Отже колонат еволюціонував у різновид відносин феодального типу.

20. Які причини занепаду Риму та економічні наслідки цього процесу?

Економічний занепад Римської імперії проявився у сільському господарстві, ремеслі, торгівлі. Посилилася натуралізація господарства. Великі латифундії перетворилися в ойкосне господарство — замкнуту господарську одиницю. Епідемії та війни спустошували землі. Селянство розорювалось і декласувало. Скоротилася торгівля. Одночасно зростало втручання держави в господарське життя. Реформи імператорів Діоклетіона (284- 305), Константина І (306-337) дещо стабілізували становище. Була реорганізована фінансова система. Все населення, крім громадян Рима, ветеранів, чиновників, пауперів, обкладалося подушним і поземельним податком. Одиницею оподаткування було ярмо (упряж волів) з певною кількістю землі. Поборами обкладалися ремісники і торгівці. Фіксувалися ціни на товари, заробітки ремісників. Робилися спроби упорядкувати грошовий обіг випуском повноцінної золотої та срібної монети, але вони швидко знецінилися. Держава була неспроможна регулювати економіку країни.

Отже, для господарства Риму в ІП-У ст. визначальними стали такі ознаки, як низька продуктивність праці рабів, натуралізація, аграризація господарства, перетворення колонату в пануючу форму виробничих відносин, послаблення економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення фіскального гніту. Це свідчило про кризу рабовласницьких відносин і феодалізацію римської економіки. Центри економічного життя перемістилися на Схід. Політична нестабільність Римської імперії, численні повстання рабів і колонів, вторгнення варварів, призвели до її падіння в 476 році.

21. Визначіть форми та основні види податків в первісну добу та античному світі

Податки з’явилися ще на початку зародження цивілізації i були пов’язані з першими суспільними потребами людини. Людство розвивалося за своїми законами. Водночас зазнавала змін i форма податків. За первісного ладу це було жертвопринесення. Коли почали утворюватися державні формування, система оподаткування набувала більш чіткого характеру. Літописні джерела свідчать про те, як сплачувалися податки в давні часи. Як уже зазначалося, на ранній стадії формування державної структури до початкової форми оподаткування можна віднести жертвопринесення. Однак не слід вважати, що воно було добровільним. Жертвопринесення — це неписаний закон, своєрідна форма примусової виплати або збору. Відсоткову ставку такого збору було чітко визначено.

Джерелом державних прибутків були: прибутки від рабської праці,добровільні внески і податки. Прибутки держави поділялися на звичайні і надзвичайні. Звичайні: монополії,регалії, конфісковане майно, мито і добровільні внески. Основою надзвичайних прибутків були податі й займи. Подать, покладена на все майно засновувалась на попередньо зробленій оцінці, яка здійснювалась під присягою самим платником.
Існував також майновий податок (ейсфора), податок для іноземців, подушний податок з рабів, експортні та імпортні мита, ринкові збори та ін.

В Стародавньому Римі мали поширення так звані трибутні податі (tributum - лат. - податок), які ділилися на трибут громадян і трибут провінціалів. Громадянський трибут поширювався тільки на римських громадян. В республіканський період ця подать стягувалась з усієї вартості майна, в імперський період складалися цензові списки, куди заносились: нерухоме майно, раби, земельні наділи. Провінційний трибут стягувався з підкорених територій. Громадянський трибут був результатом правового обов’язку античного громадянина приходити на допомогу суспільству з усім своїм майном у випадку потреби.

 

22. Економічна думка Античного світу

В античній літературі економічна думка стародавнього світу виражена в найрозвиненішому вигляді. Висловлювання античний авторів з окремих проблем, хоча ще і не є цілісною системою поглядів, проте це вже серйозна спроба теоретично осмислити й науково узагальнити характерні для цієї доби економічні процеси та явища.

Мислителі Давньої Греції і Давнього Риму прагнули визначити принципи й методи організації та управління господарством рабовласників.. Так, Ксенофонт (430 - 355 рр. до н.е.) у праці "Домострой" визначив економію як науку про збагачення свого господарства. Землеробство він ставив на рівні з воєнним мистецтвом, а ремесло навіть не включав до предмета економії як негідне заняття для вільних людей. Таким було ставлення і до торгівлі. Водночас Ксенофонт високо цінував гроші як вираження концентрованого багатства і засобів обігу.

Філософ Платон (427 - 347 рр. до н.е.) у своїх творах побудував ідеальну державу, в якій мали існувати три стани: правителі (філософи), воїни й ремісники, землероби, дрібні торгівці, які належали до вільних людей. Раби з цієї класифікації виключались, оскільки в них він бачив не людей, а знаряддя праці.

Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини у творах Арістотеля (384 - 322 рр. до н.е.) - найвидатнішого мислителя давнини. Він був прихильником натурального рабовласницького господарства з дрібною торгівлею. Проте оскільки в Греції існувало товарне виробництво, Арістотель

досліджував товарно-грошові відносини і зробив це найглибше серед античних мислителів. Він розрізняв простий товарний обіг і обіг грошей, рух грошей як засіб обігу і як грошового капіталу.

Державний діяч і письменник Давнього Риму Катон (234 - 149 рр. до н.е.) у дослідженні "Про землеробство" обґрунтував шляхи й методи розширення рабовласницьких латифундій з тим, щоб дістати більше доходу. Інший римський митець Варрон (І ст. до н.е.) у трьох книгах "Про сільське господарство" висловлював занепокоєння щодо перспектив рабовласницьких порядків, накреслив шляхи повернення до натурального господарства. Колумелла (І ст. до н.е.) у творі «Трактат про сільське господарство» рекомендував програму інтенсифікації сільського господарства, відмовитися від рабської праці та передати ведення господарства колонам, праця яких вигідніша, ніж рабів. Інакше кажучи, йшлося про перехід суспільства до нового, феодального типу виробництва. Зазначимо, що теоретична економічна думка в Давньому Римі не набула такого розвитку, як у Давній Греції.
23. Назвіть основні ознаки феодальної аграрної системи

Феодальну економіку характеризують такі ознаки:

— панування великої земельної власності класу феодалів;

— поєднання її з дрібним індивідуальним господарством безпосередніх виробників — селян, що часто мали в приватній власності основні засоби виробництва, худобу;

— своєрідний статус селян, які були не власниками землі, а її держателями на різних умовах аж до права спадкового користування;

— різні форми й ступені позаекономічного примусу селян, особиста і поземельна залежність, судова підлеглість владі феодала, станова неповноправність селянства;

— переважання аграрного сектору над торговим і промисловим;

— панування натурального господарства і відповідний характер держави;

— низький у цілому рівень техніки та знань, ручне виробництво, що надавало особливого значення індивідуальним виробничим навикам.

Ці характерні ознаки не вичерпують усіх особливостей феодалізму. Необхідно виділити також умовний характер феодальної власності на землю і розподіл права на неї між кількома феодалами. Феод був спадковою земельною власністю представника пануючого класу, пов'язаною з обов'язками несення військової служби та інших повинностей на користь вищого сеньйора. Сеньйор також вважався власником цього феоду. Така специфіка породжувала особливу значимість феодальної ієрархії та особистих васально-ленних зв'язків.

 

24. Основи феодального ладу у Франкській державі.

У землеробстві панувало двопілля; вирощували жито, пшеницю, овес, ячмінь, бобові культури, льон. Поля орали 2—3 рази, боронували, посіви пололи; почали застосовувати водяні млини. Розвивалося скотарство.

У франків у V—VI ст. вже була приватна власність, вільно відчужувана власність на рухоме майно, але індивідуально-сімейна власність на землю тільки зароджувалася. Земля кожного села належала колективу його жителів — дрібних вільних землевласників, які складали общину. Ліси, пустирі, болота, дороги, неподільні пасовища залишалися в общинному володінні.

Індивідуальна вільно відчужувана земельна власність окремих малих сімей — алод — у франків виникла наприкінці VI ст. Це вело до поглиблення майнової й соціальної диференціації, розкладу общин, стало передумовою зростання великої феодальної власності. Права общини поширювалися тільки на подільні угіддя. Сама вона із колективу великих сімей перетворилася в сусідську общину-марку, до якої входили індивідуальні сім'ї. Землю обробляли в основному вільні селяни, але франкське суспільство знало напіввільних рабів (літів).

Основи феодального ладу у франкському суспільстві склались у VIII— IX ст. Зростання великої земельної власності прискорилося, великі землевласники стали прямо захоплювати селянські наділи, формувались основні класи феодального суспільства.

У поземельних відносинах відбувся переворот: змінилася форма земельної власності. Алодіальна власність поступалася феодальній. Значну роль у цьому відігравала бенефіціальна реформа Карла Мартела (714—715). У зв'язку з вичерпаністю земельного фонду було встановлено, що земельні дарування-бенефіції робляться не навічно, а на термін служби або довічно і потім їх можна переказати іншій служивій людині. Протягом IX—X ст. бенефіцій став перетворюватись із пожиттєвого у спадкове володіння і набув рис феоду (лену), тобто спадкового умовного держання, пов'язаного з обов'язковим несенням військової служби.

 

25. В Англії панівною формою великого землеволодіння був бокленд. Формуляр королівської грамоти вказував, що ко­роль дарував лицареві або монастиреві повну і ніким не об­межену власність. Але насправді король на правах бокленду передавав села або цілі округи, що йому належали, з вільним населенням, яке було підвладне королю як главі держави, але не як власнику. Король дарував владу над людьми, а не зем­лю. Між власником прав бокленду і населенням переданої йому землі встановлювались особисті відносини залежності.

Селяни не втрачали права на свої наділи. В результаті коро­лівського дарування складалась ситуація, за якої на одну і ту ж ділянку землі поширювалося право бокленду, що належало маг­нату, а за селянином зберігалося право фолькленду. Але ні пер­ше, ні друге не були правом приватної власності на землю.

Важливою подією, що прискорила феодалізацію в Англії, було нормандське завоювання 1066 року. Завойовники насиль­но закріпачили вільне населення острова і оформили його за­конодавче. Покріпачене населення ділилося на дві категорії: віланів та котерів. Перші - члени сільської общини з наділом ЗО акрів землі. Вони мали свої знаряддя праці, робочу худобу, користувалися громадськими пасовищами, луками. Вілани відробляли 3-4 дні панщини на тиждень у маєтку феодала, платили оброк натурою, рідше — грішми. Котери — залежні селяни з незначними присадибними наділами або й без землі. І ті й інші змушені були молоти зерно у млині феодала, пекти хліб в його пекарні, варити пиво в броварні та ін., сплачуючи за всі ці послуги чинні.

Характерною особливістю англійського села було те, що поряд з віланами, катерами там ще зберігалося вільне селян­ство. Ці землероби також виконували певні повинності на ко­ристь барона чи абата, але могли будь-коли покинути манор.

 

26 Охарактреризуйте розвиток сільського господарства в країнах Європи в епоху феодалізму

Сільське господарство, що традиційно поділялося на рільництво, городництво, садівництво, тваринництво, було панівною формою європейської економіки протягом V - XV ст. Його еволюція тісно пов’язана з розвитком феодальних відносин. У період ґенези феодального господарства у всіх країнах Європи фактично використовувалися однакові сільськогосподарські знаряддя праці: для оранки - мотика й широколопатеві полозові й вузьколопатеві рала, якими боронували землю глибиною до 7 см і підрізали кореневу систему. Ріллю розпушували граблями і бороною, траву косили косами, а врожай жали серпами. Молотили ціпами або за допомогою худоби, яка копитами вибивала зерно зі снопів, або тягла спеціальний каток чи молотильну дошку. Для різних робіт застосовували лопату, сокиру, ніж.

Вирощували різні сорти пшениці, просо, ячмінь. З технічних культур вирощували льон, коноплю, з бобових – боби, горох, сочевицю, рис. Розводили велику рогату худобу, волів як тяглову силу. Кількісно переважали дрібні тварини:

свині, кози, кури, качки, фазани. Окремою галуззю стало конярство. Важлива роль у забезпеченні прожиткового мінімуму населення належала сільським промислам: полюванню, рибальству.

У XI - XV ст. сільське господарство повільно прогресувало у зв’язку з освоєнням нових земель, удосконаленням знарядь праці та системи рільництва, підвищенням виробничого досвіду селян. Це зумовлювалося завершенням процесу феодалізації, зростанням міст, які стали постійним ринком збуту продуктів харчування та сировини, розвитком товарного виробництва. Агротехнічний розвиток зробив можливою їх колонізацію, хронологічні межі якої в Західній Європі охоплювали другу половину XII – першу половину XIV ст., в Центральній і Східній Європі – XII – XVII ст. Успіхи колонізації тісно пов’язувалися з досягненнями в агротехніці. Повсюдно утвердилася трипільна система рільництва, що порівняно з двопіллям збільшувала ріллю, розширювала види культур у сівозмінах (озимі, ярі, пари), при тих самих витратах давала змогу отримувати в півтора рази більше продукції, зберігала врожай при стихійних лихах, оскільки строки його садіння і збирання були різні, розподіляла сільськогосподарські роботи більш рівномірно протягом року. Поступово протягом IX - X ст. головним орним знаряддям став плуг, конструктивними деталями якого були відвальна дошка, за допомогою якої розсувався і змішувався грант, асиметричні залізні лемеші й чересло. У Центральній Європі і Росії поширилася соха, що була продуктивнішою від рала, легшою і конструктивнішою порівняно з плугом. Зростання промисловості зумовило розширення посівів технічних культур. Садівництво, городництво, виноградарство характеризувалися більш високим рівнем агротехніки порівняно з рільництвом.

З XIII ст. у сільському господарстві зароджувалася спеціалізація окремих регіонів, країн, областей. У цілому загальний рівень розвитку агрокультури і сільськогосподарської техніки зростав повільно.

 

27 Виникнення і формування феодальних відносин у Візантійській імперії.
В 395 році н. е. Римська імперія розпалася на 2 частини – східну і західну. Західна Римська Імперія була більш розвиненою в господарському відношенні, але в кінці ІV ст. господарський і культурний центр став все більше переміщуватись на схід. Столицею Східної (Візантії) імперії стало м. Константинополь. Проіснувала до 1453 року (впала під натисками турків).
В боротьбі з великими землевласниками вільні колони (основна маса сільськогосподарського населення) потрапляли в економічну залежність і перетворювались у приписних орендарів – енапографів. Вони орендували чужу землю і майно, але вільно нею розпоряджатись не могли. Квазиколони могли з дозволу господаря продавати свої земельні ділянки. Вільне селянство було об’єднане в сусідську общину – митрокомію. Генезис феодалізму досяг найбільших успіхів у VІ ст. (за часів правління імператора Юстиніана (527-565)).
Члени митрокомії мали право приватної власності на землю. В VІІ ст. відбувався процес розшарування селян: апори – зубожілі селяни, які здавали свою землю в оренду, стратеотипи – селяни, які одержували за службу землю і платили лише поземельний податок, парики – раби, нащадки колонів, збіднілі вільні общинники. Їх можна було продавати (і не обов’язково з землею), дарувати. Власнику від їх експлуатації діставалось 30-45% прибутку.
Селянське господарство було полікультурним. Будівництво зрошувальних споруд забезпечували спільними зусиллями. Якщо селянин не використовував частку общинних угідь, а їх використовував хтось інший, то общинник отримував відповідну винагороду. Селянин міг здати частину землі в оренду сусіду на умовах сплати морти, яка дорівнювала 1/10 урожаю. Орендар-мортир — це більш заможний селянин, який обробляв землю біднішого односельчанина. Була поширена оренда ісполу (з половини). Охорону прав селян і господарське використання землі забезпечувала община.
Великий вплив на формування феодальних відносин у Візантії справляла держава, вона не зазнала феодальної роздробленості. Податок – канон збирався з селян у великих розмірах.
В ХШ – ХV ст. розвиваються в надрах феодалізму товарно-грошові відносини.

 

28. Феодалізація візантійського суспільства проявилась і в розвитку елементів васальних відносин, пов'язаних із поширенням форм умовного землеволодіння. Вони розвивались у формі етерії — світи, яку становили дрібні землероби, васали, котрі були під захистом і заступництвом багатого власника, прямого утримувача землі. Ці відносини формувалися на основі дружби, яка означала вірність, подяку за надані послуги, допомогу. Пріоритет обов'язку перед друзями порівняно з посадовим, службовим обов'язком по суті розхитував устої централізованої державності. Він став проявом феодалізації державного апарату зсередини, коли посада переставала бути інструментом виконання визначених функцій і перетворювалась на інструмент особистої влади її носія. Наслідком цього явища стало зростання корумпованості бюрократичного апарату та його неефективності. Накази і розпорядження не доходили до місць і не виконувались, податки не надходили вчасно, й значна частина їх зникала на шляху до казначейства.

29. У Німеччині феодалізація села проходила значно пізніше - у VII - XI ст. На відміну від інших європейських держав, Німеччина була економічно відсталою країною. До того ж по­літична роздробленість гальмувала розвиток господарства і по­силювала закріпачення селянства в той період, коли в інших країнах Західної Європи воно в основному було вільним. Іншою причиною запізнілого розвитку феодальних відносин було те, що Німеччина не входила до складу Римської імперії.

Розвиток феодальних відносин в Німеччині відбувався нерівномірно і в цілому повільніше, ніж в романізованих країнах. Це бути обумовлено кліматичними умовами, рельєфом місцевості, низьким рівнем розвитку продуктивних сил, наявністю великої кількості вільних земель, високим ступенем стійкості і пристосовності общини— марки, перерісши до початку феодальної епохи з родоплеменной в сільську, територіальну, і іншими чинниками.
Позначилося і те, що тут не було рабства, рабовласницької формації, за винятком лише західної частини країни, яка на рубежі нашої ери потрапила під владу римлян. Тому для Німеччини характерний не синтезний шлях розвитку феодалізму, що поєднує античні і варварські елементи, а перехід до феодального способу виробництва безпосередньо від розкладання первіснообщинного устрою. Закріпачення вільних общинників було скрутнішим, ніж перетворення колишніх рабів в кріпосних, що спостерігалося в романізованих країнах.
Введення німецькими завойовниками на цих територіях громадського ладу не тільки уповільнило закріпачення, але в деякій мірі і пом'якшило труднощі цього процесу.
Як писав До. Маркс: «Нова община, в якій орна земля є приватною власністю землеробів, тоді як ліси, пасовища, пустки і ін. залишаються ще загальною власністю, була введена германцями у всіх скорених країнах. Завдяки характерним особливостям, запозиченим у її прототипу, вона впродовж всього середньовіччя була єдиним вогнищем свободи і народного життя».
Рівновагу римських і німецьких почав в Галії забезпечило затвердження феодальних відносин в VIII—IX вв. У Італії, де наголошувалося явне переважання римських почав, феодалізм затвердився в X в., а в Британії, Німеччині, Скандинавії, де римські засади були або надзвичайно слабкі, або відсутні взагалі, феодальний лад затвердився лише в XI—XIII в