Розділ 8. Політична та правова думка в Україні (XVII-XVIII ст.)

Коротка характеристика періоду

Українська народність, як і російська та білоруська, повністю сформувалась наприкінці XVI - на початку XVII ст. Процес пере­творення української народності на націю відбувався в кілька ета­пів і завершився після реформи 1861 р. в епоху капіталізму.

З кінця XVII - у першій половині XIX ст. українському наро­дові довелося жити і боротися за своє існування в складі різних державних систем Східної Європи, однак це не призвело до втра­ти єдності українського народу і потягу українських земель до возз'єднання. Іноземне поневолення й гноблення викликали інтенсивнішу консолідацію населення різних місцевостей в одне ціле, прискоривши визрівання, піднесення національної самосві­домості та розвиток процесу перетворення української народності на націю.

Політичне життя українського народу у складі царської Росії з кінця XVII ст. до 1861 р. істотно змінилося. Попервах після Пере­яславської Ради 1654 р. Україна мала своєрідне (якого не мала жодна інша адміністративна одиниця Росії) козацько-старшинське самоврядування, військо, суд, податкову систему, митні кордо­ни; управління здійснював гетьман, який обирався на Генеральній військовій Раді й затверджувався царським урядом. Йому належа­ла військова і цивільна влада в Україні. Запорожжя формально входило до складу Лівобережжя і мусило підкорятися гетьманові. Згодом на Лівобережній Україні "нове панство" - козацька стар­шина, православне духовенство - поступово запрягло народ у нове кріпацьке ярмо (юридично оформлене 1783 p.). Царський уряд, використовуючи класову зацікавленість української старши­ни у його підтримці цього закріпачення селян і боротьби проти повстань, водночас здійснював централізаторську політику, дедалі більшою мірою обмежуючи економічні, політичні та адміністра­тивні можливості гетьманського уряду. В 1764 р. гетьманство було остаточно ліквідовано. Наприкінці XVIII ст. Україна була поділена на намісництва (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Хар­ківське, Катеринославське) і запроваджена єдина для всієї Російсь­кої імперії система адміністрації.

У 1775 р. було ліквідовано запорозьке козацтво, зруйновано Січ. Поширивши дію "Жадованной грамоты" 1785 р. в Україні, царський уряд задовольнив довголітні клопотання української старшини про зрівняння її у правах з російським дворянством.

У політико-правовій думці в Україні, що інтенсивно розвивала­ся, існували різні напрями, які відображали інтереси різних верств суспільства - "нового" українського дворянства, міщанства, се­лянства та ін. Початок XVIII ст. часто називають періодом петровського просвіченого абсолютизму. Найхарактернішою рисою цього періоду було прагнення дворянства створити сильну держа­ву з централізованою верховною владою, яка була б незалежна від церкви та децентралізаторських устремлінь боярства і виконувала провідну роль у світській політиці Європи та Азії.

Великий внесок в обґрунтування подібних ідей зробили вихо­ванці Києво-Могилянської академії, що була головним осередком культурної діяльності в Україні. З її стін вийшло багато видатних діячів. Політичні ідеї окремих з них розглянемо нижче.

 

Пилип Орлик

Пилип Степанович Орлик (1672-1742 pp.) походив зі знатно­го чеського роду. Народився в селі Косуті Ошманського повіту на Віленині (Литва). Батько - шляхтич, католик, брав участь у поль­сько-турецькій війні й загинув під Хотином (1673 p.), коли синові ледве виповнився лише рік. Мати - з православного роду, охрес­тила немовля за православним обрядом. Спочатку Орлик вчився у єзуїтському колегіумі у Вільні. Пізніше родина перебралась до України, і Пилип продовжив навчання уже в Києво-Могилянській академії, де зарекомендував себе одним із найкращих студентів. Після закінчення академії Орлик служив секретарем Київської митрополичої кафедри, а згодом гетьманської Генеральної війсь­кової канцелярії. Завдяки освіті, розуму і здібностям (досконало знав практично всі європейські мови) став старшим військовим канцеляристом, а потім і генеральним писарем.

Завдяки тестю, полтавському полковнику Павлу Герцику, Ор­лик став своїм у колах козацької старшини. Його енергія, гострий розум, добре серце і гумор, уміння налагоджувати добрі відноси­ни сприяли тому, що він почувався своїм і в товаристві селян, і з-поміж королів. Достатньо зауважити, що кумами - хрещеними батьками дітей Орлика (троє синів і п'ятеро дочок) - були гетьман Іван Мазепа, кілька старшин, королі - Карл XII та Станіслав Лящинський, представники королівських родів Речі Посполитої Вишневецький, Понятовський та ін.

Із 1706 р. Орлик став "правою рукою" гетьмана Мазепи, був утаємничений в усі його справи, і разом з ним виступив проти Петра І за незалежність Української держави.

Після Полтавської битви разом з Мазепою і його прибічника­ми Орлик знайшов притулок v Молдавії. На Козацькій Раді в Бен­дерах 5 квітня 1710 p., трохи більше як за півроку після смерті Ма­зепи Орлик був обраний гетьманом Запорозького війська в еміграції. Ще ніколи досі не обирали гетьмана за кордоном. Цере­монія мала важливу особливість: вперше новообраний гетьман уклав з виборцями офіційну угоду, де було чітко зазначено умови, на яких він перебирав владу. Була ще одна особливість: ще ніколи в історії українського народу так виразно не відбивалися народні ідеали та мрії про справедливий устрій суспільства, як в Угоді та Конституції гетьмана П. Орлика з запорозькими козаками (повна назва "Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького Війсь­ка між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковника­ми, а також названим Військом Запорозьким, прийняті публіч­ною ухвалою двох сторін і підтверджені па вільних виборах вста­новленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах").

Угода була написана одночасно двома мовами: староукраїнсь­кою та латинською, тобто її текст призначався для використання в Україні як правовий документ і для міжнародного вжитку. Слід зауважити, що обидва тексти вперше були опубліковані лише в середині XIX ст. у періодиці Московського університету.

Мета цього документа - створити закони правління не тільки гетьмана П. Орлика, "а й щоб майбутні гетьмани Війська Запо­розького свято зберігали їх".

Конституція Пилипа Орлика складається зі вступу та 16 ста­тей. У вступі пояснюються причини, чому Україна розриває від­носини з Московською державою. Зазначається, що коли ук­раїнський народ визволився з польського панування, то він як рівний до рівного, прилучився до Московської держави, уклавши з нею угоду, якою мали регулюватися відносини двох самостійних держав. Однак після смерті Богдана Хмельницького Московська держава виявила свої справжні наміри, намагаючись під різними причинами накинути на "народ вільний козацький, собою ніколи не завойований, невольниче ярмо". Це поступово набирало дедалі більших розмірів. І "...прагнучи втілити свої нечестиві наміри за допомогою сили і платячи нам злом за добро, замість вдячності та справедливої плати за таку велику і вірну службу, за (наші) вій­ськові видатки, що довели нас до повного розорення, за незчис­ленні героїчні подвиги і криваві ратні труди, вирішило перетво­рити козаків на регулярну армію, підкорити своїй владі міста, відмінити права і вольності, знищити з коренем Військо Запо­розьке, що перебуває в пониззях Дніпра, і навіки стерти його ім'я... І тоді... ясновельможний гетьман Іван Мазепа, перейняв­шись законною ревністю до недоторканості батьківщини, законів та вольностей Війська Запорозького, палаючи пристрасним ба­жанням і в дні свого видатного гетьманату і після власної смер­ті - для увіковічення свого імені... піддав себе під непереможне покровительство Найяснішого наймогутнішого короля Швеції Карла XII..."

Далі йдуть статті договору. Подбавши про спеціальні запорозь­кі інтереси (недоторканостей територіальних часів Богдана Хмель­ницького), гетьман переходить до внутрішнього врегулювання.

У Конституції Орлика чітко простежується непорушність трьох складових правового суспільства, а саме єдність і взаємодія законодавчої (виборча Генеральна рада), виконавчої (гетьман, ге­неральна старшина і обрані представники від кожного полку) і су­дової гілок влади.

Усі державні посади в незалежній Україні мали бути виборчі й затверджувалися гетьманом. Уряди полків і сотників повинні були управляти не лише військом, а й усім населенням, мати ад­міністративно-політичну і соціально-економічну владу на тери­торії полку чи сотні.

Усі урядовці мали обиратися "вільними голосами", і гетьман не мав права когось наставляти власною волею. "А для того щоб виникла більша довіра між Гетьманатом і Генеральною старши­ною, полковниками і генеральними радниками у веденні секрет­них і відкритих справ, кожен з

них, заступаючи свій уряд, повинен скласти за публічно ухваленою формою тілесну присягу на вірність батьківщині, чесну відданість Гетьману й виконання обов'язків своєї служби".

Відповідно до Конституції Орлика гетьман був підзвітний у своїй діяльності Генеральній раді і старшинам, проте, вимагаючи звіту про порушення законів і вольностей Батьківщини, вони не могли заподіяти "найменшої шкоди високій Гетьманській Честі".

І подібно до того, як старшини, полковники і генеральні рад­ники зобов'язані дотримуватися відповідного права і "виявляти вільну шанобливість до ясновельможного Гетьмана, віддавати йому належні почесті й вірно служити", так і ясновельможному Гетьману "належить взаємно їх поважати, мати за бойових сорат­ників, а не за рабів, і вважати їх своїми помічниками..."

"Якщо хтось зі старшин, полковників, генеральних радників, а також із рядових козаків учинить злочин... через нечестивий уми­сел або випадково, у такому разі подвійних винуватців не повинен карати сам ясновельможний Гетьман із власної ініціативи і помс­ти". Правосуддя мав відправляти Генеральний суд.

У Конституції Орлика утверджувався важливий правовий принцип - верховенство закону в державі. У ній було передбаче­но положення, спрямовані на соціальний захист населення. Так, у ст. XI Конституції записано: "Встановлюється і оголошується не­порушним, що вдови козаків, їхні дружини та діти-сироти, коза­цькі господарства і (господарства) жінок, чоловіки яких перебува­ють на війні або якихось військових службах, не притягатимуться до жодних обов'язкових для простого люду загальних повинностей і не будуть обтяжені сплатою податків". Вказувалось на необ­хідність припинення утисків і гноблення козаків та громадян стар­шиною.

Шістнадцять статей Конституції Пилипа Орлика передбачали встановлення національного суверенітету і визнання кордонів Ук­раїнської держави, обґрунтовували національно-державні права українського народу перед європейськими державами, забезпечу­вали демократичні права людини. Проте всі ці наміри залишили­ся нездійсненними.

Щоб втілити в життя свої задуми, Орлик зробив дві безуспішні спроби (1711 та 1713 р.) військового походу на Україну. Об'єктивних причин поразки багато. Для Орлика настали важкі часи його блукання по Європі. Слід зауважити, що він належав до тієї категорії політичних діячів, які марно сподівались розв'язати українську проблему шляхом чужоземної допомоги. Європеїзація була для нього тим засобом, що мав привести Україну до само­стійності. У ст. 2 його Конституції зазначено: "Особливо ж він му­сить в уклінному проханні до його Священної Королівської Велич­ності, свого наймилостивішого Володаря, опікуна, захисника і протектора наполягати, щоб його Священна Величність нікому не дозволив не лише порушувати закони і вольності (наші), а й при­власнювати батьківські землі. Крім того, якби вдалося щасливо до­вершити війну, Ясновельможному Гетьману належить (укласти) з його Священною Королівською Величністю королем Швеції та­кий гарантований договір, щоб його Священна Величність та його нащадки, Найясніші Королі Швеції, користувалися титулом пос­тійних Протекторів України і на ділі здійснювали в майбутньому охорону нашої батьківщини стосовно недоторканості її законів, привілеїв та кордонів". Як відомо, протекторат - це одна з форм колоніальної залежності. Тому Карл XII з великим задоволенням скріпив своїм підписом і печаткою так звану Конституцію свого кума, оскільки вона цілком відповідала його інтересам.

Гетьман-емігрант та його син Григорій докладали чимало зу­силь для здобуття незалежності України.

Написаний Орликом у 1713 р. "Вивід прав України" і викладені в ньому ідеї увійшли до численних маніфестів і відозв, з якими він звертався до всіх європейських урядів: формулювати відповідну політичну думку з тим, щоб за сприятливих умов полегшити здо­буття незалежності України. Усі ці зусилля викликали співчуття, але не бажання реальної допомоги.

Надломлений морально і фізично П. Орлик збирався поверну­тися до України, але не встиг, померши в дорозі із Солонік до Яс 26 травня 1742 р. Місце його поховання невідоме.

 

Феофан Прокопович

Феофан Прокопович (1681-1736 pp.) - видатний державним, і церковний діяч першої половини XVIII ст. Народився у Києві. Вчився, а потім був викладачем Києво-Могилянської академії. Зго­дом був викликаний Петром І до Москви, а з 1721 р. - до Петер­бурга. Брав активну участь у політичному житті та здійсненні цер­ковної реформи. З 1721 р. до кінця життя був віце-президентом Синоду.

У ранніх творах Ф. Прокоповича, написаних у Києво-Могилянській академії, містяться ідеї зміцнення світської центральної влади, її незалежності від церкви, які пізніше буди розвинені у практиці "Слово про владу і честь царську". У трагікомедії "Воло­димир" (1705 р.) Прокопович торкнувся питання про відносини держави та церкви і висловився за зверхність світської влади над церковною. В образі великого князя-реформатора Київської Русі Володимира Святославича автором твору втілено риси "великого реформатора" Росії Петра 1, а в сатиричних образах поганських жерців - користолюбиве і консервативне російське духовенство.

У першій промові, виголошеній у Софійському соборі на честь приїзду царя до Києва 1706 p., Прокопович прославив Петра І за прагнення прогресу в культурі; у другій промові, коли після пере­моги над шведами під Полтавою 1709 р. Петро І відвідав Київ, Прокопович прославив військові подвиги Петра І і засудив І. Ма­зепу (1687-1708 pp. - Гетьмана України) за перехід на бік шведсь­кого короля. Принагідно зауважимо, що всі праці Прокоповича пронизані ідеалізацією особи Петра 1 і водночас турботою про політичну та військову могутність Росії.

У петербурзький період життя Ф. Прокопович створив "Ро­довідний розпис великих князів і царів російських до государя Петра І" та відредагував "Історію імператора Петра Великого від народження його до Полтавської баталії включно". У цих працях, а також у трактаті "Правда воді монаршої" він вихваляв Петрові перетворення і обстоював необмежену монархію, вважаючи її найкращим "способом правління".

Виходячи з нагальних потреб Російської держави петровських часів, він створив перший варіант теорії освіченого абсолютизму, застосувавши теорію природного права і громадського договору. Відповідно до тогочасних теорій західноєвропейських авторів, Прокопович стверджував, що спочатку був природний стан, потім договір про створення "громадської спілки", яка утворює держав­ну верховну владу.

Народ не має права розірвати цей договір, бо то є беззаперечно непорушна божа воля. Верховним носієм державної влади може бути лише освічений правитель, він виший усix суспільних за­конів, йому все дозволено, оскільки йому тільки й відома "загаль­нонародна користь".

Народ, наголошував Прокопович, не має права навіть похвали­ти монарха. Дозволити це означає дозволити народу судити дії монарха. Тому народ має терпіти і норовливого царя.

Водночас теорія Прокоповича сприяла утвердженню пріорите­ту світського начала в суспільстві, подоланню опору боярських і церковних кіл процесам централізації державної влади. Вона тео­ретично обґрунтовувала ліквідацію боярської думи і волі патріар­ха v світських справах.

З гордістю Прокопович наголошував на просуванні Росії в роз­витку науки, мистецтва, ремесел, мануфактур, зростання її міжна­родного престижу. "Підняла голову Росія, світла, сильна, другом шанована, ворогам страшна". Ф. Прокопович присвятив багато творів висвітленню проблеми возз'єднання України з Росією, Кри­тикуючи насильне запровадження в Україні унії і католицизму як експансіоністської політики Ватикану та єзуїтів ("Опис ієзуїтів", "Про Флорентійський собор" та ін.), він вбачав єдиний вихід з по­неволення у возз'єднанні України з централізованою Російською державою, якій провіщав славне і велике майбутнє.

За словами Г. Плеханова, "найпліднішим і найталановитішим публіцистом епохи перетворень" Ф. Прокопович став сполучною ланкою між українською і російською політико-правовою дум­кою, істотно вплинув на (учасників і наступників.

 

Григорій Сковорода

Григорій Савич Сковорода (1722-1794 pp.) - видатний філо­соф, поет, просвітитель-демократ - залишив великий слід у політико-правовій думці в Україні. Походженням він був із сім'ї малоземельного козака села Чорнухи Лубенського полку на Пол­тавщині.

З молодих років став на шлях служіння народові: "А мой жребий с голяками". Здобувши освіту в Києво-Могилянській академії спочатку займався педагогічною діяльністю в Переяславській, а потім v Харківській колегії. У цей період він написав твори "На­чальная дверь по христианскому добронравію", "Наркісс", які ста­новили підручники з питань моралі. У них філософ виголосив не­обхідність звільнити мораль, етику, право з-під влади церкви. Підручники було винесено на диспут і засуджено представниками церкви, а Сковороду звільнено з колегіуму. З цього часу він стає мандрівним філософом (28 років - від одного села до іншого). Згодом з'явилися його твори "Асхань", "Брань архистратига Ми­хайла со сатаною о сем: легко быть благим, Разговор дружеский о духовном мире", "Басни харьковские", "Разговор, назмваемый алфавит, или Букварь мира", "Ізраїльський змій", "Убогий жайво­ронок" та ш. Усі праці за його життя не публікувалися, а перепи­сувалися й були відомі в рукописах. Друкуватися почали лише в ХІХ ст.

У своїх творах Сковорода відображав ідеологію гнобленого ук­раїнського селянства й рядового козацтва, його соціально-політич­ні прагнення, настрої, сильні та слабкі сторони світогляду широ­ких народних мас.

На противагу релігійно-схоластичній філософії, яка ставила в центр уваги міфічний, потойбічний світ, він узяв за вихідний поча­ток філософії людину з її земними справами, думами, прагнення­ми щастя, зробив людину останнім мірилом і критерієм правди.

Найвище призначення філософа він вбачав у розкритті людям "істинного" щастя і шляхів до його досягнення.

Творчість Сковороди - це критика суспільно-політичних і соціальних порядків в Україні. Виходячи з того, що суспільство поділяється на два протилежних табори - багатіїв, в яких зосе­реджено все, і бідняків, які нічого не мають. Він називав само­державно-кріпосницьку систему "миром темним", "миром прескверным", несправедливим, У байці "Бджола і трутень" він в алегоричній формі зобразив багатія-трутня, який живе за рахунок робочих бджіл - бідних трудівників. У сатиричній пісні "Всякому городу прав и права", яку використав І. Котляревський у творі "Наталка-полтавка" як пісню Возного, Сковорода викрив поміщи­ків, купців, лихварів, засудив кріпосне право і феодальну систему загалом.

На думку Сковороди, гонитва за наживою, соціальний поділ людей у суспільстві - це шлях до загибелі держави. "Із цього дже­рела народжуються зради, бунт..., падіння держави". Сковорода проголошував феодальний лад порочним, таким, що суперечить людській природі, засуджував свавілля, станові привілеї, беззакон­ня. Особливе місце у його творчості посідає думка про феодальне право і судочинство: "Не тот прав, кто в существе прав, кто ведь не прав по истене, но казаться правым умеет и один только вид правоти имеет... Ньше, когда нищ, тогда и бедняк, и дурак".

Сковорода був ворогом царської влади, монархічного устрою, тиранії. У 20-й пісні "Кто сердцем чист и душею" він висловив ан­тимонархічні погляди: "О мире! Мир бессовестньїй! Надежда твоя в царях! Мниш, что сей брег безнаветный! Вихрь развеет сей прах..." Найвище від усього він ставив свободу. У вірші "Про сво­боду" він називав її найвищим благом людства і "основною мірою" життя. Багатство проти свободи - ніщо.

Суспільно-політичний ідеал, що забезпечить щастя народу, власне щастя народу він вбачав у республіканському устрої, який, на його думку, здатний втілити ідеал свободи, рівності, братства. У його так званій гарній республіці немає місця тиранам, помі­щикам - кріпосникам, священикам і ченцям. У ній немає майно­вої нерівності, гноблення однієї людини іншою. Натомість респуб­ліканський демократичний устрій гарантує свободу, а закони тут "совсем противны тиранским", оскільки забезпечують права всім громадянам. Замість ворожнечі й розбрату, властивих експлуата­торському суспільству, республікансько-демократичний устрій за­безпечує взаємну повагу, чесну працю відповідно до здібностей вільних людей.

В основу вихідних принципів розвитку суспільства, людини, її ставлення до природи і суспільства він поклав принцип "спорід­неної праці" - необхідність усіх громадян займатися працею від­повідно до природних нахилів, природного покликання. Це голов­ний принцип республіканського устрою.

Сковорода вважав, що природне покликання у людей різне й тому нерівне. Люди рівні за природою незалежно від походження, але нерівні у природних нахилах. Хто схильний займатися земле­робством, хто - будівництвом, а хто - охороною держави. "...Только природний труд сладкий". Тільки споріднена праця здатна бути корисною суспільству. При республіканському устрої всі посади аж до вищих заміщуватимуться за принципом спорід­неності, який є запорукою гармонії особистих та суспільних інте­ресів і водночас успішного функціонування всіх органів у держав­ному організмі. Якщо чабан має природні здібності губернатора, міркував Сковорода, то він повинен ним стати, і нічого поганого не трапиться, якщо губернатор, який має нахил до чабанства, ста­не чабаном. Від цього буде користь суспільству і їм обом, бо кож­ний у спорідненій праці знайде справжнє щастя. Це звучало наїв­но, але прогресивність ідеї полягала в тому, що становим привілеям і майновій нерівності протиставлялась ідея рівних прав людей на працю відповідно до їхнього покликання, а не поход­ження і майнового становища.

Суспільно-політичний ідеал Сковороди був утопічний. Утопіч­ними були й методи його досягнення, оскільки він не закликав до боротьби, а покладав усі надії на освіту, особливо молодого по­коління, самопізнання і моральне самовдосконалення. Йому були властиві реформаторські сподівання на самоусунення старих по­рядків. «Пізнай себе»: з'ясуй свою "спорідненість" в усіх відношен­нях і працюй v згоді із суспільством і своєю совістю", - так він ро­зумів шляхи досягнення щастя.

Ще за життя Сковорода зажив слави в усіх європейських краї­нах.

 

Яків Козельський

Значний вклад у розвиток просвітництва передової політико-правової думки другої половини XVIII ст. в Україні (і в Росії) зро­бив Яків Павлович Козельський (1728-1793 pp.), виходець з дріб­номаєтного дворянства. Народився у селі Каліберда тодішньої Полтавської області. Після навчання у Києво-Могилянській ака­демії, академічній гімназії та академічному університеті при Пе­тербурзькій академії наук викладав математику та механіку в Ар­тилерійській та Інженерній школах, служив у Сенаті та малоросійській колегії у Глухові (1770-1778 pp.). Працював у ко­місії з формування нового укладення в Петербурзі. Він є автором низки перекладів статей французьких матеріалістів та оригіналь­них наукових праць. Основна з них - "Філософські пропозиції" (1768 p.), у якій він виступив як ворог схоластики, ідеалізму, теоло­гії, як захисник свободи совісті. Саме в цій праці викладено його політико-правові погляди, негативне ставлення до самодержавно-кріпосницького ладу в Росії, висунуто пропозиції щодо вдоскона­лення суспільно-політичного устрою.

Основою вчення Козельського є теорія природного права s тео­рія суспільного договору. Він відкидав теологічну концепцію сві­тобудови.

Якщо прихильники теорії просвітницького абсолютизм в другій половині XVIII ст. (Катерина II, М. Щербатов) використо­вували теорію природного права і договірну теорію походження держави для обґрунтування самодержавних порядків, то для про­світителя Козельського ці теорії були основою гострої критики аб­солютизму і правового обмеження свавілля державної влади.

Козельський не стільки викривав об'єктивно-історичну еконо­мічну неспроможність феодально-кріпосницьких засад суспільс­тва, скільки проголошував їх несправедливими, такими, що су­перечать природному праву. Поділяючи право на натуральне (природне), всесвітнє, або право народів, і суспільне (державне), він протиставляв "природний стан" цивілізації, природну люди­ну людині суспільній. У природному стані, зазначав він, не було ні держави, пі соціальної й політичної нерівності (подібно Pуссo "зо­лота епоха", усі люди були вільні та добросердечні). Проте він не ідеалізує природного стану, вважає його "безповоротним" і віддає перевагу громадянському стану як прогресивнішому. Розвиваючи концепцію природного права, Козельський висунув тезу про те, що вкладені природою в людину закони її життєдіяльності ("при­родні права") є тим підґрунтям, від якого, як від коріння гілки, ма­ють виходити закони суспільства. Справедливими він називав лише ті закони, які підтверджують природні права людини. Якщо закони в державі не ґрунтуються на природних правах, "вони не можуть бути справедливими". Звідси мислитель дійшов висновку про необхідність перебудови суспільства на засадах розуму і при­роди.

Козельський ототожнював суспільство і державу й виходив з теорії суспільного договору, згідно з якою природне право в ре­зультаті "справедливої" угоди поступається місцем державі з "правом повеління". Завдяки суспільному договору людина отри­мує громадську вільність і власність, а замість "натуральної" рів­ності - "равенство нравственное и законное и, будучи не равен силою или разумом, другому делается равным по договору и по праву.

Козельський рішуче засудив теорію Т. Гоббса та Ф. Прокоповича в тій частині, що, уклавши договір, члени суспільства відмови­лися від власних природних прав на користь суверена (монарха), чим "приписували королям безмежну владу".

Теорія суспільної угоди Козельського містить ідею рівності всіх громадян перед законом і взаємовідповідальності влади та грома­дян щодо виконання договору. Як рівноправна сторона члени сус­пільства мають право розірвати договір та укласти новий: "Чувствующая для себя вред сторона и одна договор нарушить может, потому что никого к вредному обязывать не можно".

Цe положення мало прогресивне значення, тому що спрямову­валося проти теорії "непротивлення злу насильством". Однак Ко­зельського не можна назвати й революціонером, оскільки основну надію у зміні суспільства він покладав па урядові реформи, на змі­ну законодавства, які ставив у залежність до поширення освіти, морального й етичного розвитку людей.

Розуміючи необхідність соціальних перетворень, Козельський все ж не дійшов висновку про необхідність ліквідації кріпацтва, а недоліки сучасного йому ладу кваліфікував як наслідки недоско­налого законодавства, порушення суспільного договору, розриву особистих і громадських інтересів у законах: "... пороки народньте скрьітьі в самих законах; и ежели кто хочет истребить пороки в ка-ком народе, не переменяя их законов. тот ищет невозможного..."

Спочатку, як і Десницький, Козельський покладав надії на ро­зумного, "освіченого" монарха, який встановить чіткі закони й сам їх виконуватиме. Проте ознайомлення з історією змусило його пе­реглянути свої погляди і піти далі. Згодом він був прихильником республіки, яка тільки й здатна забезпечити "загальну користь": "В республиканском правлении общая польза єсть основание всех человеческих добродетелей и законодательств". На його думку, в республіці не повинно бути різкої майнової нерівності.

Козельський висував такі прогресивні вимоги:

· загальнообов'язкова праця для всіх (8-годинний робочий день);

· високий ступінь культури;

· рівність громадян перед законом;

· гармонійне поєднання інтересів особистих і суспільних;

· право власності ("посередньої") має ґрунтуватися на осо­бистій праці;

· впровадження не матеріальних, а моральних нагород за за­слуги перед суспільством (виставляння портретів поблизу громадських споруд).

У галузі міжнародного права Козельський також висуває кіль­ка вимог:

· пов'язував проблему внутрішнього добробута країни з про­блемою її зовнішньої безпеки, вважаючи, що тільки впоряд­коване суспільство може здійснювати справедливу зовніш­ню політику;

· рішуче заперечував війни і макіавеллізм у політиці;

· проголошував: "Ніхто у світі не має права на війну..." Однак держава повинна бути готова відбивати ворожі напади;

· не ображати малі держави;

· рівноправність народів у межах однієї держави.

За соціально-політичною сутністю програма Козельського міс­тила елементи прогресивної на гой час буржуазної ідеології.