Основні напрями і головні проблеми політичної думки

Головні напрями політичної думки будь-якого рабовласниць­кого суспільства залежать від його структури. Особливості розвит­ку рабовласницької держави у Давній Греції позначилися і на політичних ідеях. У VII-VI ст. до н. е. в умовах розпаду первіснооб­щинного ладу і виникнення антагоністичних класів у Греції почи­нає розвиватись рабовласницька держава. У цей період зарод­жується й політична думка, яка особливо розквітла у V-IV ст. до н. е„ переважно у рабовласницьких демократіях (Афіни, Абдера та ін.).

Поряд із землеробством і скотарством у Давній Греції великого поширення набуло ремесло. Потреби мореплавства, заморської торгівлі призводили до широкого використання рабської праці. Особливого розвитку набуло гончарне і металеве виробництво (зброя, посуд, лампи та ін.).

Про те, як широко застосовувалася праця рабів, свідчить той історичний факт, що на кожного вільного громадянина припада­ло 18 рабів і більше ніж двоє неповноправних.

Правляча верхівка грецького рабовласницького суспільства повністю звільнялась від важкої фізичної праці. Це сприяло тому, що частина населення займалась розвитком літератури, мистец­тва і науки. Як відомо, давні греки залишили людству видатні тво­ри науки і мистецтва. Ф, Енгельс у праці "Анти-Дюрінг" зауважу­вав, що тільки рабство створило умови для розвитку культури, науки і держави давніх греків. За цих історичних умов воно як від­повідний етап у розвитку людського суспільства відіграло певною мірою прогресивну роль. Давні греки назавжди залишаться вчи­телями людства. У Греції тих часів можна знайти елементи і за­чатки філософських ідей сучасності. Політична думка у цій дер­жаві широко розвинулась у VI-IV ст. до н. е. в період жорстокої класової боротьби.

Політична ідеологія рабів дійшла до наших часів опосередко­вано, у незначному вигляді. Про діяльність рабів можна дізнатися лише побічно з описів рабовласницьких ідеологів.

Беззаперечно, в цей період у Греції панували два головних на­прями: політична ідеологія рабовласницької аристократії та тор­гових промисловців й ідеологія бідноти.

Всередині панівного класу рабовласників так само відбувалася боротьба між представниками торгової знаті, промисловцями і землевласниками, зокрема за переваги, насамперед за рівень участі у здійсненні політичної влади. Формально неімуща біднота майже прирівнювалась за станом до рабів. Загалом ідеологічні на­прями того часу можна визначити ще більш узагальнюючи:

· ідеологія заможних класів;

· ідеологія пригноблених (пригнічених класів).

Перед цими ідеологіями поставали такі проблеми:

· рабства:

· характеру власності;

· ставлення до закону;

· міждержавних відносин.

Як бачимо, вже перед давніми мислителями поставали майже всі найважливіші політичні і правові проблеми.

У країнах Сходу політичні вчення отримали менш розвинену форму, позаяк рабство там було розвинене меншою мірою.

У Греції, на думку окремих вчених, політична думка розвину­лась найбільшою мірою тому, що грецькі мислителі нібито були ревнішими прихильниками філософії, ніж, наприклад, у Римі.

Проте Греція - це класичний зразок розвитку рабовласниць­кого ладу з високими рівнями розвитку виробничих сил і культу­ри. Саме це й зумовило розвиток гострої класової боротьби та бо­ротьби ідеологій антагоністичних класів.

Грецькі поліси (держави-міста) виникли внаслідок запеклої бо­ротьби, яку маси міської та сільської бідноти вели разом з міськи­ми прошарками рабовласницького класу проти старої родової знаті - евпатридів. Боротьба аристократії і демократії набула в Греції повсюдного, всеохоплювального характеру. Цьому сприяла ворожнеча між державами рабовласницької демократії на чолі з Афінами та аристократичними рабовласницькими державами на чолі зі Спартою. Ця боротьба й відобразилась у ранніх творах дав­ньогрецької літератури. Принагідно зауважити, що давньогрецькі вчені першими привернули увагу людини до проблеми демок­ратії, народу.

Як розгорталась боротьба між прибічниками рабовласницької демократії, розглянемо на прикладах життя і діяльності окремих мислителів.

 

Геракліт

Політична ідеологія родової знаті відображена в поглядах відо­мого грецького мислителя VI-V ст. до н. е. Геракліта (530-470pp.до н. е.).

Згідно з Гераклітом в основу всього сущого покладено вогонь: "Світ, єдиний з усього, ніким із богів не створений і ніким із лю­дей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно загоряєть­ся і закономірно згасає..."

Геракліт вчив, що у світі все минає, все поступово змінюється. Йому належать відомі вислови: "Не можна двічі увійти в одну й ту саму річку", і "Не можна двічі торкнутись одного й того самого тіла". У поглядах Геракліта відбився стихійний потяг давніх греків до матеріалізму. Водночас мислитель розробив вчення про діалек­тичну єдність протилежностей. Боротьба - зіткнення протилеж­ностей - є рухомий початок із множини, гармонія - із зіткнення протилежних зачатків та їх боротьби.

Філософське вчення Геракліта прогресивне, його політичні по­гляди реакційні. Він визнає розвиток людського суспільства, але в людських стосунках, на його думку, панує факт боротьби проти­лежностей, що неминуче спричинює війни між народами. Захи­щаючи рабовласницький лад, Геракліт стверджує, що війна - батько всього і цар усього. Для одних війна означає бути багатими, для інших - бідними, одним - бути вільними, іншим - у раб­стві. Відносини експлуатації він пояснює пануванням сили, відно­сини в суспільстві він розуміє як природні відносини фізичної сили. Спроба викорінити горе людське і розбрат зі світу богів і людей призвела б, на його думку, дише до загибелі світу. Геракліт був прибічником аристократії: "Для мене один коштує десяти ти­сяч, якщо він кращий".

Побоюючись виступів проти рабовласницького ладу, Геракліт наголошував на значенні законів v державі. Закони держави він назвав наслідком вічних законів світового ладу, яких треба суворо дотримуватись. Геракліт нагадував, що "законом називається та­кож слідування волі одного". Саме цьому закону, що встановле­ний одним або небагатьма, - закону нерівності - філософ закли­кає підпорядковуватись.

Таким чином, Геракліт поряд із прогресивними положення­ми у філософських питаннях обстоював реакційні пропозиції політичного життя і захищав рабовласницьку аристократичну державу.

 

Демокріт

Демокріт (460-370 р. до н. е.) - політичний мислитель другої половини V ст. до н. е. Його твори не збереглися. Тому майже всі знання про нього відомі з інших джерел.

Демокріт на відміну від Геракліта захищав рабовласницьку де­мократію, був ідеологом торгових і промислових кіл рабовлас­ницького класу. Він був не лише мислителем-філософом, а й вченим-математиком. Демокріт - один з найвизначніших пред­ставників філософського матеріалізму. Увесь філософський ма­теріалізм Давньої Греції вважається лінією Демокріта, Всесвіт, вчив філософ, складається з атомів - непомітних маленьких час­тинок, що рухаються в просторі. Ґрунтуючись на матеріалістич­них засадах, Демокріт розробив вчення про розвиток світу, виник­нення всесвіту і землі, походження тваринного світу і людини, створення суспільства й держави.

Як матеріаліст Демокріт відкинув релігійні уявлення про по­ходження держави. На його думку, спочатку люди вели стадний спосіб життя, потім з'явилися вогонь, землеробство, ремесло і дер­жавний порядок. "Справді, власне нужда послужила людям вчи­телем в усьому". Демокріт робив важливу спробу розширити пізнання явищ суспільного життя, але врешті-решт його вчення далеке від матеріалістичного розуміння суспільного розвитку і ви­ливається у захист рабства. Він вважав рабство необхідним і поді­ляв погляди на раба як просту річ його володаря. Захищаючи приватну власність, Демокріт проповідує "середній" статок: "Якщо ти не бажаєш надто багато, то й мало здаватиметься тобі багато, тому що бажання мати небагато прирівнює бідність до ба­гатства". Щоб загладити гостроту суперечностей рабовласницько­го суспільства, Демокріт вчить, що щастя залежить від гарного на­строю. Тому й бідний може бути щасливий.

Демокріт заперечував безмірне збільшення багатства і пропо­нував багатим підтримувати бідних, наївно сподіваючись на це. "Навіть малі послуги, надані своєчасно, є великим благодіянням для тих, хто їх отримує".

Демокріт виступав проти революційних рухів бідноти. На його думку, громадянська війна однаковою мірою біда для обох сторін. Держава - це гарант проти міжусобиць у суспільстві. Поки вона ціла - усе ціле, коли вона гине - гине все. Велике значення Демокріт надавав законам. Не розкриваючи справжньої сутності за­конів рабовласницької держави як засобу пригнічення рабів і віль­ної бідноти, Демокріт зауважує, що вони призначені для того, щоб приборкати заздрість і взаємну ворожнечу людей. "Закони не заважали б кожному жити як йому хочеться, коли б один не шкодив іншому. Проте оскільки взаємини людей переповнені во­рожнечею, то закони необхідні, і їх потрібно охороняти з нещад­ною суворістю".

Таким чином, Демокріт був прибічником рабовласницької де­мократії. Бідність у демократії, заявляв він, такою мірою перева­жає удаваний добробут громадян при царях, якою мірою воля краща від рабства.

 

Софісти (Протагор)

Разом із розвитком рабовласницької системи господарства і пов'язаного з цим загострення суперечностей всередині рабовлас­ницьких полісів зросло значення питань про державу і право. Підвищилась роль народних зборів, ширше обговорювались полі­тичні питання, що сприяло вивищенню ролі ораторського мистец­тва. Старе виховання, розраховане на підготовку рядового воїна, вже не задовольняло. Виникли запити духу, потреба в освіті.

Любов до військових обладунків заміняється любов'ю до знан­ня, мистецтво кидати дротики поступається місцем мистецтву ки­дати "крилате слово" у широку аудиторію народних зборів або в суді.

Цим новим потребам відповідали софісти (сафос - мудрий), які виступали в ролі популяризаторів знання і платних вчителів красномовства (середина V ст. до н. е.). Ознайомлюючи молодь із зародками науки і навчаючи їх ораторському мистецтву, вони вод­ночас критикували традиційні погляди і захищали передові для того часу принципи та ідеї.

Софісти не буди представниками єдиного філософського на­пряму ні у філософії, ні в політиці. Проте вони мали й спільні риси:

* дух критики, перегляду і навіть розвалу традиційних уст­роїв;

* інтерес до питань політики, відверта критика і постановка питань держави і права, що до них не розглядались у філо­софському плані;

· захоплення формальною логікою і зовнішнім переконанням мови.

Софісти - сперечальники - за будь-яку ціну намагались от­римати верх над опонентами в дискусії. У своїй аргументації ба­гато хто з них не обмежувався чистою грою слів і визначень, часто скочуючись до казуїстики. Вже Платон відіграв велику роль у тому, щоб знеславити софістів, так як був їхнім запеклим против­ником. Софістів звинувачували в аморальності й розбещуванні молоді. Проте хоча б тому їх не слід вважати такими, що за подіб­не звинувачення загинув їхній супротивник Сократ.

Із середовища софістів вийшло сказання про Геркулеса на роз­путті, що вражає глибоким характером.

Коли Геркулес досяг віку, в якому формується характер і світо­гляд людини, він зустрів двох жінок. Одна була доволі спокусли­вою, красивою та улесливою і зваблювала його перспективою на­солод, відсутністю страждань. Інша пропонувала йому далекий і тяжкий шлях з випробуваннями на кожному кроці, але обіцяючи наприкінці самозадоволення замість розчарувань, якими завер­шувався перший шлях: ім'я першої жінки - Порочність, дру­гої - Добродія.

Таким вченням софісти "розбещували" учнів? Згодом "софіста­ми" називали фокусників і жонглерів парадоксами. Під софістикою розуміли гнучкість понять (визначень), що застосовуються суб'єктивно, а саме без врахування реального процесу розвитку світу.

Софісти не піднеслися до діалектики. В їх вченнях можна за­значити тільки окремі незначні її елементи. Софістів поділяють на дві групи:

· старші (середина V ст. до н. е.) - Протагор, Горгій, Гіпій, Антифон, Продік;

· молодші (кінець V ст. до н. е.) - Лікофрон, Тразімах, Кал- лікд, Алкідам

Старші софісти дотримувались прогресивних поглядів і буди прибічниками рабовласницької демократії. Серед молодших зус­трічалися И такі, що захищали реакційні погляди. Найвідоміший із старших - Протагор (близько 480 - близько 410 р. до н. е.).

Протагор розробив вчення про відносність знань про добро і зло (філософія релятивізму). На його думку, все залежить від того, як людина сприймає і оцінює дійсність: "Людина є міра всіх ре­чей існуючих, як вони існують, і неіснуючих, як вони не існують". Будь-які знання залежать від відчуттів, які в усіх людей різні. Саме тому немає єдиної істини. Про кожну річ існує два протилежних твердження (втеча, вбивство - все залежить від точки зору того, хто це оцінює). Норми права гак само, на думку Протагора, умов­ні й здатні змінюватися. Щодо питання про походження держави і права, то у своєму міфі про Прометея він доходить висновку, що політична діяльність має бути надбанням усіх. Інакше не може бути й держави. Усі громадяни повинні бути учасниками політич­ного життя, рівною мірою брати участь у вирішенні політичних питань. Такі положення свідчать про демократичний напрям ідей Протагора.

Держава становить союз для взаємного досягнення цілей, яких неможливо досягти розрізненими силами окремих осіб. Доказом цього є міф Протагора. Коли боги творили живих істот, то дору­чили Епіметею розподілити між ними силу і блага. Надто стара­ючись, Епіметей поспішив роздати тваринам усі, що були засоби боротьби за існування: фізичну силу, швидкість рухів, ніг, прикри­ваючу шерсть, вміння літати та ін. Коли дійшла черга людини, то виявилось, що весь запас благ уже вичерпано. Ще молода, обділе­на засобами боротьби людина була приречена загинути, якби Зевс не наказав Прометею вкласти в людей почуття права, соціаль­ний інстинкт, завдяки якому й стала можливою боротьба за існу­вання силою державного єднання як узгоджених інтересів окре­мих осіб у державі. Протагор обґрунтовує думку про умовність суджень про справедливе і праведне. "Кожний уряд видає закони відповідно до своєї користі (демократія, тиранія), ось чому в усіх державах законне і справедливе - це те, що вигідне урядові". По­ряд з цим Протагор закликав беззастережно виконувати вимоги законів рабовласницької держави. Щоб наголосити на умовному характері закону, він протиставляє закон людський законові при­родному. Природний стан людей (до створення держави), на його думку, не вищий і не кращий від громадянського стану. Навпаки, Протагор розкриває природний стан як війну всіх проти всіх, коли взагалі неможливе спільне життя.

Абсолютного права немає. Те, що в одному місці визнається за­коном, в іншому - забороняється. Немає природного права, є тільки позитивне право. Тому правила співжиття існують не за природою, а за людським волевиявленням.

Софісти заперечують у покаранні помсту Протагор вбачає в покаранні засіб психічного впливу як власне на злочинця, так і на інших. "Карати слід як дітей, так і дорослих, щоб покарані става­ли кращими, а хто не піддається виправленню, то його як того, що не піддається лікуванню, залишається виселяти з міста або ж вби­вати".

Загальний світогляд софістів заперечував природність релігій­ного почуття. "Про богів, - зауважував Протагор, - я нічого не можу знати: ні того, що вони існують, ні того, що їх немає. Пере­шкоди, що заважають цьому знанню - темрява питання і корот­кочасність людського життя". Тому релігія є не що інше як витвір політики панівного класу. Або ж розумна й винахідлива людина додумалась для застереження від прихованої неправди розповіда­ти про могутніх, безсмертних богів, які бачать усе таємне в душі людини. А щоб посилити страх перед богами, для них відвели житло на небі.

Це свідчить про атеїстичний підхід до розуміння догм релігії Із середовища софістів прозвучав голос і проти рабства.

За природою всі люди вільні й тільки людськими зусиллями можна перетворити людей на рабів. З огляду на викладене дохо­димо висновку про демократичність поглядів окремих софістів і їх прогресивність.

 

Сократ

Сократ (469 - 399 pp. до н. е.) народився в Афінах у незамож­ній родині. Як і софісти, він критично ставився до традиційних уявлень. Особа Сократа легендарна. Він нічого не писав, оскільки був неписьменний і викладав свої ідеї у промовах. Про Сократа ві­домо з творів його учнів - Ксенофонта і Платона.

Сократ - мудра людина. Він називав себе самоуком. Усе життя він був поміж людей, пропагуючи власні ідеї. На відміну від со­фістів Сократ виступав безкоштовно. Босий, у лахмітті, він просто виходив на вулиці та площі Афін, де розпочинав розмови з наро­дом. Він умів вступати в дискусію, зацікавити співбесідника і вий­ти переможцем у суперечці. Осміяні публічно, співбесідники за­звичай в більшості ставали його ворогами, а не друзями. У нього, як і у софістів, вчилися володіти думкою і словом так вміло, як це робив він.

На терені філософії Сократ хоча й боровся зі скептицизмом і релятивізмом софістів, проте критикував їх з ідеалістичних пози­цій і поширював реакційні філософські та політичні погляди. Він вороже ставився до матеріалістичних положень софістів і їх де­мократичних принципів.

Сократ був принциповим противником підходу до законів життя і природи як таких, які вони є. "Світ - це витвір бога". Пот­рібно не досліджувати природу, а виявляти волю бога. Він запев­няв, що у всьому вбачається створена богом розумна мета (кішка ловить мишей, тому вона бачить у темряві).

Висхідною точкою його філософії (відправним моментом) було скептичне положення, спрямоване проти самовпевненості со­фістів, вченість яких Сократ вважав удаваною: "Я знаю, що я нічо­го не знаю". Це скептичне самоприниження спрямовувалося на­самперед проти прогресивної матеріалістичної філософії. Сократ заявляв, що вивчення законів природних має йти за вивченням за­конів суспільних. Істинні знання можливі лише через загальні по­няття.

"Пізнай себе" - рекомендує Сократ, і тоді дізнаєшся, що ко­рисно і що погано, що справедливо і що несправедливо, що від­повідає силам людини і що їх перевищує. Згідно із Сократом розумні задатки становлять справжню сутність людини. А звід­си - мораль й істина - збігаються. Що більше буде морально ви­хованих людей, то більше гарантій для панування істини. Моральний той вчинок який, на думку того, хто його здійснює, корисний йому - Сократ вважав, що більшість людей не відповідає вимогам моралі, а тільки певна меншість, тобто аристократи. Він зневаж­ливо ставився до ремісників, селян і рабів, був ворогом демократії й тому висміював усі інститути афінського державного ладу, особ­ливо обрання архонта за жеребком, вважаючи найвдалішою арис­тократичну республіку схожу на Спарту.

Верховний орган афінської держави - народні збори, на думку Сократа, складалися з ремісників і купців, які "тільки й думають про те, що їм купити дешевше, або що продати дорожче", з лю­дей, "які ніколи не думали про державні справи". Ці антидемок­ратичні погляди згодом стали причиною арешту Сократа s його страти.

Сократ - поборник законності. Він вважав, що сила й могут­ність держави залежить від підпорядкування громадян її законам. Усе, що людина має, - тримається на законах. 1 насамперед дер­жава - це те середовище, в якому тільки й може жити людина. Тому не може бути інтересів вищих від державних. "Вітчизна до­рожче і матері, і батька, і всіх інших предків, вона найбільшою мірою недоторканна і священна, у найбільшій почесті й у богів, і у людей (звичайно, розумних)..., і якщо вона винесе вирок, то його потрібно сприймати спокійно, чи то різки, чи тюрма, чи відправ­лення на війну, де доводиться ризикувати і здоров'ям, і життям".

Уявлення Сократа про державу має в основі договірну теорію (ніяких проектів немає). Сократ висунув ідеалістичне вчення про існування неписаних "божественних" законів, які існують без лю­дей, встановлюються не людьми, а благами, мають безмежну силу і не залежать від волі людей. За "Божественними законами" має будуватися і законодавство, так як перші становлять моральні (ду­ховні) засади чинного у державі права.

Природні, неписані закони вимагають також підпорядкування писаним законам, позаяк норми права освячені богом. Сократ не розрізняв норми права й моралі, а отже, вважав, що справедливе і законне - це одне й те саме. Як бачимо, Сократ виправдовує чин­ні закони, які б вони не були, На його думку, вони кращі, ніж без­законня й самочинство. У віці 70 років Сократ створив собі пам'ятник як захиснику законності.

Афінський суд притяг Сократа до відповідальності за те, що він не визнає богів, яких визнає держава, а вводить нові "демонічні істоти", а також за те, що він нібито розбещує молодь. Суд виніс Сократу смертний вирок. ї коли друзі підготували його втечу з тюрми, Сократ відповів, що не може порушити закон, тому що відчуває докір законів, які нібито кажуть йому: ''Готуючись втекти, ти вчиняєш, як міг би вчинити найнегідніший раб, маючи намір втікати наперекір зобов'язанням і договорам, якими ти зобов'язав себе, погодившись жити під нашим правлінням... Хіба ж може іс­нувати суспільство, коли судові рішення в ньому не мають ніякої сили?" Промовивши так, він, на очах друзів, випив зі смертної чаші й помер.

Сократ хоча й підкорявся законам демократичних Афін, та ро­бив це для того, щоб взагалі ствердити принципи законності, але водночас був безсумнівним супротивником демократії і прибічни­ком реакційної програми, оскільки крім іншого вважав природ­ним і справедливим рабство.

 

Платон

Розорення внаслідок поразки в Пелопоннеській війні, збільшен­ня чисельності бідняків, незгоди в Афінській державі посилили боротьбу прибічників і супротивників рабовласницької демок­ратії. Видатним захисником реакційної програми був Платон 1427-347 pp. до н. е.), який належав до класу вельмож. По бать­кові - нащадок царя Кодра, по матері пов'язаний походженням з родом Солона. Освіту здобув згідно з походженням. Його вихову­вали найкращі наставники того часу. З огляду на красиву зовніш­ність й атлетичну будову тіла його вчителі дали йому замість ім'я Платон, замість першого - Аристокл. Він домігся великих успіхів у гімнастиці, навчався музиці, живопису, складав вірші. Платон рано ознайомився з тогочасною філософією. У 20 років він став улюбленим учнем Сократа ("Сон про білого лебедя").

Після смерті Сократа, відчуваючи несправедливість вироку щодо нього і сповнений ненависті до порядків демократичних Афін, Платон залишає рідне місто й вирушає в подорож. Він відві­дав Африку (Кирена, Єгипет), Італію (Велику Грецію) і Сицилію. Зблизившись із сіракузьким тираном Діошсієм Старшим, Платон брав активну участь у політичному житті Сіракуз, спробував умо­вити тирана здійснити намічений ним план соціально-політичних перетворень. Проте запідозрений у придворних інтригах, Платон був жорстоко покараний і проданий v рабство (близько 389 р.}. Викуплений з рабства друзями, він повернувся до Афін і зайнявся педагогічною діяльністю. Поблизу Афін він заснував Академію, яка проіснувала після нього понад 900 років і була осередком та школою ідеалізму в стародавньому світі.

Свої філософські та суспільно-політичні погляди Платон ви­клав у творах, що мають форму діалогів, де одним зі співбесідни­ків є Сократ. Вважається, що всі твори Платона дійшли до наступ­них поколінь і відомі нині.

Філософським підґрунтям Платона є об'єктивний ідеалізм. Го­ловне питання філософії він вирішує ідеалістично. Світ реальних речей протиставляє світові ідей. Реальні речі є лише тіні, відбитки ідей, які існують поза свідомістю людини.

Душа людини перебуває у світі ідей ще до її народження і по­чатку земного життя. Цим і пояснюється здатність людини до знання і мислення в загальних поняттях. Людське пізнання - це спогади про те, що душа спостерігала колись у царстві ідей.

Ідеї - щось суто реальне, яке існує незалежно від заглибленого в думки суб'єкта. Поряд зі світом речей Платон ставить світ ідей. Обидва ці світи однаковою мірою реальні. Один із них пізнається почуттями, інший - розумом. Один підвладний кожному, ін­ший - тільки окремим. Таким чином, філософ створює теоретич­ний фундамент для поділу людей на "вищих" і "нижчих". Люди­на - не засуджений, що прикутий до земного життя і здатний бачити лише слабкий відбиток дійсності. Тому тільки філософія може дати людині можливість осягнути світ ідей.

Як прибічник інтересів реакційних верств афінського рабовлас­ницького класу Платон закликає до відкритої диктатури "кращих" людей над масою рабів і вільної бідноти, до організації панівного класу на зачатках військово-табірного життя заради солідарності вільних перед рабами.

Необхідною передумовою будь-якої ідеальної держави Платон вважав рабство.

У своєму творі "Держава" Платон наводить проект ідеального державного ладу.

Вільне населення в ідеальній державі поділяється на три стани:

· філософи, які правлять державою;

· стражі (воїни), які охороняють державу;

· ремісники та землероби, які забезпечують громадян усім необхідним для життя.

Платон наводить такі аргументи для виправдання цього роз­поділу:

· розподіл праці - найкраще, коли один робить одну справу, не хапаючись за багато. Справедливість полягає в тому, що кожен має робити своє;

· природжена нерівність людей за їхньою здатністю. Стан душі в земному житті залежить від того, як успішно вона пізнає істину, перебуваючи у світі ідей;

· соціальну нерівність слід зміцнювати поширенням міфу ні­бито "бог - творець" до тих людей, хто здатен управляти, при народженні домішав золота.., до інших, їх помічни­ків - срібла, а до землеробів і ремісників - заліза і міді.

Як керування кораблем доручається людині - знавцю кора­бельної справи, гак і управління державою доручається людям зі спеціальними знаннями, які опанували істинну філософію. На від­міну від Сократа Платон не стверджує принцип законності. Філо­софи повинні керуватися власним розсудом, а не вказівкою закону. "Закон не може точно й повністю охопити найкраще і найсправедливіше, щоб забезпечити всім найкраще". Справедливо тільки те, коли державою правитимуть люди дійсно, а не удавано знаючі, "а чи управлятимуть вони за законами або без законів, за бажан­ням громадян або проти їхнього бажання - усе це несуттєво".

Як бачимо, філософи і воїни - це аристократична верхівка платонівської ідеальної держави. Воїни мають цілком віддатись військовій справі й бути повністю вільними від інших занять. Це фізично здорові, витривалі люди, звичні до дисципліни. "Воїни повинні бути ласкавими до своїх і лютими до чужих, як хороші сторожові собаки".

Колективна приватна власність для філософів і воїнів - най­кращий засіб для єднання і "солідарності в державі, найкращий засіб забезпечення єдності в боротьбі із зовнішніми та внутрішні­ми ворогами".

Стражі не повинні, на думку Платона, зі сторожових собак, охоронців міста, перетворюватись на вовків, а тому жодний з них не повинен мати нічого, крім вкрай необхідного. Мати золото, срібло або навіть торкатись їх стражам заборонено. Вони повинні жити всі разом, цілими таборами, мати спільні трапези і спільних жінок. Найнебезпечніше, коли в державі звучать вирази: "Це моє, а це не моє, чуже. Найкраще влаштована держава, де всі кажуть про одне й те саме "це моє".

Чинники, що роз'єднують інтереси громадян, - приватна власність і сім'я, тому для них немає місця в ідеальній державі. Немає в ній і шлюбів. Потреба в поповненні населення досягаєть­ся періодичними, пристосованими до великих свят, зближеннями чоловіків і жінок. Такі зближення відбуваються під наглядом на­чальства. яке добирає пари для забезпечення здорових нащадків Здорові діти повинні утримуватися в загальних яслах, а з фізични­ми вадами були приречені на голодну смерть. Статеві зносини без регламентації начальства суворо каралися.

Пропонуючи встановити загальну (спільну) приватну власність для філософів і воїнів, Платон мав на меті не покращити станови­ще неімущих мас, а зміцнити існуючу форму експлуатації, ще більшою мірою ствердити рабовласницький лад. Тому необґрунтованими є спроби окремих вчених подати його як своєрідного піонера комуністичних ідей.

Для проекту Платона характерним є державне виховання гро­мадян. На його думку, державний лад характеризується не тим, як організовано владу, а тим, як поставлено справу виховання.

Виховання суворо суспільне за встановленим планом: тіло ви­ховується гімнастикою, душа - творами муз. При цьому не може йтися про свободу літературної і художньої творчості. Поезія роз­палює іноді такі бажання, які державне виховання намагається придушити. Тому поети, які не бажають узгоджувати свою твор­чість із цілями держави, можуть залишити її. Музика припусти­ма, якщо пробуджує силу духу і відвагу проти ворогів, і неприпус­тима лірична, що розслабляє людину, робить її ніжною і доброю.

Після 20 років занять гімнастикою і музами - заняття філосо­фією. Хто до 30 років відмінник - додається ще 5 років філософії, на інших очікують військові справи. Потім до 50 років, коли про особу складалося відповідне враження, її зараховували до класу філософів-правителів.

Жінки, як і чоловіки, мали бути рівними в суспільній діяльності й виховуватись за однією програмою. (Різке порівняння: "Хіба при виборі собак для охорони стада вибирають тільки кобелів, а сук виганяють як непридатних до сторожової служби?")

Згідно з Платоном державні перевороти, наслідком яких є змі­на форм правління, відбуваються через ідеологічний порядок, через псування характеру пануючих і підвладних, через те, що правителі зі "стражів" стають "вовками" або ж через те, що в сус­пільстві з'являються і розмножуються "трутні", через жадобу, скнарість, властолюбство тощо.

З огляду на переваги того чи того елемента в характері людей, на думку Платона, й виникають різні форми правління.

Ідеальна держава Платона - це справедливе правління кра­щих. Він поділяє думку Сократа. що законне і справедливе - це одне й те саме, оскільки в основу цих понять покладено божест­венне, а на додаток ще й ідеальне начало. Тому правління філосо­фів і дія справедливих законів - ось два взаємопов'язаних аспекти одного проекту ідеальної держави. Ідеальна держава як правління кращих і знатних - це аристократичний державний устрій. Його можна розуміти подвійно: якщо з правителів виокремиться хтось один - це монархія, якщо правителів кілька - аристократія. Іде­альному (аристократичному) державному устрою Платон про­тиставляє чотири інших - тімократія, олігархія, демократія, ти­ранія, розміщуючи їх v порядку прогресуючого псування держави. Розглядаючи весь цей цикл деградацій, він створює сумну дина­мічну картину політичного життя, зміни його форм і причини за­непаду.

На думку філософа, кожна форма держави гине через внутріш­ні суперечності, притаманні її власному принципу, і зловживання цим принципам. Основною причиною змін Платон вважає дер­жавне становище правлячих осіб.

Так, аристократія - правління "кращих" і мудрих, що найбіль­ше поціновують честь і славу, досягнуті мужністю. Вона вирод­жується з появою приватної власності на землю і житло, розподі­лом людей па вільних і рабів. Замість розумних засад у державі починає панувати принцип люті. Це вже тімократія - правління сильніших і хоробріших. При цьому Платон має на увазі крітсько-спартанський тип державного устрою. Така держава вічно воюва­тиме. А війна, на думку Платона, "основне джерело особистих і суспільних бід".

Нищення поглинутої війнами і чварами тімократичної держа­ви врешті-решт призводить до накопичення значних багатств у приватних осіб, а отже, до олігархії. Цей лад ґрунтується на прин­ципі майнового цензу. Тут панує не мужність, а жадоба наживи. Що вище ціниться багатство, то нижче доброчесність. Така держа­ва насправді складається з двох ворожих один до одного класів; багатих - правителів і бідних - підлеглих. Ненависть до ненасит­них і нікчемних багатіїв призводить до перевороту в державі і встановлення демократії. З глибокою зневагою характеризує Пла­тон цю форму правління. Влада в демократії зосереджується в ру­ках більшості, хоча остання не здатна виконувати цю високу місію, а тому серед них багато представників неправдивої мудрості, ора­торів і демагогів. Тут, як і в олігархії, вистачає багатих. Недолік рівності при демократії полягає в тому, що вона урівнює рівних і нерівних.

Демократія, одурманена невиправданою свободою, перерод­жується у своє продовження і протилежність - тиранію. Тирано - свобода перетворюється на найжорстокіше рабство. Опорою ти­ранії є суспільні низи - раби і "гірші" люди. Ненависть Платона до тиранії пояснюється тим, що в давньогрецьких полісах тиранія часто спрямовувалася проти привілеїв родової знаті як знаряддя торгово-промислових прошарків панівного класу, які часто дема­гогічно йшли назустріч вимогам бідноти. Однак критика Платоном тиранії вважається найповнішою і найобгрунтованішою у сві­товій політичній літературі.

Платон слушно стверджує, що тиран, щоб переконати у своїй необхідності, розпочинає війни, якими підтримує страх громадян. Війни потребують коштів, а тому доводиться через нестатки казни оббирати громадян. Побори спричинюють незадоволення грома­дян, і "кращі" люди, що були прибічниками тирана, починають вголос виказувати невдоволення. Тирану залишається одне: на противагу лікарю, що очищує організм від гірших елементів, очи­щувати силою власну державу від найкращих елементів. Такі захо­ди віддаляють від нього всіх порядних людей; він змушений ото­чити себе трутнями, готовими будь-кому слугувати за гроші. Тиран має всі підстави нікому не довіряти і, побоюючись за влас­не життя, збільшує кількість донощиків і охоронців. Становище тирана найжалюгідніше: він усіх боїться, не виключаючи і власну охорону; "він один з усіх не може вільно подорожувати, піти по­дивитися, що можуть бачити всі вільні люди, він живе вдома, за­ховавшись у кутку, заздрить, як жінка, усім".

У діалозі "Політик" Платон, розвиваючи ідею класифікації форм правління, стверджує, що політика - це царське мистец­тво, що потребує знань і вміння управляти людьми. Сутність полі­тики - це вміння розумно організовувати і здійснювати загально­державне життя. При цьому для мудрих (істинних) правителів не так важливо, правлять вони за законами чи без них, важливіше, щоб сплетена ними політична тканина була міцною і "обвивала всіх інших людей у державі". Єдиною правильною Платон визнає державу, на чолі якої стоїть істинно обізнаний володар. В усіх ін­ших державах, що не мають істинних правителів, правління має здійснюватись за законами, "начертаними в міру сил обізнаними людьми". Для всіх "неправильних" держав він висуває два кри­терії класифікації: кількість правителів і ставлення до законності. За першим критерієм вирізняються три види правління: монар­хія, влада небагатьох і влада більшості. Залежно від наявності чи відсутності законності кожний із видів поділяється на два підвиди: законна монархія - царська влада, протизаконна - тиранія; закон­на влада небагатьох - аристократія, незаконна - олігархія; далі де­мократія із законами і без них.

Серед законних форм держави демократія найгірша, а серед незаконних - найкраща.

Як стверджує О. Мартишин, Платон запозичив типологію форм держави в історика Геродога. Вона відповідала досвіду роз­витку грецьких полісів, її поділяли в загальних рисах багато мис­лителів, від Платона її перейняв Аристотель, вніс у