Розквіт Київської держави. Її соціально-економічний і політичний устрій Х-ХІІ ст.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розквіт Київської держави. Її соціально-економічний і політичний устрій Х-ХІІ ст.



Украънська проблема в мыжнародних выдносинах наприкынцы 18-поч.19 ст.

Україна на міжнародній арені у 1917-1920 рр

Наслідки Першої світової війни змінили всю систему міжнародних відносин. Зазнали поразки Німеччина та її союзники, не витримали напруження війни й розпалися Австро-Угорська монархія та Російська імперія. На політичній карті Європи з'явилися нові держави, у тому числі Українська держава, яка вийшла на міжнародну політичну арену.

Перший досвід міжнародних відносин України пов'язаний з діяльністю Центральної Ради, що утворилася в Києві 4(17) березня 1917 р., після перемога Лютневої революції і повалення самодержавства в Росії. Зовнішню політику Центральної Ради умовно можна поділити на три етапи. Перший охоплював період від заснування до середини листопада 1917 р. На цьому етапі майже всі зовнішньополітичні заходи Центральної Ради були скеровані на налагодження взаємин з Росією. Другий етап тривав від утворення Української Народної Республіки до початку січня 1918 р. Звідси фактично розпочинається самостійна міжнародна діяльність УНР, спрямована на здобуття прихильності й визнання з боку держав Антанти, насамперед, Англії та Франції. Від початку січня 1918 р. й до часу припинення діяльності Центральної Ради у квітні 1918 р. тривав третій етап, коли відбулася переорієнтація зовнішньої політики на Німеччину.

82.

Репресивний апарат тоталітарного суспільства у боротьбі з Національно-Визвольним рухом в часи Другої Світової Війни
11.3.2011
Не хотілося б, аби помилки та старі образи, тенденційні підтасовування, фальшування фактів і подій усупереч логіці та здоровому глуздові тяжіли над сьогоднішнім днем і вносили недовіру у відносини між громадянами нашої молодої держави, як це було зі сталінським голодомором 1932—1933 рр. — геноцидом проти українського народу, Биківнею, Дем'яновим Лазом, Дрогобичем. Як і в питанні з голокостом, правда про національно-визвольну боротьбу нашого народу проти окупаційних режимів у 1930-х та 1950- х роках повинна восторжествувати. Для цього необхідно неупереджено переглянути та проаналізувати суспільно-політичні події тих часів в Україні, опираючись на нові архівні документи, які недавно стали доступними дослідникам. У повоєнний час большевицька пропаганда повела шалену боротьбу проти правдивого висвітлення історії національно-визвольної боротьби. Свідомість людей цілеспрямовано заповнювалась ідеологічними догмами, густо замішаними на «наукових працях» суспільствознавців. При цьому для очорнення історії власного народу можновладці надавали з'яничареним науковцям кращі видавництва і створювали їм усі можливості. З ніг на голову було поставлено концептуальне визначення націоналізму, який називали тільки «українсько-німецьким» та ще й до того «буржуазним». Таке визначення не має нічого спільного з науковими підходами й тлумаченнями. Та й не дивно, адже тон цим політичним інсинуаціям задавала КПСС. Доречно навести визначення націоналізму мислителем І.Ільїним, який писав, що «... націоналізм є любов до історичної подоби і творчого акту свого народу в усій його своєрідності. Націоналізм є віра в інстинктивну та духову силу свого народу, віра у його духове покликання. Націоналізм є воля до того, щоби мій нарід творчо та вільно розквітав у Божому саді. Націоналізм є споглядання свого народу перед лицем Божим, споглядання його душі, його недоліків, його талантів, його історичної проблематики, його небезпек і його спокус. Націоналізм є система вчинків, що випливає з цієї любови і з цієї віри, з цієї волі і з цього споглядання»[1]. Але ці слова філософа були забуті, їх зміст викривлений і спаплюжений. До того ж у національних почуттях були підмінені головні чинники в житті народу (його культура, духове життя), а натомість висунуті неголовні, другорядні. Це сталося тоді, коли росіяни, які завжди вважали себе визволителями українського народу, любов до Батьківщини замінили щирою любов'ю до держави, до її політичної, військової могутности, до розмірів її території. Держава, на їх думку і за їхнім стійким переконанням, повинна бути цілісною, незмінно-єдиною та неподільною навіть тоді, коли вона віками нарощувалася неправедним шляхом! Закономірно, що при такій підміні понять націоналізм у його правдивому розумінні стає на перешкоді політиці імперської держави і є її найпершим ворогом. А вже дальша комуністична логіка надто примітивна: «якщо ворог не здається, його знищують». Сталінська, сусловсько-брєжнєвська пропаганда боялася національних піднесень поневолених народів. Головним своїм ворогом вона вважала націоналізм, а саме слово «націоналізм» набрало в колишньому СССР украй негативного змісту. Метою ж цих людей (націоналістів), яких імперія прирекла на знищення, було захищати свій нарід. Вся їхня діяльність була скерована й організована задля свого народу, задля волі своїх земляків, задля любови до Батьківщини, тобто їхня праця та боротьба базувалася на патріотизмі. Глибока історична закономірність безперервности національно-визвольних змагань українського народу полягає в тому, що геніяльність ідей національної державности, передбачених творцями програми ОУН пів-віку тому, повністю підтвердилася сьогодні та реалізована творчою енергією нації. Проте, на жаль, цей, здавалось би на перший погляд, очевидний взаємозв'язок між минулим і сьогоденням сприймається неоднозначно, не кожен може його усвідомити. Навіть сьогодні, заглиблюючись у матеріял про ОУН і УПА, важко по ньому продиратися — стільки в наших людях заяложених штампів, які заважають сприймати очевидні факти; До чого ж важко повірити тим фактам, а ще важче — зірвати з себе оті ярлики: хто чий ворог; хто ворог народу взагалі й українського зокрема. Чого хотів Евген Коновалець і ті, хто був з ним із самого початку — Андрій Мельник та Андрій Бандера, батько Степана Бандери, підписуючи у 20-х рр. відозви до українського народу? Чому, нарешті, боротьбу нашого народу за самостійність деякі історики вважають явищем негативним? Коли задумаєшся — сумно, бо ці амбіції, ці шори та хизування спостерігаємо й сьогодні. Ця нетерпимість до іншого, хоч і такого самого патріота, як і ти сам, загрожує стати тим каменем, на якому країна завжди спотикалася, коли наставав її слушний час, коли треба було покласти все на один вівтар — і гонор, і славу, і чини, і достаток — задля Батьківщини. «Прикро, але Верховна Рада України, яка проголосила незалежність нашої держави, — зазначив заступник голови Львівської обласної Ради народних депутатів Іван Гель, — ніби забула про людей, які найбільше прилучилися до боротьби за цю незалежність. Нинішній склад Верховної Ради так і не зміг усвідомити, що підвалини нашої сьогоднішньої держави заклали саме борці ОУН і УПА, всі, хто у жахливі окупаційні часи поклав своє життя, здоров'я і благополуччя на вівтар служіння українському народові, його найвищим помислам і мріям. Тому закон про реабілітацію від 17 квітня 1991 року виявився не тільки недосконалим, але й жорстоким щодо людей, котрим ми повинні вклонитися». [2] ...3 липня 1943 року 12 областей України стали на шлях збройної боротьби проти окупантів за Українську Самостійну Соборну Державу. Гасло «Воля народам! Воля людині!» стає основним, за здійснення якого боролася Українська Повстанська Армія. Коли в 1944 р. совєтські війська витіснили німців із Західньої України, основні частини УПА залишилися в тилу совєтської армії. Що ж сталося далі? До останнього часу про той період писали однозначно: «боротьба з посіпаками окупантів, бандитами, які втратили людське обличчя», і «радісний перехід населення Західньої України до мирного життя на благо Батьківщини і соціялізму». І тільки напередодні розпаду совєтської імперії в офіційній пресі з'явилась інша характеристика подій: «Це була неоголошена війна, знищення народу цілого регіону недозволеними методами — методами жорстокого терору... Перемогла взаємна ненависть, жорстокість, зброя, висилка не тільки окремих сімей, запідозрених у зв'язках з націоналістами, а масові висилки... невинних». [3] Невдовзі на західноукраїнських землях відновлюється режим сталінської тиранії, посіпаки Берії з успіхом замінюють людоловів середньовіччя. Всяка тиранія вважається ефективною тоді, коли вона розповсюджується не на персоналії, а на цілі народи, нації, винищуючи їх і асимілюючи. Але при цьому для «пристойности» зберігається видимість правового регулювання цих процесів. Його особливість полягає в тому, що одночасно з фіктивно існуючою Конституцією починають всесильно правити різні нормативні акти, що створюються у відомчих сферах карального механізму під грифом «особливої важливости» та «цілком таємно». Недовіра та підозра до місцевого населення примушували совєтську владу спиратися на тих, хто прибув сюди за т.зв. «рознарядкою» і не розумів місцевих проблем. Так, з посад, що представляли номенклятуру, місцеві кадри становили в 1946 р. тільки 14%.[4] Жорстокість у тій війні проти українського народу була взаємною. Про жорстокість бандерівців писалося багато і тенденційно однобоко, але можна навести приклади жорстокости з іншого боку, жорстокости, яка творилася офіційними державними чинниками. Ось що почув у розмові з одним із учасників боротьби в Західній Україні та записав у своєму щоденнику 1945 року Олександер Довженко: «Одного націоналіста я повісив униз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса... а він, гадюка, так і помер, з криком «Слава Україні», скільки я їх перемордував». [5] Залишається додати, цей «герой» був слухачем вищої партійної школи. В цьому випадку маємо справу з самодіяльною жорстокістю, але виселення величезних мас людей за підозру в співчутті повстанцям, фізичне винищення десятків тисяч вояків УПА та підпільників ОУН — було справою держави. До того ж зазначимо, що в Західній країні в 1939—1941 рр. було репресовано 1 мільйон 70 тисяч осіб. А згідно із документами Центрального Державного архіву Російської Федерації станом на 1 січня 1945 року, тобто за неповних шість місяців 1944 року після звільнення території Західньої України» від гітлерівців, репресивним сталінським апаратом було ліквідовано 124336 осіб, які брали участь у національно-визвольній боротьбі. З цієї кількости: вбито — 57405, заарештовано — 50941, «прийшли з повинною» — 15990 осіб.[6] Одночасно з боку державних чинників, які вершили «визвольні» акції в західньому реґіоні України, були такі втрати: загинуло офіцерів НКВД—НКҐБ — 82, загинуло рядових військ НКВД — 1295, працівників державних і партійних органів — 3, бійців винищувальних батальйонів — 46; всього — 1426 осіб. [7] А попереду було ще сім років війни тоталітарної системи проти українського народу. Згідно з офіційною статистикою совєтської історіографії, за весь період опору сталінському режимові повстанцями було знищено 30 тисяч совєтських громадян. Як бачимо, репресії проти народу були явно неадекватними і вдесятеро перевершували дії ОУН і УПА Стає очевидним, що дії влади не можна назвати законними. І чи не самі совєти провокували збройну боротьбу? Для об'єктивного висвітлення цього зовсім не риторичного питання, яке й донині викликає сумніви у свідомості різних верств населення України, зробимо спробу проаналізувати основні форми та методи діяльности НКВД—НКҐБ—МҐБ, спрямовані проти ОУН і УПА: просоветський партизанський рух — спеціяльні провокаційно-розвідувальні групи — каральні військові підрозділи НКВД—МГБ .  

Розквіт Київської держави. Її соціально-економічний і політичний устрій Х-ХІІ ст.

Важливим етапом у соціально-економічному і політичному розвитку давньої Русі-України був період VIII-IХ ст., який характеризувався активним процесом феодалізації суспільства, формуванням відповідної соціальної структури, зміцненням державності. Старокиївська держава досягла значної могутності на середину IХ ст. — часи князювання Аскольда. Саме в цей період Русь здійснює ряд успішних походів на Візантію, Чорне море дістає назву Руського. Надзвичайно важливе суспільно-культурне і політичне значення мала перша спроба хрещення Русі та утворення митрополії в Києві. Однак ці поступальні кроки були перервані проязичницькими елементами, спираючись на які у Києві утверджується нова династія Рюриковичів. В процесах внутрішньої політики Київської держави важливою видається діяльність Олега, Ігоря, Ольги, Святослава, спрямована на поширення влади київського князя на більшість східнословянських племен. Не припинялась при цьому зовнішньополітична діяльність Русі походи Олега, Ігоря на Візантію, дипломатичні кроки Ольги та ін.. Найвищої військової могутності Русь досягла за часів Святослава, який одержав блискучі воєнні перемоги у Волзькій Болгарії, Хазарії, Болгарії на Балканах, Візантії, печенізьких степах. Широка програма реформ, що мала зміцнити давньоруську державу почала здійснюватись при Володимирі Великому 980-1015. Він поклав край місцевим династіям світлих князів, посадивши на їх місце своїх синів. Одночасно було завершено підкорення усіх східнословянських племен під владою Києва.

4. 5. Прийняття християнства і його рол у культурному розвитку України.
Надзвичайно важливе суспільно-культурне і політичне значення мала перша спроба хрещення Русі та утворення митрополії в Києві. Однак ці поступальні кроки були перервані проязичницькими елементами. Релігійна реформа Володимира 988 р. остаточно утвердила християнство як державну релігію у Київській державі. Прийняття християнства було закономірним актом, підготовленим усім ходом історичного розвитку східного словянства, і відповідало обєктивним суспільним потребам. Християнство сприяло посиленню авторитету великокняжої влади, тіснішому обєднанню руських земель навколо Києва, зміцненню економічних і культурних звязків з європейським світом, загальнокультурному піднесенню.

5. 6.. Старокиївська держава і міжнародних контекст.
Свого найвищого розвитку Русь-Україна досягла за часів Ярослава Мудрого 1015-1054. Надзвичайно зріс її міжнародний авторитет Русі з Візантією, Німеччиною, Францією, Скандинавськими країнами, Польщею та Угорщиною, про що свідчили шлюбні звязки членів княжої родини з володарями багатьох держав Європи. Володарі багатьох європейських держав вважали за честь поріднитися з могутнім київським князем. Сам Ярослав був одружений з дочкою норвезького короля, його син Всеволод — з дочкою візантійського короля Костянтина Мономаха, польський король Казимир одружився із сестрою Ярослава, а свою сестру видав за його сина — Ізяслава.

7. Поглиблення процесів феодалізації українського суспільства. Розпад Старокиївської держави.
У Х ст. тривав процес феодалізації суспільних та економічних відносин Київської Русі. Основну масу її населення становили селяни-общинники, які називалися смердами. Основною формою феодальної експлуатації селянства була натуральна, або продуктова, рента. Поступово запроваджувалося кріпацтво. Холопи раби у господарстві феодала відігравали незначну роль. У процесі розвитку феодальних відносин на Русі холопи поступово зникли як соціальна верста. Основною галуззю господарства Київської Русі було орне землеробство. З розвитком феодального укладу, перетворенням його у пануючий спосіб виробництва, утвердженням феодальних класів виникає і феодальне право. Збірником, в якому знайшли відображення основні моменти карного права і судового процесу, стала Руська правда Ярослава Мудрого. Князювання Володимира і Ярослава утворило цілісну епоху в розвитку Русі, яка характеризувалась припиненням далеких і виснажливих походів і прагненням до внутрішньої консолідації Київської держави, яка стала однією з наймогутніших у тогочасній Європі. Однак після короткочасного піднесення України-Русі почався тривалий період феодальної роздробленості, який характеризувався загостренням політичних суперечностей, посиленням феодальних усобиць. Розчленування великих ранньофеодальних імперій на ряд королівств або князівств було неминучим етапом розвитку суспільства. В звязку з цим феодальну роздробленість не можна трактувати як регрес, рух назад. Київська держава забезпечила розвиток у своєму складі цілій низці земель-князівств, які зуміли протягом багатьох десятиріч відбивати натиск кочівників, вторгнення західних феодалів. Однак величезні обшири давньоруської держави були непотрібні для оптимального розвитку феодального господарства, суспільних інституцій, які не могли створити міцний фундамент для її тривалого існування. Основна частина панівних верств — місцеве боярство, дружина потребували державних структур у значно менших масштабах, тісніше повязаних з місцевими потребами, здатними оперативніше забезпечувати їм підтримку в утвердженні їх привілейованого становища. Київська держава у тому вигляді, в якому вона існувала за Володимира або Ярослава, вже не могла зберегтись і в результаті розпалась на півтора десятка самостійних князівств.

8. Піднесення Галицько-Волинського князівства і його роль в українській історії. Формування моноетнічної державності.
Наприкiнцi Х ст. посилився процес консолідації Галицької землі, де утвердилась династія Ростиславичів. Її найбільш визначними представниками були князі Володимир Володаревич 1124-1153 та Ярослав Осмомисл 1153-1187, які заклали підвалини політичної й економічної могутності галицької державності. Поряд із зміцненням особистої влади галицьких самовладців зростала політична опозиція боярства цієї землi, яке, посилюючись економічно, відігравало деструктивну роль у суспільно-політичному і державному житті. У 1198 р. перервалась династія Ростиславичів, і Галич перейшов до рук волинського князя Романа Мстиславича, який здійснив обєднання Волині і Галичини в єдине Галицько-Волинське князівство. Сформувалися три центра консолідації, нових державних формувань, що спирались на моноетнічний грунт — український на півдні, білоруський на пiвнiчному заході та російський на північному сході. Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності. На відміну від поліетнічної старокиївської держави, відтепер вона розвивається на єдиній українській основі. Романа стали називати творцем першої національної української держави, що як окремий політичний організм проіснувала до кінця ХIV ст. Оволодівши Києвом, Роман обєднав у єдиній державі майже всі етнічні українські землі. Його син Данило Романович наполегливо продовжує політику свого батька, долаючи відцентрові тенденції феодальної анархії, втручання Польщі, Угорщини, Німецького ордену в українські справи.

9. Татаро-монгольська навала і боротьба українського народу проти золотоординського ярма. Державотворча діяльність Данила Галицького.
Жорстокою руйнівною силою, що призвела до остаточного зруйнування старої Київської державності та встановлення тяжкого ярма над народами Сходу Європи, була татаро-монгольська навала. Однак вона не перервала боротьби за українську державність. Внаслідок неузгодженості дій руських князів і половецьких воєначальників у вири шильній битві на р. Калці 1223 їх армія зазнала поразки. Розгром на Калці значно послабив руські князівства, посіяв паніку та зневіру. Навесні 1239 р. онук Чингізхана Батий рушив на лівобережне Подніпровя. У березні після короткочасної облоги був взятий Переяславль. Восени 1240 р. Батий підійшов до Києва. Обороною Києва керував хоробрий воєвод Дмитро. Татари піддали місто страшенному руйнуванню. Всесвітнє значення боротьби нашого народу з монголо-татарами в тому, що відчайдушний самозахист наших предків ослабив та затримав навалу монголо-татар у глиб Європи. Важливими етапами дальшого утвердження Київської держави були зайняття Данилом Романовичем Києва 1240 і проголошення його великим князем Русi-України. Данило Романович наполегливо продовжує політику свого батька, яка супроводжувалась поєднання всіх українських земель, долаючи відцентровi тенденції феодальної анархії, втручання Польщі, Угорщини, Німецького ордену в українські справи.

10. Українська державність ХІІІ — XIV ст. у європейському політичному просторі. Перехід українських земель під владу Литовської держави.
Після смерті Галицько-Волинського князя Юрія II почалася 40-річна боротьба Литви з Польщею за оволодіння Галичиною та Волинню. У 1386 р. Галичина остаточно приєднується до складу Польського королівства, а більшість території Волині увійшла до складу Литовської держави. В результаті переможної битви на Синіх Водах з татарами 1362 великий князь литовський Ольгерд оволодів Київщиною, Переяславщиною і Поділлям, дещо згодом під владою Литви опинилась більша частина Чернігово-Сіверської землі. Слід звернути увагу на роль Кревської унії 1385, яка поклала початок соціально-культурному і політичному впливові Польщі на Литву. Великий литовський князь Ягайло зобовязався зробити католицтво державною релігією у Литві, приєднати її до Польщі, а разом з нею й українські та білоруські землі. Однак завдяки енергійній діяльності Вітовта, підтриманого українськими і білоруськими феодалами, Велике князівство Литовське збереглося як незалежний державний організм і проіснувало до 1569 р Тривалий час Литовське князiвство було ареною жорстокої боротьби різних полiтичних груп.

11. Суспільно-політичні процеси в Україні у складі Великого князівства Литовського.
Необхідно мати на увазі, що соціально-політичний устрій українських і білоруських земель тривалий час зберігав в основному свiй попередній зміст. Князі з династії Гедиміновичiв лише змінили колишніх Рюриковичів й визнали верховну владу над собою великого князя литовського. Для українців литовське панування було набагато меншим злом, ніж тяжке золотоординське ярмо. До цього слід додати, що литовцi досить швидко потрапляли під вплив бiльш культурної Русі, яка сприяла розвитку і могутностi Литовського князівства. Однак великокнязівська влада, проводячи курс на створення централізованої держави, прагнула не допустити зміцнення нових місцевих династій на окремих українських землях і позбавити їх місцевої підтримки. Ці намагання викликали незадоволення українських феодалів, яке поглиблювалося також неухильним зростанням суспільних і політичних привілеїв католиків. Вiдвертий виступ української знаті за утвердження свого пріоритетного становища стався після смерті Вітовта 1430. У подальшій боротьбi українських феодалів проти литовського централiзму і переваги польських впливів помітну роль відiграли виступи князів Івана Гольшанського, Михайла Олельковича, Федора Більського 1480, а також повстання Михайла Глинського 1508. Однак повсталим не вдалося підняти широкі верстви населення, в тому числі більшiсть магнатів і православної шляхти, які в цілому інтегрувалися в політико-адмінiстративну систему Литовської держави, зміцнили в нiй свої позиції і не бажали реставрації удільно-князiвського ладу.

12. Магнати і шляхта, їх місце в державно-політичних структурах Литовської держави в контексті польсько-литовського суперництва.
В соціально-економічній сфері зявились зміни: слід звернути увагу на розвиток феодального землеволодіння і посилення закріпачення селянства. Також слід звернути увагу на формування фільваркової системи шляхетського господарства, повязаної із посиленням товарно-грошових відносин. Найважливішим станом був шляхетський стан, найвпливовiше місце в якому посідали кiлька десятків магнатських родів — великих феодалів, що були нащадками Рюриковичів або Гедиміновичів. Серед них князі Острозькі, Сангушки, Збаразькі, Вишневецькі, Заславські, Чарторийські, Четвертинські, які займали високі посади у Литовській державі, проте опинилися поза її найбiльш впливовим органом — пани-рада в результаті посилення литовсько-католицької партії.

13. Українські міста і магдебурзьке право. Становище селянства XIV-XVI ст..
Із зростанням міст їх мешканці сформувалися в окремий стан — міщанство, яке домоглося введення Магдебурзького права міського самоврядування. Його отримали Львiв 1356, Камянець-Подільський 1374, Луцьк 1432, Київ 1497 та ін. Посилення феодально-кріпосницького гніту, який переплітався з рiзними формами національних і релігiйних утисків, викликало опір укрaїнського населення. Поширеною формою селянсько-плебейського протесту проти феодальних порядків стали втечі на малозаселені окраїни Поділля й Київщини. Утверджуючись на нових місцях за допомогою плуга й шаблі, ці втікачі вважали себе вільними людьми і почали називатися козаками.

4. Релігійне життя в Україні у XIV-XVI ст. Реформація и контрреформація в Європі, їх відгомін в Україні.
У духовній культурі українського народу XIV - XVI ст. провідну роль продовжувала відігравати православна церква. У Великому князівстві Литовському відносини православної церкви і князівської влади складалися не так, як у попередню епоху. Тоді князь підтримував православну церкву і духовенство. Опіка над церквою була для них справою честі. Кожен князь по можливості будував храм. Таких князів було мало у Великому князівстві Литовському. Після татаро-монгольської навали резиденція митрополитів київських залишалася до зруйнованому Києві. Але фактично з кінця XII в. Вони перебралися спочатку у Володимир-на-Клязьмі, а згодом до Москви. Однак офіційно Київ продовжував залишатися центром митрополії. Фактичне переселення київського митрополита поставило Галицько-Волинське князівство перед необхідністю створити свою митрополію. Так була створена Галицька митрополія, яка в кінці XIV ст. ліквідувалася, і Київська митрополія стала знову єдиною. Боротьба Литовського і Руського князівства за панування в церковній сфері привела до розколу Київської митрополії. Православна церква в Україні продовжувала залишатися під управлінням Константинопольського патріарха. Особливу активність на Україні проявляли чернечі ордени францисканців і домініканців. Вони вели широку пропагандистську, місіонерську дея-сть в містах. За умовами Кревської унії католицька церква посіла панівне становище в Литві. Таким чином православне духовенство піддавалося утискам - його змушували платити податки, заборонялося будівництво нових церков, обмежувалися богослужіння і т.п. національне гноблення українського народу посилювалося релігійним.
Реформація - соціально-політичний рух проти феодалізму в Західній Європі в XVI ст., Що прийняло форму релігійної боротьби проти католицької церкви і папської влади.

15. Культурно-національне піднесення наприкінці XVI — поч. XVII ст. Острозька академія. Заснування Києво-Могилянського колегіуму.
Незважаючи на несприятливі полiтичнi умови, тривав подальший розвиток української культури. Перiод ХV-ХVI ст. став добою посилення її звязків із Заходом. У цей час чимало українців навчалося в унiверситетах Італії, Францiї, Німеччини, Голландії, Чехії, Австрiї, Польщі, де вони переймалися новими, передовими на той час ідеями, насамперед гуманістичними, й переносили їх на рідний ґрунт. Незважаючи на наявність в українському середовищі досить значного прошарку високоосвічених людей, які сприяли формуванню нової української свiтської інтелігенції, давалися взнаки кризовий стан шкільної освіти в Україні, вiдсутність вищої школи. Ситуація змінилася наприкінці ХVI ст., коли розпочалось інтенсивне створення нових українських шкіл. Взірцем реформованого навчального закладу вищого ступеня стала Острозька школа, фундована князем К.Острозьким, яка перша піднесла систему освiти в Україні до рівня вищих католицьких шкіл у Речі Посполитiй. Провідне місце в її навчальній програмі займало вивчення словяно-руської, грецької і латинської мов, а також семи вільних наук — граматики, риторики, діалектики, геометрiї, арифметики, музики, астрономії. Активну участь у піднесеннi освiти і культури беруть І.Борецький, П.Беринда, З.Копистенський, Л.Зизаній, Т.Земка та ін. Найбільш яскравою постаттю серед них був київський митрополит П.Могила, визначний церковний і культурний діяч, учений, організатор вищої школи в Українi. Йому належить заслуга в обєднанні київської братської школи з печерською монастирською школою і створенні колегіуму на зразок західноєвро-пейських шкіл, який був перетворений митрополитом на академiю. 3 її історією повязаний всебічний розвиток культури українського народу протягом ХVII-ХVIII ст., задоволення його освітніх і наукових потреб. Тут формувалася і розвивалася тогочасна лiтературна мова, був започаткований перший у нашій країні театр. Із стін Києво-Могилянської академії вийшло багато визначних державних, громадських, політичних і освітянських діячів, письменників, поетiв, художників і композиторiв, які відзначились у різних сферах суспільно-полiтичного і культурного життя України, зробили значний внесок у національно-визвольну боротьбу.

16. Виникнення козацтва. Запорізька Січ: соціальний устрій та господарство.
Посилення феодально-кріпосницького гніту, який переплітався з рiзними формами національних і релігiйних утисків, викликало опір укрaїнського населення. Поширеною формою селянсько-плебейського протесту проти феодальних порядків стали втечі на малозаселені окраїни Поділля й Київщини. Утверджуючись на нових місцях за допомогою плуга й шаблі, ці втікачі вважали себе вільними людьми і почали називатися козаками, що означало тюркською мовою — вільна людина. Поява козаків у родючих південних степах супроводжувалась їх інтенсивною господарською діяльністю, що сприяла розвитку насамперед землеробства, а також скотарства, утворенням козацьких слобід і хуторів. Козацька колонізація спричинила освоєння величезних південних просторів, що стало одним з важливих джерел могутності польської держави в майбутньому. Козаки зуміли витворити оригiнальну соцiальну організацію, яка всім своїм змістом була спрямована проти феодальних порядків. Усі без винятку члени козацької громади, яка була одночасно організацією військовою і самоврядною, мали рівні права на користування землею, участь у козацькій раді, виборах старшини тощо. Козацтво переконливо демонструвало українському селянству можливість організації соціального та економічного життя без феодала і тим самим здійснювало сильний революціонізуючий вплив на покріпачене селянство. Це зробило козацтво детонатором глибоких соцiальних рухів проти феодальної системи, що розхитували весь державний організм феодальної Польщі.

17. Люблінська унія. Її соціально-економічні і політичні наслідки. Формування легальної української опозиції в Речі Посполитій княжа аристократія, православна шляхта, братства.
Лівонська війна вимагала величезних витрат на воєнні потреби, надзвичайного напруження всіх сил Литовської держави. Допомогу їй могла надати Польща, яка головною умовою поставила обєднання в один державний організм обох країн. Побоюючись втратити своє панівне становище, литовські та українські магнати виступили проти остаточного злиття з Польщею. Натомість українська і білоруська шляхта, що прагнула розширення своїх станових привілеїв за польським зразком та обмеження влади магнатерії, підтримала ідею обєднання. Після гострої політичної боротьби завершив свою роботу Люблінський сейм серпень 1569 р., який обєднав Литву і Польщу в одну державу — Річ Посполиту з одним спільним сеймом, сенатом і королем. Литва зберігала деякi елементи автономiї лише в межах своєї етнічної територiї й частково Білорусiї. Пiд владою Польщі опинилися майже всi українські землi, які поділялися на воєводства: Руське Галичина, Белзьке, Пiдляське, Волинське, Подiльське, Брацлавське, Київське, Берестейське, пiзнiше — Чернігівське. Шляхта українська, литовська і польська зрівнювалася в правах і отримувала право володіння маєтками у межах усієї держави. Це означало посилення польської експансії, що супроводжувалася зростанням соцiального гноблення. Вже в першій половині ХVI ст. розвиток фільваркової системи, посилений вивіз хліба на ринок, зменшення селянської oранки і збільшення панщини зумовили серйозні зрушення в соціальному житті. Люблiнська унія посилила намагання української й литовської, а відтепер і польської шляхт та магнатерiї максимально використати свої привiлеї, щоб закрiпачити селянина. Величезні земельнi простори Брацлавщини, Київщини, Лівобережжя опинилися в руках українських, переважно волинських, а також польських магнатів, які створювали тут свої латифундії і намагались утвердити кріпосницькі порядки. Утвердження Польщі на українських землях супроводжувалося намаганням польської шляхти і магнатерії денаціоналiзувати український народ, змусити його зректися своєї мови і культури. Особлива роль в експансії католицизму в Україні належала єзуїтам, якi стали головним фактором утвердження католицької реакцiї в Речі Посполитій. Наступ католицизму, обмеження в правах православних, лiквідацiя традиційних соцiальних інститутiв призвели до деградації значної частини тогочасного української елiти. Почалася денаціоналізація давніх українських аристократичних родів. Дедалі бiльшу активнiсть у спротивi нацiонально-релігійному гнобленню відiграють братства, які виникли як станові організації українського мiщанства. Активну дiяльність на захист православя розгорнули й ті нечисленні представники української знатi, які ще залишалися вірними своєму народу.

18. Зростання воєнно-політичної ролі козацтва. Козацтво у боротьбі з турецько-татарською агресією. Гетьман Павло Сагайдачний.
Найголовнішим фактором визвольної боротьби українського народу було нестримне
зростання козацтва і його вирішальна участь в органiзації збройної боротьби проти польського режиму в Україні. На військову організацiю козацтва вплинула та обставина, що воно опинилось фактично наодинці з турецько-татарськими завойовниками, які здійснювали безперервні набіги на Україну. Надзвичайно важливе значення у боротьбі українського народу за свою державнiсть мало утворення Запорозької Січі. Саме тут були започаткованi зародки того державного органiзму, який знайшов свій дальший розвиток у період Хмельниччини. Козацтво найповніше відбивало прагнення українського народу до свободи, незалежного державного життя і було виразником його загальнонаціональних інтересів. Особливою силою характеризувалось селянсько-козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського. Він, зазнавши кривди від білоцерківського старости князя Януша Острозького, у кінці грудня 1591 р. на чолі козацького загону здійснив напад на Білу Церкву, розоривши майно Острозького. Таким чином по всій території України прокотилися антишляхетські заворушення. Поява загонів Наливайка та Лободи на території України щоразу викликала нову хвилю антифеодального руху. Треба звернути особливу увагу на діяльність гетьмана Петра Сагайдачного, який був найвидатнішим полiтичним діячем у середовищi козацтва напередодні Хмельниччини. Йому належить величезна заслуга в розбудові козацтва, органiзації відсiчi турецько-татарській експансії. У 1620 р. Сагайдачний з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, пiдтримавши тим самим загальнонаціональний рух за зміцнення позицій української культури в Речі Посполитій. Зусиллями козацького гетьмана у тому ж році було відновлено православну митрополію в Україні. В результаті козацтво в очах усього українського суспільства стає тiєю політичною і військовою силою, яка мала відіграти вирішальну роль у національно-визвольній боротьбі українського народу.

19. Козацько-селянські повстання у першій половині XVII ст.
Особливою силою характеризувалось селянсько-козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського. Він, зазнавши кривди від білоцерківського старости князя Януша Острозького, у кінці грудня 1591 р. на чолі козацького загону здійснив напад на Білу Церкву, розоривши майно Острозького. Таким чином по всій території України прокотилися антишляхетські заворушення. Поява загонів Наливайка та Лободи на території України щоразу викликала нову хвилю антифеодального руху. Козацько-селянські загони руйнували шляхетські ма



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.212.116 (0.028 с.)