Розділ 17. Політичні ідеї національно-визвольного руху v ХІХ-ХХ ст

Загальна характеристика політико-правової ідеології національно-визвольного руху

В останні десятиліття XIX ст., в епоху імперіалізму, коли світ був поділений між невеликою кількістю основних імперіалістич­них держав, різко загострились суперечності між цими держава­ми і народами країн, що перебували в колоніальному рабстві. Це зумовило значне поширення національно-визвольного, антико­лоніального руху. Великий вплив на революційний рух у ко­лоніальних і залежних країнах мала перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії. Ще раніше в колоніальних сус­пільствах створився прошарок місцевих чиновників та підприєм­ців, які стали суттєвою опорою визвольного руху і надали йому іс­тинно національного та сучасного характеру. Створювалися національні партії, що неухильно набирали силу і збільшували кількість прихильників. Можливості визвольного руху особливо збільшились з перетворенням СРСР після Другої світової війни на велику державу і створенням соціалістичного табору. З'явилась країна, яка була готова надавати і надавала реальну допомогу ко­лоніальним країнам. У результаті в 50-60-х роках XX ст., за слова­ми професора О. Мартишина, "колоніалізм у класичному варіан­ті, що передбачав позбавлення афро-азіатських народів політичної незалежності, був стертий з лиця землі".

Скинули ярмо імперіалізму і колоніального гноблення й стали на шлях нового життя народи Китаю, Індії, Індонезії, Кореї, В'єтнаму, Бірми, Єгипту, Судану, Марокко, Тунісу, Куби та інших країн. Однак це ще не означало завоювання повного суверенітету. Для багатьох колишніх колоніальних країн завдання подолання економічної залежності від колишніх метрополій і міжнародного фінансового капіталу залишається нерозв'язаним і нині.

Політична ідеологія національно-визвольного руху багатопла­нова. Звернення до досвіду СРСР не означало його механічного копіювання. Носіями і творцями цієї ідеології ставала молода ін­телігенція афро-азіатських країн, яка зазвичай здобувала освіту в західноєвропейських університетах і намагалася шукати синтез принципів східної (національної) і західної цивілізацій. Величезна своєрідність історичного розвитку Китаю, Індії та деяких інших країн потребувала пошуку власного національного шляху роз­витку.

Соціалістична ідеологія, що проникла у країни "третього сві­ту", стала для них надзвичайно привабливою. Насамперед силою її антиексплуататорського характеру, що забезпечило їй підтрим­ку трудящих мас. Крім того, у процесі історичного змагання з ка­піталізмом, соціалізм виявив вищі темпи розвитку. Тому ідеї со­ціалізму зажили популярності в слаборозвинених країнах навіть серед представників національної буржуазії. Усе це призвело до виникнення і великого поширення у країнах Африки і Азії так званих ідей африканського, індонезійського та інших видів "націо­нального" соціалізму.

У багатьох країнах Азії, а також Латинської Америки, націо­нально-визвольний рух сучасності здійснювався і здійснюється на ґрунті комуністичної ідеології в різних її варіантах. Особлива роль у забезпеченні прогресу у країнах, що звільнились від колоніаль­ної залежності, відводилась державі, її регулятивній плановій діяльності. У політичній і правовій сферах основне місце відводи­лось ідеям сильної державної влади, особливій ролі національно­го вождя, опіки над народом, перевазі соціальних обов'язків над правами людини та ін.

Оригінальність ідей національно-визвольної боротьби розгля­немо на прикладі окремих видатних мислителів.

 

Хосе Марті

Серед багатьох героїв національно-визвольної боротьби в Ла­тинській Америці особливим авторитетом користується кубинсь­кий революціонер, демократ Хосе Марті - "апостол незалеж­ності", як його з любов'ю називають у народі.

Відомо, що нинішньому становищу народів Куби передувала довга, майже 100-літня запекла боротьба за незалежність як від іс­панських колонізаторів, так і від експансіоністської політики США. Свого часу газета "Нотисіас де ой" писала: "Кубинська ре­волюція - це кращий пам'ятник Хосе Марті й усім героям і муче­никам XIX ст., завдяки яким стали можливими історичні перемо­ги нашого народу v XX ст."

Політичні ідеї Хосе Марті (1853-1895 pp.) і нині є дієвою зброєю борців Латинської Америки за свободу і демократію. Один із відомих керівників кубинської революції Ернесто Че Гевара за­уважував: "Хосе Марті більше, ніж кубинець; він американець, який належить країнам нашого континенту, і його голос чують і поважають не тільки тут, на Кубі, айв усій Америці".

Усе життя Хосе Марті з того часу, коли в 16-літньому віці (1869 р.) за видання революційно-патріотичних творів "10 жовтня" і "Абдала" він був засуджений і відправлений на каторжні роботи, і до героїчної загибелі у відкритому бою з іспанськими колоніза­торами у травні 1895 p., було присвячене боротьбі за звільнення кубинського народу від іноземних загарбників.

Велика заслуга Марті полягає в тому, що він правильно висвіт­лював основні завдання демократичного і національно-визвольно­го руху, був поборником демократичної революції проти експлуа­таторського ладу, розумів необхідність докорінного суспільного перевороту і створення нового справедливого ладу. З об'єктивних обставин марксистом він не став, однак, як зазначав кубинський іс­торик Емідіо Ронг де Леучсенринг, "не будучи соціалістом, Марті звертав свій погляд до Маркса, до І Інтернаціоналу". Маркс, за словами Марті, був не тільки "титанічною рушійною силою гніву європейських трудящих, а й прозорливим ясновидцем причин людських злиднів і долі людей, людиною, охопленою жадобою робити добро. Повсюди він бачив те, що було йому властиве: дух боротьби і повстання, шлях до високої мети".

Основою політичної концепції Марті, спрямованою на націо­нальне звільнення народів від колоніального гніту, є гуманістичне утвердження свободи, справедливості та гідності людської особи. Принагідно зауважимо, що Марті був насамперед політиком, а не проповідником-морадістом з яскраво вираженим релігійним за­барвленням. Заслуга Марті, зазначав О. Тененбаум, полягає в тому, що він "зумів наповнити абстрактні й не позбавлені релігій­ного забарвлення поняття свободи, справедливості та гідності кон­кретним соціально-політичним змістом, перевести на "етичну" мову політичні вимоги і сподівання широких народних мас". Виз­наючи релігію як чинник, що впливає на маси у створенні ідеалу, мрії, здійснення якої ввижається людині можливою лише за ме­жами цього світу, у світі майбутнім, Марті наголошував, що всі релігії однакові, мають одну природу і всі однаково вимагають поклонінням ідолам. Однак, коли люди, відмовившись вірити і кланятись ідолу, "зірвуть з нього зловісний вінець, всипаний яскравими самоцвітами, вони замість слова божого, якому зво­дяться пишні храми, не знайдуть нічого, крім немічного... бовдура, "рідного брата помітних карнавальних чучел". "Свобода - ось наша віра", - зауважував Марті, обстоюючи звільнення особи від релігійного дурману.

Марті виступав проти колоніального гноблення, обстоюючи свободу: національну, політичну і соціальну. Він трактував понят­тя свободи як ідеал справедливого суспільного і державного ладу, ідеал дружби і миру між народами. Мрія про це втілена в його заклику: "То нехай же... усі люди землі здобудуть свободу і спра­ведливість, і нехай ніхто ніколи не зловживе своєю могутністю на лихо іншим, нехай же жодна країна не посміє вирвати свободу з рук іншої, а якщо все ж один народ підніме на інший руку, то не­хай не буде йому допомоги у віроломстві й нехай захистять свобо­ду беззахисного народу його брати..."

Марті розумів, що свобода може бути завойована тільки в жор­стокій боротьбі з гнобителями трудового народу. У статті "З усіма і для блага всіх", звертаючись до співвітчизників із закликом до революційної боротьби, він висловив впевненість, що в цій бо­ротьбі вони неминуче переможуть, позаяк мета її благородна.

"Вирішуючи знову кинутись у криваву січу, - зазначав Мар­ті, - ми шукаємо не зміни форм пригнічення, не намагаємось за­мінити господаря-іспанця новим паном в американському мунди­рі. Ні, наша мета - побудувати республіку, справедливу і засновану на здорових началах; нам не по дорозі з тими, хто вра­жений хворобливим страхом перед свободою думки і слова, з тими, хто, прикриваючись іменем свободи, править насильством, позбавляючи своїх співвітчизників права на вільне життя".

У Марті немає спеціальних праць, присвячених питанням пра­ва, однак аналіз таких його творів, як "Абдала", "Політична тюрма на Кубі", "З усіма і для блага всіх" засвідчує, що він розумів право як засіб захисту свободи, справедливості й людської гідності. "Якщо б з усіх благ, - стверджував Марті, - потрібних для моєї батьківщини, мені було б надано право вибирати найважливі­ше - основу і джерело народного щастя, то я сказав би: "Я хочу, щоб першим законом нашої республіки стала повага до людської гідності".

У політико-правових поглядах Марті помітний вплив прогре­сивних аспектів теорії природного права. Ототожнюючи право зі справедливістю, він не визнавав правовими всі законодавчі поло­ження, які не відповідають ідеалам справедливості та свободи і розглядав їх як грубе насильство над трудовим народом. Такими, на його думку, є закони, які впроваджують колоніальні системи і рабство. У статтях "За чечевичну похльобку", "Наша Америка", "Моя раса", нарисі "Три герої" Марті обстоював природні права кубинців-негрів. Він засуджував рабство, расизм, доводив природ­ну рівність людей незалежно від кольору шкіри, раси і національ­ності й закликав до боротьби з урядами і законами, що ігнорують природні права людей. "Той, хто збуджує і поширює расову во­рожнечу і ненависть, - заявляв Марті, - скоює злочин проти людства". Захищаючи необхідність здійснення природних прав людини, Марті різко викривав антинародну сутність буржуазного законодавства в сучасних йому капіталістичних державах.

У статті "Морський міністр Уїтні. Політика нападу" Марті до­волі зневажливо характеризував панівний клас капіталістів США. На його думку, "ці люди - втілення грубої сили", "коротконогі циклопи", "товстопузі дітища циганської епохи", це "ненаситні", "злобні" і "небезпечні шахраї", які в політиці "розчищають собі шлях кулаками", дотримуються "закону звірів: пожирають слаб­ких і поважають тільки силу". Марті зауважував, що ці "величаві шахраї" купують все і вся, і закон стає втіленням їхньої волі тому, що вони "оплутують конгрес невидимими сітками, ведуть за со­бою немов за уздечку законодавство, ніби добре об'їждженого коня", і "змінюють закони країни відповідно до власних інтересів".

Розвінчуючи реакційну сутність, корисливі цілі зовнішньої політики тогочасних капіталістичних країн, Марті наголошував: "Злодії, які заради власної наживи сіють горе і ворожнечу між на­родами, заслуговують на те, щоб їх з петлею на шиї, босими, з бритими головами провели вулицями мирних міст. Хто вони?

Банкіри? Ні, бандити - ось їхнє справжнє ім'я!" Марті школи не мав ілюзій щодо буржуазного законодавства і не вважав його засо­бом вирішення соціальних конфліктів. Тому він невтомно закли­кав народ до революційної війни за звільнення. "Якщо уряд при­гнічує народні маси, - зазначав Марті, - вони поваляють його і правлять самі, крім того, незадоволений несправедливістю народ ліквідує правосуддя, якщо воно ґрунтується на мертвих законах, почерпнутих із книг, а не відправляється відповідно до істинних потреб країни".

Справедливий суспільний та державний лад, який буде створе­ний у результаті переможної визвольної війни, повинен, за тверд­женням Марті, ґрунтуватись на високій свідомості народних мас, на усвідомленні обов'язку перед суспільством кожною окремою людиною. І управляти революційним народом може не той, хто орієнтується на загальновідомі штампи, що спостерігалися в ін­ших країнах, а той, хто знає "з яких елементів складається насе­лення його країни", знає, як і якими методами його об'єднати. Вести народ до великої мети, говорив Марті, можна лише тоді, "коди кожна людина, пізнавши саму себе, розів'є власні здібності та знайде їм застосування". В результаті цього всі "користувати­муться багатими дарами природи", які народ приумножує своєю працею і обстоює, не жаліючи життя". У народу, що завоював свою свободу, "уряд повинен бути діти щем країни, дух правління повинен бути духом її народу".

У сучасних умовах ідеологічної боротьби, як і завжди, надзви­чайно актуальне положення Марті про необхідність надання лю­дині духовної свободи як важливого засобу досягнення політичної свободи. "Справа кожної людини, - наголошував він, - перебу­дувати власне життя, і як тільки вона загляне в себе, вона його пе­ребудує... Ворог людства той, хто під приводом керівництва мо­лоддю нав'язує їй комплекс відірваних від життя, беззаперечних догм і нишком проповідує замість світлого вчення любові вар­варське євангеліє зла - ненависть".

Заперечуючи ворожу, чужу трудовому народові ідеологію, Марті прозорливо передбачав майбутнє, застерігав кубинців і на­роди Латинської Америки від експансії імперіалізму США як ідео­логічної, так і військової. За день до героїчної загибелі (один, з шашкою, на коні кинувся в бій на шеренги наступаючого ворога) у листі до свого товариша Мануедя Меркадо Марті наголошував: "Ми повинні добитися незалежності Куби, інакше Сполучені Штати захоплять Антильські острови і звідси обрушаться на землі нашої Америки. Все, що я зробив до цього часу, і все, що мені ще належить звершити, - все для цього".

Ці висловлювання деякі ідеологи намагаються проголосити не­прийнятними для теперішнього часу, оскільки соціальна система у США тепер нібито змінилась. Як організатор підривних акцій проти Республіки Куба правлячі кола США намагаються спотво­рити істинний зміст вчення Марті. Яскравим прикладом цього е рішення уряду США назвати іменем Хосе Марті радіостанцію, яка з травня 1985 р. веде передачі, спрямовані проти Республіки Куба, проти революції, духовним вождем якої був Хосе Марті. "Ця без­соромна акція, - слушно зауважує кубинський дослідник Луїс Толедо Санде, - ще раз підтверджує, що агресивна і цинічна при­рода імперіалізму якщо й змінюється, то тільки на гірше".

Революційні заповіти Хосе Марті живуть у творчій, натхненній праці кубинського народу, який здійснив його мрію. "Оце та Бать­ківщина, - заявив Ф. Кастро, - про яку ніколи не можна буде більше сказати, що вона власність небагатьох, де користуються благами лише окремі; Батьківщина, яка нині й у майбутньому завжди буде такою, якою її прагнув побачити Марті, коли сказав: "Батьківщина всіх і для блага всіх!"

 

Сунь Ятсен

Сунь Ятсен (1866-1925 рр.) - видатний представник націо­нально-визвольного руху першої половини XX ст. Він відіграв важ­ливу роль у боротьбі за національну незалежність Китаю і зали­шив різноманітний спадок - книги, статті, звернення до народних мас Китаю, програмні та офіційні державні документи своєї країни.

Народився Сунь Ятсен (Сунь І-сян) у бідній сім'ї в провінції Гуандун на півдні Китаю. Завдяки допомозі старшого брата здобув початкову освіту в приватній англійській місіонерській школі, а потім з відзнакою закінчив Королівський медичний коледж в Гон­конзі. Отримавши кваліфікацію хірурга, займався лікарською практикою в Макао і Кантоні.

Проте вже через рік, по завершенні навчання, у 1893 р. Сунь Ятсен стає професійним політиком. Він створює першу китайську революційну організацію - Союзну Лігу, яка згодом реорганізу­валась у партію китайської національної буржуазії "Чжунхуа гамин дан" (Китайська революційна партія "Гоміндан") і стала на десятиліття ведучою політичною силою Китаю.

Уникаючи переслідувань за революційну діяльність. Сунь Ятсен неодноразово змушений був емігрувати з Китаю. У Японії, Ан­глії, США він продовжував політичну боротьбу і наполегливо нав­чався. Особливий інтерес він виявляв до конституційного права передових європейських країн та основ державного ладу західних демократій.

У жовтні 1911 р. організоване Сунь Ятсеном народне повстання в Учані завершилося перемогою. Маньчжурська династія впала, а разом з нею й імператорський лад Китаю. У грудні 1911 p., в пів­денній столиці Китаю Нанкіні, Сунь Ятсена було обрано тимчасо­вим президентом Китаю, а 1 січня 1912 р. було офіційно проголо­шено створення Китайської Республіки. У квітні 1912 р. Сунь Ятсен, під тиском великої буржуазії та мілітаристських кіл, наля­каних розмахом революційного руху трудящих мас, змушений був відмовитися від посади президента на користь лідера реакцій­них сил Юань Шикая. У 1917 р. Сунь Ятсен створив демократич­ний уряд в Кантоні, на півдні країни, який був опозиційним до ре­акційного режиму Пекіна. У союзі з Комуністичною партією Китаю, створеною в 1921 p., Гоміндан отримав перемогу в грома­дянській війні, але Сунь Ятсену не довелося бачити плоди цієї пе­ремоги. 12 березня 1925 р. він помер у Пекіні. Поховано його в На­ціональному мавзолеї у Нанкіні.

Політична діяльність Сунь Ятсена розпочалася наприкінці XIX ст. на зорі національно-визвольного і революційного руху в Китаї.

Його політичне вчення у кінцевому підсумку набуло характеру доктрини про "три великі народні принципи" (1906 p.). У Китаї під впливом першої російської революції відбулося піднесення національно-визвольного руху. В подальшому вчення про "три ве­ликі народні принципи" розвивалося відповідно до подій націо­нально-визвольної боротьби і нових етапів китайського револю­ційного руху. Важливу роль в еволюції політичних поглядів Сунь Ятсена відіграла Велика Жовтнева соціалістична революція, революціонізуюча діяльність лідерів молодої радянської держави, а також зростання ролі робітничого класу в революційно-визволь­ній боротьбі Китаю.

Нове тлумачення "трьох великих народних принципів" Сунь Ятсена остаточно сформувалося наприкінці 1923 р. й знайшло ві­дображення у Маніфесті, прийнятому І з'їздом (січень-лютий 1924 р.) Гоміндан. Ця масова політична партія становила блок усіх демократичних сил і включала Комуністичну партію Китаю.

Сунь Ятсен визнавав історичні заслуги СРСР, намагався вико­ристати його досвід. У передсмертному зверненні до ЦВК СРСР від 11 березня 1925 р. він зазначав, що Радянський Союз - справж­ній спадок пригнічених народів. "Спираючись на цей спадок, на­роди, що знемагають під гнітом імперіалізму, відстоять свою сво­боду і доб'ються звільнення від існуючого у світі ладу, з давніх-давен заснованого на рабстві, війнах, користолюбстві".

Сунь Ятсен був мало обізнаний з теорією марксизму-ленінізму і не сприймав її положень, він був далеким від розуміння загаль­них закономірностей історичного розвитку, роді і характеру внут­рішньої класової боротьби і класової сутності держави.

Перший великий народний принцип Сунь Ятсена називався принципом нації або "націоналізмом". Сутність його полягала в тому, щоб ліквідувати у Китаї іноземне панування і створити влас­ну національну державу. Також була потреба у розв'язанні націо­нальних проблем всередині країни. На перших порах принцип нації означав боротьбу за повалення маньчжурського феодально­го гніту і проголошення національної незалежної Китайської рес­публіки. Однак з поваленням маньчжурської династії в 1911 р. різ­ко загострилася загарбницька політика західноєвропейських держав щодо Китаю. Сунь Ятсен спрямовує принцип "націоналіз­му" проти іноземних імперіалістів та їхньої агентури - компра­дорської буржуазії і феодально-мілітаристських кіл. Маніфест І з'їзду Гоміндану переконливо й всебічно роз'яснював "антиімпе­ріалістичну спрямованість принципу націоналізму". В ньому та­кож зазначалося, що іншою, внутрішньою, стороною цього принципу є "рівноправність всіх національностей на території Китаю".

"Гоміндан урочисто заявляє, - наголошувалося в Маніфесті, - що він визнає право на самовизначення всіх національностей на території Китаю і необхідність створення вільної і єдиної Китайсь­кої республіки як вільного союзу всіх національностей".

Другий великий народний принцип Сунь Ятсена - це прин­цип народовладдя, або "демократизму", який він вважав основою політичної революції. Разом з ліквідацією маньчжурської династії політик пропонував повністю викорінити всі риси феодальної політичної системи, встановити республіку, прийняти Конститу­цію, надати всім громадянам право обирати і бути обраними в представницькі органи влади.

Сунь Ятсен критично ставився до політичних порядків Європи, США, Англії. На його думку, парламент і представницька система цих країн не забезпечують реальної участі народу в управлінні державою, що вони супроводжуються підкупом і продажністю парламентарів, зловживанням владою, бюрократизмом і обманом народних мас. "В Америці, - писав Сунь Ятсен у 1906 p., - про­цвітає така політична корупція, якої не зустріти в жодній іншій країні".

Хоча Сунь Ятсен не розкривав у своїх працях зумовленості фор­мального характеру буржуазної демократії економічним ладом капіталізму, як це мало місце в багатьох революційних демократів інших країн, розуміння ілюзорності буржуазної демократії вело його до настійливих пошуків того, як забезпечити народові реаль­ну владу.

На першому етапі розвитку вчення про три народні принципи всі надії китайського мислителя покладалися на форму держави і правильну організацію влад. До трьох існуючих в західних країнах "традиційних влад" (законодавча, виконавча, судова) Сунь Ятсен пропонував додати ще дві "особливі влади" - екзаменаційну і контрольну, зі своїми спеціальними палатами, створеними не урядом, а представницьким виборним органом. Проведенням іс­питу для посадових осіб на їхню придатність до державної служби і спеціальним контролем за добросовісністю виконання чиновни­ками їхніх обов'язків, Сунь Ятсен розраховував усунути недоліки буржуазного демократизму і досягти реального "народовладдя".

Принцип "народовладдя", зазначалося в Маніфесті Гоміндану, "передбачає надання народові як побічних, так і прямих прав, а це означає, що народ буде користуватись не тільки виборчим пра­вом, а й правом законодавчої ініціативи, референдуму та зміщен­ня посадових осіб. Форми народовладдя визначаються конститу­цією, в основу якої покладено вчення Сунь Ятсена про роздільне функціонування п'яти влад: законодавчої, виконавчої, судової, екзаменаційної і контрольної. Це дає можливість не лише уникну­ти недоліків, які несе в собі парламентаризм, а й усунути вади ви­борчої системи. Нині так зване народовладдя в різних країнах не­рідко монополізується буржуазією й обертається в знаряддя пригнічення простого народу. Гомінданівський принцип наро­довладдя означає, що влада має належати всьому простому наро­дові, а не купці окремих людей".

Недоліки буржуазної демократії Сунь Ятсен мріяв подолати через удосконалення форм організації влади, зв'язок яких із кла­совою сутністю держави він залишав поза увагою. Саму державу Сунь Ятсен розглядав як надкласову організацію, а закони і конс­титуцію - як машину управління складними людськими відноси­нами, подібно до машини матеріального світу.

У праці "Здійснимо три народних принципи, побудуємо нову державу" (1922 р.) Сунь Ятсен уподібнював майбутню революцій­ну державу Китаю "єдиній сім'ї", "кораблю", що управляється на­родом як його командою. "Одностайність" і "однодумність" він розглядав як важливі риси нового ладу. "Республіка, - зазначав Сунь Ятсен, - це ніби акціонерне об'єднання, держателями акцій якого є його громадяни, а службовці - його чиновниками". Він протиставляв майбутню китайську державу не тільки самодер­жавству, а й "республікам старого типу", існуючим у Франції та Америці. Єдиною справжньою республікою "нового типу" була названа Радянська Росія.

Однак, оперуючи надкласовими категоріями державності. Сунь Ятсен, найзагальнішою причиною, що визначає той чи інший державний лад, помилково називав політичні погляди. "З чого потрібно починати будівництво держави і що таке держа­ва? -- писав він. - У державі живуть люди, і основою держави є погляди народу. Чому нині більшість держав світу за своїм уст­роєм є республіками, а раніше були імперіями? Тому що політич­ні погляди народів у різні періоди різні".

У процесі практичної державної діяльності у Сунь Ятсена пос­тупово народжувалося розуміння того, що і майбутня держава не може бути організацією влади всіх прошарків і класів сучасного йому китайського суспільства. У сфері його теоретичних держав­но-правових ідей це не знайшло відображення. Однак завдання ліквідувати панування будь-яких антинародних політичних сил і усунути від влади всі реакційні кола висувалося й захищалося ве­ликим китайським революціонером-демократом усе послідовні­ше. Врешті-решт розвиток вчення Сунь Ятсена і принцип "наро­довладдя" набули нового антиімперіалістичного характеру, а його революційно-демократичний зміст поглибився.

Останнім у доктрині Сунь Ятсена був принцип "народного бла­годенства", або "соціалізм". На першому етапі мислитель тлума­чив його в дусі утопічних планів запобігти появі в Китаї майнової нерівності та інших вад капіталізму, а також вимог націоналізації землі та урівняння прав па землю. У подальшому було розробле­но плани індустріалізації Китаю, в яких, після певних пошуків і коливань, було взято курс на розвиток національного державного сектора промисловості. Монополістичні та великі підприємства, що належали іноземним або китайським громадянам, а також банки, залізниці, повітряне сполучення та інше, мали бути пере­дані у власність держави. Сунь Ятсен назвав цю програму "обме­ження капіталізму".

Загальну постановку питання про зрівнювання прав на землю було замінено програмою державної допомоги селянству, наді­лення безземельних орендаторів землею і врешті-решт гаслом "Кожному хліборобові своє поле".

"Обмеження капіталу" і "справедливе вирішення земельного питання", які Сунь Ятсен розглядав як соціалізм, насправді вира­жали лише його суб'єктивні намагання до соціалізму. Вони мали, як і два перших народних принципи, антифеодальний, антиімпе­ріалістичний зміст. Хоча на останньому етапі принцип народного благоденства значно більшою мірою відповідав інтересам трудя­щих мас Китаю, загалом ця програма виражала ідеологію дрібної китайської буржуазії.

Командні висоти в економіці, на думку Сунь Ятсена, мали бути в руках держави. Приватний капітал передбачалося зберегти, го­ловним чином, у сфері дрібного та середнього виробництва, без його наступного витіснення.

"Необхідність принципу народного благоденства, - зауважу­вав Сунь Ятсен, - продиктована нерівністю, що є між багатими і бідними, а мета його - досягнути рівності між ними". Таким чи­ном, не ліквідація класів, а тільки "рівність" між ними були полі­тичним прапором Сунь Ятсена. Він надіявся, що запропоноване ним "обмеження капіталу" дасть змогу усунути і суперечності між робітниками та капіталістами. В одному з його виступів стверджу­валося, що китайська національна буржуазія не експлуатує робіт­ників, а, навпаки, китайські робітники "гноблять" національних капіталістів.

Навіть гасло "Кожному хліборобові своє поле" не передбачало невідкладної конфіскації поміщицьких земель на користь селян. Водночас, наголошував Сунь Ятсен, революція може вважатися за­вершеною тільки тоді, коли селяни не будуть піддаватись експлуа­тації з боку поміщиків, коли вони отримають можливість самим користуватися плодами своєї праці.

В останні роки своєї діяльності Сунь Ятсен особливо визначав і наголошував на провідній роді трудящих мас - селян і робітників у революції, закликаючи забезпечити захист їхніх вимог. Він про­понував для цього в майбутньому розвивати й удосконалювати прийняту політичну програму.

У працях Сунь Ятсена було викладено й низку інших політич­них ідей з проблем революції, міжнародних відносин, ролі армії, значення політичної просвіти народних мас. Він виступав за рів­ноправність націй і держав на міжнародній арені, хоча іноді в його творах звучали й мотиви націоналістичного возвеличення Китаю. Революційну армію, якій він надавав великого значення, закликав наслідували революційну партію, керуючись не культом сили, а революційними ідеалами та інтересами держави і народу.

Політичне вчення Сунь Ятсена має велике історичне значення. Воно є складовою національно-китайського і загальносвітового процесу розвитку політичної ідеології національно-визвольних рухів, є яскравим прикладом своєрідності і прогресивності рево­люційно-демократичних ідей сучасності.

 

Махатма Ганді

Махандас Карамганд Ганді (1869-1948 pp.) народився в Порбандарі (штат Гунджарат). За своїм походженням і вихованням, світоглядом і характером політичної діяльності був тісно пов'язаний з індійською буржуазною інтелігенцією, яка відіграла важливу роль у керівництві патріотичним рухом за незалежність Індії від англійського імперіалізму. В Англії Ганді здобув спеціаль­ну юридичну освіту. Після нетривалої адвокатської практики в Бомбеї, він понад двадцять років (1893-1914 pp.) працював у Пів­денній Африці як представник фірми порбандарських купців. В Африці Ганді очолив рух співвітчизників-емігрантів проти ре­жиму національно-расової дискримінації, що був запроваджений проти них європейськими колонізаторами. Вже тоді принцип "ненасилля" став головним у його життєвій філософії. Він розро­бив способи ненасильницького опору ("сатьяграха"), завдяки яко­му 20-річна боротьба закінчилася компромісом.

Південноафриканська сатьяграха зробила Ганді знаменитим і на батьківщині. Повернувшись до Індії, Ганді в 1915-1918 pp. неза­лежно від Індійського національного конгресу (ІНК), заснованого в 1885 р. поміркованою партією патріотично налаштованої індійсь­кої буржуазії та інтелігенції, провів чотири місцеві акції ненасиль­ницького опору проти окремих найкричущих виявів несправед­ливості з боку плантаторів, капіталістів, митної влади. Ці кампанії продемонстрували не лише його вміння працювати в масах (поді­ляти їхні біди і жертвувати собою), а й принесли йому широку популярність, титул ''Махатма"(велика душа) і поставили Ганді в центр індійського політичного життя.

На національному рівні політик зумів втілити в життя ідеї про те, що не просити треба колоніальну владу про самоуправління, а боротися за нього і робити це мають не багатії і чиновники, а на­родні маси: селяни, робітники, міська біднота.

Ставши незаперечним (хоч і неофіційним) лідером ІНК, Ганді упродовж ЗО років керував індійським національним визвольним рухом і привів його до перемоги. Як і інші лідери Індійського на­ціонального конгресу, його неодноразово заарештовували і пере­слідувала англійська колоніальна влада. Тяжко переживаючи роз­кол Індії, що визрів в останні роки колоніального панування і привів до виокремлення з її складу мусульманської держави Па­кистан (1947 p.), Ганді докладав значних зусиль до примирення індусо-мусульманської ворожнечі: 30 січня 1948 p., на віллі промис­ловця Білми в Делі, під час публічної вечірньої молитви, Ганді було застрелено релігійним фанатиком.

Головним завданням своєї політичної діяльності Ганді вважав об'єднання народів Індії і створення незалежної індійської держа­ви. Він закликав до невтомного морального самовдосконалення особи, аскетизму, відмови від матеріальних благ заради досягнен­ня правди і справедливості. Насиллю і кривавому терору європей­ських колонізаторів, "англійській сталі" Ганді закликав протиста­вити моральне самовдосконалення індійського народу, презирство до страждань і смерті. Він засуджував застосування революційно­го насильства: "Насильство натовпу недопустиме навіть у відповідь на грубу провокацію". Краща відповідь на збройне насильство ан­глійців - моральна перевага індійського народу.

Ганді проголошував "ненасильство" вищою цінністю, що виті­кає з релігійно-етичних переконань. Цей принцип набував у нього абсолютного характеру і не підлягав перегляду ні за яких обста­вин. Водночас вірність ненасильству, згідно з Ганді, означала готов­ність до компромісу і переходу від боротьби до переговорів з влас­тями.

Головним чинником, що має забезпечити майбутній справед­ливий суспільній лад, є встановлення миру на Землі. Ненасиль­ство, стверджував Ганді, передбачає пацифізм, повне заперечення війни, а також збройного опору агресії. На його думку, людство стоїть перед вибором: взаємне знищення або недопущення війни. Наявність атомної зброї доводить абсурдність насильства і особли­во - безглуздість війни. Боротьба за мир, так само як і за незалеж­ність, має здійснюватися тільки ненасильницькими засобами. Сатьяграха, зазначав Ганді, основана на переконанні в божественному характер; душі, що є єдиною в усіх людей, і неминуче відгукується на любов. Закон любові, втілений у ненасильство, - єдиний за­кон, що визначає життя людини в суспільстві, "ключ до всіх со­ціальних проблем". "Доктрина сили", в тому числі теорія класової боротьби, на думку Ганді, антигуманна і протиприродна.

Під насильством Ганді розуміє не лише позбавлення життя, фі­зичний примус, а й різні форми експлуатації, грубість, образу, не­доброзичливість, пригнічення слабких і позбавлення їх почуття власної гідності. Ненасильство має виявлятися в думках і діях. Учасники руху ненасилля роблять виклик несправедливості, вису­вають вимоги і захищають їх не завдаючи противнику фізичних або матеріальних збитків. їх карають за всією суворістю закону, проте цю кару вони сприймають покірно. Споглядаючи страж­дання прибічників сатьяграхи, серце противника м'якшає, він ус­відомлює свою неправоту і йде на поступки. Сатьяграха затверд­жується успіхом, коди супротивник розкаявся і змінив свої переконання. Заради нього, стверджує Ганді, варто піти на будь-які жертви, навіть пожертвувати життям.

Будучи послідовним пацифістом, Ганді задумувався над тим, чи можна буде протистояти можливому японському вторгненню до Індії в роки Другої світової війни, а саме: беззбройне населення мало встати на шляху японської армії, не чинячи фізичного опо­ру, загинути в разі потреби під танками і кулями, але не підкори­тися завойовникам. Такі самі засоби Ганді рекомендував і народам Європи в боротьбі проти гітлерівських полчищ. Він був наївно пе­реконаний, що готовність померти не завдаючи шкоди, роззброїть і зупинить будь-якого агресора.

Ідеалом Ганді, за словами професора О. Мартишина, є "один із варіантів утопічного соціалізму з домішками ненасильницького анархізму". Шлях індустріалізації Ганді вважає помилковим. Для Індії, стверджує він, цей шлях не підходить, оскільки був нав'язаний англійцями. Ганді відкидає "європейську цивілізацію" з її прагненням до матеріальних благ на збиток духовному росту, до технічного прогресу, до панування над природою. Ця ''цивілі­зація" підірвала патріархальну чистоті-' звичаїв, зробила людину рабом власних пристрастей, у багато разів збільшивши її здатність коїти збитки і руйнування. Така цивілізація заснована на насиль­стві, що, у свою чергу, породжує експлуатацію людини людиною, капіталізм, колоніалізм та імперіалізм. Саме ці чинники позбави­ли Індію свободи, порушили гармонію спілкування з природою і згоду в суспільстві.

Гандистська картина "загального благоденства" (сарводайя) - це ідилія простого сільського життя. Індустрія має бути зведена до мінімуму. Кожен працює фізично, щоб прохарчуватися і ко­ристується рівними правами з усіма. Передбачений та забезпече­ний справедливий розподіл благ. Без будь-якого насильства лікві­дується експлуатація. Поміщи