Місце наддніпрянської україни в міжнародних відносинах першої половини хіх ст.

Перебування під імперською владою змінило характер участі України в європейській міжнародній політиці. Відсутність власної державності спричинила те, що вона не могла виступати дієвим суб’єктом у міжнародних відносинах. Відтепер вона відігравала роль об’єкта у політичних комбінаціях інших держав.

Наддніпрянська Україна протягом першої половини століття неодноразово привертала увагу тих європейських політиків, які розробляли плани ослаблення Російської імперії через відокремлення завойованих нею територій.

 

Українське питання привернуло увагу французького імператора Наполеона І, коли він розпочав готування до війни проти Російської імперії. Офіційна газета французького уряду «Публіцист» писала у 1807 р., спираючись на отриману у вищих колах інформацію, що «з Польщею межує давня козацька Україна, одна з найбільш урожайних країн світу, яка своїми багатствами заслуговує на якнайбільшу увагу нашої держави. Тепер, коли справа Польщі розв’язана, надійшла черга і на розв’язку справи плодючої Батьківщини Мазепи». Під впливом повідомлень своїх дипломатів і таємних агентів про поширення антиросійських настроїв серед різних верств населення Наддніпрянщини Наполеон доручив Міністерству закордонних справ розробити кілька проектів стосовно її майбутнього. Ці плани передбачали відокремлення українських земель від Російської імперії та поділ їх на кілька частин. Землі Волині французький імператор обіцяв передати Австрії за її допомогу у війні проти Росії. Всі інші землі Правобережної України повинні були відійти до Польщі. У Лівобережній та Південній Україні мали бути створені дві українські держави під протекторатом Франції. Одночасно з цим не виключалася можливість повернення земель Херсонської й Таврійської губерній Османській імперії у разі її вимоги.

Україна в планах Наполеона І

Реалізація цих планів могла не лише суттєво змінити становище українського народу, а й створити нову політичну ситуацію в Центральній та Східній Європі. Але поразка Наполеона у війні проти Російської імперії перекреслила їх.

44. Політичне становище українських земель на початку ХІХ ст.
З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадження загальноімперської державно-політичної системи з її уніфікаційними методами управління, самодержавно-поліцейською владою. Жорстокий кріпосницький гніт і національне гноблення ще більше посилилися в період царювання Павла I і Олександра I. Важким тягарем на плечі українського населення лягло утримання російської армії, розквартированої в Україні. Одночасно В Україні відбувалися суттєві зміни у суспільно-політичній свідомості, повязані із зростанням соціальної ролі міської буржуазії та інтелігенції, що було властивим для всієї Європи. Саме в цьому середовищі поширюються ідеї народності, нації та її прав. Саме весь народ, а не якийсь привілейований клас, як у попередні часи, стає уособленням нації, набувають пріоритету всі ті культурні елементи, що були повязані з побутом народу, його культурою. Зазначені процеси дали поштовх українському національно-культурному відродженню, яке в свою чергу стало важливим чинником суспільно-політичних рухів в Україні, спрямованих до її соціального і національного визволення. Окремі представники українського суспільства, глибоко усвідомлюючи весь трагізм втрати Україною політичної незалежності, звертали свої погляди на європейські країни, сподіваючись знайти там підтримку в боротьбі за державність своєї батьківщини.

45. Суспільно-політичні рухи в Європі і Україна. Поширення масонства, декабристський рух, вільнолюбні ідеї в освітніх закладах.
У Україні як і в Росії спостерігалось піднесення суспільно0політичного руху. Результатом зростання ліберальних та революційних настроїв було поширення в Росії масонських лож і таємних політичних товариств. Чимало масонських лож було утворено в Україні. До найбільшої з них, заснованої у Полтаві під назвою Любов до істини, належав відомий український поет І. Котляревський. Ці товариства ставили завдання визволити Україну з-під влади російського царизму. В Україні повстання декабристів почалося 29 грудня 1985 р. однак урядові війська швидко придушили повстання. Микола I жорстоко розправився з декабристами. Декабристи були першими революціонерами, які дали поштовх формуванню нових поколінь борців проти царизму. Яскравою сторінкою визвольної боротьби були виступи селянства Поділля, повязані з імям Устима Кармалюка. Подібні до Кармалюкових селянські повстанські загони створювались й у інших регіонах України. Слід підкреслити, що український народ не втратив прагнення до свободи і незалежного політичного існування.
46. Кирило-Мефодіївське братство. Т.Г.Шевченко і його роль у духовному відродженні України.
Всупереч намаганням царизму перетворити Київ на бастіон самодержавства й русифікації, місто стає органічним центром суспільно-політичного і культурного життя України, звідки ідеї національного відродження й соціального визволення ширилися на всі українські землі. Саме з Києвом повязані перші кроки суспільно-політичної діяльності Т.Г.Шевченка. Тут у 30-40-х рр. активну громадську і культурну роботу здійснювали М.Максимович, М.Костомаров, П.Куліш, П.Маркович, В.Білозерський та ін. У січні 1846 р. у Києві виникло таємне українське товариство — Кирило-Мефодіївське братство, яке вперше в історії українського суспільного руху в нових умовах висунуло ряд політичних програмних завдань, спрямованих на докорінну перебудову тогочасного суспільства. На думку братчиків, у створенні майбутнього вільного кола словянських народів провідна роль відводилась Україні, яка в минулому ніколи не мала ні царя, ні пана, була просякнута козацьким духом вольності демократизму. Виняткову роль у боротьбі українського народу за національне визволення і ліквідацію кріпацтва відіграла творчість Т.Г.Шевченка, його громадсько-політична діяльність. Стихійні процеси національного відродження, повязані з творчістю і культурно-просвітницькою діяльністю українських романтиків, остаточно викристалізувалися у творчості Т.Шевченка у певний політичний світогляд. Як справедливо зауважував І.Франко, від часів Катерини ІІ в кожному гуртку російських діячів і письменників серед найпрогресивніших зустрічаємо українців згадаємо Капніста, Каразіна, Гнєдича, нарешті Гоголя та ін.. Серед обєднань російських письменників в 40-х рр. українців вже немає, натомість українські письменники гуртуються навколо Шевченка. Під його могутнім впливом формується вся новітня українська духовність. Саме Шевченко окреслив її національно-політичні ідеали. До його появи українська політична думка не могла суттєво впливати на народ у цілому, на його рух до соціального і національного визволення. Лише велич Шевченківського духу, його незрівнянного поетичного слова, всеохоплююча історична програма обєднували всі верстви народу, всю українську націю навколо ідеї боротьби за вільну і незалежну Україну.
47. Посилення соціального і національного гніту на Україні в умовах миколаївської реакції.
Виступ декабристів налякав нового царя Миколу I, який заходився змінювати самодержавно-поліцейський режим і владу поміщиків в країні. Російське самодержавство тримало під поліцейським наглядом всю країну, придушувало усі прояви інакодумства. Над усіма друкованими виданнями була встановлена найсуворіша цензура. Деспотичний царський режим включав в себе зосередження усієї влади в руках царя, усунення усіх суспільних верст від участі в політичному житті, недопущення будь-яких форм самоврядування, натомість — панування бюрократії в усіх сферах життя. Миколаївська реакція тяжко позначилась на становищі українського народу. Найгостріших форм гноблення зазнавало кріпосне селянство. Селяни фактично повністю були безправні і відбували панщину. Дещо кращими було становище державних селян, які вважалися вільними. Проте й ця категорія хліборобів терпіла знущання від державних урядовців та поміщиків, були надзвичайно обтяжені податками, рекрутською, шляховою та іншими повинностями. Яскравою сторінкою визвольної боротьби були виступи селянства Поділля, повязані з імям Устима Кармалюка. Подібні до Кармалюкових селянські повстанські загони створювались й у інших регіонах України. Під впливом революційних подій 1848 р. прокотилася нова хвиля селянських виступів на Правобережній Україні, де уряд змушений був запровадити надзвичайний стан. У цих тяжких для українського народу умовах частина запорізького козацтва не залишила надій повернутися на Україну. Коли розпочалась війна Росії з Туреччиною, кошовий Задунайської Січі Гладкий з кількома сотнями козаків перейшов на бік російської армії. Однак більшість задунайського козацтва залишилось у Туреччині і зазнала жорстоких репресій, з боку турецьких властей, які ліквідували Задунайську Січ. Ліквідація Задунайської Січі означало кінець існуванню останньої самостійної української політичної організації. Але незважаючи на національне поневолення і кріпосницьке рабство, в якому опинився український народ, він не втратив прагнення до свободи і незалежного політичного існування.

48. Кримська війна. Посилення селянського руху на Україні. Київська козаччина.
У 50-ті роки посилилися селянські рухи в Україні, які увінчалися масовим повстанням селян на Київщині — Київська козаччина 1855. Цей виступ, що охопив регіони, де зберігалися живі спомини про козацтво, став яскравим свідченням піднесення антикріпосницького руху в Україні. У звязку з початком Кримської війни уряд видав маніфест, який закликав усі стани добровільно формувати ополчення. Селяни Київщини, де був надзвичайно сприятливий грунт для реанімації козаччини, розпочали масово організуватись на козацький взірець, відмовляючись від панщини, вимагали від священиків, щоб вони записували їх у козаки. Ніякі погрози поміщиків й чиновників, розяснення священиків не могли запобігти зростанню антикріпосницьких настроїв. У багатьох місцях стихійно виникало селянське самоврядування, висувались ватажки, які закликали до збройного опору царським військам. На придушення руху уряд кинув значну силу карателів, які жорстоко розправлялися із повсталими. Однак й після придушення Київської козаччини виступи не припинялися. Між селянами й військами відбулось кілька збройних сутичок. Зрештою й цей селянський виступ було ліквідовано.
49. Український суспільно-політичний рух у другій пол. ХІХ ст. на шляху від культурництва до політичної боротьби.
У прямому звязку із змінами в соціальному та економічному житті відбувалися зрушення в суспільно-політичному русі в Україні. Зростав національно-визвольний рух проти російського царизму, розширювалась його соціальна основа за рахунок участі все ширших верств українського селянства, робітництва та інтелігенції. Важливу роль відіграє діяльність Шевченка, Куліша, Костомарова напередодні реформи 1861 р., діяльність петербурзької української громади, що гуртувалася навколо журналу Основа, який короткий час 1861-1862 відігравав роль головного загальноукраїнського друкованого органу. Громади, що як культурно-суспільні товариства були засновані у Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, ставили своїм головним завданням піднесення культурного рівня українського народу, та його національної свідомості. Ще одним важливим суспільно-культурним рухом 60-х рр. було т.зв. хлопоманство, що виникло в середовищі спольщеної української шляхти Правобережної України, яка вважала необхідним служити українському народу і не поділяла поглядів шляхетського загалу щодо відбудови історичної Польщі В.Антонович, Т.Рильський, В.Познанський, К.Михальчук та ін.. Слід виділити діяльність Київської Громади. На початку 1873 р. її зусиллями було відкрито Південно-Західний Відділ Імператорського Російського Географічного Товариства, який фактично став легальним українським науковим закладом, що розгорнув інтенсивні дослідження в галузі українознавства й науково обґрунтував самобутність українського історико-культурного процесу. Пізніше, оцінюючи майже 60-рiчну діяльність Київської Громади, один з її активних діячів — Є.Чикаленко відзначав, що вона відіграла величезну ролю в справі відродження української нації. Довгий час вона була на Україні єдиним організованим гуртком свідомих українців, а до заснування у 1897 р. Загальної Української Організації була центром всього українського національного руху. Слід зазначити, що український суспільно-культурний рух постійно зазнавав переслідувань і гонінь з боку царського уряду указ Валуєва від 1863, Емський акт 1876 та ін.. Наслідком цілого ряду дискримінаційних заходів уряду став тимчасовий параліч пресових українських видань, що тривав до революції 1905 р. Але серед учасників українського руху все виразніше зростало прагнення вивести його з вузьких рамок культурництва і стати на шлях здобуття усієї повноти політичних і національних прав для українського народу.
50. Назрівання революційної кризи в Російській імперії і на Україні на початку ХХ ст.

Кінець ХIХ — початок ХХ ст. характеризувався піднесенням політичного життя в Росії, формуванням політичних партій та організацій, зростанням їх впливу на суспільний розвиток. Плідна культурницька діяльність українського громадянства у попередній період сприяла формуванню нової генерації українців, яка прагнула послідовно виборювати всю повноту політичних i національних прав українського народу. Зявляються перші зародки незалежних українських організацій. У 1891 р. постало Братство тарасівців — обєднання молодих українських патріотів, які вже не задовольнялися культурницьким українофільством старшого покоління i ставали на шлях національного радикалізму. У 1896 р. у Києві було утворено українське таємне товариство Молода Україна, метою якого, за свідченням київського жандармського управління, була пропаганда соціалізму i політичного сепаратизму на українській основі. Зазначені політичні групи, а також українські студентські громади стали основою, на якій у Харкові в лютому 1900 р. виникла перша українська політична партія — Революційна українська партія РУП. Для початків її діяльності був характерним радикально-нацiональний напрям роботи, душею якої був М.Мiхновський. Однак під впливом загальноросійського соціал-демократичного руху з другої половини 1902 р. РУП почала пройматися марксистською ідеологією, що спричинилося до її розкладу i створення ряду нових політичних партій. Першою серед них стала Українська народна партія на чолі з М.Мiхновським, яка відстоювала ідею повної української державної самостійності. Частина рупiвцiв разом з бундівськими організаціями в Україні утворили Українську соціал-демократичну партію Спілку, яка увійшла до РСДРП на правах автономної частини меншовицької організації. Більшість рупiвцiв, яка гуртувалася навколо М.Порша, В.Винниченка, Д.Антоновича, С.Петлюри, М.Ткаченка, проголосила утворення Української соціал-демократичної робітничої партії УСДРП. УСРДП прийняла соціал-демократичну програму західноєвропейського зразка, висунувши лозунг автономії замість самостійної України. Українська ліберальна інтелігенція, що обєднувалася в громадах та ін., утворила у 1904 р. українську демократичну партію. Згодом вони злилися в єдину — Українську радикально-демократичну партію. Її активними діячами були Б.Грiнченко, С.Єфремов, М.Левицький, Є.Тимченко, В.Чехiвський, Є.Чикаленко. Саме УСРДП i УРДП були головними виразниками суспільно-політичних поглядів організованого українського руху.
51. Революція 1905-1907 рр. на Україні. Активізація національно-визвольного руху.
У січні 1905 р. в Росії спалахнула революція. По всій імперії, в тому числі і в Україні, розпочалися виступи робітників, які висували політичні та економічні вимоги. Слідом за робітниками на боротьбу із самодержавством піднялись селяни. На осінь 1905 р. уся Росія була охоплена революційним рухом. Збройні сутички робітників з військовими та поліцією мали місце і в Україні. Революційний процес охопив також службовців, учителів, студентську молодь. Революція сприяла посиленню українського національного руху і дещо послабила національне гноблення. Особливо енергійно розгорнулася пропаганда автономії України, що було основною вимогою усіх український політичних партій. Одним з найважливіших здобутків революції став вихід українських газет, журналів та інших видань. Революцiя сприяла iнтенсивному створенню легальних українських органiзацiй, серед яких чiльне мiсце посiдали Просвiти, а також українськi клуби, численні студентські, кооперативні та iншi органiзацii, яких основне завдання були освітня робота, піднесення національної свідомості та національно-визвольного руху. Важливого значення набула політична діяльність діячів українського руху в Державній Думі, де було утворено українську думську громаду.
52. Соціально-економічне і політичне становище Галичини, Буковини, Закарпаття у ІІ пол. ХІХ — поч. ХХ ст.

Скориставшись ослаблення шляхетської Польщі, Пруссія, Австрія і Росія провели поділ її території. Внаслідок цього Галичина потрапила під владу Австрії. Така ж доля спіткала й Буковину. Закарпаття ще за часів середньовіччя була захоплена Угорським королівством. Таким чином, західноукраїнські землі Галичина, Буковина та Закарпаття були під владою Австрії та Угорщини. У краї панувала австрійська бюрократична система управління й судочинства на чолі округів стояли австрійські чиновники. Основу економіки становило сільське господарство. Але урожайність сільськогосподарських культур була низькою. Тому значна частини селян постійно голодувала. Перебування західноукраїнських земель у складі Австрії збіглося з рядом змін соціально-економічного і політичного характеру, які відбувалися в країні. В надрах феодального ладу дедалі більше пробивалися паростки нових капіталістичних відносин. У ряді провінцій країни розвивається капіталістична машинна промисловість. В економічному житті західноукраїнських земель на початку XIX ст. спостерігався період стагнацій. Підприємства були мануфактурно-ремісничого типу. Кризовий стан великого панщинного господарства позначився і на селянському господарстві. Значно зросла кількість безземельних селян. Соціальне гноблення доповнювалося національним. Австрійські власті навмисне гальмували розвиток української освіти і культури. Таким чином, депресійний стан поміщицького господарства, загальний занепад сільського господарства і посилення національного гніту посилювало невдоволення селян існуючим становищем. Почалася національно-визвольна боротьба українського народу. Вона не пройшла безслідно, а сприяла розвитку національної свідомості широких мас, посилила громадянську активність. Уперше в центрах суспільно-політичного життя Галичини, Буковини та Закарпаття пролунав їхніх представників, була висунута і сформульована програма соціальних та національних вимог.
53. Початок національного відродження у Галичині у першій пол. ХІХ ст. Руська трійця.
Депресійний стан поміщицького господарства, загальний занепад сільського господарства і посилення національного гніту посилювало невдоволення селян існуючим становищем. Антикріпосницький на західноукраїнських землях проявлявся в різних формах. Кріпаки намагались використати насамперед легальні форми протесту. Однією з були скарги на поміщиків у державні установи. Скарги були спрямовані проти збільшення повностей та різного роду насильства з боку поміщиків. Поширеною формою протесту були втечі селян. Формою відкритою боротьби селянства проти феодально-кріпосницького гноблення була збройна боротьба, т. зв. рух опришків. Цей рух набув настільки широкого розмаху, що австрійський уряд видав ряд законів, спрямованих проти опришків, запровадив смертну кару. Проте заходи уряду не послабили збройної боротьби. Визначну роль у згортанні українського визвольного руху відіграв просвітницький гурток Руська трійця, засновниками якого були М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич. Вони ставили себе за мету працювати на благо народу, вивести його з темряви, сприяти розвитку національної свідомості, мови, культури. Цю свою працю вони розуміли як боротьбу проти кріпосництва і національного пригнічення. Найважливішою памяткою галицької суспільної думки є Русалка Дністрова, видана Руської трійцею. Весь матеріал, вміщений в Русалці, мав завданням пробудити в галицьких українців свідомість своєї єдності у усім українським народом, зорієнтувати інтелігенцію на захист народних інтересів. Вихід цього альманаху дав поштовх розвитку в Галичині української культури та літератури народною мовою.
54. Революція 1848 р., її вплив на суспільно-політичний рух у західноукраїнських землях. Виникнення політичних партій та організацій народовці, москвофіли, радикали.

Революційні події 1848 р. дали поштовх подальшому піднесенню антифеодального руху. Селяни відмовлялися від виконання панщини та інших повностей і вимагали скасування кріпосного права. Загроза масового селянського повстання змусила правлячі кола Австрії вжити заходи до заспокоєння селянства. 27 березня в Закарпатті будо оголошено закон про скасування кріпацтва та феодальних повинностей. Пізніше австрійський імператор підписав указ про ліквідацію панщини у Галичині та Буковині. Однак оголошення про скасування кріпацтва не заспокоїло селянство. В ході революції 1848 р. селянство повсюди енергійно знищувало феодалізм. Повсталі створювали збройні загони, ліквідовували австрійські органи управління, замість них створювали нові, революційні. У ході 1848 р. розгорнулася національно-визвольна боротьба українського населення, яка сприяла розвитку національної свідомості широких мас, посилила громадську активність. Особливістю соціально-економічного розвитку було переплетіння соціального гноблення з національним поневоленням українського населення з боку польської шляхти, румунських та угорських буржуазно-поміщицьких кіл. Разом з боротьбою народних мас за покращення соціального становища зростала їх національна свідомість, посилювалось прагнення до обєднання українських земель в єдине ціле.

55. Перша світова війна і українська проблема.
Перша світова війна, що спалахнула у липні 1914 р., кинула у вир кривавої боротьби мільйони українців, якi були змушені воювати за інтереси двох велетенських імперій — Російської та Австро-Угорської. Одночасно війна поставила проблему визвольної боротьби українського народу в міжнародну площину, привернувши до України увагу європейської громадськості. Російський уряд, виношуючи мрію захоплення Галичини, розпочав одночасно переслідування українських організацій, окремих діячів на Східній Україні. Посилилися заклики російських нацiоналiстiв до розправи над українством. У листопаді 1914 р. був заарештований М.Грушевський, здійснювалася політика репресій щодо організованого українського руху на тимчасово захопленій російською армією території Галичини. У відповідь фактично всі українські політичні партії перейшли в опозицію щодо ведення війни й висунули завдання боротьби за повалення самодержавства i здійснення автономії України. Остаточна поразка Російської імперії, на думку українських діячів різного політичного спрямування, давала реальний шанс для національного самовизначення України та повної її самореалізації. Наслідком цих сподівань стало створення 4 серпня 1914 р. у Львові Союза визволення України СВУ — безпартійної політичної організації російських українців для пропаганди ідеї самостійності України. Виразно й недвозначно задекларувавши у власнiй програмi завдання боротьби за незалежну державу, СВУ розпочав широку видавничу дiяльнiсть, iнформуючи народи Європи про стан українських справ. Війна призвела до господарської розрухи і назрівання революційної кризи в Росії. Роки війни коштували їй величезних людських втрат. Чим далі тривала кривава війна, тим більше зростало загальнонародне незадоволення самодержавством.

Війна почалася 1 серпня 1914 р. Вона стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні наслідки цього конфлікту свідчать хоча б такі дані: країни, які раніше чи пізніше взяли участь у війні, мобілізували 65 млн солдатів, з яких 10 млн загинуло і 12 млн було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж.

Головною причиною Першої світової війни було прагнення імперіалістичних держав загарбницькими методами задовольнити свої інтереси. Проте для Німеччини, Османської та Австро-Угорської імперій, тобто так званих Центральних держав, а також Російської імперії, яка разом з Англією, Францією та Сполученими Штатами входила до Антанти, війна, зрештою, багато в чому стала шляхом до самознищення. Серед загарбницьких планів, плеканих державами-учасницями війни, не останнє місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини, Буковини, Закарпаття під прикриттям ідеї «об'єднання всіх руських земель». Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні плани щодо України мала кайзерівська Німеччина, котра прагнула реалізувати свою давню мету — створення під її зверхністю Пангерманського союзу, в якому Україна мала стати частиною майбутнього німецького протекторату. З початком війни серед українських політиків стався розкол. Більшість західноукраїнців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду — міжпартійний блок за участю радикальної, соціал-демократичної та національно-демократичної партій. Раду очолив К. Левицький. Розпочалося формування українських військових підрозділів. 2,5 тис. добровольців склали Український легіон січових стрільців. Він брав участь у воєнних діях в районі Стрия та на інших ділянках фронту. Більшість учасників українських військових формувань були членами організацій «Січ», «Сокіл», «Пласт». Одночасно зі створенням ГУР з ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О. Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського та інших у Львові постав Союз визволення України (СВУ). 1 вересня 1914 р. «Вісник СВУ» надрукував політичну програму, яка передбачала створення самостійної Української держави з конституційною монархією, демократичним устроєм, свободою для всіх національностей, самостійною українською церквою. Для досягнення цієї мети Союз вважав за доцільне співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

На початку вересня 1914 р. російська армія окупувала значну частину Східної Галичини. Це був важкий удар по українцях цього краю. Австро-угорське командування повірило в провокаційні чутки, розповсюджувані польською адміністрацією провінції, про «таємні симпатії українців до росіян», унаслідок чого відступаючі габсбурзькі війська вдалися до переслідувань українців, яких постраждали тисячі. Царський уряд швидко дав зрозуміти, що не вважає Східну Галичину тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як «давньою російською землею», котра тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Було закрито всі українські культурні установи, кооперативи та періодичні видання. Вводилося обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити у школах російську мову. Що ж стосується Наддніпрянської України, то газета «Рада», що виражала лінію Товариства українських поступовців, закликала українців до захисту Російської держави. На цих же позиціях тоді стояв і С. Петлюра. Важко сказати, чи це була його тактика, чи тверде переконання, але декларації вірності владі не врятували український рух від нових ударів. «Просвіту» було закрито. Заборонялося друкувати будь-що українською мовою. Професор М. Грушевський, який повернувся з Австрії до Києва, був заарештований і засланий до Симбірська, Казані і зрештою до Москви, де він пробув до революції 1917 р. З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, у складі якого працювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін. У 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті. Чим далі йшла війна, тим більшими були її жертви — як військові, так і цивільні. Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власної держави, вимушені були перебувати по різні боки театру воєнних дій і вбивати одне одного. Чи не єдиним позитивним моментом було те, що війна виснажувала сили воюючих імперій, створюючи таким чином у перспективі нові політичні можливості для поневолених Росією народів. У 1915 р. становище на фронтах стало змінюватися. В квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Російська армія вдалася до відступу. Патріотичний порив українців Наддніпрянщини поступово минав. Рада РУП прийняла рішення про нейтралітет у воєнному протистоянні. Значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка проводила антивоєнну агітацію. Головна Українська Рада у світлі нової ситуації виступила з заявою, в якій проголошувала своєю метою створення самостійної Української держави з земель, які входили до складу Російської імперії; з українських земель у складі Австро-Угорщини планувалося створити автономну область.

У березні 1916 р. стався новий поворот подій. Унаслідок так званого «Брусиловського прориву» російська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк та інші міста цього регіону. Австро-угорські війська втратили близько 1 млн вояків, 400 тис. потрапили у полон. Але на допомогу Австро-Угорщині прийшла Німеччина. 5 листопада 1916 р. Відень і Берлін остаточно домовилися про створення Польської держави. Для українців це означало б неможливість реалізації їхніх планів створення власної держави. За таких умов Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким самоліквідувалась, а кермо політики перейшло до Є. Петрушевича, який повів курс «орієнтації на власні сили». 30 травня 1917 р. він зробив в австрійському парламенті заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, а відтак ніяким чином не можуть стати частиною Польської держави. Продовжував діяльність Союз визволення України, який розгорнув активну роботу в таборах для військовополонених. Із набраних там солдатів та офіцерів були створені українські військові з'єднання — Сірожупанна та Синьожупанна дивізії. Кривава виснажлива війна викликала повсюдне зростання масового невдоволення. Чимало страйків і заворушень в Російській імперії, де наслідки війни були особливо тяжкими, проходили під гаслом «Геть війну». Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Ці настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Посилилася глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, падав життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян. Війна, прорахунки уряду, корумпованість і неефективність влади, зростаюче зубожіння — все це до краю посилювало кризу всього суспільства. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.

56. Культурно-національний рух у першій половині ХІХ ст. Романтичні течії в літературі і мистецтві.

Розвиток української культури у даний перiод слiд розглядати у тiсному звязку з процесами нацiонального вiдродження i соцiально-полiтичного пробудження українського суспiльства. Тотальний русифiкаторський наступ iмперської бюрократii пiсля лiквiдацii Гетьманщини, Запорозької Сiчi, козацтва як стану поставив пiд знак запитання нацiонально-культурну самобутнiсть України. Проте українське громадянство не примирилося з такою ситуацiєю. Iдеї свободи i прав людини, що приносила молодь з європейських високих шкiл на свою Батькiвщину, потрапляли на сприятливий ґрунт традиційного козацького демократизму, що постійно живив свідомість українського народу. Утвердження в суспільний думці природного права людини i кожного народу на вільний розвиток, усвідомлення пріоритету всієї нації, а не лише її елітарних верств посилили загальний інтерес до народного життя, усієї розмаїтості його виявiв i, насамперед, у духовній сфері. На цьому ґрунті в Україні активізується вивчення народної творчості, що стало важливим чинником національного відродження. Українська народна мова все послідовніше здобувала собі доступ до творів письменства. Нову добу в українському письменстві започаткував I.Котляревський, який своєю Енеїдою утвердив народну мову як літературну. Слідом за ним на цей шлях стала група талановитих письменників — П.Гулак-Артемовський, Є.Гребiнка, Г.Квiтка-Основяненко, А.Метлинський, М.Костомаров та ін. У їх творчості домінуючим художнім напрямком стає романтизм, який спирався на глибоке зацікавлення народним життям, народною мовою, поезією, звичаями тощо. Цей процес в Україні став складовою загального для всієї Європи початку XIX ст. прагнення народів, позбавлених державності, до свого національного відродження.

57. Український культурний процес у другій пол. ХІХ ст., вплив народницької естетики.
З кiнця 50-х — початку 60-х рр. в українському культурному життi вiдбуваються суттєвi зрушення, повязанi iз значними соцiально-економiчними i полiтичними змiнами. Пiсля скасування крiпацтва i запровадження реформ вiдбувається бурхливий розвиток науки, освiти, культури. В Українi, незважаючи на штучне гальмування цих процесiв царизмом, зростала кiлькiсть нацiонально-свiдомої iнтелiгенцiї, яка брала активну участь у всiх видах духовної творчостi. Найбільш помітними були досягнення в галузі суспільних наук i, зокрема, історії. Її найвизначнішими представниками у пореформений період були В.Антонович, О.Лазаревський, О.Єфименко, Д.Багалiй, Д.Яворницький та ін. Загальноєвропейське визнання здобули праці антрополога Ф.Вовка, економістів М.Зiбера, М.Бунге, М.Туган-Барановського, правознавця О.Кiстякiвського, соціолога та історика М.Драгоманова, мовознавця О.Потебнi та ін. Характерне для iнтелегенцiї 30-40-х рр. захоплення етнографізмом переходить у формування своєрідної ідеології народництва, яка стала визначальною для суспiльно-культурного руху на Українi до кiнця XIX ст. Романтичний перiод у прозi, представлений Кулiшевою iсторичною хронiкою Чорна Рада. Чiльне мiсце в ньому посидає Марко Вовчок, яка в своїх творах протиставляла моральну чистоту i людянiсть простих українських селян, моральнiй деградацiї крiпосникiв. Реалістичний соцiально-побутовий напрямок представлений також прозою А.П.Свидницького, поезією Л.I.Глiбова, Ст.Руданського та iн. У 70-90-тi р. український реалiзм поступово виходить за межi етнографiзму i звертається до соцiальних i психологiчних проблем. Найбiльш яскравими представниками цiєї течiї були I.Нечуй-Левицький та П.Мирний. Особливо інтенсивного розвитку в цей перiод в Українi набуває театральне мистецтво. Iз заснуванням у 1881 р. першого професiйного театру М.Кропивницьким українське сценiчне мистецтво пройшло складний шлях вiд соцiально-побутовоi пєси до модернiстських постановок творiв В.Винниченка, Ол.Олеся, Л.Українки. Сучасники i послiдовники М.Лисенка започаткували новий етап розвитку української музики, який характеризувався яскраво визначеним нацiональним стилем, розмаїттям форм i жанрiв, засобiв вираження.