Жовтневий переворот 1964 Р. У москві та його вплив на україну. Централізація влади в руках союзних міністерств І відомств.

1. Криза партійно-державного керівництва в СРСР і УРСР.
Жовтневий (1964) пленум ЦК КПРС, який усунув від влади М. Хрущова, проходив під гаслами подолання волюнтаризму і суб'єктивізму, надання внутрішній і зовнішній політиці реалізму та стабільності.
За основу нового політичного курсу було визначено «наступність», «поступовість», «зваженість» у прийнятті рішень. Однак у ході реалізації вони набули характеру руху у зворотному напряму - від хрущовської лібералізації до неосталінізму. Будь-які реформи, в першу чергу в політичній сфері, вважались недоцільними. Зростає вплив партійно-державного апарату — номенклатури, яка фактично перетворилася на новий правлячий клас радянського суспільства.
Ідеологічним орієнтиром партійно-державного керівництва Радянського Союзу в цілому та Української РСР як його складової частини, зокрема, були положення схваленої в 1961 р. програми КПРС про побудову в СРСР до 1980 р. комунізму. Проте реальне життя виявилось набагато складнішим, ніж уявляли у своїх прожектах ідеологи Компартії.
Вже у другій половині 60-х років стало очевидно, що широко розрекламовані обіцянки побудувати до 1980 р. комунізм виконані не будуть. Показники економічного росту, передбачені програмою КПРС на 1961-1970 рр., виявились абсолютно нереальними. Це поставило під загрозу комуністичний міф, яким обґрунтовувалася вся внутрішня і зовнішня політика СРСР.
У цих умовах балачки про те, що «світле комуністичне завтра» ось-ось настане, припинилися. Центральна влада пустила до повсякденного обігу термін «розвинутий соціалізм». Народу наполегливо і цілеспрямовано прищеплювалась думка, що він живе в суспільстві, де успішно вирішуються питання задоволення життєвих потреб, процвітає економіка, розвиваються наука, освіта, мистецтво. Саме це і є «розвинутий соціалізм» — найдосконаліша форма суспільно-політичного устрою. Побудова комунізму ставала справою невизначеного майбутнього.
Але якщо поняття «комунізм» для пересічної радянської людини було більш-менш зрозумілим, то що таке «розвинутий соціалізм» — достеменно не знав ніхто. У масовій свідомості зріло переконання, що, заговоривши про «розвинутий соціалізм», партія визнала нездійсненність, утопічність побудови комунізму.
Щоб нейтралізувати ці настрої в суспільстві, влада на всі лади стала повторювати, що «розвинутий соціалізм» - не що інше, як передбачений «самим В.І. Леніним» перехідний етап до комунізму, який «волюнтарист» М. Хрущов, мовляв, хотів «перескочити». Лише поступово «розвинутий соціалізм» трансформуватиметься у комунізм. Люди прислухались до цих роз'яснень, дехто сприймав їх, але сумніви залишалися. Здоровий глузд підказував, що й цього разу їх ошукають. У цих умовах все більша кількість населення втрачала віру в реальність комуністичних ідеалів та спроможність тих, хто знаходився на чолі держави, їх досягти.
Основною силою, що мала забезпечувати просування українського суспільства в напряму до «комунізму» чи «розвинутого соціалізму», була Комуністична партія України. Вона не була самостійною політичною партією, а виступала як обласне відділення єдиної й централізованої КПРС. Через Компартію здійснювалося Москвою керівництво Україною.
Обійняти будь-яку високу посаду у ті роки було важко, якщо кандидат на неї не був членом КПРС. В цих умовах чисельність парторганізацій постійно зростали. Якщо на початку 60-х років КПУ налічувала 1,2 млн. членів, то наприкінці 70-х - 2,7 млн. Одночасно зростали роль і значення партійної та управлінської бюрократії — номенклатури. Вона складалась із осіб, які обіймали високі керівні посади, призначення на які офіційно затверджувались керівними ланками партії. Постійно заявляючи про зближення робітничого класу, селянства та інтелігенції, номенклатура фактично перетворилась на панівний клас радянського суспільства. Відповідно до Конституції, ради залишались вищими орга нами державної влади і місцевого самоврядування. 60—80-ті роки відзначені посиленням впливу на них партійних структур. Починаючи із сільських і аж до Верховної Ради, перші особи відповідних партійних комітетів обиралися до виконавчих органів рад, а кандидатури їхніх голів погоджувалися з партійни ми комітетами і обиралися формально.
За таких умов вибори до рад не мали ніякого значення, бо фактична влада концентрувалася в руках партії, її лідери — від першого секретаря ЦК до секретаря райкому — були повновладними господарями на своїх територіях.
Становище це було узаконене, коли 7 жовтня 1977 р. Верхов на Рада СРСР затвердила нову Конституцію. 20 квітня 1978 р. позачерговою сесією Верховної Ради УРСР була затверджена нова Конституція (Основний Закон) республіки. До цих документів вперше в конституційній практиці внесено статті, за якими Компартія визначалась «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи», яка визначає ге неральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої і зовнішньої політики, «надає планового, науково обґрунтованого характеру його боротьбі за перемогу комунізму».
Усі, хто висловлювався проти визнання виключної політичної ролі КПРС в Україні, фактично вступали у конфлікт із Основним Законом, з усією партійно-державною машиною.
«Двірцевий переворот», у результаті якого з найвищих посад у партії і державі було усунуто М. Хрущова, став результатом змови ' консервативних сил, котрі боялись лібералізації радянського суспільства і найменшого обмеження всевладдя партійної номенклатури.
Л. Брежнєв, який прийшов на зміну М. Хрущову, вже в березні 1966 р. на XXIII з'їзді КПРС відновив політбюро ЦК, КПРС - вищий та всевладний орган партійної ієрархії, повернув посаду генерального секретаря, яку сам і обійняв, зняв існуючі раніше обмеження для партноменклатури обіймати і відповідні посади протягом тривалого часу.
Він був вихідцем з України. У Дніпродзержинську (тоді Кам'янці) Л.І. Брежнєв народився, закінчив інститут, працював на металургійному заводі, обіймав посаду голови міськвиконкому.
У роки Другої світової війни він працював у політорганах армії. Повоєнна біографія Л. І. Брежнєва пов'язана з партійною та радянською роботою. Поступово долаючи її щаблі — через роботу в Казахстані, Молдові і нарешті Москві - він зрештою обійняв і аж до своєї смерті в 1982 р. утримував пост Генерального секретаря ЦК КПРС, додавши до нього в 1977 р. посаду Голови президії Верховної Ради СРСР. За цей час він став маршалом, був нагороджений безліччю нагород.

86. Радянизація Західної України у 1939 — на поч. 50-х рр.
Складові радянізації: Націоналізація приватної власності, Колективізація, Індустріалізація, Ліквідація УГКЦ, Культурна революція, Боротьба з ОУН-УПА, Репресії і депортація не згодних з існуючим режимом. Особливості: Одночасність процесів відбудови, індустріалізації, колективізації і культурної революції та їх форсовані темпи; Слабкість економічного потенціалу регіону лише 4 % населення було зайнято в промисловості; Майже повна відсутність місцевих спеціалістів інженерно-управлінської ланки; Неоднозначне сприйняття населенням соціальних перетворень, пасивний і активний збройний опір радянізації; Розвиток регіону був визначений як пріоритетний. Установлювалися спеціальні посади заступника голови уряду УРСР, заступників міністрів. У ЦК КПУ було створено спеціальний відділ у справах західних областей.

87. Перебудовчі процеси в Україні у другій половині 80-х рр. Криза радянської системи.
Програма перебудови передбачала зміну організаційних структур, форм і стилю діяльності органів управління. Важливою ланкою цієї роботи в Україні мала стати реалізація генеральної схеми управління народним господарством республіки. Ця схема мала забезпечити організаційні основи для переходу від командно-адміністративних до економічних методів управління, створити умови для втілення в життя Закону СРСР про державне підприємство обєднання. Важливою особливістю економічних перетворень у республіці стало здійснення заходів щодо структурної перебудови народного господарства. Для України це мало велике значення, адже структура її економіки була зорієнтована переважно на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива. Труднощі в розвитку народного господарства України полягали ще й у тому, що плани складалися в Москві. Україна була позбавлена майже всіх прав. Навіть після прийняття Україною Декларації про державний суверенітет центральні відомства не збиралися відмовлятися від своїх командних позицій. Тому Верховна Рада України в червні 1991 р. ухвалила рішення встановити свою юрисдикцію над усіма підприємствами республіки. Прийняти таке рішення зобовязували Декларація про державний суверенітет України, Закон про економічну самостійність республіки. З початком перебудови уся влада на місцях залишалася в руках давно існуючих структур. В Україні їх очолював перший секретар ЦК КП України В. Щербицький. Однак в Україні спроби реформ зустрічали опір партійної номенклатури різних рангів, яку очолював В.Щербицький. Суттєвим фактором гальмування перебудовчих процесів в Україні було і побоювання Москви, що демократизація викличе тут до життя національне піднесення, якого завжди боялась імперія.
88. Україна на шляху до створення суверенної держави. Розпад СРСР. Проголошення незалежної України.
16 липня 1990 р. Верховна Рада приймає Декларацію про державний суверенітет України, яка стала основою для творення незалежної української держави. Активізація боротьби проти тоталітарної системи в Україні підноситься на новий щабель. Створюються й офіційно реєструються українські політичні партії. Могутньою підтримкою в боротьбі за суверенітет України стали робітничі страйки, студентські голодування, численні демонстрації у Києві та Львові. Поглиблення економічного хаосу, який посилювався протидією партійної номенклатури реальним економічним реформам, привело до критичного стану все суспільне життя. Консервативні бюрократичні кола фактично наполягали на поверненні до старого курсу. 19 серпня 1991 р. було зроблено спробу державного перевороту. Було створено т.зв. Державний комітет надзвичайного стану, який повинен був взяти під контроль усе життя в країні та зберегти колишній порядок. Однак плани змовників не були здійснені, а лише посилили процеси демократизації в СРСР загалом. Зазнала краху стара система російського централізму. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт про незалежність України. Було припинено діяльність КПРС, а в Україні заборонено діяльність Компартії України. СРСР перестав існувати. 1 грудня 1991 р. відбувся всенародний референдум, на якому було підтверджено Акт про незалежність України. Для українського народу настав новий період історії — будівництва повноцінної власної державності.

89. Україна в умовах незалежності. Пошуки моделі соціально-економічного і політичного розвитку.
Після проголошення Акта про незалежність України було прийнято цілу низку законів, якими було закладено підґрунтя для перетворення України з колишньої союзної республіки в незалежну, суверенну державу. Зокрема, у вересні 1991 р. було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора, а також здійснено перший крок у напрямку виходу України з рубльової зони через введення купонокарбованців, у жовтні — набув чинності закон Про громадянство України, у листопаді — Про державний кордон. Ця діяльність була продовжена і в наступному році, коли у січні 1992 р. президія Верховної Ради видала указ Про державний гімн України, яким була затверджена мелодія національного гімну Ще не вмерла Україна. Тоді ж синьо-жовтий прапор набув статусу державного, а тризуб став малим гербом України. Одним з найважливіших кроків стало проведення 1 грудня 1991 р. загальнонаціонального референдуму, під час якого переважна більшість українського народу висловилася за незалежність. Вже з 2 грудня 1991 р. почався процес визнання суверенної України світовим співтовариством.

90. Прийняття нової конституції України. Її основні положення.
Відразу після здобуття Україною незалежності постало питання про прийняття Основного Закону, який закріпив би якісно нові зміни у державі та суспільстві. Конституційний процес проходив з великими труднощами і тривав пять років. Україна останньою з республік колишнього Радянського Союзу прийняла свою Конституцію. Це сталося 28 червня 1996 р. Конституція включає в себе 161 статті та 14 розділів. Конституція України має вищу юридичну силу. Вона определяєт форму правління, державний устрій, політичний режим України як незалежну, суверену, правову державу. Найвища соціальна цінність за Конституцією є людина; Конституція определяєт права, свободи та обовязки громадян України. Прийняття Конституції стала надзвичайно важливою віхою в розвитку нашого суспільства, яке засвідчило досконалість факту перетворення України у демократичну державу. Конституція складається з 15 розділів (розділ XV містить перехідні положення) і 161 статті. Згідно з Конституцією Україна є унітарною державою (ст. 2) з єдиним громадянством (ст. 4), Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6). Державною мовою в Україні є українська (ст. 10). У ст. 20 визначаються державні символи України, про які вже говорилося вище.

Проголошений у ст. 8 принцип верховенства права означає, що вся поведінка державних органів і державних осіб повинна відповідати вимогам права, що є втіленням вищої справедливості. Вольове, командне правління повинно бути замінено управлінням на основі законів.

Принципове значення має проголошення принципів економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності. Це означає ліквідацію колишнього монополізму у власності, політиці, світогляду. Ключовою для всієї Конституції є ст. З, яка проголошує людину найвищою соціальною цінністю в Україні. Утвердження і збереження її прав є головним обов'язком держави.

Розділ II присвячений правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23). Кожна людина має невід'ємне право на життя (ст. 27), свободу та особисту недоторканність (ст. 23); кожному гарантується недоторканність житла (ст. 30), таємниця листування, телефон них розмов (ст. 31), свободи пересування, вільний вибір місця проживання (ст. 33), свобода думки і слова (ст. 34). Важливою є ст. 41, в якій проголошується, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Кожен має право на працю (ст. 43), на відпочинок (ст. 45), на житло (ст. 47), на охорону здоров'я (ст. 49), на освіту (ст. 53),

Україна є парламентсько-президентською республікою. Знач ні права надані Президенту України (розділ V). Він є главою держави (ст. 102) і обирається на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років, може бути переобраний, але не більше ніж два строки підряд (ст. 103). Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, нагороджує державними нагородами, здійснює помилування.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він призначається Верховною Радою України за згодою Президента. Кабінет Міністрів забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; полі тики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної без пеки і природокористування (ст. 116).

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада, яка складається з 450 депутатів, обраних на 5 років (розділ IV, ст. 75-76). Верховна Рада може вносити зміни до Конституції України, приймати закони, затверджувати Державний бюджет, розглядати і приймати рішення щодо Програми діяльності Кабінету Міністрів України, усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту) (ст. 85).

Розділи VII і VIII Конституції України присвячені прокуратурі та системі правосуддя. На прокуратуру покладається під тримання державного обвинувачення в суді, нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство (ст. 121).

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 124). Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України (ст. 125). У ст. 129 визначаються основні засади судочинства: законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини; змагальність сторін; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу. Відповідальність законів та інших правових актів Конституції України вирішує Конституційний Суд.

Розділи IX і X присвячені територіальному устрою України і статусу Автономної Республіки Крим. -

Розділ XI визначає конституційний статус місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого само врядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради (ст. 140).

 

 

2.