Економічні погляди на принципи оподаткування Дж. С. Міля та А. Вагнера.

Якщо загальні принципи оподаткування здебільшого не підлягають ревізії, то часткові принципи, що були розроблені послідовниками А. Сміта, можуть змінюватися та слугувати, в окремих випадках, нормами податкового права. Д. Щьокін щодо цього зазначає, що „принципи оподаткування – це основні витоки, з урахуванням яких повинно здійснюватися правове регулювання податкових відносин”. У своєму аналізі принципів оподаткування цей російський учений також починає з класичних максим Сміта, але потім визначає спеціальні принципи, що можуть слугувати джерелами правових норм. Ці принципи, зокрема найбільш широковідомі з них, були розроблені А. Вагнером.

Отже, крім загальних принципів оподаткування, є також спеціальні. А. Вагнер, розвиваючи та конкретизуючи підхід А. Сміта, класифікував спеціальні принципи за чотирма групами:

1) фінансово-технічні;

2) народногосподарські;

3) етичні або принципи справедливості;

4) адміністративно-технічні.

Принципи А. Вагнера вже не мають такого тотального консенсусу серед науковців, як принципи А. Сміта. В. Вишневський зазначає, що при застосуванні принципу платоспроможності важливо, щоб неминуча втрата добробуту при запровадженні податку була відносно однакова для різних індивідуумів, оскільки сплачуючи податок, кожна особа зменшує свою платоспроможність. При цьому втрати повинні бути розподілені між усіма особами, які підлягають оподаткуванню, за певними правилами. В економічній науці існує два таких правила (іншими словами критерії): горизонтальної та вертикальної рівності [6, с. 76]. Теоретично вони є похідними від концепції Дж. Мілля „рівної жертви”, яка в теорії оподаткування настільки важлива, що розроблені не лише відповідні критерії, а й методи їх кількісної верифікації, на підставі яких безпосередньо приймаються рішення про „дизайн” ПДФО.

Основними критеріями, похідними від концепції Дж. С. Мілля, є критерій горизонтальної та вертикальної рівності, що добре відомі в науковій літературі (зокрема, див. [6]), присвяченій оподаткуванню, тому немає потреби на цьому зупинятися детально. Проте потрібно зазначити, що ці дві концепції є надзвичайно важливими для цілей практики оподаткування.

Так, Х. Зі зазначає, що „в той час як горизонтальна рівність важлива в дискусії щодо глобального чи шедудярного підходу в оподаткуванні, вертикальна рівність є центральною концепцією при вирішенні проблеми, наскільки прогресивним повинний бути прибутковий податок”

 

78. Початок XIX ст. ознаменувався бурхливим розвитком капіталізму, що був прискорений промисловим переворотом. Розвиток капіталістичних відносин супроводжувався занепадом і розкладом дрібного виробництва, майновим розшаруванням і зубожінням значної частини населення (особливо найманих робітників). Капіталістичну економіку починають розхитувати економічні кризи.

Ідеї класиків економічного лібералізму щодо гармонії приватних і суспільних інтересів не підтверджувались у реальному житті. Проблема пауперизму й економічних криз ставала занадто гострою.

За цих умов учні й послідовники класиків виступають з критикою капіталізму і класичної політичної економії. Сісмонді, який називав себе учнем А. Сміта, піддає гострій критиці капіталізм за злиденний стан робітників, за кризи. Сісмонді не був соціалістом. Але його палка, безкомпромісна критика капіталізму сприяла формуванню соціалістичних ідей.

«Поліпшити» капіталізм шляхом реформування власності сподівався Прудон. Перебудувати суспільство на засадах справедливості за допомогою держави намагались соціалісти Родбертус і Лассаль.

79. Сутність марксистської економічної теорії

Марксизм виник у 40-х рр. ХІХ ст. як напрям класичної політекономії, що претендував на вдосконалення методу теоретичних досліджень і створення нової соціальної картини світу.

Засновники марксизму Карл Маркс та Фрідріх Енгельс були сучасниками і свідками утвердження капіталістичних відносин, отже формування марксистського економічного вчення відбувалося тоді, коли поступальний розвиток капіталізму зазнав перших глибоких криз. Цей процес супроводжувався загостренням суспільних суперечностей, проявом яких були заворушення, повстання, соціальні потрясіння.

Так, 1825 р. у Англії став початком пори криз, банкрутств та збільшенням безробіття на тлі бурхливого росту промисловості. Робітничий клас, що повністю залежав від успішного розвитку капіталістичного виробництва, бо не мав інших засобів до існування, крім праці, чутливо реагував на погіршання свого становища. Почалось формування профспілок, які розгортають широкомасштабну боротьбу за економічні інтереси робітничого класу.

1836 р. в Англії виникає чартистський рух, що проіснував близько чверті століття. Його організованість, масовість, економічні та, головне, політичні гасла свідчили про те, що у суспільстві народжується нова могутня сила.

Розвиток капіталізму в Німеччині, на батьківщині Маркса й Енгельса, відбувався шляхом повільної реформації феодальних відносин, що болісно позначалося на основній масі населення. Повстанням сілезьких ткачів 1844 р. розпочався новий напрямок у робітничому русі: виступи робітників почали набирати комуністичного забарвлення. Саме тоді уперше постало питання про теоретичне обгрунтування революційної боротьби.

У Франції 1831 та 1834 рр. суперечності розвитку капіталізму відбилися в повстаннях ліонських ткачів. Революція 1848 р., коли паризькі робітники вийшли на барикади з буржуазно-ліберальними гаслами, та післяреволюційні події підготували нові підходи до визначення мети боротьби робітничого класу за свої права.

Капіталізм усім своїм розвитком готував собі ворогів, не виправдовуючи ні ліберальних сподівань, ні теоретико-економічних обгрунтувань його прогресивності. Тому одночасно з еволюцією класичної економічної теорії відбувається формування нового напряму — марксизму, що спочатку обмежувався обгрунтуванням революційно-демократичної теорії перебудови суспільства.

Карл Маркс та Фрідріх Енгельс розпочинали свою діяльність як революційні демократи та теоретики революційної боротьби, але згодом створили власну теоретичну систему, яка охопила всі соціальні науки і не залишила поза увагою ні політику, ні економіку, ні закономірності соціального та духовного розвитку суспільства.

Теоретичними джерелами марксизму, крім класичної англійської політекономії, були німецька філософія і французький утопічний соціалізм.

Усе це позначилось на методології дослідження. Маркс і Енгельс використали хронологічний підхід до аналізу явищ, що традиційно зв’язується з історичним методом і уможливлює розгляд головних складових розвитку суспільства з позиції генези кожної з них. Метою вивчення суспільних явищ в історичному аспекті було перетворення економічної науки на науку емпіричну (в Німеччині цей напрямок набрав націоналістичного забарвлення).

Історичний метод аналізу, що базувався на вивченні історичних фактів та визнанні їхньої взаємозалежності, передбачав розуміння прогресу, як безперервного еволюційного процесу. Людині тут надавалася пасивна роль “частки” великого суспільного організму, інтереси якої не є визначальними і повністю залежать від реалізації основного, державного інтересу.

Поряд з цим вони скористались підходом, характерним для класичної школи, що відзначався глибиною проникнення в суть явища, виокремлюванням найголовнішого, визначального в суспільному економічному розвитку. Цей метод отримав назву наукової абстракції. Класичну школу не раз піддавали нищівній критиці саме за цей метод, який, на думку багатьох, заважав економічній теорії стати практично застосовною. Відповідно до класичної теорії основою поступального розвитку суспільства є задоволення індивідуальних інтересів, і сила їхнього протистояння визначає напрямки розвитку суспільної економіки.

Марксистська політична економія у тому вигляді, як її було започатковано Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом, увібрала в себе всі методи дослідження, доповнивши їх новим підходом — визначенням економічних процесів як фази соціально-економічного розвитку, економічні сили котрого визначаються мотиваціями та боротьбою протилежних, конфліктуючих інтересів. Суспільство розглядається з погляду боротьби класів.

Класики, особливо Давид Рікардо, дотримувалися думки, що власники праці й капіталу — землевласник, капіталіст та найманий робітник — змагаються один з одним за більшу частку кінцевого продукту. Відповідно теорія розподілу кінцевого продукту часто була центральною в їхньому економічному вченні.

Саме цей підхід було покладено Марксом і Енгельсом в основу економічної теорії. Боротьба між двома класами — власниками і найманими робітниками, позбавленими власності, розглядалася ними як одна із засадних характеристик суспільного розвитку. Отже, вони розглядали людину не як вільну економічну індивідуальність, а як соціально-класову істоту, основну продуктивну силу суспільства, що є центром суспільних процесів і сама може впливати на них.

80 Які особливості промислового перевороту на Україні в першій половині ХІХ ст..?

Початок промислового перевороту в Україні Особливістю соціально-економічного розвитку першої половини XIX ст. був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання, що проявлялось: у розвитку товарно-грошових відносин і проникненні капіталістичних відносин у сільське господарство; у руйнації селянських господарств; у занепаді кріпосницької мануфактури, поглибленні розшарування селянства і дедалі ширшому застосуванні вільнонайманої праці та машин, у поступовому формуванні нових соціальних верств — підприємців та найманих робітників; у дальшому формуванні загальноімперського внутрішнього ринку.

Наслідком кризи феодально-кріпосницької системи господарювання було зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів України у сільськогосподарському виробництві, розшарування поміщицьких господарств, зростання долі банкрутуючих поміщицьких маєтностей і господарств, які поступово почали набувати торговельного характеру та запроваджувати використання нових сільськогосподарських технологій, техніки.

Переважна більшість українських поміщиків вбачала можливості підвищення прибутків не в поліпшенні методів господарювання, а в посиленні економічного та позаекономічного гноблення кріпаків (збільшувала панську ріллю, переселяла кріпаків з однієї маєтності до іншої, вводила нові форми відробітків та податків тощо).

У 1817 p. уряд почав створювати в Україні військові поселення, першими мешканцями яких стали селяни 13 селищ Зміївського та Волчанського повітів Слобідсько-украшської губернії. У військові поселенці призначали переважно заможних козаків та селян, а незаможних переводили за межі військових поселень або призначали до тимчасових робочих рот. Мешканці військових поселень не мали права на земельну власність та особистих прав. У поселеннях обмежувалась торгівля, робочий день поселенця регламентувався, за особистим життям здійснювався суворий нагляд. Створення військових поселень підривало зацікавленість у виробництві. Вони виявились малоефективними та невигідними.

Розвиток промисловості в Україні першої половини XIX ст. проходив в умовах технічного перевороту, який розпочався в ЗО—40-х pp. і завершився в 60—70-х pp. Наслідком перевороту стало утвердження фабрично-заводського виробництва. На середину XIX ст. воно утверджується в металообробній, текстильній, тютюновій, склодувній, паперовій та інших галузях.

Цукрова промисловість займала перше місце у промисловому виробництві України в першій половині XIX ст. Вона забезпечувала 80% виробництва цукру в Російській імперії. Друге місце за обсягом виробництва займала суконна промисловість. Важливою статтею доходів дворянства України було винокуріння.

У першій половині XIX ст. в Україні розвивається військова промисловість. Одним з найбільших заводів цієї галузі був завод "Арсенал" у Києві. Серед інших військових підприємств слід відзначити пороховий завод у Чернігівській губернії, Луганський чавуноливарний завод, канатний завод та корабельню у Миколаєві.

Особливістю мануфактурного виробництва в Україні першої половини XIX ст. було те, що основна кількість капіталістичних підприємств розташовувалась у селах (72%); в губернських містах їх було 10%, у повітових — 18%. Виняток становила Південна Україна, де промислові підприємства були розташовані тільки у містах.

Важливу роль у розвитку торгівлі відігравало чумакування. 75% хліба, який вивозився з України через азовські та чорноморські порти за кордон, транспортували чумаки. Разом з чумакуванням розвивався водний транспорт. У 1823 p. на Дніпрі з'явився перший пароплав, а в 1838 p. вже була створена Дніпровська судноплавна компанія, в якій налічувалось наприкінці 50-х pp. 17 пароплавів.

В той же час на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, панував не менш жорстокий колоніально-кріпосницький режим.

У першій половині XIX ст. значно прискорився процес обезземелення західноукраїнського селянства, збільшилися повинності, що їх виконувало селянство — панщина, данина, чинші, повинності на користь держави. Жорстока експлуатація поєднувалася з насильством й сваволею поміщиків та адміністрації маєтків.

Розвиток капіталістичних відносин в аграрному секторі економіки розпочався після реформи 1848 р., за якою було скасовано феодальні повинності селян. Скасування кріпосного права відбулося шляхом викупу, який селяни сплачували додатково до прямих податків. Важливою ознакою утвердження капіталістичних відносин на селі було зростання товарності продукції сільського господарства, поширення нових методів землеробства.

Промисловість на західноукраїнських землях розвивалась надто повільними темпами, насамперед через вузькість внутрішнього ринку, обумовлену пануванням феодально-кріпосницьких відносин. Купці, що наживали великі прибутки на лихварстві та спекуляції, не були зацікавлені у вкладанні капіталу в промисловість. В основному розвивались традиційні галузі промисловості: соляна, залізорудна, тютюнова, лісова, сірчана. У 1834 р. на Буковині діяло 29 водяних лісопилень.

Реформа 1848 p. створила певні умови й для розвитку капіталістичних відносин у промисловості: почалося використання механічних двигунів, відбувалося становлення фабрично-заводської промисловості, започатковувався розвиток нафтової промисловості та залізничного транспорту.

Отже, основним змістом, соціально-економічного розвитку України першої половини ХІХ ст. був розклад феодально-кріпосницької системи і формування в її надрах нового суспільного укладу. В сільському господарстві це проявилося перш за все у спрямованості поміщицьких і заможних селянських господарств виробляти продукцію на ринок. Крім того, свій зв'язок із ринком вони закріплюють організацією переробки сільськогосподарської сировини, тобто засновують промислові підприємства. Проте капіталістичні зрушення в сільському господарстві до 1861 p. були ще слабкими. Основною сферою, де формувався новий спосіб виробництва, була промисловість. З кінця XVIII ст. на базі розвитку дрібнотоварного виробництва виникає капіталістична мануфактура, а згодом і фабрика. Провідну роль у промисловому будівництві відігравали купецькі капітали.

Розвиток капіталістичної промисловості супроводжувався створенням ринку найманої сили. Цьому сприяло і розшарування селянства В умовах становлення товарного виробництва відбувалося зародження нових класів — буржуазії та найманих робітників. Кадри робітників формувалися на цей час переважно із селянського середовища. Буржуазні прошарки рекрутувалися з різних соціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що йшли шляхом підприємництва.

Товарно-грошові відносини, які проникали в усі сфери виробництва, до певного часу лише стримували розвиток кріпосного господарства. Згодом товарне виробництво починає підривати підвалини кріпосницької системи. На цій основі загострюються соціальні суперечності, які з особливою силою проявилися в кінці 50-х — на початку 60-х років. Перед країною постала нагальна потреба відміни кріпосницької системи, що дедалі більше гальмувала економічний прогрес.

 

81. Основною рисою економічного життя в пореформений період став бурхливий розвиток ринкового господарства. Саме реформи 1860-1870-х років відкрили широкий шлях новим соціально-економічним відносинам, створили передумови для затвердження їх як пануючої системи.

Відразу ж після скасування крінацтва на територїі України розпочинається залізничне будівництво. Перші залізниці з'єд­нали Одесу з Києвом і проходили через головні хліборобні губер­нїі - Київську, Подільську, Херсонську. Вже наприкінці 80-х років в Україні створено широку залізничну мережу, яка сполу­чала між собою найбільші міста України і промислові регіони Донбасу, Україну з Росією, що активно сприяло розширенню внутрішнього ринку.

Caмe в Україні створюється новий вугільно-металургійний центр (Донбас - Криворіжжя). У Донбасі зосереджується до 70% всеросійського видобутку вугілля. 3'являються центри сільськогo­сподарського машинобудування (Харків, Одеса, Бердянськ), мета­лургійного виробництва (Юзївка, Катеринослав). На початку 90-х років ХІХ ст. Україна виробляла 30% чавуну, а наприкінці сторіч­чя - уже 62%. В останні три десятиріччя ХІХ ст. значно зростає кількість міського населення, особливо в 1890-х роках.

У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбувалося швидке переоснащення нафтодобувної та озокеритної промисловості. Видобування нафти ручним способом, який панував ще в першій половині 60-х років на Прикарпатті, змінюється новою технікою. Значне місце в промисловості західноукраїнських земель належало видобуванню озокериту. Однак воно не набрало таких масштабів, як видобування нафти, і на початку XX ст. почало занепадати. Неабияке народногосподарське значення мав видобуток кам'яної та кухонної солі, який зростав з року в рік.

Значного розвитку в Україні в другій половині ХІХ ст. досягає харчова промисловість, дo складу якої входили цукроварна, спиртова, тютюнова, борошномельна, олійна галузі.

З'являється й мережа приватних банків, хоча роль українських банків, підпорядкованих столичним, була незнач­ною. Створення великих банків стимулює фінансування великої промисловості, сприяє концентрації промислового капіталу. Швидко зростають великі підприємства у металургійній, кам’яновугільній промисловості. Так, п'ять найбільших заводів Півдня виробляли в 1900 р. 49% металургійної продукції регіону та понад 25% загальноросійського виробництва; 14% всіх вугільних шахт Донбасу на початку ХХ ст. давали 75% всього видобутку вугілля в Україні.

Поряд із зростанням концентрації промислового капіталу та виникненням монополій, відбувається зрощення банківського ка­піталу з промисловим, посилюється вплив держави на діяльність монополій.

У великих містах створюються торговельні фірми із роз­галуженою мережею стаціонарних магазинів та складів; форму­ються й товарні біржі, які спеціалізувалися на певному товарі: хлібі, металі, будівельних матеріалах тощо.

Дужеважливу роль у розвитку промисловості відігравав іноземний капітал, який активно вкладався у гірничо-металургійну промисловість Дон6асу та Криворіжжя, у машинобудування та інші галузі. Припливу іноземного капіталу сприяє відповідна по­літика царського уряду, який очолював наприкінці ХІХ - на по­чатку ХХ ст. С. Ю. Вітте. Наприкінці ХІХ ст. стабілізується фі­нансова політика, запроваджується золотий стандарт, що гаран­тувало підприємцям-інвесторам стабільність у їхній діяльності.