Соціологічна теорія права Євгена Ерліха

Історія соціології права як самостійної галузі наукового знання налічує вже понад століття. Вона отримала офіційне визнання і необхідну інституціоналізацію в більшості країн світу. Питання про її природу, характер, предмет і метод багато дискутуються й нині.

Поновлення у своїх правах соціології, яка в недалекому мину­лому характеризувалась у радянській літературі як "буржуазна псевдонаука", введення на юридичних факультетах вищих нав­чальних закладів викладання навчальних курсів (або спецкурсів) із соціології права істотно підвищує значення поглибленої розробки загальнотеоретичних і методологічних проблем цієї порівняно молодої галузі наукового знання.

Професор Е. Тадевосян слушно зауважує, що "соціологія пра­ва - це не країнознавча, а єдина, загальна, інтернаціональна за своєю сутністю теорія", яка "вивчає право як соціальний інститут, як один із соціальних підсистем суспільного життя крізь призму взаємин особи, соціальних груп і суспільства загалом".

Починати вивчення проблем виникнення і розвитку соціоло­гічного напряму в юриспруденції слід неодмінно з дослідження наукової спадщини, родоначальника цього напряму, нині всесвіт­ньо відомого, видатного вченого-юриста Євгенія Ерліха. Саме він одним із перших найґрунтовніше розробив і запропонував основ­ні програмні положення школи "вільного права". Появу в 1903 р. його праці "Вільне знаходження права і вільна наука права" бага­то західних юристів відзначали як відправний пункт всього руху за "вільне право" (Freirechtsbewegung). Цей рух виник наприкінці XIX - на початку XX ст. одночасно в низці західноєвропейських країн і ознаменував нові тенденції у сфері правової науки. Він охо­пив багато течій, які так чи інакше виражали незадоволення нор­мативним розумінням права як таким, що нездатне охопити всю багатогранність правового життя і протиставляв цьому розумінню власне "вільне" розуміння трактування права. У західноєвропейсь­кій юридичній літературі наводяться фактично однозначні термі­ни - "школа вільного права" (Freirechtschule), "вчення про вільне право" (Freirechtslehre), "вільне знаходження права" (freie Rechtsfindung), соціологічне знаходження права (Soziologishe Rechtsfindung).

Соціологічна теорія права Ерліха, а саме його праця "Основи соціології права" (1913 p.), стала теоретичним підґрунтям соціоло­гічного напряму в юриспруденції і руху за "вільне право" загалом. Праці Ерліха багаторазово перевидавались багатьма мовами: анг­лійською, італійською, французькою, японською.

На Ерліха як попередника і вчителя вказують відомі амери­канські і японські соціологи права Роско Паунд, Отосіро Ісісака, Тетсу Ізомура та ін.

Народився Євген (Едіас) Ерліх 14 вересня 1862 р. у Чернівцях. Вчився в гімназії міста Сам бора Львівської області, де його батько Сімон Ерліх працював адвокатом. У 1881 р. Ерліх розпочав нав­чання на юридичному факультеті Львівського університету. Закін­чивши два курси у Львові, він продовжив навчання у Віденському університеті. У 1886 р. закінчив університет і, здобувши звання док­тора права, розпочав адвокатську практику. Проте основною його роботою вже тоді була наукова діяльність з вивчення проблем за­гальної теорії права та римського права. У 1893 р. у Берліні вийш­ла друком перша книга Ерліха "Мовчазне волевиявлення", за яку в серпні 1894 р. у Віденському університеті він був удостоєний звання приват-доцента.

У листопаді 1896 р. за активну діяльність у сфері юриспруден­ції йому присвоєно звання екстраординарного професора в Чер­нівецькому університеті, а в 1900 р. на підставі опублікованої в 1899 р. в Ієні (Німеччина) монографії "Примусове і непримусове право в цивільному кодексі Німецької імперії" він отримав звання ординарного професора римського права. З 1900 р. і до початку Першої світової війни Ерліх жив у Чернівцях (Steingasse, 28) і пра­цював у тодішньому університеті Франца Йосифа, з 1901 р. на по­саді декана юридичного факультету, а в 1906/1907 навчальному році - ректором цього ж університету.

У листопаді 1918 р. після захоплення Північної Буковини бо­ярською Румунією Ерліх як "рішучий представник німецької на­ції" був звільнений з роботи в університеті. Щоб уникнути різних націоналістичних нападок, які застосовувалися щодо нього в Чер­нівцях, наприкінці 1921 p..Ерліх переїхав до Бухареста. Відновити викладацьку і наукову роботу він уже не зміг. Помер Ерліх 2 трав­ня 1922 р. від діабету у Відні.

Незважаючи на те що основну частину свого життя Ерліх про­жив на території колишньої Австро-Угорщини, майже всі його наукові праці були видані в Німеччині. У цьому зв'язку він слуш­но визнається деякими дослідниками представником німецької правової науки. Проте особливо слід наголосити, що творчий шлях Ерліха був пов'язаний саме з Чернівецьким університетом і світове визнання серед теоретиків права він отримав як один із за­сновників соціології права, особливо з того часу, коли створив на юридичному факультеті Чернівецького університету семінари "живого права" для дослідження правової дійсності й почав викладати власні соціологічно-правові погляди в лекціях і друко­ваних працях. У 1914 р. Ерліх був запрошений до США для читан­ня лекцій про "живе право" в Чиказькому університеті. 1 хоча цю поїздку здійснити не вдалося через початок Першої світової війни, в Європі він використовував усі можливості для поширення своїх ідей. У 1918 p., коли Ерліх перебував у Швейцарії, він неодноразо­во виступав з доповідями перед спілками юристів у Берні і Цюри­ху. За короткий час перебування в Бухаресті (1921 р.) він посприяв виникненню там Спілки для дослідження "живого права".

Характеризуючи особу Ерліха як видатного вченого, слід дода­ти, що він знав майже всі європейські мови: англійську, французь­ку, італійську, датську, норвезьку, російську, сербську, польську та угорську. Відвідав багато країн, зокрема: Францію, Італію, Грецію, Данію, Швейцарію, Англію. Усе це свідчить про його широку еру­дицію і відповідну обґрунтованість його наукових висновків. Твор­ча спадщина Ерліха ще не до кінця досліджена і заслуговує на ува­гу вчених-юристів.

Сучасний німецький юрист Рене Кеніг плекає надію, що до­слідження "безцінних творів Ерліха пов'яжуть майже забуте ми­нуле з новими соціологічно-правовими зусиллями в Німеччині, дадуть їм плодотворний поштовх". Манфред Ребіндер додає, що вони "повинні, по-перше, вирвати з темряви ранню історію соціо­логії права і, по-друге, перевірити, якою мірою тодішні теоретичні аспекти соціологічно-правових досліджень припустимі сьогодні".

Як визнавав власне Ерліх, значну роль у формуванні його пог­лядів відіграло вивчення реального права в сучасній йому Буко­вині, яка була населена тоді представниками різних національнос­тей, що мали власні правові звичаї. "Жили в герцогстві Буковина, - зазначав він, - переважно мирно між собою вірме­ни, євреї, німці, росіяни, українці, словаки, угорці, цигани. Юрист, безсумнівно, обстоював традиційний напрям - підкорити всі ці народи єдиному, чинному в Австрії національному праву. Однак вже при поверховому спостереженні стає видно, що кожна з цих народностей в усіх правових аспектах повсякденного життя дотри­мується зовсім інших правових правил".

Ці збочення вступали в суперечку зі сталими традиціями рим­ського права, і Ерліх, молодий професор римського права, вдався до емпіричних досліджень "живої сили" суспільства, так званого "живого права" Буковини. Він різко засудив пануючий у той час формалістичний підхід до права. Юридичний позитивізм розгля­дав право як сукупність прийнятих державою юридичних норм і не ставив завдання розкрити зв'язок права із суспільством, його економічними умовами та іншими соціальними чинниками. Та­кий підхід Ерліх вважав недостатнім і ненауковим.

Щоб повністю розкрити сутність права, правова наука, вважав Ерліх, повинна бути не тільки історичною, а й соціологічною. Тому для ефективної боротьби з позитивізмом в юридичній науці та практиці він за допомогою власного "семінару живого права" збирав обширний фактичний матеріал, який мав слугувати дока­зом недоцільності обмеження правової науки дослідженням тіль­ки тексту закону і його техніко-правового застосування. На основі цього матеріалу Ерліх намагався дати "нове" теоретичне обґрунтування існуючого права. При цьому він багато уваги приділяв не лише вивченню законодавства, а й дослідженню звичаєвого права, судової практики, явищ господарського життя, намагався осмис­лити й узагальнити їх з позиції власного "соціологічного" світо­гляду.

Як бачимо, вчений обстоював у цьому питанні позиції приваб­ливі і позитивні. Проте в подальшому, особливо у праці "Мовчаз­не волевиявлення", він замість того, щоб обґрунтувати необхід­ність суворої регламентації нормами закону відповідних економічних відносин, вимагав зворотного - керуватися нормами фактичних життєвих відносин, чим сприяв відходу від закону. Щоправда, треба віддати данину часові, який на зламі ХІХ-ХХ ст. породив згадуваний уже "рух за вільне право" (Freirechtsbezvegung), мета якого й полягала в обґрунтуванні свободи адміністративного і судового розсуду при застосуванні норм права.

Дослідження Ерліх про подив здебільшого в сільських околицях Чернівців. Він намагався здійснити особливий, "юридичний при­йом", який передбачав всебічне дослідження правових відносин таких господарських одиниць, як селянський двір, фабрика та ін. Разом з викладачем політекономії професором Дунгером Ерліх проводив екскурсії студентів на підприємства з метою вивчення їх виробничої діяльності.

Вчений вважав, що семінари "живого права" нададуть "мож­ливість студентам пізнавати науковий метод" і збудять у них сві­домість дійсності. "Достатньо було мені, - зауважував він, - по­спілкуватися зі студентом п'ять хвилин для того, щоб помітити, як перед ним відкривається новий світ... Тисячі справ, на які він до цього часу не звертав ніякої уваги, отримували для нього нове життя, ставали свідками живого права".

Ерліх слушно зауважував також, що "правові настанови ґрунтуються не тільки на правових нормах. Мораль, релігія, звичаї, пристойність, а також добрий тон і мода регулюють не тільки позаправові відносини, вони на кожному кроці проникають і в га­лузь права... Лише взаємодія суспільних норм усіх видів дає нам повну картину суспільного механізму".

Ці "відкриття" Ерліха можна було б не заперечувати, якби він не дійшов до крайнього висновку, що "життя повинно було б пе­ретворитися на пекло, якби воно регулювалось тільки правом".

Це положення явно суперечить ідеям сучасних прибічників правової держави, але під правом у цьому разі Ерліх розумів нор­ми закону, що становлять "систему твердо встановлених правових правил", яка "за природою завжди має прогалини", і що по суті ця система "застаріває в той самий момент, коли вона встановле­на". Як бачимо, проникнення в галузь права норм звичаїв, моралі та інших соціальних норм Ерліх зараховує не до стадії створення норм законодавства, а тільки до стадії їх застосування. Звідси, як він стверджував, застосування норм права не може дати однако­вих результатів, які передбачає законодавець, тому що "ніяка тео­рія неспроможна перешкодити суспільним явищам, до яких за­стосовується право, продовжувати постійно розвиватись і щохвилини поповнювати новим змістом встановлені для рішень норми".

Ерліх виходив з того, що правова норма не може залишатись такою, якою її створив законодавець. Ця норма діє у просторі, часі й має відповідати їм, а саме як національним особливостям краї­ни, де вона застосовується, так і духові часу, в який це застосуван­ня відбувається. Ерліх наголошував, що "судова практика фактич­но завжди йде значно далі, ніж закон" і що "принцип, відповідно до якого при цілком одержавлених континентальних судах... пра­восуддя відправляється тільки за правом, є не більш як ілюзією". Ця ілюзія, тобто сліпе наслідування доктрин позитивного закону, на думку Ерліха, призводить до того, що "насправді наш сучасний правовий стан здебільшого залишається невідомим", що "ми не знаємо нічого не тільки про речі, які перебувають далеко від нас, а також про речі, які щоденно бачимо..." Тому, заявляв він, "ми всю­ди блукаємо в темряві" (Wir trappen liberal іт Dunkeln). Розвіяти що темряву і вивести юриспруденцію на світлий шлях вільних і спра­ведливих судових рішень і повинна була "соціологія права" Євге­на Ерліха, який стверджував, що "право - це порядок державно­го, суспільного, духовного і господарського життя, але в жодному разі не його єдиний порядок; йому приходять на допомогу ще й інші порядки, рівноцінні йому, а може, ще й більш впливові". "Необхідно зважити на те, - стверджував він, - що будь-який за­кон випереджається "живим правом" вже в момент його створен­ня" і що з кожним днем ще більшою мірою випереджатиметься ним", у зв'язку з чим "слід зазначити, яке незмірне і ще зовсім не­займане поле діяльності відкривається тут перед сучасним дослід­ником права".

З огляду на викладене доходимо висновку, що "соціологія пра­ва" Ерліха спрямована на обґрунтування необхідності вивчення "живого права", під яким він розумів фактично вихід за межі пра­вової норми і взагалі всі неправові норми, які хоча б якоюсь мірою беруть участь у регулюванні суспільних відносин (аж до доброго тону і моди). На його думку, немає потреби кодифікувати це "позадержавне" право. Ерліх вважав, що це непотрібно і навіть безна­дійно. "Сфера дії наших кодексів, - заявляв він. - так віддалена від дійсності, що правові відносини, з якими вони повинні мати справу, так незрівнянно багатші, різноманітніші, мінливіші..., що вже одна думка вичерпати їх в одному кодексі була б дивовиж­ною".

На його думку, суддя повинен завжди самостійно відшуковувати норму для вирішення конкретної справи незалежно від того, вирішує він дану справу на основі правової норми чи без неї. Віль­не знаходження права суддею в момент прийняття рішення щодо конкретного випадку - кращий спосіб для вирішення проблеми правосуддя, тому що "...особиста нота в усі часи була властива судовій практиці й в усі часи па неї необхідною мірою впливали сус­пільні, політичні та культурні течії. Крім того, "не можна аж ніяк заперечувати той факт, що особи, які покликані застосовувати право, діти свого народу і свого часу, застосовуватимуть право в дусі їх народу і часу, який є і їхнім духом, а не в дусі минулих століть згідно з намірами законодавця".

Це одні з основних положень соціологічно-правового вчення Ерліха, які, звичайно, неможливо розкрити в повному обсязі в ко­роткому параграфі. Проте слід зауважити, що основним його до­сягненням була згадувана вже монографія "Основи соціології пра­ва". У передмові до неї йшлося: "Часто стверджують, ніби книга повинна бути такою, щоб її зміст можна було резюмувати в кіль­кох реченнях. Якщо цей твір ми повинні були б піддати такій про­бі, то зміст її був би такий: центр ваги розвитку права в наш час, як і в усі інші часи, перебуває не в законодавстві, не в юриспруденції або судочинстві, а безпосередньо в суспільстві. Мабуть, у цьому реченні міститься зміст будь-яких засад соціології права".

Виступаючи в ролі першопроходця, і, мабуть, відчуваючи не­повноту своїх наукових висновків, Ерліх, ніби виправдовуючись, зауважував, що праця, якій він присвятив майже все життя і якій можна дати загальну назву "Теорія суддівського знаходження пра­ва", є "лише початком наукового обґрунтування юриспруденції. На науково обґрунтовану основу стануть лише законодавці, юрис­ти і судді майбутніх століть..."

Певною мірою Ерліх виявився провидцем, тому що нині соціо­логічний напрям в юриспруденції посідає домінуюче становище в більшості країн світу і набуває свого розвитку в Україні.

Заслуга Ерліха полягає в тому, що він вперше у своїй соціоло­гічній теорії права як юрист, на основі юридичних понять, висунув широке коло питань і пропозицій, що потребували та потребу­ють свого вирішення у повсякденному мінливому житті правової дійсності та є важливими орієнтирами у процесі правотворчості.

Роско ГІаунд і його "Гарвардська школа права" у своїх теоре­тичних розробках ґрунтувались цілком на положеннях теорії Ер­ліха.