Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Історія розвитку інституту адвокатури

Поиск

у світі

1.3.1. Зародження адвокатури

На перших стадіях юридичного розвитку суспільства адвокатура не існувала в тому вигляді, в якому ми її спо­стерігаємо нині у європейських народів. Ще у XIX ст. про­фесор Є.В. Васьковський писав, що адвокатура, подібно до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком ор­ганізованому вигляді, а утворюється спочатку у вигляді незначного зародка, який може за сприятливих умов фор­муватися і досягти певного розквіту10.

Адвокатура не виникла разом із судом. Лише в міру ус­кладнення політичної організації шляхом об'єднання кіль­кох племен під владою єдиного вождя відправляти право­суддя стало не під силу одній особі. Вождь для успішного виконання урядового контролю уже потребував помічни­ків. Він збирав біля себе людей, які здобували для нього необхідні відомості, давали поради та виконували його на­кази. Деякі з них допомагали йому відправляти правосуд­дя і, таким чином, виникали органи суду11. У народів, які досягли цього ступеня розвитку, вже можна знайти перші зародки адвокатури. Це — королівства зулусів, бечуанів12. У кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. У Китаї захист дозволялося здійснювати родичам або прияте­лям обвинуваченого. У Туреччині були так звані муфтії -знавці ісламського права, обов'язки яких полягали в на-

111 Васьковский Е£. Организация адвокатуры. — Ч. 1. — СПб., 1893. — С. 10.

11 Святоцъкий ОД., Медведчук В.В. Адвокатура: історія і су-

12 Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. — Ч. 1. — СПб., 1893. — С. 12.

Розділ 1

данні юридичних порад зацікавленим особам. Вони комен­тували правові норми, і їхня думка мала силу закону. У стародавніх Іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов'язком: "Робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів"13.

Найбільш чітко оформленою адвокатура була у Греції та Римі. Хоч у Греції особливого стану адвокатів і не було, але вже сформувався особливий прошарок осіб, які займалися складанням промов для виголошення їх позивачами в суді.

М.О. Чельцов-Вебутов, розкриваючи зміст судового роз­гляду епохи розквіту афінської демократи VI—IV ст. до н. е., вказував на наявність права обвинуваченого мати захисни­ка. Незважаючи на те, що закон Афін вимагав від сторін вести свою справу самостійно, без сторонньої допомоги во­ни могли вести лише приватні дрібні процеси. У більш складних процесах необхідно було не тільки надати факти, що роз'яснюють справу, а й згрупувати їх у належному вигляді й висвітлити так, щоб справа була зрозумілою для суддів. Саме у зв'язку з цим виникла потреба в тих, хто, добре знаючи звичаї і закони, міг допомогти вдалому ве­денню справи. Це були логографи та диктографи, най­більш видатні з них -- такі знані оратори, як Антіфон, Лізій, Ісократ, Есхіл, Демосфен.

Обов'язки логографа перед клієнтом полягали у збиран­ні матеріалу, що був потрібний для попередньої перевірки справи, а також у виборі найбільш вигідного виду скарги. У тих випадках, коли покарання встановлювалося не зако­ном, а стороною, вони пропонували відповідну кару. Голов­ним завданням було написання промови для клієнта, яку логограф вивчав і оголошував перед судом14.

Ще одним видом захисту був виступ синегора. Обвину­вач чи обвинувачений у цьому випадку проголошували ко­роткий вступ, а саму промову чи найбільш важливу її ча-

Поняття та сутність інституту адвокатури

13 Святоцький ОД., Михеєнко М.М. Адвокатура України: Навч. посіб. для студ. юрид. ВНЗ і фак. — К.: Ін Юре, 1997. — С, 5—6.

* Челъцов-Бебутов MA. Куру уголовно-процессуального прГІ-ва. — СПб.: Равена: Альфа, 1995. — С. 104—105.

стину вимовляли за них, з дозволу суддів, синегори15. По­ширеним видом захисту у кримінальному процесі Старо­давньої Греції була участь параклета — оратора з народу, який у своїй промові, як правило, зображував моральні якості чи громадянську гідність підсудного16. О.Д. Свято-цький та М.М. Михеєнко зазначають, що грецький народ великою мірою був схильний до мистецтва, зокрема до ора­торства, тому грецька адвокатура більше тяжіла до ора­торського мистецтва, ніж до правознавства17.

З римської адвокатури почався розвиток світової адво­катури, тому на ній слід зупинитися більш детально.

У кримінальному процесі Риму (II ст. до н. е.) судове представництво спочатку здійснювали знатні громадяни-патрони. Пізніше їх монополію було скасовано, і до судово­го захисту були допущені всі вільні громадяни.

Виділяли три групи захисників:

а) адвокати — особи, які надавали сторонам юридичні поради;

б) лаудатори — особи, які говорили не про сутність спра­ви, а висловлювалися про особисті риси обвинуваченого;

в) патрони — особи, які обиралися з найбільш гідних гро­мадян: не тільки з фахівців-законників, а й з тих, що відзна­чалися здібностями і глибокими знаннями18.

Пізніше римський літопис давав таку класифікацію за­хисників:

а) патрон — оратор, який захищає будь-кого в суді;

б) адвокат — особа, яка допомагає юридичними порада­ми або своєю присутністю виражає дружню підтримку;

в) повірений — особа, яка веде справу;

 

15 Див.: Чельцов-Бебутов МА. Курс уголовно-процесе у альн or о права. — СПб.; Равена: Альфа, 1995. — С. 105; Стоянов А. Исто­рия адвокатуры у древних народов. — X.: В Университет, тип., 1869.—С. 24—25.

16 Стояков А. История адвокатуры у древних народов. — X.: В Университетской тип., 1869. — С. 26.

17 Святоцький ОД., Михеєнко М.М. Адвокатура України: Навч. посіб. для студ. юрид. ВНЗ і фак. — К.: Юре, 1997. — С. 6.

ЧеЛьцов-Вебутов МА. Курс уголовно-процессуального пра­ва. — СПб.: Равенаг Альфа, 1995. — С. 146.

Розділ 1

г) когнітор — особа, яка бере на себе справу присутнього і захищає як свою1".

Для римської адвокатури характерними були як необ­межена свобода, так і необмежена регламентація. У рес­публіканський період адвокатура була абсолютно вільною професією, t законодавча регламентація її майже не заче­пила. Існували певні правила діяльності адвокатури, але вироблені вони були лише практикою та звичаями. Так, молоді люди, які вступали до адвокатури, викликалися на форум для презентації, при цьому їх супроводжувала впли­вова особа з колишніх магістратів (консулів, преторів або цензорів). Якісь умови для здобуття професії адвоката — освіта, практична підготовка, моральні якості — визначені не були. Кандидати в адвокати прослуховували курс рито­рики, брали консультації у знаменитих правознавців, відвідували засідання судів, але ні порядок, ні термін, ні обов'язковість цих занять не було визначено законом. Та­ким чином, будь-яка особа, яка мала здібності та досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу. Правозаступництво було відокремлене від судового пред­ставництва; адвокати здебільшого були ораторами. Слід зазначити, що адвокатура це був один з прямих шляхів до вищих посад у державі, висунувши зі своїх лав таких видат­них судових ораторів, як Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Цицерон2".

Пізніше організувалася римська адвокатура як особливе об'єднання, що складалося з певного числа вчених-юристів, на яких поширювалася адміністративна влада суду21.

За часів імперії (І ст. до н. е. — IV ст. н. є.) римська адвока­тура зазнала істотних змін. Адвокатська професія була по­мітно обмежена. Так, за кодексами Юстініана вона прирів­нювалася до державної служби. Допуск до адвокатури зале­жав від вищого адміністративно-судового чиновника міста чи

19 Адвокатура: Энциклопедический словарь / Под ред. И.Е. Андре­евского. — СПб., 1890. — Т. 1. — С. 167.

20 Святоцький О Д., Михеєнко М JVf. Адвокатура України: Навч. посіб. для студ. юрид. ВНЗ і фак. — К.: 1н Юре, 1997. — С. 7—8.

21 Ч ельцов-Вебу тав ma. Курс у голови о-прицессуальногс пра ва. — СПб.: Равена: Альфа, 1995. — С. 155.

Поняття та сутність інституту адвокатури

провінції. Не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Заборонялося займатися адвокатською діяльністю суддям і намісникам провінцій. Кандидат до адвокатури повинен був закінчити спеціальний п'ятирічний курс в юридичній школі та вдало скласти іспити. Адвокатів заносили до списку ("rotula") за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку був старшиною ("primas"). Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних ("statuti"), кількість яких була обмежена і які мали право виступати у всіх судах, і позаштатних ("supernumerarii"), кількість яких не була об­межена і які практикували у нижчих судах. Штатні адвока­ти призначалися правителем провінції з числа позаштатних. Головними професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта, вимагання великих гонорарів, кляузництво. За ці та подібні порушення професійних обов'язків на адво­катів чекало єдине покарання — заборона займатися адво­катською діяльністю. Перед розглядом кожної судової спра­ви адвокати складали особливу професійну присягу, в якій зобов'язувалися докладати всіх зусиль до захисту законних і справедливих вимог клієнта, відмовлятися від ведення спра­ви у будь-який час, навіть під час її провадження, якщо пере­конаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправота юридичною або моральною. Якщо адвокат відмо­влявся від участі у справі, позивач не міг запросити іншого, щоб, як зазначалося 8 законі, "нехтуючи кращими адвока­тами, сторони не стали б обирати нечесних". Якщо ж пози­вач мав кількох адвокатів, і частина з них відмовлялася продовжувати справу, а частина — ні, то на місце перших заборонялося запрошувати інших, а другі продовжували захист. На суді адвокат повинен був уникати образливих висловів і свідомо не затягувати процес. До розгляду спра­ви адвокат не мав права встановлювати розмір гонорару, але після закінчення розгляду він уже міг це робити. За відсутності домовленості гонорар за позовом адвоката при­значав суд, з огляду на складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури та ранг суду. У цей період правозаступництво злилося із судовим представництвом.

Розділ 1

Під час імперії адвокати виконували функції республі-

• • • *>0

канських адвокатів, повірених та юрисконсультів.

А. Стоянов писав, що значні зміни, які відбулися в інсти­туті захисту в часи Римської імперії, були зумовлені цент­ралізацією державної влади. Скасовувалися демократичні форми здійснення правосуддя, приватне право обвинувачен­ня послаблялося, розширювалися публічні засади судочин­ства, обмежувалися змагальність і усність процесу. Відсут­ність публіки під час розгляду кримінальних справ у суді призвела до того, що адвокати здебільшого ставали донощи­ками. Здійснювати захист стало непрестижно, й у судову практику "відкрився приплив гірших людей", які у своїй діяльності керувалися не принципами правосуддя, а лише користю. Водночас із різних причин від здійснення захисту в кримінальному судочинстві ще не можна було відмовитися. Усе це призвело до необхідності вирішення питання про ор­ганізаційний устрій адвокатури. Державному регулюванню підлягала не лише кримінально-процесуальна діяльність за­хисників (у цей період захисниками називалися не тільки особи, які реалізовували функцію захисту), а й організаційне підпорядкування з метою впливу на осіб, які надавали право­ву допомогу сторонам23.

Таким чином, хоча зародки інституту адвокатури ви­никли на найнижчих ступенях юридичного розвитку люд­ського суспільства2*, наявність у стародавньому світі окре­мої групи осіб, що сприяла захисту прав та інтересів по-страждалого й особи, яка скоїла злочин, є характерною для держав з більш високим рівнем суспільного розвитку, базо­ваних на демократичних засадах (Стародавній Рим, Греція тощо). Характерною рисою становлення інституту адвока­тури є те, що спочатку надавати правову допомогу мали право не лише юристи, а й будь-хто. Згодом до надання

'іг Святоцький ОД., Михеєнко MM. Адвокатура України: Навч. посіб. для студ. юрид. ВНЗ і фак. — К.: Ін Юре, 1997. — С. 7—8.

гзСтоянов А. История адвокатуры у древних народов. — X.: В Университрт. тип.. 1869. — С. 90—95, 97.

^Святоцький ОД., Медведчук В.В. Адвокатура: історія і су­часність. — К.: Ін Юре, 1997. — С. П.

Поняття та сутність інституту адвокатури

правової допомоги допускалися особи, які відповідали пев­ним вимогам. Професіоналізація надання правової допомо­ги сторонам у кримінальному судочинстві супроводжува­лась її підпорядкуванням державним інтересам.

1.3.2, Адвокатура у середні віки

У середні віки (V—XV ст.) принципи організації адвока­тури зазнали певних змін. Зокрема, це стосувалося допус­ку до адвокатської діяльності. У Франції для цього необ­хідно було мати юридичну освіту, скласти присягу і бути зарахованим до списку адвокатів (практичний досвід не був обов'язковим). У Німеччині адвокатська професія була абсолютно вільною, нею міг займатися будь-хто, звання ад­воката давалося судом на невизначений строк.

Слід зазначити, що в епоху інквізиції інститут адвокатури зазнав істотних обмежень. Це зумовлювалося тим, що сторо­ни особисто вели процес, висловлюючи всі необхідні заува­ження та заперечення. Винятки становили лише деякі кате­горії кримінальних справ. Так, у Франції духовні особи, літ­ні люди, жінки, діти і каліки могли мати представника для двобою. У Німеччині закон регулював випадки, коли інтере­си малолітнього, старого, жінки, покаліченого чи пораненого міг представляти опікун2*. Але таке представництво назвати правовою допомогою навряд чи можна.

Класичний порядок допуску до адвокатури склався в Англії. Кандидат до адвокатури мав пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримував звання "внутрішнього адвоката" ("inner barrister"), бо не мав права виступати в суді, а ще через п'ять років навчан­ня — "зовнішнього адвоката" ("outer, utter barrister"), і от­римував право практикувати.

Для внутрішньої організації середньовічної адвокатури були характерними такі особливості. Так, у Німеччині адво­кати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх

" Чельцов-Бебутов МА. Курс уголовно-процессуального пра­ва. — СПб: Равена: Альфа, 1995. — С. 187—200.

Розділ 1

колег і в організації не об'єднувалися. У Франції сформува­лися засади станової організації. У XIV ст. у складі релігійно­го "братства св. Миколи" (який, до речі, є патроном юристів) утворилася община адвокатів і повірених на чолі з депутата­ми, які обиралися її членами, розпоряджалися майном общи­ни, були її представниками у відносинах з урядовими устано­вами, захищали права та привілеї своїх членів. В Англії у XIII ст. виникли перші чотири "судові колегії", які й сьогод­ні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів (суддів та адвокатів).

Гонорарна практика у середні віки пішла шляхом юс-тініанового законодавства. Так, у Франції застосовувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити й отримати адвокат, обумовивши її розмір пе­ред початком процесу. Якщо такої угоди не було або клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначав пар­ламент. Адвокат міг також у разі ухилення клієнта від сплати гонорару звернутися з позовом до суду. У Німеч­чині встановлювалася такса юридичних послуг, за пору­шення якої адвокат позбавлявся права практикувати і ра­зом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді — й тілесному покаранню.

Професійна діяльність адвокатів включала надання юри­дичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Ве­ликих змін у середні віки зазнала діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, що значно обмежувало участь адвоката у кримінальному про­цесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Фран­циска І участь адвоката у кримінальному процесі дозволяла­ся лише за спеціальним дозволом суду20.

Загалом характерними для адвокатури середньовіччя були:

* відсутність чіткої станової організації;

• відокремлення правозаступництва від судового пред­ставництва;

26 Саятацмсий Q,Zf., Михеєнко М.М. Адвокатури України: Навч. посіб. для студ. юрид. ВНЗ і фак. — К.: Юре, 1997. — С. 8—9.

Поняття та сутність інституту адвокатури

відносна свобода професії; тісне спілкування із судом; дисциплінарна залежність від судів; римська система визначення гонорару.

1.3.3. Адвокатура у Новий час

Упродовж XVI—XIX ст. адвокатура поступово набува­ла іншого вигляду. У цей час вона стала на самостійний шлях і виробила ту станову організацію, яку має і сьо­годні. Можна стверджувати, що інтерес до інституту ад­вокатури в період буржуазних революцій у європейсь­ких країнах відродився. Це пов'язано насамперед з роз­витком вчення про права людини. У Франції під час об­говорення Статуту 1670 р. Ламуаньон зазначав, що адво­кат дається обвинуваченому не в силу ордонансів, а зав­дяки природному праву, що є найдавнішим з усіх люд­ських законів. Робесп'єр, відстоюючи вільну адвокатуру, говорив, що право мати захисника спирається на основні начала людського розуму й за сутністю є невідчужуваним та природним правом27.

Так, у Франції формування самостійного стану — общи­ни адвокатів — відбулося в результаті розпаду "общини ад­вокатів і повірених", про яку йшлося вище. Органом само­врядування адвокатської общини стали комітет або рада.

В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду: вони перетворилися на самоврядні об­щини з виборними старшинами, членами яких були як ад­вокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката, здійснювали нагляд за внутрішньою дис­ципліною, позбавляли звання адвоката та загалом відали всіма справами общини.

У Німеччині за статутом 1878р. адвокати об'єднувались в адвокатську камеру (колегію) на чолі з виборною радою.

Стоянов А. История адвокатуры у древних народов. — X,: В Университет, тип., 1869. —С. 1.

Розділ 1

У США за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об'єд­нувалися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою.

У Канаді в ті самі роки всі адвокати та повірені також об'єднувалися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів (секцій) за округами головних міст країни.

У цей період утвердилася додаткова умова щодо допус­ку до адвокатської професії — наявність практичного ста­жу юридичної діяльності або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 р. вимагали наявність три­річного практичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеччині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.

Докорінної зміни зазнала і гонорарна практика. Винаго­рода за захист у суді або за надання юридичної поради пе­рестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на по­чесний подарунок з боку клієнта, який не можна було ні обу­мовлювати, ні вимагати судом (зокрема у Франції та Англії). Але і клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його по­вернення. У Німеччині за законом 1879р. визначення гоно­рару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У СІЛА та Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі яко-

v

го адвокат міг подати до клієнта судовий позов °.

У підсумку слід зазначити, що, виникнувши на нижчих стадіях розвитку людської культури і проходячи через різно­манітні фази свого розвитку, адвокатура найбільшого розвит­ку набула в цивілізованих державах Західної Європи. Пер­винною її формою є родинна або сусідська адвокатура, яку ми бачимо як у некультурних народів, так і в Стародавніх Греції та Римі. Поступово в напівцивілізованих державах адвокату­ра переходить до сторонніх осіб і перетворюється на про­фесію. Почався цей перехід у Греції, але там не встиг закін­читися. Відбувся в Римі, а потім і в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура

" Святоцький., ...^ -------„„.. -_.r.. ___.

Навч. посіб. для студ. юрид. ВНЗ і фак. — К.: Ін Юре, 1997. -С. 10— 11.

ЗО

Поняття та сутність інституту адвокатури

тривалий час залишалась неорганізованою сферою діяль­ності, доступною для всіх бажаючих.

З економічним та соціальним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві почалась організація діяль­ності адвокатури. У республіканському Римі законодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторони адво­катської професії. Визнаючи її абсолютно вільною, римсь­ке право створило межі допуску до адвокатури та виріши­ло питання винагородження юристів. Організація римсь­кої республіканської адвокатури ґрунтувалася на принци­пах відокремлення правозаступництва від судового пред­ставництва, абсолютної свободи професії, відносної її без­оплатності. Зі зміною форми правління в Римі змінилося і становище адвокатури. Місце вказаних принципів зайня­ли інші, їм протилежні. Так, правозаступництво злилося із судовим представництвом, професія з вільної перетвори­лася на замкнуту, повна незалежність змінилася підпоряд­куванням судово-адміністративній владі, гонорар з добро­вільного пожертвування перетворився на винагороду, одержувану через суд.

У такому вигляді адвокатура перейшла в середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: від­сутність станової організації, відокремлення правозаступ­ництва від судового представництва, відносна свобода про­фесії, тісний зв'язок із судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх, римська система визначення гонора­ру. У Новий час (XVI—XIX ст.) сталися зміни двох останніх принципів: адвокатура оформилася у стан, знову запроваджу­ється відносна безоплатність праці адвоката.

У XX ст. адвокатура домоглася незалежності та солідар­ності. Вона стала силою, яка активно використовується в Усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод Людини39.

2'JСвятпцький OJI.. Михеєнко ММ. Адвокатура України: Навч. посіб. для студ. юрид. ВНЗ і фак. — К.: Ін Юре, 1997. С. 11—12.

Розділ 1

1.4. Історія розвитку адвокатури України

Адвокатура у Київській Русі

Становлення і розвиток інституту адвокатури в Україні проходили під впливом загальних світових тенденцій роз­витку кримінальне-процесуального права. У Київській Русі (IX—XIII ст.) роль захисників у судах виконували рід­ні і приятелі сторін, "послухи" (свідки порядного життя обвинуваченого), "видоки" (свідки вчиненого стороною або спірного факту)30. У цей період, коли українське судочин­ство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, ро­бота захисника у судах мала характер громадського, това­риського, а не професійного знання. Роль захисника поля­гала виключно в моральній підтримці своєї сторони31.

Для судочинства Київської Русі основним видом спри­яння сторонам у процесі була самодопомога сусідських громад ("свод", "гонение следа"). Як зазначає М.О. Чель-цов-Бебутов, змагальна (обвинувальна) форма боротьби сто­рін виросла з тих методів вирішення конфліктів, що існу­вали ще в епоху родоплемінних відносин. "Суперники" (чи "сутяжники") інколи силою вирішували свої суперечки, сторонами були цілі родові групи. Природною видозміною цієї форми вирішення конфліктів — уже за участю органів громадської влади — була активна допомога родичів "су­тяжников" та їх "суседей", "миру", оскільки родові грома­ди перетворювалися в сусідські громади32. Підставою для допуску в кримінальне судочинство осіб, які сприяли сто-

30Правда Русская: В 2 т. — М.; Л., 1947. — Ст. 18, 21, 22, 31, 37,46,49,66,85.

31 Чубатий М. До історії адвокатури на Україні. — Л., 1934. — С. 31.

32Чельцов-БебутовМА. Курс уголовно-процессуального пра­ва. — СПб.: Ранена; Альфа, 1995. — С. 636—637.

Поняття та сутність Інституту адвокатури

ронам, були родинні відносини та здатність дати показан­ня з приводу обставин справи або про особу, яка виступала однією зі сторін. Знання права у судочинстві Київської Русі ще не відігравало істотної ролі.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-06-28; просмотров: 380; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.139.236.93 (0.017 с.)