Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Історія розвитку інституту адвокатуриСодержание книги
Поиск на нашем сайте
у світі 1.3.1. Зародження адвокатури На перших стадіях юридичного розвитку суспільства адвокатура не існувала в тому вигляді, в якому ми її спостерігаємо нині у європейських народів. Ще у XIX ст. професор Є.В. Васьковський писав, що адвокатура, подібно до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а утворюється спочатку у вигляді незначного зародка, який може за сприятливих умов формуватися і досягти певного розквіту10. Адвокатура не виникла разом із судом. Лише в міру ускладнення політичної організації шляхом об'єднання кількох племен під владою єдиного вождя відправляти правосуддя стало не під силу одній особі. Вождь для успішного виконання урядового контролю уже потребував помічників. Він збирав біля себе людей, які здобували для нього необхідні відомості, давали поради та виконували його накази. Деякі з них допомагали йому відправляти правосуддя і, таким чином, виникали органи суду11. У народів, які досягли цього ступеня розвитку, вже можна знайти перші зародки адвокатури. Це — королівства зулусів, бечуанів12. У кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. У Китаї захист дозволялося здійснювати родичам або приятелям обвинуваченого. У Туреччині були так звані муфтії -знавці ісламського права, обов'язки яких полягали в на- 111 Васьковский Е£. Организация адвокатуры. — Ч. 1. — СПб., 1893. — С. 10. 11 Святоцъкий ОД., Медведчук В.В. Адвокатура: історія і су- 12 Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. — Ч. 1. — СПб., 1893. — С. 12. Розділ 1 данні юридичних порад зацікавленим особам. Вони коментували правові норми, і їхня думка мала силу закону. У стародавніх Іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов'язком: "Робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів"13. Найбільш чітко оформленою адвокатура була у Греції та Римі. Хоч у Греції особливого стану адвокатів і не було, але вже сформувався особливий прошарок осіб, які займалися складанням промов для виголошення їх позивачами в суді. М.О. Чельцов-Вебутов, розкриваючи зміст судового розгляду епохи розквіту афінської демократи VI—IV ст. до н. е., вказував на наявність права обвинуваченого мати захисника. Незважаючи на те, що закон Афін вимагав від сторін вести свою справу самостійно, без сторонньої допомоги вони могли вести лише приватні дрібні процеси. У більш складних процесах необхідно було не тільки надати факти, що роз'яснюють справу, а й згрупувати їх у належному вигляді й висвітлити так, щоб справа була зрозумілою для суддів. Саме у зв'язку з цим виникла потреба в тих, хто, добре знаючи звичаї і закони, міг допомогти вдалому веденню справи. Це були логографи та диктографи, найбільш видатні з них -- такі знані оратори, як Антіфон, Лізій, Ісократ, Есхіл, Демосфен. Обов'язки логографа перед клієнтом полягали у збиранні матеріалу, що був потрібний для попередньої перевірки справи, а також у виборі найбільш вигідного виду скарги. У тих випадках, коли покарання встановлювалося не законом, а стороною, вони пропонували відповідну кару. Головним завданням було написання промови для клієнта, яку логограф вивчав і оголошував перед судом14. Ще одним видом захисту був виступ синегора. Обвинувач чи обвинувачений у цьому випадку проголошували короткий вступ, а саму промову чи найбільш важливу її ча- Поняття та сутність інституту адвокатури 13 Святоцький ОД., Михеєнко М.М. Адвокатура України: Навч. посіб. для студ. юрид. ВНЗ і фак. — К.: Ін Юре, 1997. — С, 5—6. * Челъцов-Бебутов MA. Куру уголовно-процессуального прГІ-ва. — СПб.: Равена: Альфа, 1995. — С. 104—105. стину вимовляли за них, з дозволу суддів, синегори15. Поширеним видом захисту у кримінальному процесі Стародавньої Греції була участь параклета — оратора з народу, який у своїй промові, як правило, зображував моральні якості чи громадянську гідність підсудного16. О.Д. Свято-цький та М.М. Михеєнко зазначають, що грецький народ великою мірою був схильний до мистецтва, зокрема до ораторства, тому грецька адвокатура більше тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства17. З римської адвокатури почався розвиток світової адвокатури, тому на ній слід зупинитися більш детально. У кримінальному процесі Риму (II ст. до н. е.) судове представництво спочатку здійснювали знатні громадяни-патрони. Пізніше їх монополію було скасовано, і до судового захисту були допущені всі вільні громадяни. Виділяли три групи захисників: а) адвокати — особи, які надавали сторонам юридичні поради; б) лаудатори — особи, які говорили не про сутність справи, а висловлювалися про особисті риси обвинуваченого; в) патрони — особи, які обиралися з найбільш гідних громадян: не тільки з фахівців-законників, а й з тих, що відзначалися здібностями і глибокими знаннями18. Пізніше римський літопис давав таку класифікацію захисників: а) патрон — оратор, який захищає будь-кого в суді; б) адвокат — особа, яка допомагає юридичними порадами або своєю присутністю виражає дружню підтримку; в) повірений — особа, яка веде справу;
15 Див.: Чельцов-Бебутов МА. Курс уголовно-процесе у альн or о права. — СПб.; Равена: Альфа, 1995. — С. 105; Стоянов А. История адвокатуры у древних народов. — X.: В Университет, тип., 1869.—С. 24—25. 16 Стояков А. История адвокатуры у древних народов. — X.: В Университетской тип., 1869. — С. 26. 17 Святоцький ОД., Михеєнко М.М. Адвокатура України: Навч. посіб. для студ. юрид. ВНЗ і фак. — К.: 1н Юре, 1997. — С. 6. 1Й ЧеЛьцов-Вебутов МА. Курс уголовно-процессуального права. — СПб.: Равенаг Альфа, 1995. — С. 146. Розділ 1 г) когнітор — особа, яка бере на себе справу присутнього і захищає як свою1". Для римської адвокатури характерними були як необмежена свобода, так і необмежена регламентація. У республіканський період адвокатура була абсолютно вільною професією, t законодавча регламентація її майже не зачепила. Існували певні правила діяльності адвокатури, але вироблені вони були лише практикою та звичаями. Так, молоді люди, які вступали до адвокатури, викликалися на форум для презентації, при цьому їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів (консулів, преторів або цензорів). Якісь умови для здобуття професії адвоката — освіта, практична підготовка, моральні якості — визначені не були. Кандидати в адвокати прослуховували курс риторики, брали консультації у знаменитих правознавців, відвідували засідання судів, але ні порядок, ні термін, ні обов'язковість цих занять не було визначено законом. Таким чином, будь-яка особа, яка мала здібності та досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу. Правозаступництво було відокремлене від судового представництва; адвокати здебільшого були ораторами. Слід зазначити, що адвокатура це був один з прямих шляхів до вищих посад у державі, висунувши зі своїх лав таких видатних судових ораторів, як Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Цицерон2". Пізніше організувалася римська адвокатура як особливе об'єднання, що складалося з певного числа вчених-юристів, на яких поширювалася адміністративна влада суду21. За часів імперії (І ст. до н. е. — IV ст. н. є.) римська адвокатура зазнала істотних змін. Адвокатська професія була помітно обмежена. Так, за кодексами Юстініана вона прирівнювалася до державної служби. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника міста чи 19 Адвокатура: Энциклопедический словарь / Под ред. И.Е. Андреевского. — СПб., 1890. — Т. 1. — С. 167. 20 Святоцький О Д., Михеєнко М JVf. Адвокатура України: Навч. посіб. для студ. юрид. ВНЗ і фак. — К.: 1н Юре, 1997. — С. 7—8. 21 Ч ельцов-Вебу тав ma. Курс у голови о-прицессуальногс пра ва. — СПб.: Равена: Альфа, 1995. — С. 155. Поняття та сутність інституту адвокатури провінції. Не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Заборонялося займатися адвокатською діяльністю суддям і намісникам провінцій. Кандидат до адвокатури повинен був закінчити спеціальний п'ятирічний курс в юридичній школі та вдало скласти іспити. Адвокатів заносили до списку ("rotula") за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку був старшиною ("primas"). Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних ("statuti"), кількість яких була обмежена і які мали право виступати у всіх судах, і позаштатних ("supernumerarii"), кількість яких не була обмежена і які практикували у нижчих судах. Штатні адвокати призначалися правителем провінції з числа позаштатних. Головними професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта, вимагання великих гонорарів, кляузництво. За ці та подібні порушення професійних обов'язків на адвокатів чекало єдине покарання — заборона займатися адвокатською діяльністю. Перед розглядом кожної судової справи адвокати складали особливу професійну присягу, в якій зобов'язувалися докладати всіх зусиль до захисту законних і справедливих вимог клієнта, відмовлятися від ведення справи у будь-який час, навіть під час її провадження, якщо переконаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправота юридичною або моральною. Якщо адвокат відмовлявся від участі у справі, позивач не міг запросити іншого, щоб, як зазначалося 8 законі, "нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних". Якщо ж позивач мав кількох адвокатів, і частина з них відмовлялася продовжувати справу, а частина — ні, то на місце перших заборонялося запрошувати інших, а другі продовжували захист. На суді адвокат повинен був уникати образливих висловів і свідомо не затягувати процес. До розгляду справи адвокат не мав права встановлювати розмір гонорару, але після закінчення розгляду він уже міг це робити. За відсутності домовленості гонорар за позовом адвоката призначав суд, з огляду на складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури та ранг суду. У цей період правозаступництво злилося із судовим представництвом. Розділ 1 Під час імперії адвокати виконували функції республі- • • • *>0 канських адвокатів, повірених та юрисконсультів. А. Стоянов писав, що значні зміни, які відбулися в інституті захисту в часи Римської імперії, були зумовлені централізацією державної влади. Скасовувалися демократичні форми здійснення правосуддя, приватне право обвинувачення послаблялося, розширювалися публічні засади судочинства, обмежувалися змагальність і усність процесу. Відсутність публіки під час розгляду кримінальних справ у суді призвела до того, що адвокати здебільшого ставали донощиками. Здійснювати захист стало непрестижно, й у судову практику "відкрився приплив гірших людей", які у своїй діяльності керувалися не принципами правосуддя, а лише користю. Водночас із різних причин від здійснення захисту в кримінальному судочинстві ще не можна було відмовитися. Усе це призвело до необхідності вирішення питання про організаційний устрій адвокатури. Державному регулюванню підлягала не лише кримінально-процесуальна діяльність захисників (у цей період захисниками називалися не тільки особи, які реалізовували функцію захисту), а й організаційне підпорядкування з метою впливу на осіб, які надавали правову допомогу сторонам23. Таким чином, хоча зародки інституту адвокатури виникли на найнижчих ступенях юридичного розвитку людського суспільства2*, наявність у стародавньому світі окремої групи осіб, що сприяла захисту прав та інтересів по-страждалого й особи, яка скоїла злочин, є характерною для держав з більш високим рівнем суспільного розвитку, базованих на демократичних засадах (Стародавній Рим, Греція тощо). Характерною рисою становлення інституту адвокатури є те, що спочатку надавати правову допомогу мали право не лише юристи, а й будь-хто. Згодом до надання 'іг Святоцький ОД., Михеєнко MM. Адвокатура України: Навч. посіб. для студ. юрид. ВНЗ і фак. — К.: Ін Юре, 1997. — С. 7—8. гзСтоянов А. История адвокатуры у древних народов. — X.: В Университрт. тип.. 1869. — С. 90—95, 97. ^Святоцький ОД., Медведчук В.В. Адвокатура: історія і сучасність. — К.: Ін Юре, 1997. — С. П. Поняття та сутність інституту адвокатури правової допомоги допускалися особи, які відповідали певним вимогам. Професіоналізація надання правової допомоги сторонам у кримінальному судочинстві супроводжувалась її підпорядкуванням державним інтересам. 1.3.2, Адвокатура у середні віки У середні віки (V—XV ст.) принципи організації адвокатури зазнали певних змін. Зокрема, це стосувалося допуску до адвокатської діяльності. У Франції для цього необхідно було мати юридичну освіту, скласти присягу і бути зарахованим до списку адвокатів (практичний досвід не був обов'язковим). У Німеччині адвокатська професія була абсолютно вільною, нею міг займатися будь-хто, звання адвоката давалося судом на невизначений строк. Слід зазначити, що в епоху інквізиції інститут адвокатури зазнав істотних обмежень. Це зумовлювалося тим, що сторони особисто вели процес, висловлюючи всі необхідні зауваження та заперечення. Винятки становили лише деякі категорії кримінальних справ. Так, у Франції духовні особи, літні люди, жінки, діти і каліки могли мати представника для двобою. У Німеччині закон регулював випадки, коли інтереси малолітнього, старого, жінки, покаліченого чи пораненого міг представляти опікун2*. Але таке представництво назвати правовою допомогою навряд чи можна. Класичний порядок допуску до адвокатури склався в Англії. Кандидат до адвокатури мав пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримував звання "внутрішнього адвоката" ("inner barrister"), бо не мав права виступати в суді, а ще через п'ять років навчання — "зовнішнього адвоката" ("outer, utter barrister"), і отримував право практикувати. Для внутрішньої організації середньовічної адвокатури були характерними такі особливості. Так, у Німеччині адвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх " Чельцов-Бебутов МА. Курс уголовно-процессуального права. — СПб: Равена: Альфа, 1995. — С. 187—200. Розділ 1 колег і в організації не об'єднувалися. У Франції сформувалися засади станової організації. У XIV ст. у складі релігійного "братства св. Миколи" (який, до речі, є патроном юристів) утворилася община адвокатів і повірених на чолі з депутатами, які обиралися її членами, розпоряджалися майном общини, були її представниками у відносинах з урядовими установами, захищали права та привілеї своїх членів. В Англії у XIII ст. виникли перші чотири "судові колегії", які й сьогодні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів (суддів та адвокатів). Гонорарна практика у середні віки пішла шляхом юс-тініанового законодавства. Так, у Франції застосовувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити й отримати адвокат, обумовивши її розмір перед початком процесу. Якщо такої угоди не було або клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначав парламент. Адвокат міг також у разі ухилення клієнта від сплати гонорару звернутися з позовом до суду. У Німеччині встановлювалася такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права практикувати і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді — й тілесному покаранню. Професійна діяльність адвокатів включала надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Великих змін у середні віки зазнала діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, що значно обмежувало участь адвоката у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвоката у кримінальному процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду20. Загалом характерними для адвокатури середньовіччя були: * відсутність чіткої станової організації; • відокремлення правозаступництва від судового представництва; 26 Саятацмсий Q,Zf., Михеєнко М.М. Адвокатури України: Навч. посіб. для студ. юрид. ВНЗ і фак. — К.: 1н Юре, 1997. — С. 8—9. Поняття та сутність інституту адвокатури відносна свобода професії; тісне спілкування із судом; дисциплінарна залежність від судів; римська система визначення гонорару. 1.3.3. Адвокатура у Новий час Упродовж XVI—XIX ст. адвокатура поступово набувала іншого вигляду. У цей час вона стала на самостійний шлях і виробила ту станову організацію, яку має і сьогодні. Можна стверджувати, що інтерес до інституту адвокатури в період буржуазних революцій у європейських країнах відродився. Це пов'язано насамперед з розвитком вчення про права людини. У Франції під час обговорення Статуту 1670 р. Ламуаньон зазначав, що адвокат дається обвинуваченому не в силу ордонансів, а завдяки природному праву, що є найдавнішим з усіх людських законів. Робесп'єр, відстоюючи вільну адвокатуру, говорив, що право мати захисника спирається на основні начала людського розуму й за сутністю є невідчужуваним та природним правом27. Так, у Франції формування самостійного стану — общини адвокатів — відбулося в результаті розпаду "общини адвокатів і повірених", про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада. В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду: вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною, позбавляли звання адвоката та загалом відали всіма справами общини. У Німеччині за статутом 1878р. адвокати об'єднувались в адвокатську камеру (колегію) на чолі з виборною радою. Стоянов А. История адвокатуры у древних народов. — X,: В Университет, тип., 1869. —С. 1. Розділ 1 У США за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об'єднувалися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою. У Канаді в ті самі роки всі адвокати та повірені також об'єднувалися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів (секцій) за округами головних міст країни. У цей період утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії — наявність практичного стажу юридичної діяльності або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 р. вимагали наявність трирічного практичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеччині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності. Докорінної зміни зазнала і гонорарна практика. Винагорода за захист у суді або за надання юридичної поради перестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на почесний подарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом (зокрема у Франції та Англії). Але і клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його повернення. У Німеччині за законом 1879р. визначення гонорару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У СІЛА та Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі яко- • v 9Я го адвокат міг подати до клієнта судовий позов °. У підсумку слід зазначити, що, виникнувши на нижчих стадіях розвитку людської культури і проходячи через різноманітні фази свого розвитку, адвокатура найбільшого розвитку набула в цивілізованих державах Західної Європи. Первинною її формою є родинна або сусідська адвокатура, яку ми бачимо як у некультурних народів, так і в Стародавніх Греції та Римі. Поступово в напівцивілізованих державах адвокатура переходить до сторонніх осіб і перетворюється на професію. Почався цей перехід у Греції, але там не встиг закінчитися. Відбувся в Римі, а потім і в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура " Святоцький., ...^ -------„„.. -_.r.. ___. Навч. посіб. для студ. юрид. ВНЗ і фак. — К.: Ін Юре, 1997. -С. 10— 11. ЗО Поняття та сутність інституту адвокатури тривалий час залишалась неорганізованою сферою діяльності, доступною для всіх бажаючих. З економічним та соціальним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві почалась організація діяльності адвокатури. У республіканському Римі законодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторони адвокатської професії. Визнаючи її абсолютно вільною, римське право створило межі допуску до адвокатури та вирішило питання винагородження юристів. Організація римської республіканської адвокатури ґрунтувалася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютної свободи професії, відносної її безоплатності. Зі зміною форми правління в Римі змінилося і становище адвокатури. Місце вказаних принципів зайняли інші, їм протилежні. Так, правозаступництво злилося із судовим представництвом, професія з вільної перетворилася на замкнуту, повна незалежність змінилася підпорядкуванням судово-адміністративній владі, гонорар з добровільного пожертвування перетворився на винагороду, одержувану через суд. У такому вигляді адвокатура перейшла в середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: відсутність станової організації, відокремлення правозаступництва від судового представництва, відносна свобода професії, тісний зв'язок із судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх, римська система визначення гонорару. У Новий час (XVI—XIX ст.) сталися зміни двох останніх принципів: адвокатура оформилася у стан, знову запроваджується відносна безоплатність праці адвоката. У XX ст. адвокатура домоглася незалежності та солідарності. Вона стала силою, яка активно використовується в Усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод Людини39. 2'JСвятпцький OJI.. Михеєнко ММ. Адвокатура України: Навч. посіб. для студ. юрид. ВНЗ і фак. — К.: Ін Юре, 1997. — С. 11—12. Розділ 1 1.4. Історія розвитку адвокатури України Адвокатура у Київській Русі Становлення і розвиток інституту адвокатури в Україні проходили під впливом загальних світових тенденцій розвитку кримінальне-процесуального права. У Київській Русі (IX—XIII ст.) роль захисників у судах виконували рідні і приятелі сторін, "послухи" (свідки порядного життя обвинуваченого), "видоки" (свідки вчиненого стороною або спірного факту)30. У цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, робота захисника у судах мала характер громадського, товариського, а не професійного знання. Роль захисника полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони31. Для судочинства Київської Русі основним видом сприяння сторонам у процесі була самодопомога сусідських громад ("свод", "гонение следа"). Як зазначає М.О. Чель-цов-Бебутов, змагальна (обвинувальна) форма боротьби сторін виросла з тих методів вирішення конфліктів, що існували ще в епоху родоплемінних відносин. "Суперники" (чи "сутяжники") інколи силою вирішували свої суперечки, сторонами були цілі родові групи. Природною видозміною цієї форми вирішення конфліктів — уже за участю органів громадської влади — була активна допомога родичів "сутяжников" та їх "суседей", "миру", оскільки родові громади перетворювалися в сусідські громади32. Підставою для допуску в кримінальне судочинство осіб, які сприяли сто- 30Правда Русская: В 2 т. — М.; Л., 1947. — Ст. 18, 21, 22, 31, 37,46,49,66,85. 31 Чубатий М. До історії адвокатури на Україні. — Л., 1934. — С. 31. 32Чельцов-БебутовМА. Курс уголовно-процессуального права. — СПб.: Ранена; Альфа, 1995. — С. 636—637. Поняття та сутність Інституту адвокатури ронам, були родинні відносини та здатність дати показання з приводу обставин справи або про особу, яка виступала однією зі сторін. Знання права у судочинстві Київської Русі ще не відігравало істотної ролі.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-06-28; просмотров: 380; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.139.236.93 (0.017 с.) |