У китаї великого поширення набуло конфуціанство. Його Економічні засади виклав мендзи (372 - 289 рр. До Н. Е. ), який відстоював селянське землеволодіння.

Історія економічної думки бере свій початок у глибокій давнині. Вже первісні люди мали якісь зачатки господарських знань, котрі були результатом осмислення виробничого досвіду. Формувалися окремі елементи економічних знань. Економічні ідеї того часу знайшли вираження у збірниках законів царства

Ешнуні (XX ст. до н.е.) і вавілонського царя Хаммурапі (XVIII ст. до н.е.). У них передбачалися захист майнових інтересів держави, рабовласників, певне регулювання економічних відносин. Пам'яткою давньоіндійської літератури є "Арт-хашастра" (IV - VI ст. до н.е.). У ній викладено знання з економіки, техніки і політики, передбачено регулювання земельних відносин, розв'язання проблем іригації.

У Китаї великого поширення набуло конфуціанство. Його економічні засади виклав Мендзи (372 - 289 рр. до н.е.), який відстоював селянське землеволодіння.

Тогочасні економічні погляди знайшли вираження у трактаті "Гуань-Цзи" (IV - III ст. до н.е.), в яких реалістично розкрито злиденне становище народу, окреслено шляхи розвитку сільського господарства і поліпшення життя селян. Зміцнення землеробства вважалося найважливішою умовою забезпечення

стійкості економіки. Великого значення автори "Гуань-Цзи" надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання державою для регулювання економіки. У трактаті також розглядалися питання податків і грошового обігу. Пропонувалося замінити прямі податки на залізо й сіль непрямими, застосовувати для стабілізації господарства нормовану емісію грошових знаків та ін. Багато ідей

“Гуань-Цзи" було використано в господарській практиці Стародавнього Китаю.

Важливим джерелом, яке свідчить про економічні уявлення старовини, є Біблія. Ця книга зіграла винятково важливу роль у формуванні принципів господарської етики, якими протягом сторіч керувалися люди, вступаючи у відносини в сфері економічної діяльності. Як правило, ці документи не мали аналітичного характеру, а тільки встановлювали певні норми поведінки, проте елементи роздумів і узагальнень уже мали в них місце.

11. Античне рабство було не вищим рівнем розвитку, скажімо, рабства єгипетського, а абсолютно іншим типом рабовласницьких відносин, відмінним від єгипетського. Ця відмінність визначалася не розвитком самого рабства як такого, а принциповою відмінністю організації грецького і римського суспільства вільних від єгипетського суспільства вільних. На античному світі рабами могли бути тільки чужоземці, які в соціально-правовому плані могли бути прирівняні до речі з тієї причини, що цивільних законів і норм не мали до них, як чужоземці, відносини. Це порівняння рабів з річчю або, за виразом М.Теренція Варрона, знаряддям праці, що говорить, виникло зовсім не унаслідок особливої жорстокості експлуатації рабів на античному світі. Воно було природним для античних філософів-теоретиків і юристів тому, що, будучи чужаком, античний раб в очах суспільства був абсолютно нічим поряд з античним громадянином, що мав абсолютно всі права. У античності існувала глибока прірва між свободою і повноправністю громадян і повною несвободою і безправ'ям рабів. Така прірва не могла виникнути між рядовим підданим староєгипетської або середньовічної турецької держави, що мав мінімум прав і знаходився у залежності від чужої йому держави, і тим же рабом, залежність якого підпорядковувала його не державі, а приватній особі.

У багатьох грецьких полісах роль безправних рабів належала місцевому населенню, скореному грецькими общинами, які переселилися та складали колектив громадян. На Кріті такі землеробські раби називалися мноїти і клароти, в Сіракузах – кіллірії, в Сікіоні – корінефори, у Фессалії – пенести, в Спарті – ілоти, в Гераклії – маріандіни, в Аргосі – гімнети. Розповсюдження такого рабства, схожого на кріпацтво, було обумовлене пануванням натурального господарства в період виникнення полісів. Античний характер такого рабства був обумовлений його розвитком як оборотна сторона полісного цивільного життя, а не ступенем економічної експлуатації рабів.

12. Суспільне життя античної Греції зосереджувалося у полі­сах —- містах-державах, розташованих по берегах та островах Егейського й Іонічного морів. Греція не була єдиним політичним цілим, кожне місто-поліс жило власним життям. економічні зв'язки за умов панування на­турального господарства були досить вузькими, господарське життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх до­машньому («ойкісному» — від давньогр. «ойкос» — дім) госпо­дарстві.. На чолі такої патріар­хальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у гос­подарському відношенні виступав як управитель та землевлас­ник. Саме право на землеволодіння визначало участь у держав­ному управлінні, а клієнти, які знаходилися під захистом та за­ступництвом патріархальної родини, таких прав не мали. У мі-стах-полісах крім повноправних громадян існували та Інші кате­горії населення, зокрема метки (іноземці), які прав на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею, заняття­ми, які греки вважали негідними громадянина.Така патріархальна родина була самодостатньою і не потре­бувала господарських зв'язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок власного ж господар­ства. Лише деякі блага, передусім предмети розкошу, здобува­лися шляхом обміну на власну продукцію. Саме таке господарство І називали ойкісним. Діяльність їх зосере­джувалася в сільському господарстві, землеробство ставало головним джерелом існування патріархальної родини. Ремесло вже виникає, але також виключно для забезпечення власних ро­динних потреб.Поділ праці у патріархальній родині ще не визначав суспіль­ного поділу праці, хоча й породжував появу нових форм госпо­дарської діяльності як складових ойкісного господарства. Влас­ник такого господарства спрямовував трудову діяльність як рабів, так й іншої челяді, а продукція споживалася безпосередньо в ньому.Але в інших містах-полісах натуральне господарство вже з VII ст. починає витіснятися за рахунок розвитку ремесла та тор­гівлі.

13. У Греції склалися два основних типи міст-полісів. Дайте їм характеристику

Формування полісів. В архаїчний період формувалися античні поліси — міста-держави. В основі поліса лежить антична форма власності, що являла собою єдність державної та приватної форм власності. В історії розвитку Стародавньої Греції виокремились два види полісів:

1) аграрний, з абсолютним переважанням сільського господарства, слабким розвитком торгівлі і ремесел, товарно-грошових відносин, з великою часткою праці залежних робітників, як правило, з олігархічним ладом (Спарта, міста Фессалії, Беотії);

2) торгово-ремісничий, з великою часткою ремесел і торгівлі, товарно-грошових відносин, запровадження рабської праці у виробництво, з демократичним ладом (Афіни, Коринф, Мілет, Сиракузи та ін.). Спочатку полісний устрій виник у південній частині Греції на півострові Пелопоннес (Спарта), пізніше в Аттиці (Афіни).

Виключне право володіти земельною ділянкою мали жителі поліса. У Спарті, наприклад, усі найбільш родючі землі було розподілено відповідно до числа повноправних громадян на 9000 наділів. Головним власником землі залишався поліс, а його громадяни отримували наділи в тимчасове користування. Наділи не можна було дарувати, дробити, заповідати, після смерті власника вони поверталися до держави. Для Спарти характерні прагнення до повної рівності, зневага до багатства, сувора система виховання, заборона громадянам займатися господарством, ремеслами та торгівлею, користуватися золотом і сріблом, обмеження контактів із зовнішнім світом.

Більш розвинутими економічно були Афіни. Основним виробничим осередком стала велика земельна ділянка (3—5 га), власником якої був громадянин полісу. Землю обробляли члени сім'ї цього громадянина. Їм допомагали 1—2 раби. У більших полісах використовували працю 15—25 рабів. Господарства мали багатогалузевий характер.

Велике значення мали реформи і для підриву політичного панування знаті: усіх афінських громадян було поділено на чотири категорії за величиною земельною прибутку. Тепер розмір приватної власності визначав значимість людини. А законодавство Клісфена (509 р. до н. е.) завершило ліквідацію родового ладу — всі громадяни, незалежно від майнового становища, наділялися однаковими правами.

З викладеного випливає, що в архаїчний період (VIII—VI ст. до н. е.) відбувся розклад родового ладу і встановились нові форми соціально-економічної організації, хоча цей процес у різних частинах Еллади проходив по-різному. Основною рисою соціально-економічного розвитку класичного періоду (V—IV ст. до н. е.) стало панування полісів і поширення в торгово-ремісничих полісах рабства класичного типу, хоча зберігалася залежність на зразок ілотії.

14. Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки грецької кераміки аж до Центральної та Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін. В епоху Великої колонізації за гроші слугували металеві зливки, бруски, і тільки на рубежі VII—VI ст. до н. е. починають карбувати монети. У VI ст. до н. е. в Греції функціонували дві грошові системи — егінська і евбейська (від назви островів Егіна та Евбея). Основою кожної системи був талант — вагова одиниця, яка на Евбеї становила 26,2 кг, а на Егіні — 37 кг. Із одного таланта карбували 6 тис. драхм — срібних монет. У класичну епоху виділилися гроші таких економічних центрів, як Афіни і Коринф. Срібні стратери Коринфа вагою 8,7 г були більш популярними в Західній Греції, Південній Італії й на Сицилії. Афінські тетрадрахми вагою 17,5 г і драхми вагою 4,4 г — у містах на берегах Егейського моря. У IV ст. до н. е. з'явились мідні розмінні гроші: обол, халк і лепта. 1 срібна драхма дорівнювала 6 мідним оболам, 1 обол — 8 халкам, 1 халк — 2 лептам. В еллінську епоху почали карбувати золоті монети. Угоди купівлі-продажу поширювалися на всі види матеріальних цінностей. Зародилося лихварство, а разом з ним і боргове рабство. Рабів поставляли також із колоній. Однак економічна роль рабів була незначною, основну масу ремісників становили вільні люди.Причинами, що спричинили таку ранню появу монет, називають всезростаючий розвиток товарного виробництва і пожвавлення торгівлі.Стародавні монети карбувались з електру (сплав золота і срібла). На них не позначали номіналів, але відрізняли їх за зображенням, розміром, вагою. Монетних систем античності існувало досить багато: мілетська, фокейська, перська, егінська, евбейська, аттична, корінфська

15. Яке значення мали реформи Севрія Тулія?

Реформи царя Сервія Тулія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки родового ладу, поділивши римські населення на 6 категорій не за рядовими, а за майновими ознаками. Розгорнулася боротьба за землю, в ході якої сформувалося велике землеволодіння. «Закони XII таблиць»

(середина V ст. до н. е.) захищали приватну власність, економічні та політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клієнтелі (боргове рабство), зменшуваній рівень позикового процента. У другій половин IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення громадських земель встановити верхню межу володіння землею 500 югерів в (125 га) і норму для випасання худоби (100 голів великої та 500 дрібної). На початку IV ст. до н. е. римські громадяни були звільнені від боргового рабства.

Відповідно до реформи, проведення якої приписують Сервію Тулію (майже напевно вона мала місце ще в царський період, а не в епоху ранньої республіки), громадяни були розділені на триби за місцем проживання (у 509 до н.е. було всього 20 триб, з них 4 міські і 16 сільських). Триби, у свою чергу, залежно від майнового цензу і пов'язаної з ним здатності обзаводитися військовим спорядженням підрозділялися на класи, класи – на центурії (групи по 100 чоловік). Така організація суспільства стала при ранній республіці ще одним видом політичних зборів – центуріатними коміціями, тобто загальними зборами 193 центурій, кожна з яких мала по одному голосу. Однак безпосередньою метою реформи Сервія Тулія було, очевидно, зведення всіх громадян, як привілейованих патриціїв, так і простих плебеїв, у велике і боєздатне військо. Як і раніше, заможні громадяни і старійшини користувалися в центуріатних коміціях значною перевагою.

 

16. Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування громадського землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення протиріч між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, плебеями і клієнтами зумовили розклад громади. Протягом VI—III ст. до н. е. у Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення На початку IV ст. до н. е; римські громадяни були звільнені від боргового рабства.

Становленню і утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська Республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся територія сучасної Італії. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході.

Період розквіту рабовласницького господарства припав на II—І ст. до н. е. Воно набуло класичних форм. Економічне піднесення тривало перші два століття н. е. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських.

Римська держава вважалася юридичним власником землі. Роздавання її у приватну власність здійснювалося поступово. Головною формою рабовласницького господарства була вілла — маєток площею 25—100 га землі, яку обробляли 50—60 рабів. Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили сформувалися латифундії з десятками тисяч гектарів землі та великою кількістю рабів.

 

17. У соціально економічних відносинах Італія VI III вв. до н.е. представляла досить строкату картину. Провідною галуззю господарства більшості населення Апеннінського півострова було землеробство. Родючі грунти в м'який клімат забезпечували високі урожаї в Етрурія, Кампанії, і Апулін. У найбільш розвинених областях Італії культивували пшеницю, ячмінь, просо, боби, нут; в менш гористих - полбу, ячмінь, боби, ріпу.
До VIII в.до н.е. у всій Італії неподільно панував родовий лад з суспільною власністю на землю. У VI V вв. до н.е. етруські містах створюються різні ремесла, активізуються торгові операції. Цьому сприяло в чималій мірі наявність корисних копалин, зокрема залізняку, міді, глини, будівельного каменя, корабельного лісу. Самим масовим з ремесел в Італії було керамічне: різноманітний посуд, тара, водопровідні труби, черепиця, будівельні і архітектурні деталі, сирцова цегла, похоронні урни, світильники. Менше значення мало текстильне ремесло, зв'язки, що довго зберігали з домашнім господарством, однак в IV III вв. до н.е. шерстяні тканини вироблялися вже в особливих майстернях міста ТарентаДо середини III ст. до н. е. була захоплена вся територія сучасної Італії. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході.

18. Сільське господарство Італії в II-I ст. до н.е. розвивалося на базі рабства і йому було зобов'язано всіма своїми успіхами і труднощами. У цей період сільське господарство Італії переживало підйом. Його можна пояснити трьома причинами: широким впровадженням рабства, організацією товарного виробництва, переходом від дрібного господарства до виробництва на великих площах (велике землекористування).
Підйому сільського господарства II I вв. до н.е. сприяло встановлення ринкових зв'язків між містом і селом.
Бурхливий підйом ремесла в Італії почався на рубежі II I до н.е. Широкоє проникнення рабського труда в ремесло, особливо труда висококваліфікованих ремісників з еліністичних країн, пожвавлення ринкового обміну між містом і селом, виникнення нових міст, збільшення міського населення, зростання суспільних і особистих потреб стимулювали організацію різних ремесел.

Підйом сільського господарства і ремесла, встановлення товарних зв'язків сприяли пожвавленню торгівлі. Інтенсифікація римської торгівлі вимагало множення числа монет. Римська срібна монета, систерцій і динарій, яку почали чеканити лише на рубежі II II вв. до н.е., незабаром наповнила Середземномор'я і стала основною валютою, відтісняючи всі інші монетні системи.

Колонат – форма виробничих відносин між великим землевласником і безпосереднім виробником – колоном, яка була поширена в Римській Імперії. При системі колонату велика земле власність ділилась на парцели – невеликі земельні наділи, які надавались землевласниками в оренду колонам, які поступово прикріплювались до землі. Поширення колонату викликане кризою рабовласницького господарства.

В І-II ст. відбувалося дроблення латифундій на невеликі ділянки (парцели), які здавалися в оренду колонам (у перекладі з латинської мови - землеробам). Колонами могли бути раби (квазіколони), вільновідпущеники (лібертіни), вільні селянські паупери. Колони платили натуральний податок і відробляли певну кількість днів на рік. Особливо поширився коло-нат в імперських сольтусах, де колони віддавали 1/3—1/4 врожаю і відробляли 6 днів. У І-ІІ ст. колони вважалися особисто вільними, але за несплату боргів потрапляли в економічну залежність від власників.

У III-V ст. колонат став пануючою формою виробничих відносин у сільському господарстві. Рабство стало домашнім, втративши виробниче значення. Поширився патронат, коли, рятуючись від пограбувань, дрібні землевласники йшли під заступництво великих власників, перетворюючись на їх колонів. Змінився і статус колонів, він був оформлений юридичне.

До найбезправнішого стану суспільства — селян — належали слуги — особисто вільні селяни, які перебували на службах, отримуючи за це земельні наділи й звільнення від повинностей, данники — особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грішми, та тяглові — селяни, які не мали власної землі й вели господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам. За користування землею вони відпрацьовували повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто вільні, так і прикріплені до своїх наділів тяглові селяни.

У X—XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Основними його верствами були:

— смерди — більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

— закупи — люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

— рядовичі — селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

— челядь — особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

— холопи — населення, що перебувало у повній власності феодала.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють на три групи:

1. Чиншові селяни, або данники, які сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сільського господарства ця категорія селянства поступово зникає.

2. Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо).

3. Службові селяни — ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, керовані сотниками і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

 

34. Охарактерируйте розвиток міст та ремесла у Київській Русі

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва, всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Соціальна організація ремісничого виробництва ніби віддзеркалювала процес розвитку феодальних відносин. Існувало три категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. На ранньофеодальному етапі переважають перша і друга категорії; за часів роздрібненості дедалі більшу роль відіграє третя. Міське ремесло відрізняється від сільського складністю, різноманітністю та якістю. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.
У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгортається процес урбанізації. «Гради» (городища) — своєрідні зародки майбутніх міст — виникають у східних слов'ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних центрів з обмеженими функціями — пунктів збору данини, прикордонних укріплень, місць общинних культових зібрань тощо. Поступово під впливом посилення державних структур, бурхливого розвитку ремесла та торгівлі малочисельні тимчасові поселення перетворюються на постійні залюднені міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідними вузлами зв'язку Давньоруської держави. Літописи повідомляють, що в IX—X ст. існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). У XI ст. згадується ще 32 міста. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 «градів», з яких майже 100 були справжніми містами. У зв'язку з цим не дивно, що варяги ще на межі IX—X ст. називали Русь «Гардаріки» — країна міст (замків)

 

35. Як розвивалас внутрішня та зовнішня торгівля на Україні в добу середньовіччя?

Важливе значення у господарському житті Київської держави мала внутрішня торгівля. Вона забезпечувала обмін між сільськогосподарським виробництвом, ремеслом і промислом. Формувалася система внутрішніх ринкових зв'язків спочатку в межах невеликих районів, а потім у межах великих адміністративно-господарських земель. Внутрішня торгівля велася переважно на торгах, коли в певні місце й час сходилися усі, кому потрібно було продати свій товар або купити вироби інших. Починаючи з XII ст. поблизу торгів будували храми, які відали службою мір і маси, збирали мита за користування ними. У Києві це була церква св. Богородиці Пирогощі на київському торговищі, у Чернігові - храм П'ятниці.
Зовнішня торгівля порівняно з внутрішньою була жвавішою. Через те що господарство мало натуральний характер, зовнішній ринок охоплював незнану частину господарської продукції. Торгували переважно з візантійськими центрами Північного Причорномор'я, Подунав’я. Користувалися попитом такі товари, як вино, фібули. В обмін за них вивозили хутро, мед, шкури, віск. Слабкішими були торгові контакти з племенами Середньої та Північної Європи, балтійським, фінно-угорським та тюркським населенням Східної Європи. Відомі торгові зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією і країнами Сходу. В IХ ст. головною торговою артерією для Києва став шлях "Із варягів у греки"; такий шлях розпочинався у Нижньому Новгороді системою річок з Дніпром були зв'язані Смоленськ, Любеч, Чернігів та інші міста. Купці з товарами прибували в Київ. Флотилії човнів збиралися під Києвом і вирушали вниз Дніпром до Чорного моря. Торговий шлях закінчувався в Константинополі. Вплив української торгівлі на Чорному морі був дуже великий. Торгівля з Візантією посідала перше місце в зовнішній торгівлі Київської держави. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був «грецький» шлях («із варяг в греки»), що через Дніпро зв'язував Прибалтику та Причорномор'я. «Шовковий» шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з'єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. «Соляний» та «залізний» були сполучною ланкою між Кавказом та Прикарпаттям.Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи.

після падіння Константинополя активізувався експорт зерна в Західну Європу, крім того, через Львів проходив єдиний шлях торгівлі Європи зі Сходом. На українському ґрунті з XV ст. дедалі більше приживаються елементи нової торговельної культури — набуває поширення продаж товарів у кредит, під заставу, укладаються торгові контракти, з'являються векселі, зароджується іпотечна система (земля здавалася під заставу). Внутрішня торгівля здійснювалася на регуляр­них ярмарках. Розвиненою була й зовнішня торгівля, особливо в Західній Україні, де проходили основні торговельні шляхи між Євро­пою і Сходом.

Відокремлення ремесла від сільського господарства розвивало торгівлю як внутрішню, так і зовнішню. У внутрішній торгівлі значну роль відігравали ярмарки, що проходили у великих містах і селах. Інтенсивно розвивалася зовнішня торгівля з Англією, Францією, Голландією через Польщу. Розвиток ремесла і торгівлі сприяв укріпленню і розширенню міст, збільшенню в них населення. Міста поступово перетворювались із фортець в адміністративні, економічні і торгові центри. Великі міста — Луцьк, Київ, Кам'янець, Кременець здобули право самоуправління (Магдебурзьке прав) коли міське управління переходило до міської ради (магістрату) на чолі з войтом. Зазвичай в управлінні містом брали участь заможні міщани — купці, лихварі, майстри ремісних цехів та ін.

36. Проаналізуйте ґенезу фінансової системи на Україні у \/-Х\/ ст..

Фінансова система Київської держави базувалася на збиранні податків із населення, які називалися даниною. Вперше цей термін згадується у «Повісті временних літ». Тривалий час збирання данини мало хижацький, стихійний характер. Після вбивства князя Ігоря деревлянами княгиня Ольга ввела регламентацію у відносини щодо данини. Були встановлені норми “уроки”, назначався час і пункти збору «погости», в які звозилася данина.

Одиницею обкладання даниною (оподаткуванням) в деяких місцевостях був «дим» — сім'я, в інших — «плуг» чи «рало» — норма землі, якою користувалася сім'я. Поступово данина отримала форму державного, феодального податку чи ренти. Князі одержували також доходи у вигляді торгових мит, плати за судочинство і штрафів.

 

37. Розвиток ремесла, міст сприяв зростанню торгівлі. Особливо жваво вона провадилася у міських республіках Північної Італії – Флоренції, Венеції, Генуї, де зростав торговий і позиковий капітал, зароджувалися капіталістичні мануфактури, розвивалася банківська справа. У Венеції зародилася сучасна бухгалтерія.

У Західній Європі розвивалися зовнішня морська і внутрішня сухопутна торгівля. Вже в XI - XII ст. визначилися її центри – Венеція, Генуя, Піза. Північноіталійські купці витіснили із середньоземноморських торгових шляхів візантійців і арабів. З портів Близького Сходу європейці привозили товари Індії, Китаю,

Сирії та інших азіатських країн. Однією з найважливіших колоній Генуї була Кафа (Феодосія) з її ринком рабів.

Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля Балтійським і Північним морями, річками: Ельбою, Шельмою, Одером, Темзою, Західною Двіною, Рейном, Дунаєм, Віслою, Німаном, Роною, Сеною. Якщо левантійська торгівля займалася переважно продажем на західноєвропейських ярмарках східних

товарів, то північна – виробів місцевої промисловості, продуктів сільського господарства. Купці скуповували і з вигодою перепродували льон, худобу, шкури, хміль, хутро, сало, масло, хліб, рибу, сіль, віск, мед, металеві ремісничі вироби, олово, ліс.

Утворився Союз приморських міст під назвою Ганза. Свою діяльність вона розпочала в XII ст. і діяла до XVII ст. До Союзу входило 160 міст.

У середні віки розвинулася й сухопутна торгівля. Шовковий шлях від Китаю до Європи простягнувся на довгі кілометри. Каравани верблюдів, навантажених товарами, перетинала вздовж і поперек азіатський і африканський континенти. У Європі сухопутна торгівля також набувала дедалі більшого значення.

Розвиток торгівлі обумовив розвиток грошово-банківської системи.

 

38. Цей період європейської історії також пов'язаний з процесом відродження старих і появою нових європейських міст. Мі­ста, що існували ще з античних часів, або перетворилися на того­часні села, або стали резиденціями церковних служителів — єпи­скопів, і практично не впливали на існуючу господарську си­стему. Починаючи з X—XI ст. відбувається процес відокремлення ре­месла від сільського господарства та зростання ролі міських поселень. Досить по­мітна вже в XI—XIV ст. інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, яка виявлялася у поширенні технічних культур, розвиткові городництва, садівництва і т д. Населення міст, що досягли певної економічної ваги, починає боротьбу за звільнення від влади зе­мельних магнатів, яка спочатку спрямовувалася на зменшення та стабілізацію ренти, але поступово перетворилася на боротьбу за свободу та самоуправління.У XIII—XV ст. відбувається розквіт міського життя, а еко­номіка середньовічного міста набуває регульованого характеру. Така врегульованість досягалася за рахунок об'єднання міщан, виходячи з їх спільних інтересів, фактично не існувало таких ви­дів діяльності у середньовічних містах, які б не регулювалися відповідними корпоративними об'єднаннями. Вже починаючи з XI ст., спочатку в окремих випадках, а згодом, як норма, утворю­ються самостійні професійні організації, з власним виборним управлінням (старшинами) та власними статутами.Ремісничого виробництва, що панувало в серед­ньовіччі, була неоднозначною. З одного боку, на базі вузького професіоналізму, технічних прийомів, що повторювалися з року в рік, ремісничі майстерні давали висококваліфікованих майст­рів, справжніх віртуозів своєї справи. Достатньо високий ступінь поділу праці, що зумовив появу сотень вузьких спеціальностей, безумовно, готував і майбутнього детального робітника мануфак­тури. З іншого ж боку, цехова організація ремесла з її суворою регламентацією гальмувала технічний прогрес, намагалася закон­сервувати рівень промислового виробництва на вже досягнутому, але не досить високому рівні.

Міста стали осередками промисловості. Найбільш поширені галузі міського ремесла — текстильне виробництво (виготовлення вовняних, лляних і шовкових тканин), виплавка і обробка металів. Серед галузей текстильного виробництва домінувало виготовлення сукна і грубих вовняних тканин. Основними центрами вовняного виробництва в середньовічній Європі були район Фландрії і Флоренція. Шовковиробництво, запозичене в країнах Сходу, розвивалося в північно-італійських містах і деяких містах Франції (Ліон).

Розвиток ремесла набув бурхливого розвитку в XIII ст. У кожній країні поділ праці призводить до спеціалізації. Пожвавлення внутрішнього обміну свідчило про зародження єдиного ринку. Цьому сприяли багаточисельні ярмарки, що відбувалися в містах. Вони мали обмежений і місцевий характер. Як правило, на них продавались певні групи товарів – худоба, зерно, коні, вироби ремісників тощо. Багато з таких ярмарок переросли місцеві масштаби і стали центрами міжнародної торгівлі.

У XIV - XV ст. в Європі виникла нова, вища форма виробництва – мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані великі робітничі майстерні. Тут у процесі виробництва було застосовано поділ праці. Це дало змогу значно збільшити випуск товарів, поліпшити їх якість. Головною фігурою виробництва стає найманий робітник. Перші текстильні мануфактури відоі у містах Північної Італії і Нідерландів.

39. Які особливості цехової системи ремесла? Її структура та характеристика.

Характерною рисою середньовічного ремесла була його цехова організація — об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки — цехи. Таке об'єднання було обумовлене всією системою середньовічних соціально-економічних відносин, феодально-становою структурою суспільства. Серед основних причин їхнього виникнення слід виділити такі: необхідність згуртування проти об'єднаного розбійницького дворянства, потреба ремісників у спільних ринкових приміщеннях (ремісники були одночасно й купцями), зростання конкуренції з боку сільських ремісників. В умовах політичної нестабільності і залежності від сил природи ремісничі корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували їм особисту свободу, права і вольності, взаємодопомогу і захист, оберігали майно.

У першу чергу цехи були об'єднаннями економічного характеру, які виконували завдання організації виробництва і збуту продукції, а також охорони економічних інтересів ремісників. Ремісничі цехи вели боротьбу за встановлення так званого цехового примусу, тобто визнання за їхніми членами монопольного права на виготовлення і збут даного виду ремісничих виробів у межах міста або його округи, що зумовлювалося в основному вузькістю ринку, обмеженістю попиту на ремісничі вироби.

Ремісничий цех як корпорація володів звичайно сумою прав і привілеїв, закріплених у відповідних документах: пожалуваннях, постановах міських властей, статутах. Внутрішні правила ремісничих об'єднань, у відповідності із загальними принципами корпоративності, були спрямовані на підтримання економічної рівності серед їхніх членів шляхом як і отримання збагачення, так і недопущення збідніння окремих майстрів. Збагаченню майстрів перешкоджала регламентація виробництва (контроль за виконанням та обсягом робіт, кількістю підмайстрів та учнів тощо). На недопущення крайнього збідніння членів цеху був спрямований механізм взаємодопомоги.

Цех був військовою організацією, що брала участь в охороні й обороні міста і виступала окремою бойовою одиницею міського ополчення. Він мав свою церкву, каплицю чи ікону в церкві, будучи своєрідною релігійною організацією. Кожне ремісниче об'єднання мало свою атрибутику й символіку: емблеми із зображеннями знарядь праці, прапори, цехову печатку, скриньку, де зберігалися документи й гроші.

Соціальна структура середньовічного ремісничого цеху характеризувалася феодальною ієрархічністю. Цех поділявся на соціально-вікові групи (учні — підмайстри — майстри — старші майстри). Кожна така група мала свої чітко визначені права і обов'язки, а також юридичний статус, зафіксовані в цеховому статуті. Членами цехів офіційно вважалися лише майстри, які також поділялися на дві групи — власне майстрів (молодших майстрів) і старших майстрів. Справами цехів керували виборні посадові особи. На чолі об'єднання цехів стояв цехмістер, посада якого не оплачувалася, але була дуже почесною.

Цехова організація була економічно-раціональною в XIII — XV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку середньовічної промисловості. Вона сприяла виробництву високоякісної продукції, вихованню ремісничої молоді. Згодом цехи стали стримувати розвиток продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічнити дрібне виробництво, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. Сувора регламентація виробництва і збуту призвела до застою у розвитку науки, техніки і, як наслідок, до занепаду промисловості.