Україна на міжнародній арені в період Гетьманської держави 1918 р.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Україна на міжнародній арені в період Гетьманської держави 1918 р.



Внаслідок державного перевороту 29 квітня 1918 р. й усунення від влади Центральної Ради розпочався новий етап в історії української зовнішньої політики, зросла її сфера впливу. В Києві було акредитовано 11 зарубіжних місій: з Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії, Дону, Польщі, Румунії, Фінляндії, Кубані, Азербайджану та Грузії. Десять українських дипломатичних представників розпочали роботу за кордоном: у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії, Дону, Фінляндії, Швейцарії, Кубані, Румунії, Швеції. Відбулася реорганізація Міністерства закордонних справ, що мало сприяти підвищенню ефективності його роботи. Спочатку Міністром закордонних справ був М.Василенко, а з 20 травня його замінив відомий історик, громадський і державний діяч Д.Дорошенко.

Відносини з Німеччиною й Австро-Угорщиною

Уряд гетьмана П. Скоропадського, що очолив Українську державу 29 квітня 1918 р., основним завданням зовнішньої політики вважав налагодження відносин із державами світу. Активну роботу в цьому напрямі проводили міністри закордонних справ: спочатку М.Василенко, згодом Д.Дорошенко. Як ставленик німецьких властей, уряд П.Скоропадського у своїй діяльності проводив пронімецьку політику.

Однією з умов німецької адміністрації, згідно з якою німці погодилися здійснити переворот, було визнання Брестського миру, підписаного Україною. Водночас постійно наголошувалося на спільних інтересах Німеччини й Української держави. Панувала думка, що Німеччина, не маючи спільних кордонів з Україною та при відсутності спірних територій, сприятиме зміцненню України, яка зменшуватиме російську небезпеку і створюватиме противагу Польщі. Окрім того, були надії на економічне співробітництво, що мало б поєднати природні багатства України з промисловістю Німеччини. Розгортанню дипломатичної діяльності гетьманського уряду перешкоджало, насамперед, те, що німецьке окупаційне командування, яке фактично привело П.Скоропадського до влади, не поспішало висловлювати офіційне ставлення до нової держави. Окрім того, Україна за місяць майже втратила дипломатичні зв'язки із закордоном. Так, представник УНР у Берліні О.Севрюк після державного перевороту 29 квітня залишив свою посаду і переїхав у Швейцарію. Відмовився виконувати свої обов'язки і представник УНР у Румунії М.Галаган. Представник УНР у Відні А.Яковлів і в Константинополі М.Левицький були відкликані до Києва.

Міністерство закордонних справ визначило три основні напрями зовнішньої політики Української держави:

1. Встановлення дружніх відносин із країнами Четверного Союзу - Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною.

2. Розв'язання спірних територіальних проблем із сусідніми державами.

3. Встановлення дипломатичних відносин із нейтральними державами.

Такий підхід до формування зовнішньої політики був схвалений гетьманом.

У початковий період правління П. Скоропадського основним напрямом його дипломатії, цілком закономірно, став перший. Адже 450-тисячне військо держав Четвірного Союзу мало вирішальний вплив на зовнішню і внутрішню політику гетьмана. Особливу увагу було приділено налагодженню відносин із Німеччиною.

Поведінка німецької окупаційної влади не сприяла налагодженню добрих відносин між обома країнами. Населення не схвалювало пронімецьку політику гетьмана. Тому безпосередні відносини налагоджувалися лише в Берліні. Труднощі полягали також у тому, що значна частина депутатів німецького парламенту негативно ставилася до державного перевороту П. Скоропадського. Новий український посол у Берліні Ф. Штейнгель докладав чимало зусиль, щоб налагодити добрі відносини з усім дипломатичним корпусом у німецькій столиці. Це сприяло тому, що 2 червня 1918 р. Німеччина офіційно визнала Українську державу, а 24 липня 1918 р. ратифікувала Брестський мирний договір.

Пронімецьку орієнтацію уряду Української держави виявила поїздка в Німеччину голови Ради Міністрів України Ф. Лизогу-ба. Його візит був успішним: на вигідних для України умовах розв'язано питання торгівлі між двома державами, надання Німеччиною кредиту тощо. Німеччина погодилась підтримувати Українську державу у вирішенні територіальних суперечок із сусідніми державами. Однак частину порушених на переговорах у Берліні проблем Ф.Лизогуб розв'язати не міг. Серед них - формування української армії і передання захопленого німцями Чорноморського флоту Україні. Справа в тому, що ще 24 квітня 1918 р. на нараді у начальника штабу німецьких військ генерала В.Гренера П.Скоропадський погодився на умови, за яких він міг стати гетьманом. У першому пункті умов зазначалося: ''...доки австро-угор-ські і німецькі війська будуть знаходитися на Україні, не може формуватися будь-яка українська армія. Держава може підтримувати тільки поліцейські підрозділи зі згоди обох командувань''.

Ці питання знову висунув П. Скоропадський під час свого візиту до Німеччини з 4 до 18 вересня 1918р. Німецький уряд організував гетьману надзвичайно урочистий прийом. Його прийняв імператор Вільгельм II, райхканцлер граф Г. Гертлінг. Під час перебування в Німеччині П. Скоропадський відвідав заводи Круп-па, у Кілі здійснив подорож на підводному човні, об'їхав німецький флот на міноносці, зустрівся з генералами. Німеччина демонструвала перед гетьманом свою могутність. Вона, будучи зацікавленою у союзникові на сході, погодилася сприяти позитивному розв'язанню для України висунутих гетьманом питань.

Складнішими були відносини з Австро-Угорщиною. Політика України щодо будівництва держави на етнічних українських територіях не збігалася з політикою Австро-Угорщини. Брестський мирний договір, підписаний Австро-Угорщиною, насамперед з метою одержання від України хліба, спростував мрію поширити східний кордон до Дніпра й утворити на українських землях підпорядковану Габсбурзькій монархії слов'янську державу. Навпаки, Австро-Угорщина повинна була передати Україні окуповану австро-угорськими військами частину Холмщини, а також, як це передбачалося таємним протоколом до Брестського договору, поділити Галичину і східну її частину приєднати до Буковини.

Австро-Угорщина будь-якими способами відтягувала ратифікацію Брестського мирного договору. Спочатку під впливом Польщі вона анулювала таємний протокол договору, що передбачав утворення із Східної Галичини і Буковини до 31 липня окремого коронного краю. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини С.Буріян доводив, що вони ''уклали цей договір з урядом, який, як виявилось дуже скоро, не мав жодної реальної сили і який ми мусили нашим військом супроводити назад додому''. Австро-Угорщина намагалася вплинути на інших членів Четвірного Союзу з метою відтягнути ратифікацію Брестського мирного договору з Україною. Так, 18 червня 1918 р. С. Буріян дав інструкцію своєму представникові в Берліні проінформувати і переконати німецьких дипломатів, що коли Україна не виконає до визначеного у договорі терміну своїх матеріальних зобов'язань (доставити в Німеччину до 1 липня 1 млн т зерна), то мирний договір буде вважатись недійсним. Подібні інструкції С.Буріян наступного дня надіслав австрійським послам у Болгарії та Туреччині.

У відповідь на дії Австрії український посол у Відні А.Яковлів направив австрійському міністру закордонних справ С.Буріяну дві ноти протесту. Це призвело до загострення відносин між двома державами. З метою подолання кризи українська дипломатична місія у Відні, яку очолив А. Яковлів, була відкликана до Києва. Новим послом було призначено В.Липинського. Проте йому не вдалося поліпшити взаємовідносини між Українською державою й Австро-Угорщиною. Були заблоковані пропозиції українського уряду відкрити консульство у Відні, Будапешті, Львові. Австрійський уряд негативно відреагував на приїзд українського воєнного аташе до Відня.

Однак Австро-Угорщині не вдалося створити ''єдиний фронт'' держав Четвірного Союзу проти України. Першою прорвала цей фронт Болгарія, яка 15 липня 1918 р. ратифікувала договір. Його підписали у Відні Джеборо і Липинський. Болгарський цар Фердинанд призначив послом в Україні професора Софійського університету, колишнього міністра освіти І. Шишманова, котрий 1 серпня вручив гетьману вірчу грамоту. Послом України в Болгарії був О. Шульгін.

Брестський мирний договір з Україною 22 серпня ратифікувала Туреччина. У Відні відбувся обмін ратифікаційними грамотами, їх підписали від України І.Токаржевський-Карашевич, від Туреччини посол Хусейн Гільні-паша. Відкрилися посольства у Києві та Стамбулі. Водночас польський уряд робив усе можливе, щоб Австро-Угорщина віддала йому Холмщину. Під тиском поляків австрійський уряд заборонив своєму військовому командуванню допускати представників українського уряду до зайнятих австрійськими військами районів Холмщини та Підляшшя.

Український уряд запропонував негайно скликати змішану комісію для остаточного розв'язання питань про кордони і впровадити в п'яти Холмських повітах, зайнятих австрійськими військами, українську адміністрацію, очолювану губернським старостою Холмщини і Підляшшя О. Скорописом-Йолтуховським. Одночасно гетьман запропонував німецьким властям контролювати землі, зайняті австрійськими військами, а в листопаді з цього приводу з німецьким урядом була укладена угода. Але ці плани не здійснилися - перешкодили революційні події у Німеччині та на західноукраїнських землях.

Відносини з Росією

В період існування Української держави 1918 р. особливої гостроти набули взаємовідносини з Росією. Відомо, що Брестський мирний договір зобов'язував радянську Росію підписати мир з Україною. Держави Четвірного Союзу наполягали на якнайшвидшому підписанні договору, що дало б змогу упорядкувати відносини у Східній Європі, а також вирішило б питання біженців з Росії в Україну і навпаки. Ще ЗО березня 1918 р. уряд УНР запропонував радянській Росії розпочати мирні переговори. Упродовж тривалого часу уряди не могли дійти згоди стосовно місця переговорів. Поки питання узгоджувалося, в Україні відбувся державний переворот і до влади прийшов П. Скоропадський.

Не чекаючи встановлення дипломатичних контактів із новою державою, 22 травня 1918 р. для ведення переговорів прибула делегація з Москви - майже 40 осіб, яку очолювали Х.Раковський та його заступник Д.Манушьський. Головою української делегації на переговорах був професор С.Шелухін, заступником І.Кістяківський, а з 10 серпня - П.Стебницький. Переговори вели російською й українською мовами, залучаючи перекладачів. Обговорювали питання воєнних дій, фінансів, транспорту, поштового зв'язку, обміну полоненими, економічних і культурних відносин. Надзвичайно важливим було питання про кордони. Воно ускладнювалось ще й тому, що українське населення, яке проживало компактно у прикордонних із Україною російських губерніях, висувало питання про приєднання цих територій до України. 12 червня 1918 р. був підписаний мирний договір, згідно з яким радянська Росія визнала незалежність Української держави. Окрім того, було прийнято постанови про припинення воєнних дій на фронтах, взаємну евакуацію громадян - росіян у Росію, а українців - в Україну, про обмін консульськими представництвами; відкрито два українських генеральних консульства у Москві та Петрограді, 19 консульських представництв у різних містах Росії, які розглядали питання повернення біженців в Україну. Було підписано окрему постанову про встановлення поштово-телеграфного зв'язку.

Після цього делегації приступили до розгляду питання кордонів. Для обґрунтування своєї позиції українська делегація залучила експертів-професорів Д.Багалія і Г.Павлуцького, які довели правомірність вимог України. Російська делегація затягувала переговори, вишукуючи для цього різні причини. Щоб підписати мирний договір, українська сторона заявила про готовність піти на деякі поступки у питанні кордонів, але і цей крок не дав бажаних результатів. Делегації не знайшли спільної мови і при обговоренні питання про розподіл державного майна і державних боргів царської Росії. Водночас російська делегація використовувала своє перебування в Києві для комуністичної пропаганди. В Україні допускали, що під дипломатичним прикриттям перебувала значна кількість більшовицьких агітаторів. Антиукраїнською пропагандою займався голова делегації Х.Раковський.

Ведучи офіційні переговори, російська делегація потай налагодила зв'язки з Українським національно-державним союзом, який, готуючи повстання проти гетьманського уряду, звернувся за допомогою до більшовиків. На квартирі заступника міністра фінансів В.Мазуренка обговорювали питання повстання в Україні, з одного боку - Х.Раковський і Д.Мануїльський, а з іншого -В.Винниченко та М.Шаповал.

Внаслідок позиції російської делегації переговори зайшли у безвихідь. Х.Раковський 7 жовтня виїхав до Москви за інструкціями, а 8 листопада 1918 р. Д.Мануїльський одержав наказ виїхати із всім персоналом до Москви. Українсько-російські переговори були припинені.

Водночас із переговорами з делегацією РРФСР Українська Держава вела переговори із урядами інших державних утворень на території колишньої царської Росії, насамперед з Кримом і Доном.

У грудні 1917 р. кримсько-татарське населення утворило курултай (сейм) Криму. На його засіданнях були прийняті ''кримсько-татарські основні закони'', а Крим оголошено демократичною республікою, яку очолив Джафар Сейдамет. Проте влада кримсько-татарського курултаю проіснувала недовго. За ініціативою і при сприянні Раднаркому РРФСР у Криму була проголошена Радянська Республіка Таврида, щоб, з одного боку, не дати поширити в Криму владу Центральної Ради, а з іншого -врятувати Крим від німецької окупації. Однак, мабуть, важливим для Раднаркому було питання про майбутнє Чорноморського флоту. З цією метою делегація Росії у Бресті заявила, що вона буде захищати інтереси Криму.

Центральна Рада, на жаль, у відповідь на це відмовилась від своїх інтересів у Криму, хоча й заперечувала право Росії. Питання про Крим у Брестському договорі не порушувалось.

Крим був зайнятий німецькими військами, а в травні 1918 р. з їх дозволу утворено крайовий уряд, який очолив генерал М.Сулькевич. Уряд Української Держави не погодився на самостійність Криму. Бездіяльність уряду М.Сулькевича, з одного боку, а з іншого - спрямованість на відновлення ''єдиної і неподільної Росії'' посилили бажання значної частини населення Криму приєднатися до України. Ці прагнення підтримав уряд Української Держави. Особливу активність виявив Міністр закордонних справ Д.Дорошенко. Ще ЗО травня 1918 р. він вручив барону Мунну, німецькому послу в Києві, ноту, в якій доводив важливість приєднання Криму до України на правах автономної частини. У ноті Д.Дорошенко пояснював цю важливість низкою причин: ''...політичних - не бажаючи мати під рукою якийсь П'ємонт для відновлення єдиної і ''неділимої'' Росії; стратегічних - не вважаючи можливим залишати невідомо в чиїх руках Севастополь - цю базу для українського флоту і ключ панування на Чорному морі; нарешті, чисто економічні умови так тісно в'яжуть Крим з Україною, що він сам не може прожити без України''.

Німці незадоволено відреагували на пропозицію України. Позиція Німеччини дала більші можливості уряду М.Сулькевича. Спираючись на татарських федералістів і російських монархістів, він розпочав репресії проти українського населення Криму, зокрема проти однієї з найвпливовіших українських общин - ''Комітету степової України''. Російській мові надали статус урядової (офіційної), церкву підпорядкували Московському патріархату, заборонили українську мову, закрили українські газети. М.Сулькевич висунув територіальні претензії стосовно таврійських повітів України.

За цих умов П. Скоропадський підтримав ідею Д.Дорошенка про економічну блокаду Криму. В серпні 1918 р. розпочалася так звана митна війна: припинився будь-який рух товарів у Крим. Пропускали тільки продукти для німецьких військових частин, але блокували відправлення посилок німецьких солдатів на батьківщину.

Д.Дорошенко дуже вдало обрав час для блокади - саме відбувався масовий збір урожаю. Без надходження тари з України урожай почав гнити. ''Митна війна'' вплинула на економічне становище Криму. Посилилася критика уряду М.Сулькевича не лише з боку українських суспільних кіл, а й татарських і російських. Широку підтримку здобувала ідея приєднання Криму до України. По Криму прокотилася хвиля мітингів на підтримку цієї ідеї. Уряд М.Сулькевича був змушений змінити позицію стосовно державного об'єднання з Україною. Для обговорення цих питань із Криму до Києва прибула спеціальна делегація. Наприкінці вересня 1918 р. на переговорах були визначені умови приєднання Криму до України: повна внутрішня автономія, власний сейм, територіальна армія, статс-секретар у справах Криму в Раді Міністрів Української Держави. Однак переговори не мали результатів. Поки М.Сулькевич затягував затвердження умов договору своїм урядом, Крим окупувала Добровольча армія А.Денікіна. Можливість приєднання Криму до України була втрачена.

Не менш драматично вирішувалась доля Чорноморського флоту, основою якого були 35 нових кораблів. Із захопленням Криму австро-німецькими військами більшість кораблів підкорилася наказу Раднаркому й евакуювалися в Новоросійськ.

Командувач німецькими військами в Україні генерал Ейхгорн 11 травня 1918 р. висунув перед Росією ультиматум - повернути кораблі у Севастополь. Вимога була законною і відповідала умовам Брестського мирного договору. Раднарком РРФСР змушений був погодитися на повернення кораблів, проте одночасно віддав розпорядження знищити кораблі Чорноморського флоту.

Неоднозначно це розпорядження було сприйняте моряками. Звичайно, більшовики підтримали наказ про затоплення флоту. Українці були за повернення кораблів у Севастополь і за присягу Українській Державі. Ліві комуністи закликали продовжувати воєнні дії.

Флот розділився: 10 кораблів залишилися у Новоросійську і 18 червня 1918 р. були потоплені. У Севастополь 19 червня 1918 р. прибули флагманський лінкор ''Воля'', крейсер ''Кагул'' і шість есмінців, які були захоплені військами країн Четвірного Союзу.

Після тривалих переговорів П. Скоропадському вдалося домогтися від Німеччини згоди на передачу Україні лінкора ''Воля'', крейсера ''Кагул'', 11 міноносців, семи лінійних кораблів, декількох підводних човнів. Для підняття кораблів, що затонули в українських водах Чорного моря, були виділені кошти.

Отже, Українській Державі вдалося сформувати власний флот і зміцнити становище України на Чорному морі. Однак ці досягнення дуже швидко були втрачені.

Гетьман П.Скоропадський також цікавився становищем в інших регіонах Росії, рухом народів до самовизначення. Особливий інтерес він виявляв до Кубані, де українці становили понад 60% населення.

28 січня 1918р. була проголошена Кубанська Народна Республіка і 16 лютого 1918 р. прийнято Акт про незалежність. На пропозицію урядової делегації Кубані про можливе об'єднання з Україною П. Скоропадський не дав позитивної відповіді, а запропонував створити ''Південно-Східну Федерацію'', очолювану Україною, куди повинні були увійти Дон, Кубань, Терек, Астрахань, Крим, Бессарабія й Україна. Договір про об'єднання двох держав делегації узгодили 21 жовтня 1918 p., але було вже пізно. На Кубані зосередились добровольчі війська генерала Алексеева, який різко виступав проти ідеї самостійної України і розпочав репресії проти місцевих українців.

П. Скоропадський вів також переговори з представниками Донської Республіки, проголошеної 3 травня 1918. р. (Всевели-кое Войсько Донское), яку очолював генерал П.Краснов. Уряд Української Держави 7 серпня 1918 р. підписав оборонний і торговельний союз. Згідно з ним, Україна віддавала Дону Таганрозький округ. Натомість гетьман не одержав нічого. Послом на Дон був скерований радник Міністерства закордонних справ М.Славинський, а в Києві інтереси Донської Республіки представляв генерал О.Черячукін.

Уряд Української Держави встановив добрі відносини з іншими державами, що утворилися на території колишньої царської Росії, - Фінляндією (уряд її очолив давній приятель гетьмана П.Скоропадського генерал Маннергейм), Грузією, Литвою, Естонією, Білоруссю.

Значних зусиль доклав П.Скоропадський для розв'язання питання Бессарабії, парламент якої під тиском Румунії 9 квітня 1918 р. прийняв рішення про об'єднання з ''матір'ю Румунією''. Особливий вплив на гетьмана в цьому питанні мали М.Василенко і Д.Дорошенко. Вони вважали, що уряд повинен ''наполягати на належності політичної автономії Бессарабії до Української Держави''. Вже 11 травня 1918 р. гетьманський уряд видав наказ ''Про заборону вивозу товарів у Румунію і Бесса-рабію''.

''Митна війна'' тривала до кінця літа. Тоді до Києва приїхала румунська місія. На переговорах були узгоджені економічні питання, намітились контури розв'язання питання про кордони між двома державами. Однак справа до кінця так і не була доведена.

Гетьманський уряд налагоджував відносини з іншими державами, насамперед із нейтральними, проводив переговори зі Швейцарією, Швецією, Голландією, Грецією, Італією, Персією, які визнали Українську Державу де-факто.

67. Поворот більшовицького режиму до нової економічної політики. Зміна віх і лібералізація національної політики.
Понад шість років безперервних війн і революцій дорого коштували Україні. Внаслідок збройної боротьби, терору, епідемій і вимушеної еміграції вона втратила велику кількість людей. Промисловість була зруйнована, обсяг її продукції зменшився. Однак причини катастрофічного стану економіки полягали не лише у воєнній руїні. Значною мірою це був наслідок політики воєнного комунізму, яка підірвала матеріальну заінтересованість виробників у результатах своєї праці. Україна особливо постраждала від цієї політики. Причини переходу до непу: глибока соціально-економічна і політична криза влади, масові повстання в сільській місцевості, намагання утримати владу в будь-який спосіб. Ще на початку 1921 р. більшовицьке керівництво не мало наміру відмовлятися від воєнного комунізму. Однак московське керівництво, Ленін розуміли, що подальше здійснення політики воєнного комунізму може призвести до селянської війни. На X зїзді РКПб в березні 1921 р. було покладено початок системі заходів, які згодом назвали новою економічною політикою неп.

68. Дисидентський рух на Україні. Репресії 60 — 80-х рр.
Дисидентський рух в Україні у 60-70-х рр. викристалізувався у визвольну боротьбу за національні права України. Перші арешти його учасників мали місце у 1965 р. У січні-травні 1972 р. здійснено другу хвилю арештів діячів руху, які отримали ще суворіші вироки, ніж у 60-х рр. Серед них — В.Чорновіл, Є.Сверстюк, І.Світличний, М.Осадчий, В.Стус, І.Калинець та багато інших. Значення дисидентського руху:

· Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток націонал-демократичного руху
· Свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі. Сприяв розхитуванню радянської

тоталітарної системи, поширенню і утвердженню в народі демократичних ідеалів
· Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. Зєднав два етапи національно-визвольного руху — середини і кінця ХХ ст.
· Відкривав Україну світові
· Досвід та ідеологічні напрацювання дисидентів були використані в період перебудови і здобуття

Україною незалежності
· Дисиденти зробили вагомий внесок у сучасну теорію і практику державного будівництва
· Із середовища дисидентів вийшла чимала когорта політиків незалежної України
Дисиденти зробили вагомий внесок у розвиток української науки і культури.

69. Україна і утворення Союзу РСР. Національна політика більшовиків в Україні. Проблема українізації.
Більшовики після жовтневого перевороту виношували ідею світової пролетарської революції. Важливим етапом її вони вважали централізоване обєднання національних республік, уніфікацію їхніх державних структур та законодавства, забезпечення зверхності Росії. Процес утворення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни. Для республік ленінські пропозиції про рівноправну федерацію були сприйнятливі. VII Всеукраїнський зїзд рад у грудні 1922 р. схвалив ідею створення Союзу РСР. створення СРСР і входження до нього України, прийняття конституцій СРСР і УСРР зафіксували обмежений суверенітет України, який згодом трансформувався в процес фактичного перетворення України та звичайну адміністративну одиницю унітарної держави. Політика індустріалізації, яка була проголошена партією більшовиків, викликала масовий приплив селянського населення до українських міст, що суттєво змінило етнічний склад міського населення і зумовило перевагу українців, які вже не русифікувалися у таких масштабах, як раніше. Українська мова мала всі шанси стати загальновживаною мовою міст України. З посиленням українізації набувала дедалі більшого впливу в суспільному житті націонал-комуністична течія. Її представники щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Поява націонал-комуністичних тенденцій була своєрідним відображенням певним послабленням тоталітарного контролю партії, що уможливило короткотривале існування різних ідеологічних течій.

70. Проведення колективізації на Україні. Голодомор 1932-1933 рр.
В 1929 р. партійно-державне керівництво розпочало масову колективізацію, яку шляхом репресій і терору завершили суцільною колективізацією селянських господарств. Більшовики почали створювати колективні господарства: комуни, товариства спільного обробітку землі, радгоспи, сільськогосподарські артілі. До початку масової колективізації селяни ще певною мірою зберігали свою економічну незалежність і самодіяльність. Та це суперечило планам тоталітарної системи. Тому черговою жертвою сталінського терору стало селянство. Щоб забезпечити державу товарним зерном, потрібно було форсувати колективізацію. Пертим поштовхом для такого форсування стали хлібозаготівельні кризи у 1928-1929 pp. 1928 рік приніс Україні неврожай. Наслідки колективізації драматичні: сільськогосподарське виробництво було підірване до такої міри, що рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголівя худоби вдалося відновити лише у 50-х роках; ліквідовано економічну самостійність селян. їх знову повернули у стан кріпаків; поневолення останнього порівняно незалежного класу селянства сприяло подальшому зміцненню командно-адміністративної системи. Контроль сталінського партійно-державного апарату над громадянами став повністю тоталітарним; знищення найбільш кмітливої і працьовитої частини селянства; у решти зникли матеріальна заінтересованість у результатах праці, почуття власника-господаря. Відбулося розселянювання; голодомор 1932-1933 pp. в Україні. Причини голоду тепер зясовані цілком. Це був наслідок безвідповідальної, антинародної, злочинної політики московського центру та їх прислужників в Україні, спрямованої на добування коштів для індустріалізації. Доля селян до уваги не бралася. Голод був не наслідком стихії, а організований керівництвом, як московським, так і українським штучно. Це був справжній геноцид проти українського народу. Колективізація спричинила різке зниження продуктивності сільського господарства.
71. Більшовицька індустріалізація в Україні.
Сталінському керівництву був ближчим не неп, а воєнно-комуністичні методи, спрямовані на неухильне і безоглядне знищення приватної власності, товарного обігу. Створена більшовизмом система, паразитуючи на довірї мас, яким постійно вбивали у свідомість можливість побудови світлого майбутнього у найближчій перспективі, тримаючи робітників і селян у злиднях і голоді, зануривши все суспільство у стан страху і поклоніння вождю, приступила до індустріалізації і колективізації сільського господарства. Розпочався тотальний процес одержавлення, створення величезної системи державних господарських підприємств від невеликих майстерень — до гігантських промислових обєднань. Друга і третя пятирічки вивели СРСР на перше місце в Європі та друге місце в світі по випуску промислової продукції. Цього було досягнуто ціною небачених обмежень народу, використання примусової праці, в тому числі вязнів, ціною відмови від задоволення елементарних побутових потреб.

72. Становлення тоталітарної системи в СРСР і Україна.
Наприкінці 20-х років комуністично-державне керівництво повністю стає на шлях директивного планування, адміністрування і позаекономічного примусу. В умовах постійної надзвичайності для політичного керівництва виникла потреба міцної державної влади, яка могла б контролювати і спрямовувати суспільні процеси. Для виконання цих завдань така сила вже була в стадії формування, починаючи із 20-х років, і утвердилася в 30-х роках, оформившись як тоталітарний режим. Важливим елементом функціонування сталінської тоталітарної системи стали репресії. Без постійного застосування репресивного апарату вона не могла існувати. Радянсько-більшовицький режим створював атмосферу постійного нагнітання страху, пошуку ворогів.

73. Репресії 30-х років. Боротьба з українським буржуазним націоналізмом.
Важливим елементом функціонування сталінської тоталітарної системи стали репресії. Без постійного застосування репресивного апарату вона не могла існувати. Радянсько-більшовицький режим створював атмосферу постійного нагнітання страху, пошуку ворогів. В Україні фактично протягом усіх 20-х р. велися показові судові процеси. У вересні 1929 р. відбулися арешти ряду українських діячів науки, культури т.зв. Спілки Визволення України. Процес над 45 керівниками Спілки став сигналом для масових репресій проти української інтелігенції, чистки багатьох українських наукових, освітніх і культурних закладів. У 1931 р. була сфабрикована справа Українського національного центру, яка охопила сотні людей. Зазнала репресій і Українська автокефальна церква, яка була ліквідована, а більшість її священиків опинилася у сталінських таборах. У 1933 р. в Україні репресивна сталінська машина працювала на повні оберти. Вона перейшла до широкого й систематичного терору проти селянства, інтелігенції і, нарешті, радянських і партійних працівників. Таким чином, Україна ще у 1933 р. пережила масштаби репресій, які для СРСР почалися у 1937-1938 рр. Ще раз Україна пережила масовий терор у ході великої чистки 1937-1938 рр. Причому вона була серед тих республік, які найбільше постраждали від сталінської каральної машини.
74. Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини у період між двома світовими війнами.
Після Першої світової війни, з розпадом могутніх імперій українські землі — Західна Україна, Північна Буковина, Закарпаття і Бессарабія — відійшли до Польщі, Румунії та Чехословаччини. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Польща зобовязалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція 17 березня 1921 р. гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах. Економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку і перетворення їх на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіка Західної України була доведена до катастрофічного стану. Послідовна асиміляторська політика польських властей за фактичної відсутності єдності українських політичних сил зумовила застосування більш радикальних форм боротьби. У Відні в січні 1929 р. було створено Організацію Українських Націоналістів ОУН. Лідером партії став Є.Коновалець. Не краща ситуація була в Румунії. В 1932 р. українські селяни опинилися під загрозою голоду. В 1918-1928 pp. румунська влада запровадила воєнний стан у всій провінції. Українські землі активно роздавалися румунським офіцерам. Тривала прискорена румунізація краю. Було закрито всі українські школи, переслідувалася українська церква. Драматичними були події в українських землях, які входили до складу Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Саме ці території стали розмінною картою у великій політиці наприкінці 30-х років, що завершилася початком Другої світової війни.
75. Діяльність політичних партій на західноукраїнських землях. Створення УВО та ОУН, їх боротьба проти польських окупантів.
У 1920 р. група українських старшин на чолі з Є.Коновальцем, який очолював корпус січових стрільців у складі армії УНР, заснувала у Празі підпільну Українську військову організацію, що ставила своїм завданням ведення збройної боротьби проти польської окупації. У 1929 р. представники УВО та радикально настроєних студентських груп утворили Організацію українських націоналістів ОУН. Вона дотримувалася військових організаційних засад, суворої дисципліни й стала на шлях політичного терору проти представників польської влади. Разом з тим вона прагнула утворити широкий революційний рух, спрямований на відродження української державності. ОУН мала значний вплив у багатьох господарських, освітніх насамперед молодіжних організаціях, влаштовувала масові політичні демонстрації, акції протесту, енергійно поширювала свої ідеї в масах. Залучення до ОУН молодих, енергійних, ідеалістично налаштованих, здатних до самопожертви людей зробило ОУН найбільш динамічною і впливовою політичною силою в Західній Україні 30-х роках.

76. Культурно-просвітницький рух на західноукраїнських землях у 20 — 30-ті рр. Громадські установи. Греко-католицька церква.
У центрі уваги галицького громадянства були проблеми освіти. В результаті дискримінаційної політики властей було закрито декілька початкових шкіл. У 1920 р. у Львові було засновано таємний український університет, який проіснував до 1925 р. Багато українців виїздили для здобуття освіти за кордон. Важливу роль в організації середньої освіти відіграло товариство Рідна школа, яке заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Величезну загальнокультурну працю здійснювала давня галицька інституція Просвіта, яка утримувала надзвичайно широку мережу читалень, вела цілий ряд освітніх курсів та ін. Найважливішою і найвпливовішою організацією галицьких українців була греко-католицька церква. Її популярності та зміцненню сприяла діяльність митрополита Андрія Шептицького, спрямована на збереження східних церковних традицій і підтримку національних прагнень українського народу. Церква здійснювала величезну культурно-освітню працю, яка сприяла піднесенню національної свідомості галицьких українців, їх духовного розвитку.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.236.58.220 (0.023 с.)