Охарактеризуйте громадівський рух в Україні в другій половині 19ст.

Наприкінці 50-х років XIX ст. в умовах лібералізації царського режиму відбувається відродження українського національного руху, що зазнав жорстокого удару після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства. Одним із центрів відродження стала столиця Російської імперії Петербург, де мешкало чимало українців, і куди, після відбуття покарань, дозволили повернутися та обійняти високі посади колишнім братчикам: Костомарову, Білозерському, Шевченку.

Прагнучи якомога більше прислужитися своєму народу, українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду — культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книжок, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах. Власне, організацією першу громаду назвати важко, радше це було неформальне зібрання діячів українського руху. Проте воно стало прикладом для наслідування.

З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініціативою В. Білозерського почала видавати журнал «Основа» (1861-1862). У 60-х роках це було єдине українське періодичне видання, що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми — в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Журнал наочно показав, що існування української нації, культури було незаперечним фактом.

Український національний рух, що відроджувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських і спольщених шляхетських родин Правобережної України, сумління яких мучило усвідомлення того, що їх діди-прадіди упродовж століть гнобили українське селянство, і які вирішили зблизитися з народом і прислужитися йому. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали «хлопоманами» (походить від слова «холоп» — образлива назва польськими панами українських селян), хоча самі вони називали себе «українофілами»: перейшли з католицької віри у православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. На початку своєї діяльності «хлопомани» під час студентських канікул та в інший вільний час мандрували селами, збираючи народні казки, прислів'я, звичаї та обряди. Згодом вони влаштовували зібрання, готували і зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували у 1859 р. підпільну школу, де зібрали бідних юнаків, котрих «вчили в національному напрямі». На межі 1860-1861 рр. гурток хлопоманів саморозпустився, а його члени разом з викладачами і студентами Київського університету, серед яких були П. Чубинський, М. Драгоманов, утворили нове товариство «Українська громада», яке у 1862 р. нараховувало 200 членів.

Київська громада, як і громади, що виникли у різних містах України (Чернігів, Вінниця, Катеринослав, Одеса, Полтава, Харків), на Кубані (Катеринодар) та в Москві, головним своїм завданням вважали організацію народної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видання для них підручників, підготовку вчителів тощо); здійснення наукових розвідок у галузі етнографії, мовознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок тощо. Одним словом, займалися культурницькою діяльністю. Відродження українського руху попервах не викликало занепокоєння царської влади та російської громадськості. Але підготовка і вибух польського повстання 1863-1864 рр., боязнь того, що українці за культурницькою діяльністю зажадають відродження колишніх прав, а то й незалежності, призвели до видання міністром внутрішніх справ Валуєвим 20 липня 1863 р. таємного циркуляра, який увійшов в історію як Валуєвський циркуляр. Він забороняв публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друк популярної, релігійної літератури, крім художніх творів. Проблема української мови розв'язувалася сумнозвісною фразою: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема та бути не може».

Не витримавши переслідувань з боку царських властей, громади одна за одною самоліквідовувалися або ж були офіційно заборонені.

Проте діячі, віддані справі відродження України, в нових умовах основну свою діяльність зосередили на досягненні успіхів у царині науки або на освітній ниві, та відсутність організації не давала можливості розвивати український рух. Тільки наприкінці 60-х років, після послаблення антиукраїнської політики, знову з'являються громади, але як нелегальні організації. Таке становище давало малий простір для культурницької діяльності, тому провідники українського руху весь час намагалися знайти легальні форми для своєї праці. Така можливість з'явилася зі створенням у 1873 р. Південно-Західного відділення Російського Географічного товариства (ПЗВРГТ), яке завдяки громадівцям стало центром українознавчих досліджень. Крім того, київська громада перебрала до своїх рук редагування російськомовної газети «Киевский телеграфь», що виходила 1874-1876 рр..

Урочисте відкриття філії відбулося 13 лютого 1873 р. У положенні зазначено наступне: §2....відділ займається переважно дослідженням губерній Київського учбового округу в усіх тих відношеннях, що є предметом занять Товариства, і особливо дослідженням зі статистики та етнографії. §3.... відшукує і доводить до відома зібрані вже і ті, що зберігаються в місцевих архівах, відомості про край, розглядає їх, вирішує, як їх використати для науки». Головою відділу було обрано Григорія Павловича Ґалаґана, високоосвіченого сановника з поміщиків Лівобережжя і популярного в Києві мецената, людину, що вболівала за виховання національної інтелігенції. Управителем справ одностайно обрали П. Чубинського. Органом Відділу стали «Записки Юго-Западного отдела ИРГО». До редакційного комітету увійшли М. Драгоманов, М. Зібер, Ф. Вовк, П. Чубинський, М. Лисенко, П. Житецький. Газета стала захисником і ревним пропагандистом великої і плідної роботи з вивчення духовної і матеріальної культури українського народу, яку розгорнули діячі Київської громади під егідою ПЗВРГТ. Газета не пропускала нагоди, щоб затаврувати той чи інший антиукраїнський виступ російської реакційної преси.

До роботи у Відділі були залучені значні наукові сили. Тільки дійсних членів набралось аж 76, серед них — В. Антонович, М. Драгоманов, В. Лисенко і М. Лисенко, О. Ушинський (брат відомого педагога) та багато інших. Окрім них, для філії самовіддано працювала велика когорта співробітників і провінційних кореспондентів, які надсилали записи про народний побут, традиції, вірування. Крім видавничої справи, Відділ здійснив цілий ряд заходів. Одним із перших було проведення у 1874 р. одноденного перепису населення Києва. В результаті цього перепису, який був до того ж і першим у місті, виявилося, що в ньому мешканців на половину більше, ніж офіційно вважалося (загальна чисельність перевищувала 220 тис. чол.). Також було з'ясовано національний склад міста: українці складали найбільшу національну групу.

Іншою важливою акцією Відділу, яка набула міжнародного розголосу, стало проведення у серпні 1874 р. III Археологічного з'їзду, який засвідчив високий науковий рівень археологічних досліджень на українських землях.

Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тільки російську мову, вчені-гумані-тарії створили науковий центр українознавства й організували широкий науковий рух за участю науковців та ентузіастів-провінціалів, збирачів різного роду матеріалів та дописувачів до серйозних журналів. В Україні сформувався зародок національної Академії наук.

За час існування Відділу (1873-1876) ним було проведено значну наукову роботу: видано 7 томів «Трудов Юго-Западной акспедиции» (по 1200 сторінок кожен, не рахуючи додатків), два томи «Записок Юго-Западного Отдела И.Р.Г.О.», також підготовлено матеріалу для ще трьох, окрім цього, видано три томи праць М. Максимовича, створено етнографічний музей, бібліотеку, архів. Але і цього разу вже за науковою працею громадівців пильне око царської поліції розгледіло загрозу майбутнього українського сепаратизму (відділення). Найбільше зусиль у зведенні наклепів на українських діячів доклав

М. Юзифович, полтавський поміщик, колишній член київської громади, один з організаторів ПЗВРГТ і відданий служитель імперії.

Наслідком доносів і наклепів на український рух стало підписання царем 18 травня 1876р. Емського указу. В результаті посилилися репресії проти української культури: було накладено нові заборони на українську мову; заборонено ввіз із-за кордону книжок українською мовою, друкування і видання в Росії оригінальних українських творів, перекладів, п'єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам'яток. Указ ліквідував ПЗВРГТ, заборонив громади, встановив жорсткий контроль за художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російським правописом. Заборонялася діяльність театральних труп із суто українським репертуаром. Окремий пункт указу стосувався персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні.

Емський указ став серйозним ударом по українській науці, культурі і українському русі в цілому. Свою чинність він зберігав до 1905 р. Проте громадівський рух не припинився. Громади, що збереглися, продовжували існувати підпільно, шукаючи нових шляхів для продовження своєї діяльності. Як і в попередні роки, найсильнішою і найвпливовішою була Київська (Стара) громада.

У межах Російської імперії організувати легальну роботу було неможливо, тому громадівці зійшлися на думці про організацію українського національного центру за кордоном, який мав налагодити видання вільної від цензури української преси і представляти український рух в Європі. Виконання такого завдання громада доручила Михайлу Драгоманову. На його долю випало також завдання виробити політичну програму українського руху, тобто поставити перед ним чітку мету і накреслити шляхи її досягнення, оскільки стало зрозуміло, що без зміни ладу в Російській імперії змін на краще для українців не буде.

Виїхавши за кордон, М. Драгоманов зав'язав тісні стосунки з українськими діячами Галичини, разом з М. Павликом та С. Подолинським став видавати журнал «Громада» (1878-1879 рр., 1882р.). В основі запропонованої М. Драгомановим програми лежали: демократизм (надання громадянам демократичних прав і свобод та організація влади на демократичних засадах);

федералізм (надання українцям у складі Росії автономних прав і запровадження громадського самоврядування); культурництво (визвольна боротьба повинна вестися виключно просвітницькими формами і методами); еволюційність (уникнення радикальних змін і надання переваги поступовому розвитку); європеїзм (орієнтація України у своєму розвитку на Європу).

Висунута М. Драгомановим програма для умов, що запанували в Росії після вбивства царя Олександра II, виявилась занадто радикальною. Саме тому Київська громада розірвала відносини з М. Драгомановим і припинила фінансування журналу. Вона відмовилась від політичної діяльності, яка могла викликати репресії з боку російського уряду. Єдиним свідченням українського руху на теренах Російської імперії стало видання російськомовного журналу «Киевская старина» (1882-1907 рр.), що продовжував українознавчі дослідження.

Така дослідницька кропітка праця мало приваблювала молодь, яка прагнула зайнятися кипучою політичною діяльністю, спрямованою на повалення існуючого ладу і встановлення нового, справедливого. Вона йшла в російський і польський рухи, що боролися проти самодержавства революційними методами, проте це не задовольняло її національного прагнення і не приносило користі українському народу. Зрештою, національне свідома молодь сама стала організовувати громади, які називалися молодшими або студентськими. Особливо багато постало їх у 90-х роках XIX ст. Найрадикальнішою зі студентських груп було Братство тарасівців (1891-1898 рр.).

Старше покоління громадівців теж прийшло до висновку, що без щоденної політичної діяльності уся їхня попередня культурницька праця згасне. Легально здійснити це в межах Російської імперії було майже неможливо, тому українські діячі вирішили закласти основи українського політичного руху в Галичині, де умови для політичної діяльності були більш сприятливими. В той же час у Наддніпрянській Україні вони вирішили згуртувати свої сили для більш плідної діяльності на культурницькій ниві. У1898 р. в Києві була створена Загальноукраїнська безпартійна організація (ЗУБО), яка виконувала роль координатора діяльності громад. Таким чином громади пройшли шлях від окремих гуртків до загальноукраїнської організації, підготувавши підґрунтя для початку політичної боротьби. Вони забезпечили об'єднання українського руху — на Лівобережжі та на Правобережжі, наступність поколінь у ньому. Громадівці своїми дослідженнями з історії, етнографії, фольклористики, статистики, мовознавства довели, що українство має глибоке історичне коріння, чіткі етнічні особливості та окреслені межі. Вони підвели український рух до усвідомлення необхідності сформулювати та розробити власну політичну програму.