Які переваги давало Магдебурзьке право українським містам

Одна з найвідоміших правових систем міського самоврядування в середні віки.

Скодифіковані в XIII столітті норми звичаєвого права і судових ухвал німецького міста Магдебурга, перейняті згодом багатьма містами Німеччини, Чехії, Польщі, Литви, України тощо.

Феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодала. Воно закріплювало права міських станів — купців, міщан, ремісників. Було юридичним виявом успіхів міського населення у боротьбі проти феодалів.

Встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоуправління, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Воно узаконювало нерівність у правах, зважаючи на стать, походження, віросповідання.

Магдебурзьке право прийшло на Руську землю разом з німецькими колоністами і вже князь Данило Романович та його наступники забезпечували їм привілей користуватися власним правом і мати власні судово-адміністративні інституції.

Першими містами, що одержали магдебурзьке право, були Володимир-Волинський (1324), Сянік (1339), Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374), Стрий (1431), Луцьк (1432 - перше, 1497 - друге), Мукачево (1445), Рівне (1492), Київ (1494). На Лівобережній Україні першим магдебурзьке право отримало місто Переяслав-Хмельницький в 1585 році, а потім - Лубни в 1591 році.

Спочатку магдебурзьке право стосувалося лише німецької людності міст. Вперше було поширене на все населення Галицького князівства Юрієм Болеславом Тройденович у м. Сяніку.

У XV—XVII ст. магдебурзьке право отримала більшість міст України. В різний час його одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів та ін.

У деяких містах (зокрема, західноукраїнських) надання магдебурзького права супроводжувалося посиленням німецької і польської колонізації, обмеженням прав некатолицького населення (руське населення православного віросповідання, вірмени, євреї та ін. недобирались до магістрату, не мали права вступати в деякі цехи тощо).

Міська рада (магістрат) складалася з обраного війта і радців («райців», консулів), які творили колегію, що поповнювалась шляхом кооптації. Лише подекуди міщани обирали війта і лавників (лава — судовий орган), а ради доповнювалися з числа останніх. Судові компетенції належали і до ради, і до лави. Їх розмежування не завжди було виразне. Назагал лава займалася карними справами.

Необмежені компетенції ради (магістрату) часто призводили до зловживань владою міською олігархією. Тому для оборони загалу міщанства, наприклад у Львові, король С. Баторій утворив 1577 року т. зв. ізбу ґмінну — представництво міщан, яке відстоювало інтереси широких мас та було дорадчим органом для магістрату.

За першими королівськими грамотами, в містах на магдебурзькому праві ради повинні були складатися з двох національностей — поляків і українців (католиків і православних), але поляки часто витісняли українських міщан із міських рад. В Кам'янці були навіть три окремих національних юрисдикції: польська, руська (українська) і вірменська.

Львівський магістрат був апеляційною інстанцією для інших міст Галичини. Більшість міст краю мали неповне магдебурзьке право. Вони мали, наприклад, окремого від ради війта або старосту. В таких містах члени ради, звані також бурмістрами, були виборними.

Магдебурзьке право за своїм змістом і формою на Правобережній і Лівобережній Україні під впливом місцевих умов, а також норм звичаєвого права відрізнялося від магдебурзького права, яке застосовувалося в Західній Європі. Так, в Україні організація магістратів була іншою. У менших містах, які називалися ратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада (представники верхівки міського населення) — справами міщан.

Положеннями магдебурзького права керувалися й полкові суди тощо.

Норми магдебурзького права використовувались при всіх офіційних і приватних модифікаціях права в Україні 18—19 століть.

16.Берестейська унія та її наслідки для україни

В 1596 р. було прийнято Берестейську унію в результаті якої католицька і православна церкви об'єднуються на чолі стає папа Римський.

Після берестейської унії українське суспільство розкололося; греко- католицька церква зрівнялася з католицькою; відбувалася фактична заборона православної церкви;переслідування священників, що залишились вірними православ’ю. Наслідком унії було також те, що проти унії виступили народні маси, вели боротьбу українські братства.

Захист православ'я став важливим гаслом національно-визвольної боротьби наприкінці 16-в середині 17 століття.

Таким чином обидві церкви зазнали змін, на цій підставі посилювалося роз'єднання народу. Боротьба церков не сприяла консолідації національних сил для протистояння покатоличенню укр. народу. Перед наступом католицизму обидві церкви переживали тяжкі часи.

Отже, скрутне становище під час польської експансії на Україні призводить до виникнення козацтва, яке почне вести боротьбу за національне, соціальне і релігійне визволення укр. народу.

Розкажіть про козацтво 16-17ст.

Козак — представник військового стану, воїн-найманець. Член самоврядних чоловічих військових громад, що з 15 століття існували на теренах українського «Дикого поля», в районі середніх течій Дніпра та Дону, на межі християнського і мусульманського світів. Основним заняттям козака була війна: розбій і патрулювання торгових шляхів, піратство в Криму та Чорному морі, захист українських земель від татарських «полювань на рабів», участь у військових компаніях сусідніх володарів та захист кордонів сусідніх держав.

У 17 столітті козаки були організовані у дві воєнні державні формації — Військо Запорозьке та Донське військо, які на початку 18 століття були інкорпоровані до складу російської монархії. Остання поступово ліквідувала козацькі автономії шляхом залучення козацької верхівки до дворянського стану, нищенням козацьких самостійницьких осередків, оросійщенням козацтва. На середину 19 століття в Росії існувало 11 козацьких військ, що були розташовані у прикордонних зонах Кавказу та Сибіру. Під час громадянської війни в Росії, що спалахнула після більшовицького перевороту 1917 року, в акваторії Чорного моря виникло три козацькі державні утворення: Українська держава, Кубанська народна республіка та Донська республіка. Після створення СРСР комуністична влада фізично винищила козацький стан у ході репресій і голодомору. Залишки козаків воювали проти радянської влади на боці Німеччини під час Другої світової війни.

З часом на добру здобич козаків стали зазіхати королівські старости. Їх уже не влаштовувала десятина і вони почали вимагати більшу частину козацьких прибутків. Це спонукало козаків просуватися далі на південь, до Дніпровських порогів, так званого дніпровського низу.

Польські і литовські пани збагнули, що через таке оселення козаків від них вислизає здобич і почали організовувати походи на низових козаків та силою відбирати прибутки. Для організованої боротьби як з татарами, так і з шляхтою, що панувала в Україні у 16 столітті українське козацтво утворило свій центр — Запорозьку Січ, що була столицею значною мірою незалежної військової республіки.

У 17 столітті козацтво запорозьке, реєстрове, городове вже утворило провідну верству українського народу і склало основу української держави, що постала 1648 року з початком Визвольної війни під проводом гетьмана України Богдана Хмельницького.

Козацький адміністративно-військовий устрій був поширений на значну частину України.

3 козацької старшини утворилася нова українська аристократія.

Новий устрій проіснував на українських землях до кінця 18 століття, а військові козацькі формування — до 1-ї половини 19 століття.

Розкажіть про діяльність Богдана Хмельницького

Святкуючи 25-річчя свого існування. Історичне товариство Нестора-Літописця не може не згадати, що поточний рік збігається з річницею одного з найбільших історичних подій в Південно-Західному краї: виповнилося 250 років з того часу, коли почався рух, на чолі якого став один з найбільших представників южнорусского народу - Богдан Хмельницький, діяльність якого направила історію нашого краю на новий шлях»остаточно визначив його долю.

Рівне 250 років тому, в січні 1648 р., Хмельницький, який втік з Чигирина, знаходився вже в Запорізькій Січі, на Микитиному Розі, звідки, заручившись сприянням Запоріжжя, збирався в Крим, щоб забезпечити для свого підприємства допомога Іслам-Гірея. Не передаючи ходу військових і політичних подій, що ознаменували фатальну боротьбу козацтва з Польщею - події ці загальновідомі, - референт зупинився лише на з'ясуванні деяких рис особистого характеру великого гетьмана і намагався, в міру можливості, встановити принципи, які керували його діяльністю, так само як і його відношення до переконань і прагнень усієї маси южнорусского народу. Наскільки особистість Хмельницького втілювала основні принципи та ідеали населення краю, служила джерелом сили і зумовлювала його історичне значення, видно вже з того, що нащадки боролися двох національних елементів понині сперечаються про характер давно покійного гетьмана так пристрасно і суб'єктивно, як сперечалися предки їх в XVII в., неначе забуваючи, / 191 / що з того часу минула ¼ тисячоліття і абсолютно змінилися взаємні політичні та суспільні відносини, що, звичайно, повинно було б викликати більш об'єктивне і спокійне судження про давно минулої боротьбі. Успіх діяльності Хмельницького визначався, звичайно, ставленням його до маси народонаселення, а не позитивними або негативними якостями його особистого характеру, хоча при цьому не можна не відзначити дійсно видатних його здібностей.

Як вождь і полководець, він відрізнявся безсумнівними вродженими військовими даруваннями; це видно з того, що йому, по-перше, довелося керувати величезною армією в 200 - 300 тисяч чоловік, по-друге, люди ці прямо взяті від сохи, не мали зброї і не знали ні військових прийомів, ні дисципліни, по-третє, Хмельницькому довелося боротися проти кращих стратегів свого часу (Вишневецького, Чарнецького, Убальдо і деяких інших); по-четверте, Хмельницький умів завжди скласти гарний план битви і організувати армію; у нього не було недоліку в продовольстві і бойових припаси; спосіб придбання їм припасів залишається нез'ясованим; загони Хмельницького, розташовані на значній відстані один від одного, завжди мали між собою зв'язок і були достатньо забезпечені провіантом, тоді як польські загони страждали від нестачі харчів і перебували в повному невіданні щодо своїх і ворожих військ. Хмельницький відрізнявся і фінансовими даруваннями: незважаючи на відсутність правильної податкової системи, він ніколи не мав потребу в грошах, і у нього завжди виявлялося заготовленим вперед платню для війська. Успіху справи багато допомагала й інша відмітна риса гетьмана - стійкість і спритність, яку він часто виявляв і, між іншим, в такому скрутному обставину, як полонення його під Берестечком ханом, потім звільнення його останнім і навіть укладання між ними союзного договору для нових дій проти Польщі.

Але всі ці якості могли лише зміцнило успіху справи, полегшити технічні його подробиці, але не могли створити тієї непереборної народної сили, яка з неймовірним самопожертвою і зусиллями забезпечила бажаний для народу результат боротьби. Головна сила Хмельницького полягала в тому, що він був всебічним представником усієї маси свого народу, всіх його задушевних побажань та ідеалів, всіх його позитивних і негативних, політичних і суспільних прагнень і умів формулювати ці прагнення і побажання набагато ясніше інших своїх со-/192 / временник. Розглядаючи з цієї точки зору діяльність Хмельницького, ми зустрічаємо не раз подив, чому після перемог, перебуваючи на чолі народу і володіючи потрібною силою, Хмельницький не подумав про освіту окремої держави. Здивування це засноване лише на поверхневому і шаблонному погляді. Саме: южнорусский народ, внаслідок особливостей етнографічного складу свого народного характеру не мав здатність створити незалежну державу. Для того, щоб створити державу, народ повинен володіти значною часткою самовладання, вміти утримуватися в кожну дану хвилину від дій, стікали під впливом безпосередніх вражень, зважаючи майбутніх спільних вигод; повинен вміти пожертвувати часткою, іноді досить значною, особистої волі і особистих побажань на користь влади, покликаної до організації суспільства і керівництву державними цілями. Цими якостями южнорусский народ ніколи не володів і сам глибоко усвідомлював їх відсутність. Небагато спроби іноді вельми талановитих і обдарованих його представників (Данило Галицький, Олельковичі, Михайло Глинський, Мазепа) кінчалися невдачами, розбиваючись об байдужість або протести народної маси; южнорусский народ завжди був готовий прилучитися до готового державі, щиро підкоритися його владі, підтримувати і дорожити її авторитетом. Потрапивши внаслідок історичних умов до складу Польської держави, южнорусский народ глибоко поважав авторитет державної влади, який зосереджувався в його очах в особі короля; при зіткненнях з шляхетським станом, всі козацькі посольства, протести і навіть повстання визнавали цілком авторитет короля і бажали лише, щоб він вжив свою владу для приборкання всесильної»дворянства. Чи не южнорусского народу вина, що потрібної для цього владою в Польщі король не володів. Багато історичні події підтверджують таке ставлення народу до королівської влади (невдала спроба Владислава IV; справа про привілеї; Замостя; Зборівський договір). Але, не прагнучи до державного відокремлення, южнорусский народ дорожив завжди основними рисами свого суспільного побуту - своєю місцевою обласною автономією, яка, за його ідеалу, і повинна була складатися під верховною опікою глибоко їм шанованою можновладцями влади.

У XVII в. ті риси суспільного побуту, які лежали у свідомості народної маси, зосередилися в двох основних положеннях:

Народ вимагав рівноправності всіх громадян перед законом, не визнавав поділу на стани, протестував / 193 / проти кріпосного права і вимагав можливого економічного рівняння шляхом рівномірного розподілу поземельної власності. Ці Дезідератой виразилися в загальній формулі: «всі повинні бути записані в козаки». До здійснення цієї формули прагнув і Хмельницький, що і виразилося в переказах про Білоцерківському універсалі, в Зборівському договорі, в складанні регістрів 1649 р., в перепису 1654 р. і Переяславському договорі.

Народ вимагав права вільного розумового і духовного розвитку, яке в той час виключно зосереджувалося в інтересах релігійних: в устрої церкви і насадженні нею культурних установ (свобода віросповідання, церковне самоврядування, братства і школи), що, в свою чергу, було поставлено Хмельницьким як головна умова в його договорах з поляками.

Ці два мотиви народних побажань становили в руках Хмельницького той всесильний важіль, яким він рухав суспільні маси. Можна в наш час і з нашої точки зору докоряти Хмельницького за те, що він не розвинув вказаних народних інстинктів і не обійняв їх в точною, докладної і конкретної схемою, не створив установ, які б провели в життя їх здійснення, не відділив цивільного управління від військового, не вжив працю кодифікації народного права й не створив на її підставі правильного судового інституту, так що військовим суддям довелося звертатися до Литовського статуту і Магдебурзькому праву - кодексам, чужим народним поглядам і тому здебільшого порушували народні поняття про справедливість і т. п. - Але всі ці закиди виявляться безпідставними, якщо згадати ступінь суспільного розвитку народної маси та її представників в половині XVII в. Ставити такі вимоги можна тільки при досконалому ігноруванні культурних умов того часу, в яких діяв Хмельницький. Тому, залишаючись на звичайній грунті історика, необхідно віддати належну честь великому діячеві нашого краю, що зосередила у своїй особистості громадські прагнення мільйонної маси й зробив на їх користь все те, що за умов його часу і культури могла зробити людина обдарований, щиро відданий народному благу, з крайнім напруженням духовних і розумових сил, доведеним, як нині кажуть, до перевтоми і прискорило, ймовірно, кончину великого южнорусского патріота. / 194 /