Висвітлить боротьбу Київської Русі з кочовими народами. Хто із князів відзначився в цій боротьбі?

Висвітлить боротьбу Київської Русі з кочовими народами. Хто із князів відзначився в цій боротьбі?

Відносини з кочовими племенами, що з давніх-давен заселяли Південь сучасної України, були однією з найважливіших проблем для київських князів. Ще до утворення Київської Русі київським князям довелось вести боротьбу з хозарами.

У 915 р. літописи фіксують першу появу біля кордонів Русі племен печенігів, які в цей час воювали з хозарами. Вони уклали з київським князем мирну угоду, але вже через кілька років князь Ігор воював з ними. Пізніше печеніги були найманцями у війську Ігоря під час походу на Візантію.

Після перемог київського князя Святослава над Хозарським каганатом печенізькі племена, яких до цього стримувала Хозарія, рушили до кордонів Русі. Вони почали часто турбувати Русь своїми нападами. Сам Святослав загинув у бою з печенігами біля дніпровських порогів.

Остаточну поразку печенігам під стінами Києва в 1036 р. наніс Ярослав Мудрий. Після цього актавність печенігів зміщується на південь. До кінця XI ст. печеніги часто турбують Візантійську імперію, аж поки і за Дунаєм зазнають нищівної поразки.

З літописів відомо про племена торків (або гузів), які часто виступали союзниками київських князів. Торки, які поступили на службу до руських князів, на початку XII ст. були поселені у Пороссі. Поряд з ними поселилися залишки печенігів, берендеї та деякі інші племена. Усіх разом їх називали чорними клобуками, за виглядом головних уборів.

У 1055 р. на кордонах Русі вперше з'явився новий кочовий народ — половці. Південь України згадується в літописах як Половецька земля. Цей край стає для Русі, за висловом автора "Слова о полку Ігоревім", "землею незнаною", яка розкинулася від Посулля (територія вздовж річки Сула) на півночі до Корсуня на півдні і Волги на сході.

За даними літописів, з 1055 р. до 1236 р. було 12 великих нападів половців на Русь, стільки ж великих походів у відповідь здійснили руські князі. 30 разів половці брали участь у міжкнязівських усобицях. Разом з руськими князями половці ходили в походи на Польщу. Частими були шлюби між князями та половчанками.

Українські князі не раз ходили походами в Половецьку землю, щоб припинити набіги половецьких орд. Великі походи 1103, 1107, 1109, 1111 років закінчилися перемогою княжих військ. Похід 1111 р. був оголошений "хрестовим походом".

У 70-х pp. XII ст. хан Кончак об'єднав половецькі орди в басейні Сіверського Дінця. Саме він у 1185 р. очолив половців у битві з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем. Похід Ігоря, як відомо, був невдалим, а сам князь потрапив у полон до половців. Весною наступного року Ігор з допомогою половця Овлура втік з полону, повернувся на Батьківщину і продовжив боротьбу.

XIII століття принесло Україні нові випробування: в цей період її територія стала об'єктом агресії монголо-татарських орд.

Охарактеризуйте діяльність княгині Ольги

Ольга була дружиною князя Ігоря. Помстилась за загибель чоловіка жорстокою розправою бл. 945 р. над деревлянами, які його вбили. Правила Руссю в роки неповноліття свого сина Святослава (до кінця 50-х років X ст.). Упорядкувала збирання данини, організувала опорні пункти київської влади (погости). Близько 955 прийняла християнство, але не змогла зробити його державною релігією. 957 року відвідала Константинополь, де уклала угоду з імператором Константином VII Багрянородним. Існує цікава легенда, яка прославляє гострий розум княгині Ольги. Коли вона приїхала в Царгород (Константинополь), то її довго, десь близько півроку, протримали не допускаючи до зустрічі з імператором (за церемоніалом того часу). Нарешті після зустрічі з княгинею імператор помітив її красу і вирішив одружитись з нею. Княгиня Ольга була проти цього, але відкрито не виступила. Вона поставила умову, що перед одруженням вона має охреститись і хресним батьком має бути сам імператор Костянтин. Після хрещення імператор знову почав розмову про одруження, але у відповідь почув запитання — чи може дочка одружуватись з батьком. Зрозумівши, що його перехитрили, імператор відпустив Ольгу додому багато обдарувавши. Однак ця легенда красива, але дуже сумнівна. Тим більше, що коли посли імператора прибули у Київ, то їх теж протримали на річці Почайні з півроку перш ніж допустити до княгині Ольги.

 

Після відвідання Константинополя у 957 році за свідченнями західноєвропейських джерел (Гільдесгаймські аннали) 959 року Ольга відправила посольство до германського короля Оттона I, з запрошенням на Русь єпископа і священиків, на що король погодився і надіслав єпископа Адальберта. Посольство 962 року зазнало невдачі, і сам єпископ ледве врятувався на зворотному шляху. У цій події дослідники вбачають як коливання між Римом і Константинополем у виборі віри, так і далекоглядну політику тиску на Константинополь, яку перед тим проводили Моравія і Болгарія, щоб домогтися найвигіднішого входження до церковної організації східної церкви.

До 964 року літопис відносить початок самостійного княжіння Святослава I, що може свідчити про відхід Ольги від державних справ. Коли 968 року печеніги прийшли вперше на Руську землю, а Святослав перебував в Переяславці на Дунаї, Ользі з малолітніми онуками довелось організовувати оборону Києва. Наступного року, шануючи волю матері, Святослав дозволив поховати її за християнським звичаєм.

Поясніть чому князь Ярослав увійшов в історію як Мудрий

Ярослав Мудрый (около 978—1054), - Великий Князь Киевский, сын Князя Владимира I Святославовича. Именно при Ярославе государство Киевская Русь достигло наивысшего могущества. Киев превратился в один из крупнейших городов Европы, соперничавший с Константинополем. При Ярославе Мудром Русь достигла широкого международного признания - с семьей киевского князя стремились породниться крупнейшие королевские дворы Европы. Прозвище "Мудрый" Ярослав получил за составление свода законов - Русская Правда.

После смерти бездетного брата Мстислава в 1035 г. Ярослав стал единоличным правителем огромного государства. Большое значение имело завершение христианизации населения. Уговорами и силой Ярослав Мудрый добился утверждения христианства. Было завершено создание церковной иерархической организации. В 1037 г. константинопольский патриарх образовал Киевскую метрополию, таким образом, Киев стал церковным центром.

Когда вокруг не осталось соперников, Ярослав, что называется, поумнел и прослыл Мудрым. Таковым, кстати, ни современники, ни летописцы его не величали, а эпитет придуман Карамзиным. В общем-то, Карамзин не ошибся. Сын Владимира Святого, сначала новгородский, а затем и киевский князь Ярослав Владимирович действительно оказался мудрым, оказался достойным продолжателем дела своего великого отца и стал одним из выдающихся деятелей русской истории.

Он быстро уразумел, что подлинное могущество государства достигается вовсе не в беспрестанной гражданской войне, а путем мира и стабильности. Активную энергию, скопившуюся в массах, следует направлять не на агрессию друг против друга, а на хозяйственное процветание, оборотистую и взаимовыгодную торговлю, дружбу с соседями, основанную на внушительной военной силе, на укрепление веры и духа, поощрение строительства, искусств и ремесел. В этом и состоит истинная государственная мудрость.

Ярослав Мудрый был известен как образованный человек, знавший несколько иностранных языков и имевший богатую библиотеку. При нем Киевская Русь достигла наивысшего могущества. Киев превратился в один из крупнейших городов Европы, соперничавший с Константинополем.

Люблінська унія 1569 року

Початок XVI ст. характеризується для Великого князівства Литовського поляризацією прагнень різних груп населення. Польські магнати зажадали повного об'єднання Польщі та Литви водну державу, литовці — унії з Польщею і збереження політичної самостійності Литви. Білоруські та українські магнати були проти зближення з Польщею і деякі з них схилялись до Московського князівства.

У XVI ст. на політичній арені з'являється нова сила — шляхетство, інтереси якого були спрямовані на об'єднання Литви і Польщі. Шляхта в Литві прагнула обмежити магнатів і домогтися привілеїв, якими користувалася польська шляхта. Цим скористалися польські правлячі верхи, що мріяли приєднати до Польщі підвладні Литві українські землі. Цей намір підтримала значна частина української шляхти.

У січні 1569 року в Любліні зібрався польсько-литовський сейм. Литовці запропонували новий проект унії, поляки не підтримали його. Тоді литовські посли покинули сейм, що принесло Литві тільки шкоду. Поляки без литовців прийняли рішення про приєднання до Польщі Волині та Підляшшя. Через деякий час до Польщі добровільно приєдналися Київщина та Брацлавщина. Тут, можливо, діяло бажання не розлучатися з іншими українськими землями державними кордонами. Ці землі було приєднано нібито на історичних підставах, хоча насправді жодна з них ніколи не належала Польщі.

1 липня 1569 року литовські посли повернулися на сейм, і був підписаний акт Люблінської унії, згідно з яким Корона (тобто Польща) й Велике князівство Литовське об'єднались в єдину державу — Річ Посполиту. За умовами унії, обирався спільний король, якого одночасно проголошували Великим князем. Сейми мали бути тільки об'єднаними, тобто польсько-литовськими. Спільною була грошова система. Польська та литовська шляхта мала право володіти землями в обох частинах держави. Окремими залишалися герби, фінанси, адміністрація та військо. У Великому князівстві Литовському державними залишилися давньоруська мова та II Статут як чинне законодавство.

Наслідки Люблінської унії мали негативне значення для України. Вона була розчленована. Більша її частина — Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Підляшшя — відійшла до Польщі. За Великим князівством Литовським з українських земель залишилися Берестейське воєводство та Пінщина. Буковина з середини XIVст. перебувала в складі Молдавії, а з 1564 року з Молдавією перейшла під турецьке підданство. Закарпаття належало Угорщині, а після 1526 року було поділене між Австрією та Семигородом (князівство на території майбутньої Румунії). Частина України опинилася під владою Москви.

Україна зазнала найбільших втрат від Люблінської унії: національному життю і національним традиціям було завдано тяжкого удару.

 

Святкуючи 25-річчя свого існування. Історичне товариство Нестора-Літописця не може не згадати, що поточний рік збігається з річницею одного з найбільших історичних подій в Південно-Західному краї: виповнилося 250 років з того часу, коли почався рух, на чолі якого став один з найбільших представників южнорусского народу - Богдан Хмельницький, діяльність якого направила історію нашого краю на новий шлях»остаточно визначив його долю.

Рівне 250 років тому, в січні 1648 р., Хмельницький, який втік з Чигирина, знаходився вже в Запорізькій Січі, на Микитиному Розі, звідки, заручившись сприянням Запоріжжя, збирався в Крим, щоб забезпечити для свого підприємства допомога Іслам-Гірея. Не передаючи ходу військових і політичних подій, що ознаменували фатальну боротьбу козацтва з Польщею - події ці загальновідомі, - референт зупинився лише на з'ясуванні деяких рис особистого характеру великого гетьмана і намагався, в міру можливості, встановити принципи, які керували його діяльністю, так само як і його відношення до переконань і прагнень усієї маси южнорусского народу. Наскільки особистість Хмельницького втілювала основні принципи та ідеали населення краю, служила джерелом сили і зумовлювала його історичне значення, видно вже з того, що нащадки боролися двох національних елементів понині сперечаються про характер давно покійного гетьмана так пристрасно і суб'єктивно, як сперечалися предки їх в XVII в., неначе забуваючи, / 191 / що з того часу минула ¼ тисячоліття і абсолютно змінилися взаємні політичні та суспільні відносини, що, звичайно, повинно було б викликати більш об'єктивне і спокійне судження про давно минулої боротьбі. Успіх діяльності Хмельницького визначався, звичайно, ставленням його до маси народонаселення, а не позитивними або негативними якостями його особистого характеру, хоча при цьому не можна не відзначити дійсно видатних його здібностей.

Як вождь і полководець, він відрізнявся безсумнівними вродженими військовими даруваннями; це видно з того, що йому, по-перше, довелося керувати величезною армією в 200 - 300 тисяч чоловік, по-друге, люди ці прямо взяті від сохи, не мали зброї і не знали ні військових прийомів, ні дисципліни, по-третє, Хмельницькому довелося боротися проти кращих стратегів свого часу (Вишневецького, Чарнецького, Убальдо і деяких інших); по-четверте, Хмельницький умів завжди скласти гарний план битви і організувати армію; у нього не було недоліку в продовольстві і бойових припаси; спосіб придбання їм припасів залишається нез'ясованим; загони Хмельницького, розташовані на значній відстані один від одного, завжди мали між собою зв'язок і були достатньо забезпечені провіантом, тоді як польські загони страждали від нестачі харчів і перебували в повному невіданні щодо своїх і ворожих військ. Хмельницький відрізнявся і фінансовими даруваннями: незважаючи на відсутність правильної податкової системи, він ніколи не мав потребу в грошах, і у нього завжди виявлялося заготовленим вперед платню для війська. Успіху справи багато допомагала й інша відмітна риса гетьмана - стійкість і спритність, яку він часто виявляв і, між іншим, в такому скрутному обставину, як полонення його під Берестечком ханом, потім звільнення його останнім і навіть укладання між ними союзного договору для нових дій проти Польщі.

Але всі ці якості могли лише зміцнило успіху справи, полегшити технічні його подробиці, але не могли створити тієї непереборної народної сили, яка з неймовірним самопожертвою і зусиллями забезпечила бажаний для народу результат боротьби. Головна сила Хмельницького полягала в тому, що він був всебічним представником усієї маси свого народу, всіх його задушевних побажань та ідеалів, всіх його позитивних і негативних, політичних і суспільних прагнень і умів формулювати ці прагнення і побажання набагато ясніше інших своїх со-/192 / временник. Розглядаючи з цієї точки зору діяльність Хмельницького, ми зустрічаємо не раз подив, чому після перемог, перебуваючи на чолі народу і володіючи потрібною силою, Хмельницький не подумав про освіту окремої держави. Здивування це засноване лише на поверхневому і шаблонному погляді. Саме: южнорусский народ, внаслідок особливостей етнографічного складу свого народного характеру не мав здатність створити незалежну державу. Для того, щоб створити державу, народ повинен володіти значною часткою самовладання, вміти утримуватися в кожну дану хвилину від дій, стікали під впливом безпосередніх вражень, зважаючи майбутніх спільних вигод; повинен вміти пожертвувати часткою, іноді досить значною, особистої волі і особистих побажань на користь влади, покликаної до організації суспільства і керівництву державними цілями. Цими якостями южнорусский народ ніколи не володів і сам глибоко усвідомлював їх відсутність. Небагато спроби іноді вельми талановитих і обдарованих його представників (Данило Галицький, Олельковичі, Михайло Глинський, Мазепа) кінчалися невдачами, розбиваючись об байдужість або протести народної маси; южнорусский народ завжди був готовий прилучитися до готового державі, щиро підкоритися його владі, підтримувати і дорожити її авторитетом. Потрапивши внаслідок історичних умов до складу Польської держави, южнорусский народ глибоко поважав авторитет державної влади, який зосереджувався в його очах в особі короля; при зіткненнях з шляхетським станом, всі козацькі посольства, протести і навіть повстання визнавали цілком авторитет короля і бажали лише, щоб він вжив свою владу для приборкання всесильної»дворянства. Чи не южнорусского народу вина, що потрібної для цього владою в Польщі король не володів. Багато історичні події підтверджують таке ставлення народу до королівської влади (невдала спроба Владислава IV; справа про привілеї; Замостя; Зборівський договір). Але, не прагнучи до державного відокремлення, южнорусский народ дорожив завжди основними рисами свого суспільного побуту - своєю місцевою обласною автономією, яка, за його ідеалу, і повинна була складатися під верховною опікою глибоко їм шанованою можновладцями влади.

У XVII в. ті риси суспільного побуту, які лежали у свідомості народної маси, зосередилися в двох основних положеннях:

Народ вимагав рівноправності всіх громадян перед законом, не визнавав поділу на стани, протестував / 193 / проти кріпосного права і вимагав можливого економічного рівняння шляхом рівномірного розподілу поземельної власності. Ці Дезідератой виразилися в загальній формулі: «всі повинні бути записані в козаки». До здійснення цієї формули прагнув і Хмельницький, що і виразилося в переказах про Білоцерківському універсалі, в Зборівському договорі, в складанні регістрів 1649 р., в перепису 1654 р. і Переяславському договорі.

Народ вимагав права вільного розумового і духовного розвитку, яке в той час виключно зосереджувалося в інтересах релігійних: в устрої церкви і насадженні нею культурних установ (свобода віросповідання, церковне самоврядування, братства і школи), що, в свою чергу, було поставлено Хмельницьким як головна умова в його договорах з поляками.

Ці два мотиви народних побажань становили в руках Хмельницького той всесильний важіль, яким він рухав суспільні маси. Можна в наш час і з нашої точки зору докоряти Хмельницького за те, що він не розвинув вказаних народних інстинктів і не обійняв їх в точною, докладної і конкретної схемою, не створив установ, які б провели в життя їх здійснення, не відділив цивільного управління від військового, не вжив працю кодифікації народного права й не створив на її підставі правильного судового інституту, так що військовим суддям довелося звертатися до Литовського статуту і Магдебурзькому праву - кодексам, чужим народним поглядам і тому здебільшого порушували народні поняття про справедливість і т. п. - Але всі ці закиди виявляться безпідставними, якщо згадати ступінь суспільного розвитку народної маси та її представників в половині XVII в. Ставити такі вимоги можна тільки при досконалому ігноруванні культурних умов того часу, в яких діяв Хмельницький. Тому, залишаючись на звичайній грунті історика, необхідно віддати належну честь великому діячеві нашого краю, що зосередила у своїй особистості громадські прагнення мільйонної маси й зробив на їх користь все те, що за умов його часу і культури могла зробити людина обдарований, щиро відданий народному благу, з крайнім напруженням духовних і розумових сил, доведеним, як нині кажуть, до перевтоми і прискорило, ймовірно, кончину великого южнорусского патріота. / 194 /

Висвітлить боротьбу Київської Русі з кочовими народами. Хто із князів відзначився в цій боротьбі?

Відносини з кочовими племенами, що з давніх-давен заселяли Південь сучасної України, були однією з найважливіших проблем для київських князів. Ще до утворення Київської Русі київським князям довелось вести боротьбу з хозарами.

У 915 р. літописи фіксують першу появу біля кордонів Русі племен печенігів, які в цей час воювали з хозарами. Вони уклали з київським князем мирну угоду, але вже через кілька років князь Ігор воював з ними. Пізніше печеніги були найманцями у війську Ігоря під час походу на Візантію.

Після перемог київського князя Святослава над Хозарським каганатом печенізькі племена, яких до цього стримувала Хозарія, рушили до кордонів Русі. Вони почали часто турбувати Русь своїми нападами. Сам Святослав загинув у бою з печенігами біля дніпровських порогів.

Остаточну поразку печенігам під стінами Києва в 1036 р. наніс Ярослав Мудрий. Після цього актавність печенігів зміщується на південь. До кінця XI ст. печеніги часто турбують Візантійську імперію, аж поки і за Дунаєм зазнають нищівної поразки.

З літописів відомо про племена торків (або гузів), які часто виступали союзниками київських князів. Торки, які поступили на службу до руських князів, на початку XII ст. були поселені у Пороссі. Поряд з ними поселилися залишки печенігів, берендеї та деякі інші племена. Усіх разом їх називали чорними клобуками, за виглядом головних уборів.

У 1055 р. на кордонах Русі вперше з'явився новий кочовий народ — половці. Південь України згадується в літописах як Половецька земля. Цей край стає для Русі, за висловом автора "Слова о полку Ігоревім", "землею незнаною", яка розкинулася від Посулля (територія вздовж річки Сула) на півночі до Корсуня на півдні і Волги на сході.

За даними літописів, з 1055 р. до 1236 р. було 12 великих нападів половців на Русь, стільки ж великих походів у відповідь здійснили руські князі. 30 разів половці брали участь у міжкнязівських усобицях. Разом з руськими князями половці ходили в походи на Польщу. Частими були шлюби між князями та половчанками.

Українські князі не раз ходили походами в Половецьку землю, щоб припинити набіги половецьких орд. Великі походи 1103, 1107, 1109, 1111 років закінчилися перемогою княжих військ. Похід 1111 р. був оголошений "хрестовим походом".

У 70-х pp. XII ст. хан Кончак об'єднав половецькі орди в басейні Сіверського Дінця. Саме він у 1185 р. очолив половців у битві з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем. Похід Ігоря, як відомо, був невдалим, а сам князь потрапив у полон до половців. Весною наступного року Ігор з допомогою половця Овлура втік з полону, повернувся на Батьківщину і продовжив боротьбу.

XIII століття принесло Україні нові випробування: в цей період її територія стала об'єктом агресії монголо-татарських орд.