Революційно-демократична течія економічної думки в Україні – Кирило-Мифодіївське товариство

Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Загострення кризи кріпосницької системи, зростання селянських за­ворушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.

Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної ду­мки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та револю­ційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилеж­них класів — поміщиків та селян.

Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство» (1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об'єднання слов'янських наро­дів на демократичній основі. Ідея скасування кріпацтва і встановлення рівності станів була головною у програмі товариства. Проте щодо шляхів досягнення цього кириломефодіївці не були одностай­ні. У товаристві утворилося два напрями: революційно-демократич­ний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та інші).

Представники революційно-демократичного напряму були при­хильниками революційної ліквідації самодержавства і кріпацтва. Вони закликали всіх членів товариства до активних дій, спрямова­них на підготовку народного повстання і на повторення 1825 року, але в ширшому масштабі і з участю народу.

 

Значна частина членів товариства, яка стояла на ліберальних по­зиціях, заперечувала революційну боротьбу і виступала за еволю­ційний шлях розвитку. Основним засобом скасування кріпацтва вони вважали освіту народу в релігійно-християнському дусі і пере­конання поміщиків у необхідності проведення реформ.

А. О. Скальковський (1808—1898) — народився в м. Житомирі в родині дрібнопомісного дворянина. Після закінчення юридичного факультету Московського університету (1827) працював в Одесі при канцелярії генерал-губернатора. З 1841 p. очолював статистичний комітет. У численних працях А. Скальковського (276 назв) висвіт­люються різні сторони життя Новоросії: історія, етнографія, геогра­фія, статистика, економіка.

Найвідомішою його економічною працею є «Досвід статистич­ного опису Новоросійського краю» (1850—1853). Дослідження міс­тить величезний матеріал щодо процесів економічного розвитку півдня України, який свідчить про кризу феодально-кріпосницької системи і розвиток капіталістичних відносин.

Висвітлюючи різні сторони економічного розвитку південної України, А. Скальковський намагався обгрунтувати й виправдати принципи економічної політики вищої адміністрації Новоросії та окреслити деякі напрями її дальшого розвитку. Річ у тім, що на про­тивагу протекціонізму царського уряду, новоросійські власті стояли на позиціях фритредерства. Така політика відповідала інтересам ве­ликих землевласників півдня України, які переходили до капіталіс­тичних форм господарювання і були заінтересовані в максимально­му збільшенні експорту. Крім того, на Півдні не було галузей промисловості, які б потребували митного захисту.

Основне завдання економічної політики А. Скальковський вба­чав у сприянні всебічному розвитку продуктивних сил, що служило б перетворенню Новоросії на «житницю Європи». Вирішення цієї проблеми, підкреслював він, було безпосередньо зв'язане зі зрос­танням товарності сільського господарства. Саме з цих позицій він і аналізує аграрні питання.

А. Скальковський не виступав з прямим засудженням кріпацтва і, водночас, не був запеклим противником його ліквідації. У ви­рішенні аграрного питання він виступає як захисник великого поміщицького землеволодіння. Основною проблемою, що непо­коїла поміщиків Півдня, було забезпечення поміщицького госпо­дарства робочою силою. Саме під цим кутом зору поміщики Півдня розглядали питання скасування кріпацтва, наділення селян зем­лею тощо.

А. Скальковський виступає за наділення землею як селян-кріпаків, так і селян-переселенців. Він пропонує виділити селянам досить щедрий наділ (10—15 десятин), щоб «прив'язати» їх до Новоросії й забезпечити робочою силою поміщицькі господарства. За цю землю селяни мали довічно платити поміщикові (або відробля­ти). Отже, за А. Скальковським, селяни не могли стати власниками землі і фактично залишалися залежними від поміщиків. Відтак його аграрна програма обмежувалася збереженням напівкріпосницьких порядків.

Прогресивний характер мали пропозиції А. Скальковського щодо розвитку промисловості, шляхів сполучення, широкого осво­єння природних ресурсів краю. Проте у вирішенні цих проблем він також виступає як захисник інтересів великих землевласників, заін­тересованих у розвитку шляхів сполучення, внутрішньої і зовніш­ньої торгівлі.

Д. П. Журавський (1810—1856) — видатний учений, економіст, статистик, наукова діяльність якого припадає на 40—50-ті pp. XIX ст. З 1851 p. він — учений секретар і редактор статистичного відділу «Комісії для обстеження Київської учбової округи» при Київському університеті. Його перу належить ціла низка глибоких наукових до­сліджень. Найбільш значна його праця — тритомний «Статистич­ний опис Київської губернії», яку М. Чернишевський назвав «одним з найбільш дорогоцінних надбань» російської науки XIX ст.

У цьому описі Д. Журавський дав глибокий і всебічний аналіз феодально-кріпосницької системи. Він аналізує основні ланки сіль­ськогосподарського виробництва: поміщицьке й селянське госпо­дарства. Досліджуючи поміщицьке господарство, Д. Журавський робить висновок про його неефективність, зростання заборгованос­ті, занепад. Прибутковими були лише господарства, які поєднували сільськогосподарське виробництво з підприємництвом, застосовую­чи суто капіталістичні форми господарювання. Але це було під силу лише небагатьом.

Отже, Д. Журавський виступав за збереження великого поміщи­цького господарства, але з умовою його повільного перетворення на капіталістичне. Він є прихильником розвитку капіталістичних від­носин і присвячує свої дослідження розвитку промисловості, товар­но-грошових відносин, зростанню внутрішнього ринку, зовнішньої торгівлі, тобто тих процесів, що свідчили про розвиток капіталісти­чних відносин у країні. Д. Журавського можна назвати ідеологом буржуазії, що народжувалась, і поміщиків, які пристосовувались до нових умов господарювання.

Д. М. Струков — ліберальний економіст, інспектор сільського господарства півдня Росії. У працях 50—б0-х pp. («Досвід викла­дення найголовніших умов успішного сільського господарства», «Про поземельне володіння і користування», «Зауваження на статтю п. Русинова» та ін.) Д. Струков намагається з'ясувати умови успіш­ного функціонування сільського господарства, перспективи його розвитку. Однак ці умови він не зв'язував із поліпшенням техніки, агротехніки тощо. Запоруку успішного розвитку сільського госпо­дарства він вбачає у вільній праці й забезпеченій власності, тобто в заміні феодальних відносин капіталістичними.

Критикуючи феодальні аграрні відносини, Д. Струков розумів, що дальший розвиток сільського господарства не може відбуватися на базі поміщицького господарства. Він скептично ставився до мо­жливостей дворян розвивати сільськогосподарське виробництво, підкреслював їхню непрактичність, безвідповідальність та й брак капіталів. Для переходу до нової системи, писав Д. Струков, необ­хідним є «інший порядок, для якого потрібні капітали й уміння»', чого нема в поміщицькому господарстві.

Критикуючи поміщицьке землеволодіння, Д. Струков не закли­кає до його ліквідації, а пропонує реорганізацію — продаж частини поміщицьких земель або передачу землі в довгострокову оренду і створення господарств типу фермерських. Д. Струков посилається на досвід організації сільського господарства в Новоросійському краї, де господарства колоністів і десятинників, що наближались за формою до капіталістичних ферм, досягли за короткий строк знач­них успіхів. Саме на півдні України, стверджував він, перехід до но­вих форм господарювання буде нескладним, оскільки тут ще до ска­сування кріпацтва застосовувалась вільнонаймана праця.

Не відкидав Д. Струков можливості перебудови аграрних відносин і на базі селянського господарства, яке вважав здатним нагромаджу­вати капітал, що категорично заперечували дворянські ліберали. Про­позиція щодо обмеження поміщицького землеволодіння, визнання вільного селянського господарства одним із факторів перебудови аграрних відносин, зовсім не означає, що Д. Струков був прихильни­ком дрібного виробництва. Як буржуазний ідеолог він виступає проти монополії поміщицького землеволодіння і вважає можливим і раціо­нальним існування різних за розмірами господарств. Посилаючись на досвід Заходу, він підкреслював, що там існують ферми з різною кількістю землі. Д. Струков доводив, що саме масштаб господарств має визначати розмір землеволодіння, а не навпаки.

Виходячи з необхідності перебудови всієї системи «земельних розпорядків» у Росії, Д. Струков виступає і проти общинного земле­володіння. У звільненні селян від опіки общин він бачить одну з обов'язкових умов розвитку самостійного селянського господарства.

101. Ліберально -буржуазний рух економічної думки в Україні. Драгоманов

Український ліберально-буржуазний рух як суспільна течія сформувався після реформи 1861 p. Він був породжений тими самими суспільно-економічними умовами, що й ліберально-буржуазний рух у Росії, тому за своєю суттю не відрізнявся від нього. Проте напівколоніальне становище України у складі Російської імперії зумовило деякі специфічні риси, властиві цьому рухові. Зростаюча економічна могутність української буржуазії і національні обмеження з боку царизму й російських панівних класів робили її опозиційною до самодержавства.

Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інтелігенцією, яка гуртується у так званих громадах—своєрідній організаційній формі руху. Громади виникають у 60-х р. у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах України.

Спочатку громади охоплювали широкі кола як ліберальної, так і демократичної інтелігенції. У 70-х pp., із посиленням революційного народницького руху в країні, значна частина революційне налаштованої молоді, яка групувалась у громадах, включилась у революційну боротьбу народників. Київська громада розкололась на «Стару громаду» і «Молоду громаду»..

Діяльність громад мала, головне, культурницький характер. Основна увага зверталась на вивчення сучасного й минулого України, на її етнографію, видання літератури українською мовою, організацію недільних шкіл тощо.

Отже, громадівський рух в Україні створював свого роду національний грунт, на якому розвивалася ліберальна суспільно-економічна думка.

М. Драгоманов посідав визначне місце в громадсько-політичному та науковому житті України. Він був активним учасником і одним із фундаторів «Старої громади», брав активну участь в організації «недільних шкіл». У своїх наукових працях, які друкувалися багатьма європейськими мовами, М. Драгоманов опрацьовує питання історії, літератури, філософії, релігії, фольклору. У численних публіцистичних творах він викриває антинародну суть самодержавства, характеризуючи його як перешкоду на шляху прогресивного суспільного розвитку. Він закликає до об'єднання всіх народів Росії в боротьбі проти самодержавства. М. Драгоманов — прихильник об'єднання всіх слов'янських народів на демократичних засадах.

Величезні заслуги М. Драгоманова в розвитку української національної ідеї. Він палкий прихильник возз'єднання українських земель, розвитку національної культури, виступає проти насильницької русифікації, за право українського народу користуватись рідною мовою.

Водночас М. Драгоманов гостро засуджував реакційні консервативні напрямки в українському суспільному русі, з обуренням виступав проти аполітичності українофілів, доводячи цілковиту абсурдність їхніх намагань відокремити культуру від політики. На відміну від більшості громадівців, він не ігнорував соціальних проблем у національних рухах, підкреслював, що саме соціальними ідеями вимірюється сила різних «національних напрямів».

102. Вплив на економічну думку в Україні наукової діяльності- Зібера, Подолинського, Тугана-Барановського, Слуцького

Особливе місце з-поміж представників класичної політичної економії в Україні належить професору Київського університету М. Зіберу. Він був прихильником трудової теорії вартості і популяризатором економічного вчення Маркса. У магістерській дисертації «Теорія цінності й капіталу Рікардо у зв'язку з пізнішими доповненнями та роз'ясненнями» він розглядає теорію Маркса як дальший розвиток учення Сміта й Рікардо. 1876—1878 pp. в журналах «Знание» і «Слово» Зібер публікує низку статей під назвою «Економічна теорія Маркса», викладаючи зміст першого тому «Капіталу».

Тоді ж він пише критичні статті, спрямовані проти Ю. Жуковського та Б. Чичеріна, які піддавали критиці засадничі принципи економічного вчення К. Маркса, особливо його теорію додаткової вартості. Полемізуючи із Ю. Жуковським та Б. Чичеріним, Зібер не лише прагне спростувати аргументацію її критиків, а й викладає й роз'яснює суть цієї теорії. Він детально аналізує теорію грошей Маркса, його вчення про двоїстий характер праці, категорії капіталу, прибутку та ін.

Велике значення мали праці М. Зібера, що заперечували улюблений постулат народників щодо особливого шляху економічного розвитку Росії. Він наголошував, що економічний розвиток країни відбувається за об'єктивними економічними законами і неминуче призведе до капіталізму.

Сприйняття ідей класичної школи політичної економії з її трудовою теорією вартості було характерним не лише для економістів України, а й Росії в цілому. Саме через це багато хто з них прихильно ставився до марксистської економічної теорії, розглядаючи її як розвиток класичної теорії.

С. А. Подолинський (1850—1891) — видатний український учений, громадський діяч. Лікар за освітою, він написав низку праць з питань економіки. У середині 70-х pp. XIX ст. він спільно з О. Терлецьким організує у Відні видання соціалістичної літератури українською мовою, літератури, яка широко використовувалась народниками. Було, зокрема, видано праці С. Подолинського «Парова машина», «Про бідність» та інші. У цих брошурах він намагався викласти в популярній формі теорію додаткової вартості К.Маркса. 1880 р. було опубліковано його працю «Ремесла і фабрики на Україні», що стала першою спробою застосування економічного вчення К. Маркса до конкретної економічної дійсності України.

Але найвидатнішою його працею, що зробила справжній прорив у світовій науці, стала стаття «Праця людини і її відношення до розподілу енергії», опублікована в журналі «Слово» у 1880 p., а також у багатьох зарубіжних виданнях. У цій статті Подолинський уперше у світовій науці розробив енергетичну теорію органічного життя. Критично розглянувши тогочасні енергетичні теорії, він аналізує розподіл енергії у всесвіті та роль праці у її збереженні й нагромадженні, даючи нове природничо-наукове визначення праці, що збільшує енергетичний бюджет людства.

Результати свого дослідження Подолинський сформулював у десяти тезах-висновках. Передовсім учений наголошує на тому, що загальна кількість енергії, яка нагромаджена на землі і є в розпорядженні людства, поступово збільшується за рахунок праці. Він уперше у світовій науці висловив гіпотезу про можливість безпосереднього синтезу продуктів харчування з неорганічних елементів.

М. І. Туган-Барановський (1865—1919) — учений зі світовим ім'ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Він закінчив 1889 р. фізико-математичний і екстерном — юридичний факультет Харківського університету. Під впливом прогресивної професури він сприймає ідеї класичної школи, захоплюється марксизмом, але згодом виступає з критикою трудової теорії вартості, додаткової вартості. Він критикує Маркса за економічний детермінізм, за ігнорування психології людей, їхньої моралі. Критично оцінюючи концепції економічних шкіл Заходу, зокрема історичної, австрійської, він намагався переорієнтувати політекономію в Росії і в Україні на позиції суб'єктивно-психологічної школи та неокласиків. У праці «Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності» (1890 р.) він провів порівняльний аналіз класичної та австрійської шкіл і заявив про можливість їх синтезу).

Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвестиційної теорії циклів. Ця теорія справила величезний вплив на розвиток політичної економії. На його праці численні західноєвропейські та американські економісти не тільки посилаються й досі, а й плідно розвивають його ідеї. Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок Туган-Барановського в розроблення таких проблем, як теорія розподілу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін.

Найвидат-нішим економістом-математиком, який справив величезний вплив на розвиток сучасних економіко-математичних досліджень, був Є. Слуцький (1880—1948), котрий у 1913—1926 pp. викладав у Київському комерційному інституті (нині КНЕУ). Він написав низку праць у галузі математичних і математико-статистичних досліджень. 1915 р. Слуцький опублікував в італійському журналі статтю «До теорії збалансованого бюджету споживача», яку лише в 1963 р. було передруковано в Москві. У цій статті вчений показав зв'язок між функцією корисності і рухом цін і грошових доходів населення.

Цю працю вважають початком економіко-математичних досліджень проблем попиту і взаємозв'язку між функцією попиту, рухом цін та доходів. Слуцький уперше у світовій літературі поставив питання про необхідність формування особливої науки — праксеології, яка б розробляла принципи раціональної поведінки людей за різних умов. Ідеї Слуцького з дещо модернізованим математичним апаратом широко використано в працях зарубіжних економістів Р. Аллена, Дж. Хікса, К. Ерроу, Ж. Дебре та ін.

Пісумовуючи короткий огляд розвитку політичної економії в Україні, треба ще раз наголосити на його певних особливостях, зокрема на тому, що українські економісти не тільки запозичували економічні ідеї західних економістів і розвивали їх з урахуванням соціально-економічних особливостей розвитку України, а й зробили вагомий внесок у розвиток світової економічної думки.

103. Визначіть економічні та політичні протиріччя між провідними країнами світу, що призвели до Першої світової війни

Наростання політичної кризи у світі, загострення капіталістичних протиріч наприкінці 19 ст. і особливо на початку 20 ст., призвели до створення в Європі двох ворожих воєнно-політичних союзів: Антанти, що об"єднувала Англію, Францію, Росію та "Троїстого союзу", до складу якого входили Німеччина, Австро-Угорщина та Італія. Вони й зіткнулись у першій світовій війні.

На початку 20 ст. ситуація на Балканах стала вкрай напруженою. Балканські народи вели боротьбу за визволення з-під османського гніту. Їх підтримували держави Антанти, сподіваючись використати у боротьбі проти австро-німецького блоку.

Влітку 1914 р. протиріччя між двома воєнно-політичними блоками європейських держав - Троїстим союзом і Антантою загострилися до краю. "Пороховою бочкою Європи" став Балканський півострів. За підтримки Німеччини Австро-Угорщина почала відкрито готуватися до війни проти Сербії.

Поблизу сербського кордону австрійські війська проводили маневри. Наслідник австрійського престолу, войовничий Франц Фердінанд прибув з візитом до столиці Боснії Сараєво.

Франц Фердінанд був крайнім мілітаристом, керівником "воєнної партії" в Австрії, одним з головних підпалювачів війни. За три тижні до своєї загибелі він приймав у своїй літній резиденції Конопиште німецького імператора Вільгельма ІІ. Там вони домовлялись про плани війни.

Патріотичні кола Сербії розцінили приїзд принца до Сараєво як виклик. 28 червня 1914 року Франц Фердінанд був убитий членом сербської націоналістичної організації "Млада Босна" Г.Принципом. Заручившись підтримкою Берліна, Відень пред"явив 23 липня Сербії ультиматум. Союзниця Сербії Росія спробувала владнати конфлікт мирним шляхом, запропонувавши проект дипломатичного демаршу країн Антанти. Однак союзники відмовились, а президент Франції Р.Пуанкаре наполягав на проведенні "твердої" політики щодо австро-німецького блоку. Незважаючи на те, що Сербія погодилася майже з усіма вимогами ультиматуму, 28 липня Австро-Угорщина оголосила їй війну.

Першого серпня Німеччина оголосила війну Росії і відповідно до свого стратегічного плану концентрувала війська на західних кордонах. Росія почала загальну мобілізацію. 3 серпня Німеччина оголосила війну Франції, а перед Бельгією висунула вимогу пропустити свої війська через її територію. З вимогою поважати нейтралітет Бельгії виступила Англія. Порушення нейтралітету Бельгії стало приводом для оголошення Англією 4 серпня війни Німеччині. Так почалася перша світова війна.

104. Охарактеризуйте особливості зовнішньо-економічних зв'язків в умовах завершення формування сучасного світового господарства у кінціХІХ- на початку ХХ ст.

Утвердження індустріального суспільства завершило формування на зламі XIX — XX ст. світового господарства як сукупності національних господарств, зв'язки між якими здійснювалися за допомогою зовнішньоекономічних відносин. Передумовами формування світового господарства був розвиток машинної індустрії та міжнародних засобів зв'язку, транспорту; міжнародний поділ праці призвів до наявності економічно розвинутих країн і країн з відсталою економікою; розвиток міжнародної торгівлі та утворення світового ринку.

Важливим чинником, що позначився на формуванні світового господарства, було утворення колоніальних імперій. Наприкінці XIX ст. Англія і Франція стали величезними колоніальними державами. Площа колоніальних володінь Англії 1899 р. дорівнювала 9,3 млн. кв. миль, населення Британської імперії - 309 млн. чоловік, відповідно у Франції — 9,7 млн. кв. миль і 56,4 млн. чоловік. Німеччина, Японія, США лише із середини 80-х років XIX ст. стали на шлях колоніальних загарбань.

Результатом міжнародного поділу праці стало формування світового ринку товарів, кредитів, валюти, послуг та ін. Невпинно зростали обсяги міжнародної торгівлі, в яку були втягнуті практично всі незалежні та колоніальні країни.

У роки промислового перевороту та індустріалізації світовий товарообмін перевищував темпи зростання виробництва. Провідну роль у світовій торгівлі відігравала Англія. Це пояснювалося наявністю у неї значної кількості товарної маси внаслідок промислового перевороту, що почався раніше, ніж в інших країнах; наявністю колоніальних володінь; індустріалізацією в Європі й США, низькою вартістю товарів, великим торговим флотом.

З 1896 р. почався перелом у світовій торгівлі. Ціни систематично зростали внаслідок монополізації виробництва і розробки золотих копалень на Алясці, в Канаді, Півдні Африки. Зменшилася питома вага Європи в світовій торгівлі. Одночасно посилилося значення американських і азіатських країн. Відбулися зміни в структурі товарообміну. Якщо для XIX ст. був характерним обмін промислових товарів на сировину і продукти харчування, то на початку XX ст. зросло значення фабрикатів у експорті всіх європейських країн і США.

Характерною ознакою зовнішньоекономічних відносин був імпорт сировини з колоніальних країн, оскільки найбільш розвинуті промислові країни, за винятком США, були мінімально забезпечені сировиною.

У світовій торгівлі сільськогосподарськими продуктами превалював аграрний протекціонізм, посилений кризою 1875-1896 рр. Лише Англія скасувала хлібні мита, що було викликано інтересами промислового капіталу. На шлях вільної торгівлі стали Бельгія і Голландія.

Важливою формою зовнішньоекономічних зв'язків були міжнародні міграційні процеси, пов'язані з переселенням європейців до Америки. З 1816 р. по 1850 р. з Європи до США емігрувало 5 млн. чоловік, а в другій половині XIX ст. -18 млн. До середини XIX ст. найінтенсивніше виїжджали з найбільш розвинутих капіталістичних країн: Великобританії, Німеччини, Франції. З кінця XIX ст. посилився потік емігрантів із країн Східної та Південної Європи і Австро-Угорщини, Італії, Росії.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. сталися зміни у валютних відносинах між країнами. Система металевих грошей у формі біметалізму, коли роль грошей закріплювалася за золотом і сріблом, була витіснена валютною системою золотого стандарту.

105. Охарактеризуйте колоніальну політику метрополій у кінціХІХ- на початку ХХ ст.

Друга половина 19 ст. ознаменувалася новим посиленням колоніальної експансії капіталістичних держав на сході Азії. Війни Англії і Франції в Китаї і в Індокитаї, інтервенція західних держав проти тайпинского повстання, примусове «відкриття» Японії для зовнішніх стосунків вели до того, що нові сотні мільйонів населення Східної і Південно-східної Азії насильницький залучалися до колоніальної системи капіталістичного світу.

Особливо слід зазначити «опіумні війни». Опіумні війни в Китаї, XIX століття — дві війни, ініційовані Великобританією і Францією проти імператорського Китаю.

Перша опіумна війна 1840—1842 — війна Великобританії проти Китаю. Метою англійських військ був захист торгових інтересів Великобританії в Китаї, і розширення торгівлі, зокрема опіумом (звідси назва), якому перешкоджала цинская політика заборони морської торгівлі. Результатом війни стала перемога Великобританії, закріплена договором Нанкинським від 29 серпня 1842 р., виплата Китаєм контрибуції, передача Великобританії острова Гонконг і відкриття китайських портів для англійської торгівлі.

У другій половині XIX століття, особливо після Берлінської конференції 1885, процес колонізації Африки придбав такий масштаб, що отримав назву «Гонки за Африку»; практично весь континент (окрім Ефіопії і Ліберії) до 1900 був роздільний між рядом європейських держав: Великобританією, Францією, Німеччиною, Бельгією, Італією, свої старі колонії зберегли і дещо розширили Іспанія і Португалія. Також свої інтереси на африканському континенті мали США, що коштує виникнення держави Ліберія з проамериканським урядом.

Перша англо-бурська війна (1880-1881), також відома як війна Трансваальськая — колоніальна війна Британії проти Трансвааля. Це перше зіткнення між британцями і трансваальскими бурою. Життя бурів було порушене в 1867 р., коли на межі Оранжевої республіки і Капськой колонії виявили найбільше в світі родовище алмазів. Тут виникла англійська колонія Південна Родезія — діамантова імперія промисловця Сесила Джона Родса, що став в 90-х рр. 19 ст. прем'єр-міністром Капськой колонії і що активно підштовхував Великобританію до війни з бурою.

У 1886 р. вже в Трансваале знайшли багатющі в світі золотоносні родовища. У країну хлинув потік приїжджих, головним чином англійців, що бажали працювати в гірничо-рудній промисловості. Війна почалася 16 грудня 1880 року вогнем трансваальских бурів в Почефструме, після того, як уряд Трансвааля оголосив про свою незалежність від Великобританії. З 22 грудня 1880 р. по 6 січня 1881 р. британські гарнізони на всій території Трансвааля виявилися обложеними. У бурів була чудова артилерія. Бура віддавала перевагу хитрості і швидкості, тоді як англійці більше приділяли увагу дисципліні і побудові.

Облога британських гарнізонів привела до битви Нік Лейнга 28 січня 1881 р., де британські сили спробували прорвати позиції бурів. Але, англійці потерпіли поразку. Далі було ще декілька битв, в яких англійці також терпіли поразки.

Не бажаючи далі втягуватися у війну, англійський уряд Уїльяма Гладстона підписало перемир'я 6 березня 1881 року. У завершальному мирному договорі 23 березня 1881 р. англійці повернули бурі самоврядування в Трансваале, під теоретичним британським наглядом. У 1884 році було підписано Лондонську угоду. Ця угода підтвердила незалежність Трансвааля і встановила його західну межу.

Друга англо-бурська війна (1899—1902), війна Великобританії проти бурських республік — Південно-африканської республіки (Трансвааля) і Оранжевої Вільної держави (Оранжевої Республіки), що закінчилася перемогою Британської імперії. Війна завершилася підписанням 31 травня 1902 мирні договори в Преторії, по яких бура визнала анексію Трансвааля і Оранжевої Республіки Англією. Бажаючи зміцнити своє панування в Південній Африці, англійці в 1910 створили Південно-африканський Союз, до складу якого була включена територія колишніх бурських республік.

106. Як вплинула Перша світова війна на господарство Німеччини? План Ч. дауеса.

Господарство Німеччини після першої світової війни опинилося у скрутному становищі. Версальський договір довів його до банкрутства. Лише за 2 роки країна повинна була виплатити державам Антанти 20 млрд золотих марок. Політична дестабілізація, різке падіння життєвого рівня народу, економічний крах — такою була Німеччина в перші післявоєнні роки.

Німеччина втратила зовнішні ринки, звузилися внутрішні ринки через розвал економіки. Занепало сільське господарство у зв'язку з відсутністю достатньої кількості хімічних добрив. Скорочувалося промислове виробництво. Імпорт і експорт становили лише 1/3 довоєнного рівня. Частка німецького експорту скоротилась у 1923 p. до 6%. Катастрофічне становище в основних галузях економіки було причиною краху кредитно-фінансової системи Німеччини. Інфляція, повне знецінення національної валюти (паперових грошей) зумовили зниження, з одного боку, рівня зарплати робітників і службовців, а з іншого — неможливість сплати Німеччиною контрибуції союзникам.

Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив Версальський мирний договір, підписаний 28 чер­вня 1919 р. країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.

У розв'язанні проблем репарацій ініціативу перебрали на себе США. Було розроблено план Дауеса, що передбачав значні пом'якшення репараційних виплат, жорсткий контроль за джере­лами репараційних платежів (податки від промисловості, виплати за рахунок митних і непрямих податків тощо), а також іноземні інвестиції у промисловість Німеччини (21 млрд дол.).

107. Чи позначилась участь царської Росії у І світовій війні на господарстві України?

Україна входила до складу двох ворогуючих країн (Росії та Австро-Угорщини) і з перших днів війни стала ареною бойових дій. Участь Росії в цій війні мала тяжкі наслідки для економіки країни. За цей час відбулося падіння виробництва у всіх галузях. Загальні посіви сільськогосподарських культур скоротили­ся на 12%, виробництво зерна - на 20%, м'яса - в 4 рази.

Необхідність забезпечення армії зброєю та спорядженням змусила царський уряд зайнятися проблемами перебудови господарства. У травні 1915 р. було утворено Особливу нараду з артилерійського забезпечення армії на чолі з військовим міністром, але її діяльність була малоефективною. Тож у серпні 1915 року замість однієї Особливої наради було утворено чотири: з оборони, палива, перевезень і продовольства. Наприкінці 1915 року особливі наради об'єднували в Україні 1130 підприємств і майже 400 тис. робітників, однак відчутних результатів це не дало.

Поряд з державними органами виникли громадські об'єднання промисловців і великих землевласників, що ставили собі за мету сприяти забезпеченню армії. Це були військово-промислові комітети. В Україні було створено чотири обласних (Київський, Харківський, Катеринославський, Одеський) і декілька місцевих комітетів. Вони намагалися розподіляти воєнні замовлення серед малих і середніх підприємств, але дуже швидко вступили в протиріччя з особливими нарадами та їх районними відділеннями.

На початку 1917 р. стався раптовий спад ("обрив") виробництва. Це було зумовлено тим, що машинобудівні заводи нарощували виробництво озброєнь і скорочували випуск засобів виробництва. Така ситуація призвела до зношення обладнання і машин.

Суттєво позначилася на виробництві нестача кваліфікованої робочої сили. В перші дні війни було мобілізовано понад 30% довоєнної кількості промислових робітників Донбасу. А в Катеринославській губернії не вистачало майже 104 тис. робітників.

На відміну від промислового виробництва сільське господарство почало скорочувати випуск продукції уже в перші дні війни внаслідок поголовної мобілізації українських селян до російської армії. Нестачу робочих рук у сільському господарстві намагалися компенсувати малопродуктивною працею військовополонених і біженців.

В 1916 р. розразилася хлібна криза. Вона мала для Росії трагічні наслідки. У великих промислових центрах постачання продуктів харчування різко скоротилось, що породило спекуляції, крадіжки, корупцію у величезних розмірах.

108. Визначіть характерні риси розвитку господарства в 20-30 роках ХХст. У США

Найбільш сприятливі умови для розвитку господарства після завершення світової війни мали США. Сюди перемістилися центри фінансового життя, промислового і сільськогосподарського виробництва. В 1920 роках країна виплавляла 60% світового виробництва чавуну і сталі, видобувала 66,8% нафти. Незважаючи на те, що економічна криза 1921 р. дещо пригальмувала розвиток економіки, протягом 20-х р. нарощуються темпи виробництва. Така ситуація була зумовлена великими поставками американських товарів в Європу, яка інтенсивно відбудовувала зруйноване війною господарство.

Високими темпами розвивалися нові галузі виробництва: автомобільна, літакобудівна, хімічна, електротехнічна, виробництво танків. Великих успіхів було досягнуто у справі організації і планування, автоматизації і механізації виробництва. Дедалі більшого поширення в промисловості набирає конвейєрна система. Інтенсифікація виробництва за системою Тейлора надала можливість американським фірмам значно підвищити продуктивність праці.

У 20-ті роки посилюється концентрація виробництва. Велика кількість дрібних і середніх підприємств поглинається великими корпораціями.

Складаються сприятливі умови для розвитку сільського господарства. Високий рівень промисловості забезпечив аграріїв достатньою кількістю техніки і мінеральних добрив. За десятиліття чисельність тракторів збільшилась з 246 тис. до 920 тис., вантажних автомобілів — з 139 тис. до 900 тис., комбайнів з 4 тис. до 61 тис. Інтенсивність сільського господарства була дуже високою. Американський фермер виробляв стільки продуктів харчування, що міг прогодувати 9-10 осіб.

Піднесення промисловості і сільського господарства стимулювало розвиток торгівлі. Товарообіг США збільшився з 36,5 млрд. дол. у 1923 р. до 48,5 млрд. дол. - у 1929 р. Розширювалася сфера споживчого кредиту та інших форм фінансових послуг населенню. Зовнішня торгівля розвивалася повільніше, ніж внутрішня. В другій половині 20-х років США змушені були компенсувати втрату ринків збуту в Європі торгівлею з Радянським Союзом. На початку 30-х років 77% експортованих тракторів, 5% верстатів і майже 25% обладнання для гірничодобувної промисловості були поставлені в СРСР.

109. Визначіть характерні риси розвитку господарства в 20-30 роках ХХст. у Англії

Економічний розвиток європейських країн у 20-х роках значно відрізнявся від США. В найбільш сприятливому становищі була Великобританія, хоча в роки світової війни вона зазнала значних людських втрат (750 тис. осіб загинуло і 1,5 млн. було поранено) і втрат засобів виробництва (торгового флоту - близько 40%). За роки війни випуск промислової продукції скоротився на 20%. Під час війни імпорт у порівнянні з експортом зріс удвоє. Зовнішній борг становив 1150 млн. ф.ст., внутрішній - до 6,6 млрд. ф. ст.