (регіональних) цивілізацій та цивілізаційних ойкумен (станово-класові суспільства). Це регіональні цивілізації другої генерації (Антична, Індійська, Китайська тощо) та третьої генерації в умовах середньовіччя (Мусульманська, Західнохристиянська, Східнохристиянська тощо).

3. Ступінь розвитку індустріальних суспільств, формування постіндустріального (інформаційного) суспільства. Це історія Новоєвропейсько-Північноатлантичної цивілізації. Вузлова точка ― виникнення глобальної інформаційної цивілізації.

III. Інформаційне суспільство.

Історію економічної думки традиційно в українській науці поділяють на такі періоди:

Ø донауковий (докласичний), зміст якого визначають економічні ідеї мислителів стародавнього світу та середньовіччя, коли економічна думка не сформувалася як самостійна галузь людського знання. Підсумком цього періоду стало панування меркантилізму як першої спроби систематизації економічних поглядів;

Ø класичний етап, який хронологічно охоплює кінець XVII–XIX ст., коли економічна наука виокремилася як самостійна під назвою політична економія (political economia), сформувалася класична політична економія як перша наукова школа;

Ø неокласичний етап з кінця XIX ст. − середина XX ст. Економічна наука розвивається як «економікс» (еconomics), предметом якого стало дослідження проблеми ефективності використання обмежених ресурсів в умовах зростаючих людських потреб. Провідними напрямами економічної думки були неокласичний, кейнсіанський, інституціональний;

Ø посткласичний період. Сучасний період розвитку економічної думки, характерною ознакою якої є плюралізм і конкурентність, багатоваріантність економічних теорій і методів дослідження. Авторитетні економісти вважають терміни «політекономія» і «економікс» синонімічними назвами однієї економічної теоретичної науки.

Видатний економіст Й.А. Шумпетер розробив модель періодизації економічної науки на основі класичної ситуації ― історичного часового стану в економічній науці, коли в результаті дискусії відбувається консолідація нових ідей і робіт. Він виокремив першу класичну ситуацію у другій половині XVIII ст., пов’язану з вченням А. Сміта та утвердженням економічної науки як самостійної; другу класичну ситуацію між 1790 р. і кінцем 1860-х рр., підсумком її є праці Дж. С. Міля; третю класичну ситуації з 1870 р., яка пов’язана з науковою революцією, змістом якої є розвиток теорії граничної корисності[13].

У підручнику «Основи економічної теорії», написаному провідними українськими економістами, класична ситуація визначається як методологічний ключ до адекватного розкриття розвитку економічної теорії, поворотні віхи і переломні моменти в розвитку західної економічної теорії ринкового господарювання. Характеризуються такі класичні ситуації: перша ― друга половина XVIII ст. – XIX ст., знаками якої є утвердження та криза класичної школи економічної теорії; друга ― 70–90-ті рр. XIX ст. − 30-ті рр. XX ст., що визначається як неокласичний етап; 30–60-ті рр. XX ст. ― третя, пов’язана з кейнсіанською революцією та пануванням кейнсіансько-некласичного синтезу; четверта ― з кінця XX ст., мейнстримом (основною течією економічної теорії) якої є неокласична теорія.[14]

Сучасна наука для визначення стадій розвитку економічної теорії використовує питання методологічних основ мейнстриму (mainstream). У cтародавніх та середньовічних суспільствах до мейнстриму економічної думки відносилися праці, які розглядали економічні проблеми з нормативної точки зору, були складовою етики. У хронологічних рамках індустріальної цивілізації та індустріальної парадигми економічної теорії методологічні основи мейнстріму та його форми змінювалися. У XVIII–XIX ст. від фізіократів до Дж.С. Міля економіка трактувалася як наука про матеріальну сферу господарства, виробництво багатства суспільства як джерела задоволення суспільних потреб, визначалася спеціальним терміном «політична економія». Праці представників німецької історичної школи розглядалися як «гетеродоксія» (неортодоксальні, «єретичні»). Із останньої третини XIX ст. від маржинальної революції методологічною основою мейнстриму стала неокласична економічна теорія ― економікс. Економічна теорія перетворилася на науку про раціональну оптимальну поведінку людини у сфері господарства в умовах обмежених ресурсів з метою досягнення своїх цілей, використовує в економічному аналізі математичне моделювання. У середині XX ст. виникло таке явище як економічний імперіалізм, під яким розуміють дослідження економічною наукою негосподарських сфер суспільного життя з точки зору оптимізації поведінки людини.

В умовах переходу на нову постіндустріальну стадію цівілізаційного розвитку актуалізувалося питання значущості сучасної економічної теорії. Існуючі концепції охоплюють наступні положення:

· мейнстримом сучасної економічної теорії залишається економікс, усі його напрями, а також неокейнсіанство, неоінституціоналізм і новий інституціоналізм. У всіх моделях мейнстриму економічні функції на мікро і- макрорівнях виводяться з оптимізуючого (раціонального) вибору окремих суб’єктів і рівноважного стану економіки;

· існує криза економічної теорії (невідповідність існуючих знань умовам розвитку нової економіки, коли інформац