Розділ 15. Політико-правова ідеологія анархізму

Причини виникнення і сутність

Під анархією (від грец. anarchia - безвладдя) розуміється стан суспільства, в якому усунуто всі форми пригнічення людини, коли політична влада замінена соціальною, тобто такою, що відповідає справедливості і природі людини.

Анархізм - це суспільно-політичне вчення, що ставить за мету звільнення особи від тиску будь-яких авторитетів і будь-яких форм економічної, політичної і духовної влади.

Анархізм як тип політичної свідомості зародився ще в античні часи з виникненням державності й розвивався у вигляді ідей і рухів протягом усієї подальшої історії. Його ідеї брали на оз­броєння різні соціальні групи (найчастіше пригнічені й експлуа­товані), що були незадоволені існуючими офіційними порядками. Кожне повстання і революція народних мас відроджували на новій історичній основі ідеї бездержавного суспільства, втрачено­го "золотого віку", общинного ладу тощо.

Як суспільно-політичний напрям, анархізм склався в 40-70-х роках XIX ст. у Західній Європі. Теоретичне обґрунтування анар­хізму пов'язане з іменами Макса Штірнера (Німеччина), П'єра Жозефа Прудона (Франція), М. Бакуніна і П. Кропоткіна (Росія).

Найбільшого піднесення анархізм досяг у 70-ті роки XIX ст. Він поширився майже в усіх європейських державах і у США. Знач­ним його вплив був наприкінці XIX - на початку XX ст., коли з'явились анархістські революційні рухи.

У 1905-1907 pp. у Російській імперії тривало активне організа­ційне оформлення анархістського руху. Південь Росії (Україна) вкрився мережею "груп безначалія", бойових загонів, конспіра­тивних гуртків, підпільних складів зброї та лабораторій. У цей пе­ріод було створено автономні (15-20 осіб) групи анархо-терористів (експропріаторів, індивідуалістів, максималістів, общинників) у Полтаві, Чернігові, Шостці, Сумах, Ніжині, Севастополі, Одесі та інших містах. У повітових містах формувалися філії Південного союзу крайніх терористів. У кримських станицях бешкетували групи "Кривава рука'' і "Месник". У Львові діяла школа з навчан­ня виробництва бомб, заняття в якій вели викладачі місцевого політехнічного інституту.

Фінансове підживлення підпілля здійснювалося різними спо­собами, здебільшого збройними експропріаціями. У багатьох міс­тах України "безначальні" організовували нальоти на магазини, казенні крамниці, заводські контори, приватні квартири, кінотеат­ри, поштові поїзди. У Харкові, Києві та інших містах поширилася практика шантажу під загрозою смерті. Багатьом підприємцям надсилалися листи з вимогою грошей, завірені грізними печатка­ми бойових анархогруп "Чорна сотня", "Месники", "Кривава помста", "Чорний сокіл" та ін.

Ідея терору затьмарювала розум, породжувала мікросвіт пере­вернутої моралі, де єдиним моральним критерієм була револю­ційна доцільність. Формувалось ідеологічне поле, що безвідмовно діяло на певний соціальний тип особистості, на романтично на­лаштовану молодь. Небезпека для суспільства полягала і в тому, що рух стрімко криміналізувався. Дедалі частіше під прапором анархії діяли банди злочинців...

Однак усе це були об'єктивні реалії. Амністія Тимчасового уря­ду 2 березня 1917 р. розчинила ворота Бутирської тюрми перед в'язнем, який відсидів у кайданах вісім років - Нестором Іванови­чем Махно. Відкрилась нова сторінка історії анархізму в Україні - час громадянської війни. Теоретики анархізму суб'єктивно фана­тично вірили у свої ідеали й те, що саме вони розв'яжуть пробле­му соціальної справедливості.

Нині суспільний вплив анархізму незначний, але різні форми організації анархістів існують майже в усіх великих країнах світу.

У зв'язку з різними підходами до досягнення поставленої мети анархізм ніколи не існував як єдина ідеологія. Тому в науковій лі­тературі наводяться різні класифікації напрямів анархізму, зокре­ма індивідуалізм (М. Штірнер), мутуалізм (взаємодопомога, Ж. Прудон), колективізм (М. Бакунін) та анархо-комунізм (П. Кропоткін). Звичайно, ця класифікація до певної міри умовна. На думку авторів, найвдалішим видається визначення різновидів анархізму Є. Орача: анархо-індивідуалізм і колективний індивіду­алізм, або відповідно прудонізм та бакунізм. Ці напрями істотно відрізнялися, проте мали й багато спільного.

По суті, анархізм - ідеологія дрібної буржуазії. Інтенсивний розвиток капіталізму всередині XIX ст. зумовив швидку паупери­зацію дрібних товаровиробників. Великий капітал "проковтував" дрібних власників.

Усе це спонукало дрібну буржуазію до своєрідного протесту проти існуючого ладу. Належність до класу приватних власників не давала змоги дрібній буржуазії виступити проти основної при­чини її відчаю, проти головних засад капіталізму - буржуазної власності взагалі. Тому анархісти в різні способи обстоювали до­цільність дрібнотоварного виробництва, вважаючи основною при­чиною всіх негараздів трудящих власне факт існування держави і права, а звідси й заклики - негайно відмовитись від державної влади, перейти до "безвладдя" - анархії.

Світоглядними засадами анархізму буди доведені до крайнього вияву індивідуалізм і суб'єктивізм, коли абсолютно самодостатня особистість протиставляється державі, а проблема свободи особи розв'язується шляхом тотального заперечення всіх державних форм. Як це обґрунтовувалось, побачимо на прикладах окремих теоретиків анархізму.

 

Макс Штірнер

Йоган Каспар Шмідт (1806-1856 pp.) - літературний псев­донім - Макс Штірнер належав до середовища дрібнобуржуаз­ної інтелігенції Німеччини. Після закінчення філософського фа­культету Берлінського університету працював учителем приватної жіночої гімназії в Берліні. Захопившись філософією Гегеля, лекції якого слухав в університеті, Штірнер брав активну участь у роботі підпільного гуртка младогегельянців (Б. Бауер, А. Руге, А. Фейєрбах, К. Маркс). Він намагався розтлумачити ідеї Гегеля з револю­ційних позицій, але, не отримавши підтримки, відійшов від геге­льянців і створив власну теорію анархістського егоїзму.

Навесні 1842 р. в "Рейнській газеті", яку редагував К. Маркс, було опубліковано першу велику статтю Штірнера "Помилковий принцип нашого виховання, або гуманізм і реалізм". Згодом були інші, менш значні статті ІІІтірнера, і врешті була видана його ос­новна праця "Єдиний і його власність" (1844 p.). Друга велика пра­ця Штірнера - "Історія реакції" (1852 р.) не викликала ніякого суспільно-політичного інтересу.

Анархістська теорія Штірнера, яку він виклав у праці "Єдиний і його власність", була ідеологією дрібного буржуа, який розорив­ся промисловою свободою, проте будь-що намагався стати "справжнім" буржуа.

Філософським підґрунтям анархізму Штірнера була філософія Гегеля, для якої типовий ідеалістичний підхід до розв'язання сус­пільних проблем. Державу, громадянський порядок, власність та інші важливі інститути суспільства Штірнер вважав втіленням ідей "святого", "релігійного" начала, виявом "духу" як форми його панування над світом.

Значну частину названої праці Штірнер присвятив проблемам історії, зображуючи її як історію ідей, як історію "самосвідомості" людини у вигляді релігійної, теологічної свідомості, віри у "при­види". Тому, на його думку, за різних часів і у різних народів суспільний порядок і його різновиди є наслідком того, яку "ні­сенітницю" "вбили собі в голову" ті чи інші народи. Не вільна конкуренція і світова торгівля нового часу породили буржуазний космополітизм і буржуазне уявлення про людину, а, навпаки, нова філософська конструкція "людини" впровадила у світ як свої "відкриття", названі суспільними відносинами. Не розвиток ви­робничих сил і класів, а абстрактні ідеї виступали у Штірнера рушійною силою історії, як історія "упереджених ідей", історія філософії.

Відображаючи намагання дрібної буржуазії здійснити певні зміни в суспільстві, Штірнер проголошував усі існуючі філософсь­кі уявлення про світ, про суспільні порядки хибними, "святими", "релігійними", такими, що спричинюють панування думок над людиною, підпорядкування (покори) людини навколишньому сві­тові заради тієї чи іншої ідеї.

Штірнер вимагав звільнити людину від будь-чого, що її обме­жує. Він проголосив "Я", "Єдиного", "Егоїста" центром світу, що вивищується над усім і вільний від будь-яких зовнішніх і внутріш­ніх обмежень. "Перестаю визнавати що-небудь над Собою. Хто повинен стати вільним? Ти, Я, Ми. Від чого вільними? Від будь-чого, що не є Ти, Я, Ми. Відтак, Я - ось серцевина... Що ж зали­шається, якщо я звільнюсь від усього, що не є Я? Тільки Я і ні що інше, як Я".

Усе, що перебуває поза "Я", "Єдиного", філософ пропонує від­кинути, перестати вірити в ті чи інші істини й уявлення і, повірив­ши тільки у власне "Я", зробити всіх "вільними" - звільнити від попередніх суспільних відносин: від суспільства, держави, права, моралі, релігії і навіть власних думок, надавши "Я", "Егоїсту", "Єдиному" можливість діяти на власний розсуд, реалізуючи своє прагнення до "самозвільнення".

Однак дрібнобуржуазний характер штірнерівського ідеалу "свободи" виявляється в наступному: "Мені нічого сказати проти свободи, - заявляє він, - але я для тебе бажаю більшого, ніж сво­бода. Ти повинен не тільки позбавитись від небажаного тобою, ти повинен і мати все, що хочеш. Ти повинен бути не тільки "віль­ним", а й "власником". Тільки володіючи власністю, маючи все, до чого він прагне, "Єдиний", стверджував Штірнер, може забезпе­чити власний вільний розвиток, стати "самобутнім".

Кожна людина, на думку Штірнера, - "Егоїст", незалежно від того, чи усвідомлює вона це чи ні. Той, хто обмежує власні інтере­си заради інших, за термінологією Штірнера, лише "недобровільний егоїст, егоїст, що не визнає себе таким. "Усе ваше життя, усі ваші справи, - наголошував Штірнер, - таємний, прихований егоїзм, в якому ви не зізнаєтесь". Тому Штірнер закликав усіх ста­ти відвертими егоїстами: "Нехай кожний із вас стане всемогутнім Я", "Думайте про збільшення Свого майна", "Я стверджую мою свободу перед світом настільки, наскільки роблю своїм, а саме, "засвоюю і ніби здобуваю і займаю його для себе, якими б спосо­бами це не відбулося: чи то насиллям, угодою, проханням, катего­ричною вимогою або навіть лицемірством, обманом і т. ін., тому що засоби, які я застосовую, узгоджуються з тим, що я є".

Штірнер стверджував, що навіть у любові, дружбі, співчутті, жертвах, які одна людина робить заради іншої, вона залишається егоїстом. Навіть той, хто жертвує заради інших "найдорожчим - життям, добробутом і свободою", робить так тому, що це прино­сить йому задоволення. Там, де світ стає на шляху егоїста, останній "пожирає" його. "Ти для Мене, - зауважував Штірнер, - не що інше, як їжа, так само і Мене Ти приймаєш у їжу і вживаєш. Ми перебуваємо один до одного тільки в одному відношенні - відно­шенні взаємної придатності, вигоди, користі".

Приватну власність Штірнер вважав необхідною умовою свобо­ди. "Власність не повинна і не може бути знищена, вона повинна бути вирвана з рук привида і стати моєю". Він різко виступав про­ти теоретиків комунізму, стверджуючи, що "забираючи влас­ність", комуністи прагнуть зробити всіх "жебраками", "босяками" та іронічно рекомендував комуністам зробити слово "босяк" та­ким же почесним звертанням, яким французька буржуазна рево­люція зробила слово"громадянин".

Захищаючи приватну власність, Штірнер був проти великої буржуазної власності, яка обмежувала і розоряла дрібних буржуа. Однак причину існування тієї чи іншої форми власності він вбачав у характері держави і права, ставлячи з ніг на голову справжні відносини між державою і правом з одного боку, і формою власності - з іншого. "Я все отримую від держави... буржуазія спирається виключно на цю законну основу. Буржуа є тим, чим він є тільки завдяки охороні держави, завдяки її милості. Якби влада держави зламалась, він повинен був би боятися втратити все".

Штірнер вважав, що вся приватна власність належить всесиль­ній державі, яка надає її багатим лише на правах "лінного володін­ня" і може будь-як чинити з власністю своїх громадян. Ілюзія про всемогутність держави була покладена в основу всіх вимог і вис­новків Штірнера. Своє вчення він не називав анархізмом. Цей тер­мін вперше використав для характеристики свого ідеалу Прудон. Проте як усі анархісти Штірнер чітко декларував свою ворожість до будь-якої держави чи політичної влади.

Так, винуватцем пригнічення, експлуатації робітників Штірнер вважав не буржуазію, а державу, винуватцем пауперизму - лише державну владу. Держава в його теорії поставала як деспотія вза­галі безвідносно до того, якому класу вона слугує і який клас при­гнічує. "Будь-яка держава, - наголошував він, - деспотія". У цьо­му зв'язку Штірнер байдуже ставився до форм і методів державної влади.

Відверто декларуючи ворожість до будь-якої держави, політич­ної влади, він зазначав: "Ми - держава і Я - вороги", "Я смерт­ний ворог держави, що стоїть вічно перед альтернативою: держа­ва або Я".

У державі не існує свободи для "Егоїста", "Єдиного", для "Я". "Народна свобода, - зауважував філософ, - не моя свобода".

Аналогічно Штірнер ставився до проблем права. На його дум­ку, приватна власність - це правовий інститут, що регулюється "всесильним законом". "Приватна власність, - писав він, - живе милістю права. Тільки у праві вона має свою гарантію, адже во­лодіння ще не є власність; воно стає Моїм тільки за згодою права... Це - власність через право, правова власність - гарантована влас­ність; вона - Моя не завдяки Мені, а завдяки праву". Так Штірнер доводив до абсурду свою теорію про всесильність держави і про належність їй усієї приватної власності буржуа. Через це всю цивільну історію він перетворював на історію панування законів, наступних одних за одним, а ліквідацію буржуазного права вва­жав засобом знищення великої власності буржуазії, досягти якого автор "Єдиного" наївно розраховував при збереженні тієї ж таки приватної власності.

Вимагаючи скасування держави і права, Штірнер вважав за потрібне надати кожному "Егоїсту" можливість мати стільки влас­ності, скільки він може привласнити, захопити, обстояти перед ін­шими. "Я повинен мати стільки, скільки можу привласнити....На яку власність я маю право? На ту, якою я можу оволодіти".

Послідовно заперечуючи комунізм, Штірнер писав: "Комуніс­ти стверджують: "Земля по праву належить тому, хто її обробляє, а продукти її належать тим, хто їх виробляє. Я думаю, вона нале­жить тим, хто може її взяти".

З фантастичною легкістю Штірнер проголошував увесь світ своєю власністю. "Я маю право на все, - стверджував він і застері­гав: знай, що у тебе така кількість грошей, як багато у Тебе влади, тому що Ти маєш ціну, яку Ти Собі завоював".

Штірнер пропонував замінити буржуазну державу і право "Союзом егоїстів", необхідним для того, щоб ліквідувати конфлік­ти, які виникають між індивідами через власність. "Я виводжу вся­ке право і правомочність із Себе, - зауважував він і тут же визна­вав, що право кожного визначається лише його "силою": "Я маю право робити все те, на що простягається Моя сила".

Штірнер наївно "забув", що силою, яка творила б право в його "Союзі", виявилися б незалежні від волі індивіда матеріальні від­носини, що дише сила приватної власності визначала б усі права його "згідних з собою егоїстів", а зовсім не особиста воля.

Намагаючись обґрунтувати відмінність між "добровільним Со­юзом егоїстів" і буржуазною державою, Штірнер наголошував: "Держава - священна... А Союз... не священний", і в цьому "вели­ка відмінність" між ними. Кожен може вільно вийти із "Союзу", але всякий бунт проти "Союзу" передбачає бунтівникові в'язницю, а отже, і примус.

Штірнер вважав, що для зміни навколишнього світу потрібно лише змінити "самосвідомість", вибити з голови "Єдиного" попе­редні погляди і замінить їх новими, зокрема, відкинути ідею держави та "нав'язливий дух" права і моралі. Він проголошував необхідність "бунту егоїстів" проти сучасного для них суспільства, держави, права, але спеціально наголошував, що цей "бунт" не повинен виявитись у якомусь "ділі".

К. Маркс і Ф. Енгельс у праці "Німецька ідеологія" піддали ни­щівній критиці надумані абстрактні ідеї М. Штірнера. Вони дово­дили протилежне. Що реальна зміна суспільних відносин можли­ва лише у процесі революційної боротьби трудящих мас, що ліквідація буржуазного економічного і політичного панування здійснюється через революцію пролетаріату, яка забезпечує в під­сумку знищення класів і класових відмінностей, а водночас і усу­нення із суспільного життя будь-якого політичного панування.

 

П. Ж. Прудон

Виникнення анархізму Прудона зумовлювалось тими самими загальними причинами, що й анархізму Штірнера. Як у вченні Штірнера відбилось специфічне становище дрібної буржуазії Ні­меччини його часу, так і у творах Прудона відтворились особли­вості прагнення дрібної буржуазії Франції його епохи.

П'єр Жозеф Прудон (1809-1865 pp.) народився в сім'ї бондаря-пивовара (з дрібних селян). Освіту здобував самотужки, водно­час заробляючи на життя собі та близьким. З 1827 до 1833 р. пра­цював набірником у невеликій друкарні, був її співвласником, а після розорення зайнявся науковою працею і публіцистикою. Поштовхом до цього послужила премія, яку він отримав у 1837 р. від Безансонської академії за нарис із філології. У 1840 р. виходить одна з найважливіших політичних праць Прудона "Що таке влас­ність?", де власність він визначив як "крадіжку".

У 1841-1845 pp., проживаючи в Парижі, Прудон знайомиться з німецькими політичними емігрантами, у тому числі з К. Марк­сом, який високо оцінив працю Прудона про власність і запропо­нував співробітництво. Однак співробітництва не відбулося. У 1846 р. вийшли друком два томи книги Прудона "Система еконо­мічних суперечностей, або філософія злиденності", на яку К. Маркс відгукнувся працею з іронічною назвою "Злиденність фі­лософії". Можливо, це й зумовило припинення їх контактів.

Під час революції 1848 р. Прудон був обраний до парламенту і всіляко намагався реалізувати свої соціальні проекти, але, не маю­чи власної твердої позиції, не був підтриманий. У 1849 р. за статті, спрямовані проти президента Луї Наполеона, Прудон був звину­вачений у порушенні законів про пресу й засуджений до трьох років ув'язнення. У в'язниці він написав працю "Головна ідея ре­волюції XIX ст." (1851 p.).

Вийшовши на свободу в 1852 p., Прудон намагався переконати Луї Наполеона, який вчинив державний переворот і проголосив себе імператором, переглянути деякі політичні цінності й очоли­ти соціалістичний рух. У спеціально виданій праці "Державний переворот як вияв соціальної революції'' він фактично схвалює державний переворот Луї Наполеона і закликає французьких робітників примиритися з цим фактом. Однак ці наївні намагання також не мали успіху.

У 1858 р. Прудон за видання книги "Справедливість народжена революцією і дана церквою", що містила критику релігії, духо­венства і церкви, був знову засуджений до трьох років ув'язнення і штрафу, що становив 4000 франків. Щоб уникнути покарання, Прудон втік до Бельгії, перебував кілька років в еміграції, дочекав­шись помилування у 1860 р.

Крім згаданих праць для розкриття поглядів Прудона певне значення мають також "Сповідь революціонера" (1849 p.), "Війна і мир" (1861 p.), "Про федеральний принцип і єдність Італії" (1863 р.) і незавершена праця "Політичні можливості робітничого класу".

Соціально-політичне вчення Прудона, другого після Штірнера ідеолога анархізму, в 40-х роках XIX ст. зажило популярності у Франції, Бельгії, Голландії та деяких інших країнах Західної Євро­пи. "Прудон, - зазначав Ф. Енгельс, - зіграв в історії європейсь­кого робітничого руху надто важливу роль, щоб можна було так просто його забути".

Перша книга Прудона "Що таке власність?" мала великий ус­піх у сучасників. Ось що писав О. Герцен у своєму щоденнику: "Нарешті я здобув брошуру Прудона "про власність". Прекрас­ний твір, не тільки не нижчий, а й вищий від того, що казали і пи­сали про нього. Зрозуміло, для тих, хто думав про ці речі, для тих, хто переймався над подібними соціальними питаннями, головна його теза не нова. Однак її розвиток прекрасний, влучний, силь­ний, гострий і проникнутий вогнем".

Комплексна програма соціальних реформ Прудона сформува­лась у середині 40-х років, але видозмінювалась до кінця його жит­тя.

Значне місце у творах Прудона відведено істотній критиці ка­піталістичного ладу.

У праці "Що таке власність?" Прудон показує, що в сучасному йому суспільстві постійно здійснюється пограбування народу. Окрім крадіжок, заборонених законом, як, наприклад, розбій, гра­бежі поодинці або групові, крадіжки зі зломом, підробки, шах­райство, обман, виготовлення фальшивих монет тощо, у сус­пільстві існує й "дозволене злодійство", до якого Прудон зарахував лихварство, отримання ренти, орендної плати за найм, доходи торговців, що перевищують належну винагороду за їхню працю, продаж товарів за несправедливо завищеною ціною, отримання величезної плати. "Дозволене злодійство", згідно з Прудоном, - це використання великої власності для розорення дрібних товаро­виробників, експлуатації нужденних. У цьому розумінні він і на­зиває власність (саме велику буржуазну власність) крадіжкою. Власність - це "експлуатація слабкого сильним", резюмує Пру­дон, це "самогубство суспільства".

Однак ця критика не означала у Прудона критику базових за­сад капіталістичного ладу. Дрібнотоварне виробництво, приватну власність дрібних виробників він проголошував підгрунтям сус­пільного розвитку, охрестивши її терміном "володіння".

Володіння, стверджував Прудон, - це умова соціального жит­тя, джерело прогресу й навіть перша передумова свободи і рів­ності. "Знищіть власність і збережіть володіння, завдяки тільки цій зміні ви зміните у принципі всі закони, уряд, народне госпо­дарство, установи - ви виженете зло зі світу..."

Прудон заперечував суспільну власність. Він назвав її джерелом нерівності, "пригнічення і рабства", несумісним з вільним розвит­ком людських здібностей. "Спільність є нерівність, - пише він, - але в зовсім іншому розумінні (сенсі), ніж власність....При існуван­ні спільності нерівність є наслідком посереднього таланту і праці, що возвеличуються подібно насиллю. Це образливе урівняння обурює совість і викликає нарікання достойніших". На його дум­ку, і землеробська праця відзначається тим, що не терпить "колек­тивної форми".

У "Філософії злиденності" Прудон критикує теоретиків ко­муністичних ідей за те, що вони не помічають "позитивних" сторін капіталізму і обстоюють знищення існуючого ладу загалом. Водночас він нападає і на буржуазних економістів, оскільки вони, характеризуючи буржуазне суспільство, не бачать "негативних" сторін капіталістичного ладу і залишають його цілком непоруш­ним. Себе ж Прудон вважав таким, що подолав помилки обох на­прямів, людиною, що стоїть вище як за перших, так і других, а своє вчення називав "синтезом" досягнень обох протилежних вчень.

Основною причиною злиденності Прудон вважав різкий конт­раст між споживчою і міновою вартостями товарів. Через те що ряд товарів не має попиту і реалізується нижче за їх споживчу вартість або не реалізується взагалі, і відбувається розорення лю­дей, які виробляють ці товари. І навпаки, через те що на деякі інші товари попит великий і вони продаються дорожче за свою спо­живчу вартість, виникає несправедливе збагачення інших вироб­ників. "Ця несправедливість в обміні, - заявляв він, - є наймогутнішою причиною злиденності".

Для ліквідації всіх негараздів капіталізму Прудон пропонував реформувати товарообмін, увести "справедливий" обмін товарів, за якого кожний товаровиробник за продукти своєї праці отри­має будь-які інші товари, продукти, що містять таку саму кількість праці. Праця повинна стати мірою майбутньої справедливої вар­тості товарів. Вимірювати працю, затрачену на виробництво то­варів, він пропонував за кількістю робочого часу. Відкриття цієї нової форми вартості Прудон вважав великою власною заслугою, що могла врятувати світ.

Однак при цьому він цілком ігнорував якісну відмінність праці й навіть не намагався показати, як розрахувати частку участі кож­ної зайнятої у виробництві людини в сукупному суспільному про­дукті в умовах великої промисловості.

Основна роль у Прудоновому "сучасному суспільстві" відводи­лась ремісникам, дрібним господарникам. Капіталістичні підпри­ємства, на його думку, в процесі "соціальної ліквідації" повинні трансформуватися в робітничі товариства, а капіталісти - зли­тись з пролетаріатом. "Єдиною можливою, справедливою та іс­тинною формою суспільного устрою є вільна асоціація, свобода, що обмежується дотриманням рівності в засобах виробництва й еквівалентності обміну".

Нерівність і злиденність, стверджував Прудон, породжені не­справедливістю обміну. Справедливим обмін стає тоді, коли здій­снюється без грошей, без прибутку, а саме, - еквівалентно. Він пропонував створити обмінний банк, функції якого зводились би до звільнення виробників від "процентного рабства", наданні для них дарового кредиту і організації обміну "продуктів на продук­ти". У 1849 р. Прудон спробував створити такий банк у Парижі, але, як і раніше оуеністи, зазнав краху.

Прудон мріяв "очистити" капіталізм від недоліків, зробити "справедливим", не змінюючи економічної основи. А для збере­ження і захисту умов буржуазного виробництва й обміну він про­понував укласти загальний "договір", проголосивши його умовою "анархії", "безвладдя", "свободи". "Для того щоб наді мною був лише один закон, - мій власний, - зазначав Прудон, - потрібно збудувати суспільну будову на базі людської ідеї Договору". Ко­жен має бути вільний у виборі - прийняти цей договір чи не прийняти.

Однак, якщо "ти від нього відмовляєшся, то йдеш у суспільство дикунів... Ніщо тебе не захистить. За найменшу образу перший ліпший може підняти на тебе руку, за що відповість лише як за непотрібну жорстокість до дикого звіра. Якщо ж ти приймаєш суспільний договір, то "увійдеш в суспільство вільних людей".

Проте, наголошував Прудон, якщо хтось порушить умови до­говору навмисно або через недбалість, він повинен відповісти за заподіяну "шкоду", "збитки", "неприємності" і "порушення без­пеки".

"Ця відповідальність, - зазначав він, - відповідно до тяжкості и кількості порушень договору може супроводжуватися вигнан­ням і смертю".

Усе суспільство, на думку Прудона, повинно домовитись спіль­но охороняти "справедливий обмін", "майно", яким кожен во­лодіє, і особисту "свободу" громадян. Кожний член суспільства повинен обіцяти не привласнювати ні силою, ні обманом, ні лих­варством, ні грою того, що "створено ближнім і чим він володіє".

Ще на початку створення своєї дрібнобуржуазної теорії Пру­дон виявився прибічником анархізму. "Свобода, - стверджував він, - є анархія, безвладдя, тому що вона не визнає влади волі, а тільки владу... необхідності".

Анархізм Прудона був нерозривно пов'язаний з його проектом соціальних реформ. Обґрунтовуючи необхідність соціальної рево­люції в тому вигляді, як він її розумів, Прудон справедливо роз­критикував буржуазну державність і буржуазні закони.

У праці "Загальна ідея революції XIX ст." сучасну йому держа­ву Прудон характеризував як захисника заможних класів проти класу бідняків. Він наголошував, що весь державний апарат утри­мується за рахунок народу, робітників, які своєю працею оплачу­ють і державні борги, і утримання чиновників, і численної армії. Якщо капіталісти й платять державні податки, то вони тільки ді­ляться з урядом своїм здобутком, отриманим від експлуатації робітника. У книзі "Про політичну дієздатність робітничого кла­су" філософ навіть називав буржуазію "володаркою держави".

Так само різко критикував Прудон буржуазне право. "Закони! Відомо, що вони таке і чого варті. Це тонке павутиння для влади заможних, для багатих, це - ланцюги, які жодна сталь не може розірвати, для людей маленьких і бідних - риболовні сіті в руках уряду." Та й застосовуються ці закони тими самими заможними класами - капіталістами, великими власниками, що пов'язані з урядом і користуються його милістю. Саме вони є "природними суддями пролетаріату".

Походження держави Прудон пояснював сімейними традиція­ми та релігійними ідеями. "Ідея державності, - стверджував він, - народилась на базі звичаїв сім'ї і досвіду домогосподарства". Держава - це природний продукт сім'ї. Цю (відому ще з часів Аристотеля) концепцію Прудон доповнив тісним зв'язком держави з церквою. Релігія пригнічує свідомість мас, і тому всяка покора державній владі релігійна.

Таким чином, Прудон не пов'язував виникнення держави з поділом суспільства на класи. Навпаки, виникнення держави, на його думку, зумовило появу класів, каст, привілейованих і непривілейованих груп та станів...

Відображаючи стихійний протест дрібного буржуа проти гноб­лення з боку буржуазної держави, Прудон оголосив будь-яку вла­ду і право обмеженням свободи. Свобода й уряд, свобода і за­кон - речі несумісні, проголошувалось в усіх творах Прудона. "Політика є наука про свободу: влада людини над людиною, якої б форми вона не набрала, є пригнічення", - заявляв він у праці "Що таке власність?"

"Управління людини людиною є рабство", - проголошува­лось у "Сповідях революціонера".

"Як державна релігія є придушенням свідомості, так ад­міністративна централізація є кастрацією свободи", - стверджу­валось у "Загальній ідеї революції в XIX ст.".

Тому гасло Прудона однозначне: не повинно бути жодної дер­жавної влади, жодного уряду, жодних законів, що обмежують волю громадян. "Жодних партій, необмежена свобода людей і громадян: ось у трьох словах увесь наш політичний і соціальний світогляд!" - проголошував Прудон у "Сповідях революціонера".

Анархія, на його думку, становить єдину прийнятну "республі­ку", якщо розуміти під цим терміном "справу народу". У праці "Загальна ідея революції в XIX ст." Прудон декламував: "Немає влади, немає уряду, хоча б і найнароднішого - ось революція..."

"Щоб залишатись вільним, щоб я не підкорявся іншому зако­ну, а тільки своєму, і щоб я управляв сам собою, потрібно відмо­витися від влади виборчого права, сказати "прощавай" голосуван­ню так само, як представництву і монархії".

Важливо зауважити, що виступаючи за ліквідацію "авторите­ту", "влади", "примусу", Прудон особливо наполягав на невід­кладному й абсолютному знищенні правосуддя, без перетворення судів і трибуналів на який би то не було "замінник". "Нехай вста­новлюють терміни для інших реформ, - наголошував він, - в усіх випадках знищення юридичних властей не терпить зволікання".

Однак ці грізні гасла Прудона в кінцевому підсумку були зве­дені нанівець. В останній своїй праці "Про політичну дієздатність робітничого класу" він фактично прийшов до ідей поновлення всіх основних інститутів буржуазної держави під назвами "вибор­них зборів", "державної ради (з двома палатами)" і "виконавчої комісії".

Таким чином, анархізм Прудона зовсім не загрожував знищен­ню буржуазної держави і права. Його "революція" - лише благо­звучна фраза. Прудон спеціально наголошував, що він прибічник "мирної революції", революції через зміну ідей, повсюдне поши­рення теорії "позитивної анархії". Достатньо, щоб ідеї "безвлад­дя" оволоділи масами, і держава зникне сама собою.

Прудон заперечував класову боротьбу пролетаріату, відкидав необхідність участі трудящих мас у політичній, економічній і на­віть національно-визвольній боротьбі. Негативні сторони прудонізму були об'єктивно розкриті й проаналізовані у працях К. Маркса і Ф. Енгельса. Прудонову концепцію загалом вони виз­начили як дрібнобуржуазний, консервативний соціалізм.

Анархізм Прудона справив певний вплив на росіянина Михай­ла Бакуніна, який називав себе його учнем.

 

М. О. Бакунін

Михайло Олександрович Бакунін (1814-1876 рр.) - ідейний виразник і натхненник анархістів кінця 60-х - початку 70-х років XIX ст. у Західній Європі та Росії.

Фанатичні у своїй глибокій пошані до Бакуніна його однодумці створили своєрідний культ цього ідеолога анархізму. "Великий бунтар". "Гігантська фігура одного з найвидатніших діячів не тіль­ки російської, а й міжнародної революції", "дивний образ своєрід­ного, непримиренного, непохитного і палкого борця за звільнення трудящого люду", "апостол всесвітньої розрухи" - усе це припи­сували Бакуніну численні автори з когорти його послідовників-анархістів. Один із них, А. Боровой, у своїй книзі "Міф про Бакуні­на" стверджував, що Бакунін створив "безмежно геніальну соціальну філософію".

Поряд з цим М. Бакунін ще за життя зазнав і нищівної крити­ки, і різного типу принижень. Справді, він був фанат-революціонер, який присвятив своє життя революційній боротьбі, щиро вірив v те, що він людина великого покликання, якій передбачена велика історична роль у боротьбі за визволення трудового на­роду.

Народився М. Бакунін у с. Премухіно Торжоцького повіту Тверської губернії в старовинній родовитій дворянській сім'ї. За­кінчивши артилерійське училище в Петербурзі (1833 p.), 18-річ- ний прапорщик Бакунін направляється на військову службу до Литви. Невдовзі, у 1835 p., він виходить у відставку і вирішує за­йматись наукою.

З 1836 до 1840 р. Бакунін живе в Москві, бере активну участь у гуртку М. Станкевича, знайомиться з В. Бєлінським і О. Герценом. У 1840 р. він виїздить за кордон. Тут, у Західній Європі, він споді­вався поглибити свій філософський світогляд. З 1840 до 1843 р. Ба­кунін на кошти друзів Герцена і Огарьова проживає в Німеччині, спочатку в Берліні, де вчиться в університеті, а згодом у Дрездені. У Німеччині він зближується з лівогегельяіщем Арнольдом Руге і поетом-демократом Георгом Гервегом, з яким пізніше переїздить до Швейцарії.

У Швейцарії Бакунін знайомиться з Вільямом Вейтдінгом, який справив на нього великий вплив ідеями заперечення держави, різ­них форм парламентської боротьби і пропагандою жорстокої со­ціальної революції, здатної змінити світ.

Занепокоєний антидержавною діяльністю Бакуніна царський уряд вимагає від нього термінового повернення до Росії. Бакунін відмовляється, після чого з'являється рішення Сенату (1843 р.) про позбавлення його дворянських привілеїв і заслання до Сибіру на каторжні роботи в разі повернення до Росії.

Відчуваючи переслідування швейцарської і російської поліції, Бакунін у 1844 р. переїздить із Швейцарії до Бельгії, а згодом до Парижа. У Парижі в березні 1844 р. він знайомиться з R. Марксом і П. Ж.

Прудоном, які справили визначальний вплив на форму­вання його соціально-політичних поглядів.

У другій половині 40-х років ХЇХ ст. Бакунін занурюється у стихію політичної боротьби. Виступаючи як революціонер, він усі сили віддає боротьбі за звільнення слов'янських народів, знищен­ня Австрійської імперії, царського режиму Росії і створення на їх руїнах федерації слов'янських народів.

За безпосередню участь у революційних подіях у Празі (травень-червень 1848 p.), а потім у Дрездені Бакунін був двічі засуд­жений до страти саксонським та австрійським урядом і врешті-решт (травень 1857 р.) виданий Росії. Шість років (1851-1857 pp.) він утримувався спочатку в Петропавдівській фортеці, потім у Шліссельбурзькій, а в 1856 р. відправлений на поселення до