Як відбувався процес розвитку феодальних відносин на Україні у період київської Русі та феодальної роздробленості

Виникнення і розвиток феодалізму виявляються насамперед у формуванні та зростанні феодального землеволодіння. Феодальна земельна власність є економічною основою панування класу феодалів, про що свідчать писемні джерела початку ЇХ ст. та археологічні пам'ятки. Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерівномірно. Були центри, де цей процес відбувався швидше (наприклад, Київська, Галицька, Чернігівська землі), але були й такі, де він тільки розпочинався (землі в'ятичів, дреговичів). Первісною формою реалізації феодальної земельної власності було полюддя, в якому у відкритій формі виступають відносини панування та перехід землі у феодальну власність. Полюддя — процедура об'їзду князями підвладних земель з метою збирання данини; пізніше — подать, яку їм сплачували.
За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в X ст. ще однієї форми ренти — грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

Які причини винекненя та в чому суть фільваркової системи на Україні

Фільваркова система господарювання почала складатися у XIV ст. у Галичині. Фільварок – панський маєток, що виробляв товарну продукцію, але використовував працю залежних селян-кріпаків (панщина). Широке розповсюдження фільваркової системи почалося із запровадженням волочної реформи 1557 р. короля польського і князя литовського Сигізмунда ІІ. Була переміряна і поділена на волоки вся земля, якою користувалися селяни.
Фільваркове господарство мало комплексний характер. Поряд із землеробством у фільварках розвивалося скотарство, осново якого було розвинене зернове виробництво.
Фільваркова система призводила до обезземелювання селян, посилювала владу феодала над селянином. Але впровадження фільварково-панщинної системи не сприяло консервації феодальних виробничих відносин. Навпаки, її повсюдне поширення в Україні означало початок руйнування феодального, натурального у своїй основі господарства, перехід до нових, більш прогресивних буржуазних відносин.
У ХVI-XVII ст. в сільському господарстві дещо підвищився рівень агрикультури: на більшості українських земель міцно закріпилася передова для того часу трипільна система сівозміни. Майже всюди застосовували сортове насіння, добрива.

32. Як і в кожній країні за доби феодалізму, населення України поділялося на два основні класи-стани, що було закріплено юридично, в законах: панівний — клас феодалів і експлуатований клас — селянство. Обов'язком феодалів (князів, панів, бояр, шляхти та ін.), підданих великого князя литовського або короля польського, було відбувати на їхню користь військову службу і брати участь в управлінні державою. За цю службу феодали діставали землі в спадкове або тимчасове володіння («вотчини» і «помістя» або «держави»).
З розвитком феодальних відносин феодальне землеволодіння — основа феодального ладу — зростало. А це вело до посилення експлуатації і покріпачення селянства.
Наприкінці XIV ст. на українських землях було лише кілька десятків великих феодальних володінь. А вже в першій половині XVI ст. налічувалося понад сто магнатських родин, які володіли тут великими маєтками, також тисячі панських і шляхетських господарств.
Великими феодалами, землеволодіння яких зосереджувалося в основному на Волині, Київщині, Брацлавщині (Східне Поділля), на Подніпров'ї були князі Острозькі, Збаразькі, Чарторийські, Вишневецькі, Капусти, Глинські та ін. У Галичині й Західному Поділлі, поневолених Польщею, багато було маєтків польських панів. Зростало й церковне землеволодіння.

33. Які основні селянські верстви сформувалися на Україні у період аграрного суспільства \/ - \/Х ст..

До найбезправнішого стану суспільства — селян — належали слуги — особисто вільні селяни, які перебували на службах, отримуючи за це земельні наділи й звільнення від повинностей, данники — особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грішми, та тяглові — селяни, які не мали власної землі й вели господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам. За користування землею вони відпрацьовували повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто вільні, так і прикріплені до своїх наділів тяглові селяни.

У X—XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Основними його верствами були:

— смерди — більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

— закупи — люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

— рядовичі — селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

— челядь — особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

— холопи — населення, що перебувало у повній власності феодала.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють на три групи:

1. Чиншові селяни, або данники, які сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сільського господарства ця категорія селянства поступово зникає.

2. Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо).

3. Службові селяни — ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, керовані сотниками і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

 

34. Охарактерируйте розвиток міст та ремесла у Київській Русі

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва, всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Соціальна організація ремісничого виробництва ніби віддзеркалювала процес розвитку феодальних відносин. Існувало три категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. На ранньофеодальному етапі переважають перша і друга категорії; за часів роздрібненості дедалі більшу роль відіграє третя. Міське ремесло відрізняється від сільського складністю, різноманітністю та якістю. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.
У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгортається процес урбанізації. «Гради» (городища) — своєрідні зародки майбутніх міст — виникають у східних слов'ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних центрів з обмеженими функціями — пунктів збору данини, прикордонних укріплень, місць общинних культових зібрань тощо. Поступово під впливом посилення державних структур, бурхливого розвитку ремесла та торгівлі малочисельні тимчасові поселення перетворюються на постійні залюднені міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідними вузлами зв'язку Давньоруської держави. Літописи повідомляють, що в IX—X ст. існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). У XI ст. згадується ще 32 міста. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 «градів», з яких майже 100 були справжніми містами. У зв'язку з цим не дивно, що варяги ще на межі IX—X ст. називали Русь «Гардаріки» — країна міст (замків)

 

35. Як розвивалас внутрішня та зовнішня торгівля на Україні в добу середньовіччя?

Важливе значення у господарському житті Київської держави мала внутрішня торгівля. Вона забезпечувала обмін між сільськогосподарським виробництвом, ремеслом і промислом. Формувалася система внутрішніх ринкових зв'язків спочатку в межах невеликих районів, а потім у межах великих адміністративно-господарських земель. Внутрішня торгівля велася переважно на торгах, коли в певні місце й час сходилися усі, кому потрібно було продати свій товар або купити вироби інших. Починаючи з XII ст. поблизу торгів будували храми, які відали службою мір і маси, збирали мита за користування ними. У Києві це була церква св. Богородиці Пирогощі на київському торговищі, у Чернігові - храм П'ятниці.
Зовнішня торгівля порівняно з внутрішньою була жвавішою. Через те що господарство мало натуральний характер, зовнішній ринок охоплював незнану частину господарської продукції. Торгували переважно з візантійськими центрами Північного Причорномор'я, Подунав’я. Користувалися попитом такі товари, як вино, фібули. В обмін за них вивозили хутро, мед, шкури, віск. Слабкішими були торгові контакти з племенами Середньої та Північної Європи, балтійським, фінно-угорським та тюркським населенням Східної Європи. Відомі торгові зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією і країнами Сходу. В IХ ст. головною торговою артерією для Києва став шлях "Із варягів у греки"; такий шлях розпочинався у Нижньому Новгороді системою річок з Дніпром були зв'язані Смоленськ, Любеч, Чернігів та інші міста. Купці з товарами прибували в Київ. Флотилії човнів збиралися під Києвом і вирушали вниз Дніпром до Чорного моря. Торговий шлях закінчувався в Константинополі. Вплив української торгівлі на Чорному морі був дуже великий. Торгівля з Візантією посідала перше місце в зовнішній торгівлі Київської держави. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був «грецький» шлях («із варяг в греки»), що через Дніпро зв'язував Прибалтику та Причорномор'я. «Шовковий» шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з'єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. «Соляний» та «залізний» були сполучною ланкою між Кавказом та Прикарпаттям.Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи.

після падіння Константинополя активізувався експорт зерна в Західну Європу, крім того, через Львів проходив єдиний шлях торгівлі Європи зі Сходом. На українському ґрунті з XV ст. дедалі більше приживаються елементи нової торговельної культури — набуває поширення продаж товарів у кредит, під заставу, укладаються торгові контракти, з'являються векселі, зароджується іпотечна система (земля здавалася під заставу). Внутрішня торгівля здійснювалася на регуляр­них ярмарках. Розвиненою була й зовнішня торгівля, особливо в Західній Україні, де проходили основні торговельні шляхи між Євро­пою і Сходом.

Відокремлення ремесла від сільського господарства розвивало торгівлю як внутрішню, так і зовнішню. У внутрішній торгівлі значну роль відігравали ярмарки, що проходили у великих містах і селах. Інтенсивно розвивалася зовнішня торгівля з Англією, Францією, Голландією через Польщу. Розвиток ремесла і торгівлі сприяв укріпленню і розширенню міст, збільшенню в них населення. Міста поступово перетворювались із фортець в адміністративні, економічні і торгові центри. Великі міста — Луцьк, Київ, Кам'янець, Кременець здобули право самоуправління (Магдебурзьке прав) коли міське управління переходило до міської ради (магістрату) на чолі з войтом. Зазвичай в управлінні містом брали участь заможні міщани — купці, лихварі, майстри ремісних цехів та ін.

36. Проаналізуйте ґенезу фінансової системи на Україні у \/-Х\/ ст..

Фінансова система Київської держави базувалася на збиранні податків із населення, які називалися даниною. Вперше цей термін згадується у «Повісті временних літ». Тривалий час збирання данини мало хижацький, стихійний характер. Після вбивства князя Ігоря деревлянами княгиня Ольга ввела регламентацію у відносини щодо данини. Були встановлені норми “уроки”, назначався час і пункти збору «погости», в які звозилася данина.

Одиницею обкладання даниною (оподаткуванням) в деяких місцевостях був «дим» — сім'я, в інших — «плуг» чи «рало» — норма землі, якою користувалася сім'я. Поступово данина отримала форму державного, феодального податку чи ренти. Князі одержували також доходи у вигляді торгових мит, плати за судочинство і штрафів.

 

37. Розвиток ремесла, міст сприяв зростанню торгівлі. Особливо жваво вона провадилася у міських республіках Північної Італії – Флоренції, Венеції, Генуї, де зростав торговий і позиковий капітал, зароджувалися капіталістичні мануфактури, розвивалася банківська справа. У Венеції зародилася сучасна бухгалтерія.

У Західній Європі розвивалися зовнішня морська і внутрішня сухопутна торгівля. Вже в XI - XII ст. визначилися її центри – Венеція, Генуя, Піза. Північноіталійські купці витіснили із середньоземноморських торгових шляхів візантійців і арабів. З портів Близького Сходу європейці привозили товари Індії, Китаю,

Сирії та інших азіатських країн. Однією з найважливіших колоній Генуї була Кафа (Феодосія) з її ринком рабів.

Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля Балтійським і Північним морями, річками: Ельбою, Шельмою, Одером, Темзою, Західною Двіною, Рейном, Дунаєм, Віслою, Німаном, Роною, Сеною. Якщо левантійська торгівля займалася переважно продажем на західноєвропейських ярмарках східних

товарів, то північна – виробів місцевої промисловості, продуктів сільського господарства. Купці скуповували і з вигодою перепродували льон, худобу, шкури, хміль, хутро, сало, масло, хліб, рибу, сіль, віск, мед, металеві ремісничі вироби, олово, ліс.

Утворився Союз приморських міст під назвою Ганза. Свою діяльність вона розпочала в XII ст. і діяла до XVII ст. До Союзу входило 160 міст.

У середні віки розвинулася й сухопутна торгівля. Шовковий шлях від Китаю до Європи простягнувся на довгі кілометри. Каравани верблюдів, навантажених товарами, перетинала вздовж і поперек азіатський і африканський континенти. У Європі сухопутна торгівля також набувала дедалі більшого значення.

Розвиток торгівлі обумовив розвиток грошово-банківської системи.

 

38. Цей період європейської історії також пов'язаний з процесом відродження старих і появою нових європейських міст. Мі­ста, що існували ще з античних часів, або перетворилися на того­часні села, або стали резиденціями церковних служителів — єпи­скопів, і практично не впливали на існуючу господарську си­стему. Починаючи з X—XI ст. відбувається процес відокремлення ре­месла від сільського господарства та зростання ролі міських поселень. Досить по­мітна вже в XI—XIV ст. інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, яка виявлялася у поширенні технічних культур, розвиткові городництва, садівництва і т д. Населення міст, що досягли певної економічної ваги, починає боротьбу за звільнення від влади зе­мельних магнатів, яка спочатку спрямовувалася на зменшення та стабілізацію ренти, але поступово перетворилася на боротьбу за свободу та самоуправління.У XIII—XV ст. відбувається розквіт міського життя, а еко­номіка середньовічного міста набуває регульованого характеру. Така врегульованість досягалася за рахунок об'єднання міщан, виходячи з їх спільних інтересів, фактично не існувало таких ви­дів діяльності у середньовічних містах, які б не регулювалися відповідними корпоративними об'єднаннями. Вже починаючи з XI ст., спочатку в окремих випадках, а згодом, як норма, утворю­ються самостійні професійні організації, з власним виборним управлінням (старшинами) та власними статутами.Ремісничого виробництва, що панувало в серед­ньовіччі, була неоднозначною. З одного боку, на базі вузького професіоналізму, технічних прийомів, що повторювалися з року в рік, ремісничі майстерні давали висококваліфікованих майст­рів, справжніх віртуозів своєї справи. Достатньо високий ступінь поділу праці, що зумовив появу сотень вузьких спеціальностей, безумовно, готував і майбутнього детального робітника мануфак­тури. З іншого ж боку, цехова організація ремесла з її суворою регламентацією гальмувала технічний прогрес, намагалася закон­сервувати рівень промислового виробництва на вже досягнутому, але не досить високому рівні.

Міста стали осередками промисловості. Найбільш поширені галузі міського ремесла — текстильне виробництво (виготовлення вовняних, лляних і шовкових тканин), виплавка і обробка металів. Серед галузей текстильного виробництва домінувало виготовлення сукна і грубих вовняних тканин. Основними центрами вовняного виробництва в середньовічній Європі були район Фландрії і Флоренція. Шовковиробництво, запозичене в країнах Сходу, розвивалося в північно-італійських містах і деяких містах Франції (Ліон).

Розвиток ремесла набув бурхливого розвитку в XIII ст. У кожній країні поділ праці призводить до спеціалізації. Пожвавлення внутрішнього обміну свідчило про зародження єдиного ринку. Цьому сприяли багаточисельні ярмарки, що відбувалися в містах. Вони мали обмежений і місцевий характер. Як правило, на них продавались певні групи товарів – худоба, зерно, коні, вироби ремісників тощо. Багато з таких ярмарок переросли місцеві масштаби і стали центрами міжнародної торгівлі.

У XIV - XV ст. в Європі виникла нова, вища форма виробництва – мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані великі робітничі майстерні. Тут у процесі виробництва було застосовано поділ праці. Це дало змогу значно збільшити випуск товарів, поліпшити їх якість. Головною фігурою виробництва стає найманий робітник. Перші текстильні мануфактури відоі у містах Північної Італії і Нідерландів.

39. Які особливості цехової системи ремесла? Її структура та характеристика.

Характерною рисою середньовічного ремесла була його цехова організація — об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки — цехи. Таке об'єднання було обумовлене всією системою середньовічних соціально-економічних відносин, феодально-становою структурою суспільства. Серед основних причин їхнього виникнення слід виділити такі: необхідність згуртування проти об'єднаного розбійницького дворянства, потреба ремісників у спільних ринкових приміщеннях (ремісники були одночасно й купцями), зростання конкуренції з боку сільських ремісників. В умовах політичної нестабільності і залежності від сил природи ремісничі корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували їм особисту свободу, права і вольності, взаємодопомогу і захист, оберігали майно.

У першу чергу цехи були об'єднаннями економічного характеру, які виконували завдання організації виробництва і збуту продукції, а також охорони економічних інтересів ремісників. Ремісничі цехи вели боротьбу за встановлення так званого цехового примусу, тобто визнання за їхніми членами монопольного права на виготовлення і збут даного виду ремісничих виробів у межах міста або його округи, що зумовлювалося в основному вузькістю ринку, обмеженістю попиту на ремісничі вироби.

Ремісничий цех як корпорація володів звичайно сумою прав і привілеїв, закріплених у відповідних документах: пожалуваннях, постановах міських властей, статутах. Внутрішні правила ремісничих об'єднань, у відповідності із загальними принципами корпоративності, були спрямовані на підтримання економічної рівності серед їхніх членів шляхом як і отримання збагачення, так і недопущення збідніння окремих майстрів. Збагаченню майстрів перешкоджала регламентація виробництва (контроль за виконанням та обсягом робіт, кількістю підмайстрів та учнів тощо). На недопущення крайнього збідніння членів цеху був спрямований механізм взаємодопомоги.

Цех був військовою організацією, що брала участь в охороні й обороні міста і виступала окремою бойовою одиницею міського ополчення. Він мав свою церкву, каплицю чи ікону в церкві, будучи своєрідною релігійною організацією. Кожне ремісниче об'єднання мало свою атрибутику й символіку: емблеми із зображеннями знарядь праці, прапори, цехову печатку, скриньку, де зберігалися документи й гроші.

Соціальна структура середньовічного ремісничого цеху характеризувалася феодальною ієрархічністю. Цех поділявся на соціально-вікові групи (учні — підмайстри — майстри — старші майстри). Кожна така група мала свої чітко визначені права і обов'язки, а також юридичний статус, зафіксовані в цеховому статуті. Членами цехів офіційно вважалися лише майстри, які також поділялися на дві групи — власне майстрів (молодших майстрів) і старших майстрів. Справами цехів керували виборні посадові особи. На чолі об'єднання цехів стояв цехмістер, посада якого не оплачувалася, але була дуже почесною.

Цехова організація була економічно-раціональною в XIII — XV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку середньовічної промисловості. Вона сприяла виробництву високоякісної продукції, вихованню ремісничої молоді. Згодом цехи стали стримувати розвиток продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічнити дрібне виробництво, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. Сувора регламентація виробництва і збуту призвела до застою у розвитку науки, техніки і, як наслідок, до занепаду промисловості.

У XIV - XV ст. у Європі виникла нова, вища форма виробництва —.мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більше організовані великі робітничі майстерні.

40. Економічна думка середньовіччя в Зх. Європі. Фома Аквінський

Після падіння Римської імперії (V ст.) почалася так звана доба Середньовіччя, що тривала аж до XVII ст. Економіка цього періоду була переважно аграрною, панувало натуральне господарство. Мислення середньовічної людини мало тео-логічний характер. Економічна думка ще не відокремилась у самостійну галузь знань. В епоху середньовіччя християнство в Європі, й іслам на Сході стають ідео-логічним обгрунтуванням утвердження феодальних відносин. Особливістю прояву економічної думки стає її неодмінне релігійне оформлення. Середньовічні тракта-ти містять численні конкретні господарські поради, різноманітні практичні рекомендації, але надто мало теоретичних узагальнень і спроб осмислення економічних процесів та явищ.

Основними джерелами економічної думки середньовічного суспільства є юридичні кодекси й церковні пам'ятки. Економічні уявлення народних мас відбилися в різних "єресях" та економічних вимогах селянських повстань. В епоху феодалізму суспільство складалося передусім з класу феодалів і класу селян. Через це економічні вчення представників класу землевласників спрямовувалися на узурпацію селянських земель, виправдання феодальної організації господарства.

Дослідження являють собою митецькі компіляції традиційних істин, систематизацію накопиченогобагажу, коментарі. Усе це — характерні риси методу, який отримав назву «схоластика» (від лат. shola — школа), широко розповсюдженого в середньовічному інтелектуальному середовищі. Про економічні погляди схоластів можна судити з висловлювань одного з найвидатніших представників цього методу — Фоми Аквінського (1225-1274 рр.), великого богослова, який написав за завданням Римського Папи роботу «Сума теології», яка узагальнює принципи католицького віровчення.

Суспільний устрій, у тому числі його економічна складова є результатом божест-венного приречення, тому існуючі господарські форми — власність, організація праці, навіть торгівля — необхідні й морально виправдані. Він апологував приватну власність, вважав натуральне господарство основою добробуту людей, а його продукти - природним багатством. Золото і срібло, на його думку, - штучне багатство, яке не може бути метою діяльності людини. Феодальна форма власності, система поділу праці природні й виправдують ієрархічну структуру і станову організацію феодального суспільства, як і право кожного стану на свою частку винагороди.

Цьому ж завданню присвячене і вчення про «справедливу ціну». Така ціна повинна, по-перше, покривати витрати, а по-друге, забезпечувати продавцеві можливість жити відповідно до свого положення у суспільстві. Таким чином, у ціні повинен був знайти відображення соціальний статус учасників об-міну, що, зрозуміло, несумісне з поняттям ціни як чисто ринкової категорії. У період пізнього середньовіччя серед проблем, які обговорювалися схоластами, все більш помітне місце займають питання обміну, торгівлі, грошей. Активно дискутується ситуація, викликана «революцією цін» і її наслідками, що свідчило про перехід до нових форм економічних відносин.

У Київській Русі утвердження феодальних порядків знайшло вираження у зведенні законів "Правда Русская" (XI - XII ст.). У ньому обґрунтовувалося право власності князів на майно, рабів та напіврабів, регулювалися торговельні й кредитні відносини. У середні віки з'явилися "Домострой" Сильвестра та інші дослідження, в яких розглядалися проблеми організації феодального помістя, ре-гулювання відносин між паном і його кріпосним залежним, між господарством і зростаючим ринком.

41. Економічна думка на Україні доби середньовіччя

Історія економічної думки України часів раннього та класичного Середньовіччя (5 – 15 ст.). Пов’язана з добою Київської Русі. Літературними джерелами, по яких можна судити про економічну думку того періоду є літописи, угоди, грамоти князів, кодекси і записи норм світського і церковного права.

Визначною пам’яткою соціально-економічної та політичної літератури добу Київської Русі є “Руська правда”. Вона являє собою зведення законів давньоруського права 11-12ст. Статті “Руська правда” свідчать про соціальну структуру і відносини власності давньоруського суспільства, вони регулюють майнові відносини і захищають право власності князів та феодальної знаті на землю і кріпаків, розглядають питання оподаткування, отримання ренти, організації княжої та боярської вотчини в 11 столітті, заснованої на використанні кріпацької та рабської праці.

Терміни, що вживаються у тексті “Руська правда” дають уявлення про існуючі на той час у Давній Русі товарно-грошові економічні відносини.

У цілому у “Руській правді” тією чи іншою мірою відображені усі процеси економічного та суспільного життя давньоруської держави.

Одним з головних писемних джерел економічної думки Київської Русі є літописне зведення – “Повість временних літ” (12 ст.). Основною ідеєю повісті є відновлення цілісності колишньої єдності давньоруської держави перед загрозою навали кочовиків.

У літопису розглядаються джерела доходів Київської держави: надходження з господарства; данина і збори з населення; штрафи (судове мито); торгівельне мито і воєнна здобич. Данина збиралась у вигляді продуктів, хутра або грошей. Вона сприяла розвитку товарного виробництва і товарно-грошових відносин.

У повісті відображено розвиток суспільного поділу праці; повне відокремлення ремісництва від землеробства і розвиток ремесел.

Серед пам’яток давньоруської економічної думки можна виділяти “Повчання дітям” Мономаха (п. 12 ст.). У ньому міститься чимало господарських спостережень та узагальнень, показані відносини між землевласниками та заможними селянами з метою подолання існуючих соціальних протиріч; У Галицько-Волинському літописи (13 ст.) йдеться про економіку політику галицьких та волинських князів, котрі заохочували розвиток ремесел, торгівлі, міст, що сприяло розвитку економіки цих земель.

З 14 ст. на українських землях починає діяти магдебурзьке право, за яким міста звільнялися від управління та суду, великих князів чи королів, одержували привілеї на самоврядування. Це право встановлювало порядок і функції органів міського самоврядування, суду, цехів, купецьких об’єднань.

 

42. Виникнення податків сягає сивої давнини. В Київській Русі податки з'являються вже в перші роки виникнення цієї древньої держави. І що важливо, давньоруські податки не запозичуються з інших країн, а мають своє власне, національне походження. Одним з найдавніших прямих податків Київської Русі, що проіснував на українських землях, було подимне. Назва походить від одиниці оподаткування - "диму". Платили подимне натурою та часткового грішми. Інший древній податок - полюддя. Він збирався під час щорічних об'їздів Київської Русі князем та його дружиною. І ще одним джерелом наповнення казни було поплужне. Це земельний податок, одиницею оподаткування якого був плуг. Поплужне йшло на військові витрати, утримання велико - князівського двору та на дипломатичні місії. Цікаво, що ці три види податків так узвичаїлись, що й продовжили існувати тоді, коли Київської Русі не стало. Спочатку в землях Галицько-Волинського князівства, а потім за часів литовсько-української та литовсько-польської держави.

Княгиня Ольга, розвиваючи і вдосконалюючи традиційну систему податків, збагачує їх оброками, втілює в життя рентні відносини. Останні стали важкою розплатою за смуту і нестабільність життя на Русі в ХІІ-ХІІІ ст. В епоху середньовіччя Русь сплачувала податки Литовській, Польській і Московській державам, час від часу, збільшуючи кількість прямих і непрямих, звичайних і надзвичайних податей, яких нараховувалося більше 30.

З XV століття вводиться такий прямий грошовий податок як половщина. Спочатку його сплачували селяни, виходячи з кількості худоби і землі. Згодом половщину почали сплачувати всі державні категорії залежного селянства. Понад триста років проіснував на українських землях такий натуральний податок як поштучне, запроваджений литовцями. Його сплачували селяни від кількості худоби та птиці, витканого полотна, ряден, рушників.

 

43. У першій половині XVI ст. господарство Нідерландів досягле високого рівня розвитку. У північних провінціях населення займалося хліборобством, розведенням худоби. Більшість селян були вільними. Питома вага феодального землеволодіння становила лише 20-25%. Створювалися фермерські господарства, райони «торговельного землеробства», що спеціалізувалися на вирощуванні певних культур. Успішно розвивалося рибальство, а нідерландська риба мала великий попит і збут у багатьох країнах.

Південні провінції крім хліборобства мали розвинуту промисловість мануфактурного типу. Фландрійські ткацькі верстати були відомі ще з часів середньовіччя і відзначалися високою досконалістю. Виробляли тут сукно, полотно, шовкові тканини. Значного розвитку досягла залізорудна промисловість. Сформувався національний ринок. Національний ринок ставав частиною європейського та світового ринків. Відбувалися зміни в сфері земельних відносин.

Успішно розвивалася торгівля Нідерландів з Італією, Францією, Англією й балтійськими країнами. Найголовнішим портовим містом був Антверпен. Сюди причалювало по кілька тисяч кораблів, іноземні фірми мали тут своїх представників, антверпенська біржа займала одне з перших місць у Європі.

XVI—XVIII ст. — період завершення становлення національних ринків, їх розширення та зміцнення. Це було пов'язано з подальшим відокремленням сільського господарства від промисловості, розвитком територіального поділу праці, міст і міського населення, відміною внутрішніх мит, удосконаленням шляхів сполучення. Найбільшим за обсягом був національний ринок у Великобританії, хоча за кількістю населення вона поступалася Франції, Іспанії. Визначальну роль у XVIII ст. відігравало будівництво шосейних доріг і каналів. У 1657 p. було створено генеральний поштамт для всієї країни. У кінці XVIII ст. обсяг його становив приблизно 40—60 млн фунтів стерлінгів на рік, або 4—6 млн прибутку (обсяг зовнішньої торгівлі на рік — у середньому 20 млн фунтів стерлінгів). Зв'язок між різними регіонами країни забезпечувався завдяки періодичним ярмаркам, подорожуючим купцям.

44. Великі географічні відкриття та їх соціально-економічні наслідки

Над­звичайно велику роль у цьому процесі відіграли Великі геогра­фічні відкриття, пов'язані з відкриттям європейцями нових зе­мель і континентів, активним освоєнням інших частин світу, встановленням економічних зв'язків між окремими регіонами Земної кулі. Великі географічні відкриття і період первісного нагрома­дження капіталу складають у часі цілу епоху — приблизно трьохсотрічний період від кінця XV ст. до кінця XVIII ст. Серед Великих географічних відкриттів найважливішими є: подорож португальця Васко да Гама до Індії, завдяки якій уперше прокладено шлях з Європи до Південної Азії; експедиції під керівництвом італійця Христофора Колумба, який у 1492 р. потрапив до Америки; експедиція Фернандо Магеллана у 1519;—1521 рр., що здій­снила першу кругосвітню подорож.

Взагалі епоху Великих відкриттів поділяють на два періоди: перший — іспано-португальський, який включав: відкриття Америки; португальські плавання до Індії та бере­гів Східної Азії, починаючи з експедиції Васко да Гама; іспанські тихоокеанські експедиції XVI ст, від першого навколосвіт­нього плавання Магеллана до експедиції Вільяловоса

другий — період російських і голландських відкриттів - До них належать: відкриття росі­янами всієї Північної Азії; англійські та французькі відкриття у Північній Америці; голландські тихоокеанські експедиції і від­криття Австралії.

Основними економічними передумовами Великих географіч­них відкриттів є зрушення у розвитку продуктивних сил Західної Європи, початок розкладу феодальної та зародження у її надрах нової, капіталістичної системи, які наприкінці XV ст. дістали прояв в уже констатованих нами істотних змінах у сфері матеріаль­ного виробництва, стані та характері продуктивних сил, зростан­ні сфери товарно-грошових відносин і розширенні ринку. Серед економічних передумов вирізнялися: бурхливий розвиток промисловості, потреби в нових рин­ках збуту; вимагало більшої кількості дорогоцінних металів як за­собів обігу; криза середземноморської торгівлі. До політичних передумов географічних відкриттів можна від­нести: розвиток абсолютизму в Західній Європі; завершення державного об'єднання низки країн Західної Євро­пи, що супроводжувалося закінченням тривалих виснажливих воєн. Науково-технічними передумовами великих географічних відкриттів були досягнення в науці та техніці європейців, які забезпечили саму можливість тривалих подорожей.

Роль Великих географічних відкриттів у становленні ринкового господарства суспільств