Розділ 4. Політичні та правові вчення в Західній Європі в період виникнення і розвитку феодалізму

Загальна характеристика основних напрямів політичної думки

Після розпаду рабовласницької Римської імперії у V-VI ст. на території Західної Європи утворились держави, в яких поступово запанував феодальний лад. Основу феодальних відносин станови­ла власність феодала на землю. Суспільство поділялося на два ос­новних класи - феодалів, які володіли землею, і селян, обтяжених низкою феодальних повинностей. До IX ст. феодальні відносини остаточно сформувались в усіх країнах Західної Європи і отрима­ли тут своє класичне вираження.

Основні напрями політичної думки цього періоду відповідали напрямам класової боротьби, а саме:

1. Політична ідеологія панівного класу феодалів (духовних і світських, які ворогували між собою).

2. Політичні ідеї, які виражали інтереси пригнічених мас (селя­ни, а згодом попередники робітничого класу - плебейські еле­менти міст і сіл).

3. Політична ідеологія бюргерства (попередники класу буржуа­зії), яка почала складатися у XIII-XV ст. у період розвитку товар­но-грошових відносин і подальшого відокремлення ремесла від землеробства.

Загальною і характерною рисою середньовічної ідеології було те, що вона ґрунтувалася на релігійних засадах. Це явище було ти­повим для феодальної епохи взагалі.

Офіційним релігійним віровченням у Західній Європі було сповідання віри, встановленої римсько-католицькою церквою. Церква була фактично одним із найбільших феодалів, їй належала третина землі і тому вона санкціонувала різні форми феодаль­ної експлуатації. Крім того, особливістю релігійної ідеології в середньовічній Європі було різко виражене прагнення римсько-католицької церкви до беззаперечного панування в усій феодаль­ній системі та до верховенства над світською владою. Це зумовлю­валося об'єктивними умовами, зокрема тим, що церква була централізованою організацією і в умовах феодальної роздробле­ності й чвар між світськими феодалами, а також високим рівнем культури кадрів, мала значні переваги.

Панування релігійного світогляду у вигляді християнського віровчення породило специфічним для феодалізму спосіб мис­лення і аргументації - схоластику. ("Шкільна філософія", пред­ставники якої - схоласти намагались теоретично обґрунтувати релігійний світогляд.) Однак у релігійному світогляді не було єд­ності. Проти намагань римсько-католицької церкви виступали трудящі маси, які протестували проти феодальної експлуатації у вигляді єресі. Крім того, в опозиції до Риму перебували світські феодали і частина духовенства. Причому, у цій боротьбі ідеологіч­ною зброєю з обох боків було саме християнське віровчення.

Заклики "до покори владі", "покори рабів панам", які прого­лошували ідеологи рабовласницької епохи, католицька церква використовувала для ідеологічного обґрунтування феодальних по­рядків.

Монополію на освіту у феодальному суспільстві захопило ду­ховенство. "Догмати церкви, - писав Ф. Енгельс, характеризуючи середньовічну ідеологію, - стали водночас політичними аксіома­ми, а біблійні тексти отримали в кожному суді силу закону. Навіть годі, коли створився особливий стан юристів, юриспруденція ще довго залишалась під опікою богословів".

Принагідно зауважимо, що хоча між духовними і світськими феодалами точилася боротьба за пріоритет влади, проте їх об'єднувало одне спільне - переконання в непорушності фео­дального ладу. І ті й ті вважали, що з початку суспільного життя люди поділяються за родом занять на три види:

· одні повинні молитися за всіх;

· другі - захищати країну зброєю;

· треті - працювати для того, щоб прогодувати всіх.

Як бачимо, це було своєрідне пристосування до феодальних умов вчення Платона про будову суспільства.

Для виправдання своїх привілеїв римські папи використовува­ли навіть фальсифіковані документи. Серед них найвідоміші так звані "Лжеісідорові декреталії" і "Грамота про дар Костянтина". Перші - це збірник підроблених документів, що приписувались єпископу Ісідору (VII ст.) - складені невідомим автором v IX ст. У "Декреталіях" проголошувалась незалежність єпископів від світ­ської влади, повне підпорядкування всього духовенства Римському папі, вседозволеність і непогрішність папи. У "Грамоті про дар Костянтина" йдеться про те, що римський імператор Костянтин, який зробив християнство державною релігією, ніби за настанови в істинно вірі та за зцілення від прокази надав папі Сільвестру (314-355 pp.) владу і пошану нарівні з імператорськими, а також главенство над усіма церквами та інші привілеї. Однак у XV ст. фальшивість цієї грамоти довів гуманіст Лоренцо Валла. Відомі й інші церковні підробки (Див.: Семеновых В. История одной цер- ковной подделки // Наука и религия. - 1971. - № 7. - С. 62).

На противагу домаганням пап ще в IX ст. було висунуто теорії, згідно з якими главою церкви вважався глава держави. Так, у 802 р. імператор Карл Великий видав спеціальний капітулярій, за яким папа не визнавався главою церкви. У його обов'язки входило лише молитися за успіхи імператорської діяльності. Існувало й багато інших подібних теорій.

Таким чином, нині відомі основні протидіючі сили ідеологічної боротьби у феодальному суспільстві. Конкретніше ознайомимося з ними на прикладах вчень окремих мислителів.

 

Фома Аквінський

Фома Аквінський (Томас фон Аквіно) (1224-1274 pp.) - ви­датний представник середньовічної схоластики і ревний захисник інтересів панівного класу, а саме духовних феодалів. Народився на півдні Італії поблизу містечка Аквіно. Належав до знатного графського роду. Освіту здобув у Неаполі. Близькість до доміні­канських монахів привела його до монастиря.

Слід зауважити, що боротьба церкви з "єретиками" потребу­вала розробки відповідних теорій як ідеологічної зброї проти "єресі". Для розв'язання цього завдання було створено монарший орден домініканців (засновник Домінік Гусман), статут якого був затверджений папою в 1216 р. З того часу домініканці стають пер­шими фахівцями з богослов'я і захоплюють майже в усіх універ­ситетах відповідні кафедри. Про живучість цього ордену засвідчує хоча й застарілий факт, але порівняно з часом заснування ордену доволі показовий. У статті "Нелегка місія місіонерів" у журналі "Наука і релігія" за 1971 р. (№ 4, с. 61) наводяться дані, що в Чика­го (США) існує так званий Інститут з дослідження соціальних дій", господарем якого є орден домініканців. Про характер діяльності інституту, наголошується у статті, свідчить така деталь: нещодавно його керівники відправили до країн Латинської Америки місіо­нерів, яким доручено у проповідях і "задушевних" бесідах роз'яснювати яким чином багатодітні сім'ї можуть прожити на гаку мізерну суму, як 80 центів на день.

Надзвичайні здібності Фоми виявились у тому, що генерал ор­дену відправив його для вдосконалення в науках у Кельн до відо­мого на той час вченого Альберта Великого. Похмурий (відлюдку­ватий) Фома отримав від товаришів з навчання прізвисько "безсловесного бичка". "Ви скоро побачите, - казав люблячий його вчитель, - як зареве цей бичок на весь світ!" І справді, дуже швидко Фома здобув репутацію видатного вченого і філософа. Його запрошували викладати філософію майже всі відомі на той час західноєвропейські університети. За вірність церкві його нази­вали "універсальним доктором", "ерудитом", "ангельським докто­ром".

Фома Аквінський помер у 1274 р. (у віці 50 років), а в 1323 р. був причислений до лику святих. Згодом у 1507 р. папа Пій V визнає його "великим вчителем церкви". У 1879 р. папа Лев ХШ визнає його вчення офіційним вираженням католицького світогляду, єдиною істинною філософією католицизму.

Вчення Фоми Аквінського про державу та право викладено го­ловним чином у праці "Про правління князів", а також у бого­словському творі "Сума богословія", коментарях до "Політики" і "Етики" Аристотеля.

Філософія Ф. Аквінського спирається на початкове положення про підпорядкованість (підлеглість) розуму вірі.

Тільки розумом неможливо пізнати сутність речей, власне ро­зум не може проникнути в догмати віри. "Те, що не підвладне ро­зуму, - твердить Фома, - відкривається вірі". Тому те, що виходить від віри - головне, діяльність розуму другорядна. Матерія набуває форму тільки з причини всього існуючого - Бога. Бог - це вища і чиста форма, яка ніколи не може бути матерією.

З позиції людини, наголошував Фома, форми та ідеї виходять із предметів, які ніби передують створенню загальних понять, але насправді ідеї існують у Богові раніше від земного втілення (рані­ше, ніж з'являються предмети). Як бачимо, Фома наслідує ідеалізм Платона, віддаючи перевагу ідеї як першопричині, а не реальним речам.

Як ревний захисник інтересів панівного класу Фома стверджу­вав, що хоча Бог створив людей вільними, рабство існує як пока­рання за гріхи. На захист рабства, крім аргументів, які висував ще Аристотель (про природну нерівність), Фома додає ще два: повну законність обернення в рабство військовополонених: економічну користь, а саме необхідність рабства для потреб домашнього гос­подарства.

Таким чином, Аквінський відверто захищає нерівність людей у суспільстві. На його думку, селяни і городяни (міщани), які добу­вають засоби для прожиття землеробством і ремеслом, становлять нижчу групу населення, "найманці", "брудний люд" - їхнє при­значення - виконання "низької" роботи і вони не мають права брати участь в управлінні державою. Вони лише додаток до ос­новних елементів держави. До середнього класу він зараховує вій­ськових, суддів, адміністраторів, а також заможних дворян, які зберігають у собі родові нахили до добра і справедливості (добро­чинності).

Фома захищає також приватну власність, яка, на його думку, якщо й не випливає з природного права (так як за цим законом усе належить Богові), але й не суперечить йому. Доцільність права власності Аквінський вбачав у наступному:

1. Кожен докладає більше праці до того, що належить йому, ніж до того, що належить іншим.

2. Цивільний порядок забезпечується найкраще тоді, коли ко­жен задовольняється тим, що йому належить, не претендуючи на чуже.

Очевидно, що ці аргументи спрямовані на захист власників і забезпечення спокою у феодальному суспільстві.

Фома запозичив у Аристотеля думку про те, що людина за природою є "тварина", яка здатна до спілкування і політична; у людях від природи закладено бажання об'єднатись і жити в державі, тому що поодинці люди не мають змоги задовольняти власні потреби. З цієї природної причини й виникає політичне суспільство. Процедура аналогічна процесу створення Богом світу.

Перед тим як почати управляти світом. Бог вносить у нього чіт­кість (стрункість) і організованість. Так само і монарх спочатку створює й обладнує державу, а потім починає управляти нею. "...досконалість всесвіту вимагає, щоб у речах була нерівність, з тим, щоб здійснились усі ступені досконалості".

Держава - це союз для досягнення "загального блага", це за­безпечення умов для досягнення гідного, розумного життя. Проте досягнути цього "загального блага", зауважує Фома, можливо тільки за допомогою церкви, а досягнення кінцевої мети можливе лише у потойбічному світі (у загробному житті). У характеристиці державної влади Фома розрізняє три важливих елементи:

· походження набуття влади;

· сутність влади (відносини між панівними та підвладними і можливість творити закон);

· використання влади.

Такий підхід до визначення цих важливих елементів влади не­обхідний Фомі для того, щоб довести, що держава і державна вла­да - установи людські. Він дає своєрідне тлумачення тези христи­янської релігії про те, що "кожна влада виходить від Бога" ("нет власти, еще не от Бога" - апостол Павло). Цю тезу Фома й відно­сить до сутності державної влади. "Справді, - стверджує він, - влада як така має у своїй сутності божественний характер. Проте це зовсім не стосується питань її набуття і використання, які мо­жуть бути зовсім протилежними волі Бога".

Тому питання про те, чи походить влада від Бога, законна вона чи ні має вирішувати, на думку Фоми, тільки католицька церква. Безсумнівно, ці ідеї Фоми Аквінського мали реакційний характер, так як спрямовувалися на встановлення беззаперечного авторите­ту влади папи Римського порівняно зі світською (імператорською) владою.

Передбачаючи можливість зіткнення церкви з державою, Фома припускає можливість опертя державній владі, якщо вона буде визнана як така, що походить не від Бога. Фома припускає мож­ливість повстання проти такої влади. Причинами повстання мо­жуть бути: 1) протизаконне придбання влади шляхом насильства або підкупу. Це є порушенням заповідей Бога, повелінь римсько-католицької церкви як єдиної влади на землі, що представляє со­бою волю Христа; 2) неправильне використання або зловживання владою (коли правитель перетворюється на тирана).

Таким чином, Фома вважає повстання народу правом природ­ним і навіть необхідним, якщо порушуються божественні закони, коли страждають інтереси громадян і церкви. Однак при цьому Фома застерігає від вбивства царських персон (царевбивств), ос­кільки це може призвести до ще більших збитків у Державі. Пи­тання про допущення крайніх методів боротьби з тиранією, на думку Фоми, вирішує церква.

Кращою формою держави Фома вважає монархію. Він розріз­няє абсолютну і політичну монархію. Перевагу надавав останній, оскільки в ній вагому роль відіграють великі феодали - "князі церкви". Влада монарха залежить від закону і не повинна виходи­ти за його межі, стверджує Фома. Це звучить дуже красиво, але не треба забувати, що йдеться про закон експлуататорської феодаль­ної держави. При цьому Фома зауважує, шо монарх - це прави­тель і творець держави, що за його волею рухаються усі частини державного механізму, що він (монарх) є уособленням народу.

Поряд з монархією Фома називає також відомі йому здавна аристократію, олігархію, демократію. Однак, захищаючи монар­хію як кращу форму, Фома наводить аналогії зі світовим поряд­ком, яким управляє тільки Бог, з людським організмом, який при­водиться в рух одним серцем, з думкою, якою керує розум, з вуликом бджіл, де править цариця-матка.

Держава, в якій влада належить одному, на думку Фоми, завж­ди має успіхи, а там, де влада належить багатьом, завжди мають місце неспокій і безчинства.

Завдання монархів Аквінський вбачав у тому, щоб керуватись у своїй діяльності виключно благом народу.

Зауважимо, що ще здавна цим терміном спекулювали ідеоло­ги панівного класу. Фома висуває цікаве положення про те, що на­городою за справедливе управління державою має бути монарху не земна слава, а милість Бога, який звеличить монарха в загроб­ному житті. З огляду на це Фома знеславлює тиранів, що правлять в інтересах власної вигоди.

Треба віддати належне цим прогресивним думкам філософа. Проте питання про співвідношення влади духовної і світської Фома вирішує так, що Папа має всі права, щоб відлучати від церк­ви, а отже, і від влади імператорів та королів. Фома вимагав не­щадного викорінення єресі державою і теоретично обґрунтував необхідність інквізиції. Він також вимагав смертної кари єрети­кам, але через світську владу (церква виносила тільки вирок).

"Спотворювати релігію, - пише Фома, - від якої залежить життя вічне, значно більший злочин, ніж підробляти монету, яка призначена для задоволення потреб тимчасового життя. Тому, якщо фальшивомонетників, як і інших злодіїв, світські государі справедливо карають смертю, то ще справедливіше знищувати єретиків, якщо вони звинувачені в єресі", (У 1229 р. було запровад­жено інквізицію.)

За Аквінським, право - це правила, а саме закони, згідно з якими підтримується суспільний порядок, як і світовий.

Право - це сфера правди, справедливості. Справедливість по­лягає у постійному намаганні віддати кожному своє (Edem das Sein). Закон, стверджує Фома, є відоме правило, або мірило дій, згідно з яким людина має діяти або утримуватися від дій. "Закон є відоме встановлення розуму для загального блага" (як у Аристотеля) - у цьому Фома вбачає сутність права. Він поділяє закони, які правлять світом і суспільним порядком, на чотири категорії.

1. Вічний закон - це основний закон, що уособлює божествен­ний розум, що править світом. Вічний закон втілений у Богові, то­тожний йому. Він існує сам собою і від нього походять усі інші види законів.

2. Природний закон - це відображення вічного закону в усіх жи­вих істотах, людському розумі, який передбачає прагнення до са­мозбереження, народження і виховання дітей. Природний закон є фундаментом позитивного закону. Природний закон - це ті самі закони природи, які Фома називає вічними, але діючими в ор­ганічній природі. Цей закон встановлює також норми моралі.

Конкретизацією природного закону е людський закон - пози­тивне право. Це імператив, зміст якого змінюється. Наприклад, покарання за вбивство ґрунтується на природному законі, але ха­рактер покарання визначається нормами позитивного (людсько­го) права. Його призначення - силою і страхом примушувати людей (створінь за природою недосконалих) уникати зла й дома­гатися добра.

3. Божественний закон - так само позитивний, але покликаний виправляти недоліки закону людського (оскільки людині властиво помилятись).

Далі Фома стверджує:

1. Людський закон не здатний повністю викоріняти зло.

2. Від недосконалості розуму люди самостійно не можуть дійти єдиного уявлення про право.

3. Допомогти може тільки така авторитетна настанова, як Біб­лія. Тому Божественний закон - це закон, викладений у Старому і Новому Завітах, а також у канонізованих католицькою церквою священних книгах.

Згідно з власними визначеннями закону Фома висуває і прави­ла тлумачення закону, а саме "по духу", а не за буквою. Слід вихо­дити з того, що будь-який закон побудований на справедливості, рівності і загальному благу. Невідповідне цьому началу тлумачен­ня має бути визнане неправдивим, тому що суперечить намірам законодавця.

Таким чином, вчення Ф. Аквінського цілком виправдовувало владу церковної ієрархії і було реакційне. Тому його вчення й нині пропагується його послідовниками (неотомістами), які дотриму­ються реакційних тенденцій.

 

Марсілій Падуанський

Марсілій Падуанський (1270-1342 pp.) - прибічник світської влади і борець за подолання феодальної роздробленості, різкий противник папства. Народився він у Падуї. В молодості здобув ме­дичну освіту і в цій сфері досяг такого авторитету, що в 1312р. був обраний ректором Паризького університету.

Не залишаючись байдужим до важливого питання того часу про відносини влади світської і духовної, Марсілій видав у 1324 р. спеціальну працю "Захисник миру". У цій роботі він звинувачує церкву в усіх бідах і нещастях, які існують у людському суспіль­стві. Ця праця викликала різке невдоволення Ватикану, наслідком якого було відлучення Падуанського від церкви, вигнання з уні­верситету і подальше гоніння, так що невідомо, де й коли він по­мер.

Вчення Аристотеля про матерію і форму Падуанський переніс на державу і право. Матерія у державі - це люди, форма - це за­кони, які узгоджують державний організм.

Закон у широкому розумінні - це взагалі будь-яке судження про те, як треба або як не треба чинити. Закон у точному (конк­ретному) розумінні - це веління, яке супроводжується загрозою покарання або обіцянкою винагороди. Звідси Марсілій доходить висновку, що закон, який супроводжується обіцянкою винагоро­ди або покарання в земному житті, - це закон юридичний, а за­кон, що супроводжується обіцянкою винагороди або покарання в загробному житті, - це закон божественний. Так Марсілій досяг теоретичної відмінності права від релігії.

Держава - вища і найскладніша форма спілкування, метою якої є фізичне і духовне благо всіх членів суспільства. Потреба у взаємодії спонукає людей не тільки до об'єднання у співтоварис­тво, а й щодалі більшою мірою ускладнювати ці форми співжиття (від сім'ї - до роду, від роду - до племені, міста і держави). Дер­жавна влада - це влада видавати закони (можливість творити форму). Законодавча влада, зазначає Марсілій, повинна належати тільки народові.

Аргументи на користь цього демократичного положення він наводить такі:

1. Мета законодавства - загальне благо, тож найкращі закони будуть видані всіма громадянами, яким краще відомо, у чому по­лягає їхнє благо, аніж окремих осіб влади.

2. Закони мають ціну лише тоді, коли точно виконуються, тому законодавцем повинен бути сам народ, так як він охочіше викону­ватиме закони, створені безпосередньо ним, ніж ті, що нав'язані йому.

Від законодавчої влади повинна відрізнятися виконавча, органі­зація якої, за словами Марсілія, має визначатися також волею на­роду, Вона не повинна перевищувати сукупну силу народу.

Кращою формою правління Марсілій вважав монархію. Проте на відміну від Аквінського монархію не успадковану, а виборну. Він наводить такі аргументи на користь виборної монархії.

1. Монарх, який потрапив (посів) на престол за правом успад­кування, може виявитися не здатним до управління державою.

2. тоді як у виборній монархії обирається особа, яка найбільше від­повідає цій меті.

3. Бажаючи забезпечити на майбутнє обрання на престол свого сина, виборний монарх намагатиметься забезпечити відповідну освіту своїм дітям і цим самим навіюватиме повагу до династії.

Якщо в успадкованій монархії покора з боку народу забезпе­чується звичкою до династії, то у виборній - повагою до особис­тих якостей обраного.

4. Поширеність успадкованої монархії ще не є доказом її пере­ваг, в іншому разі в усій країні ремісники переважали б філософів, яких мало.

Марсілій вважає за потрібне зберегти в державі (суспільстві) становий лад з визначеним положенням кожного стану. Він нази­ває шість суспільних груп, які поділяться на дві категорії.

1. Землероби, ремісники, купці (торговці) - це категорія, яка у своїй діяльності обстоює приватні інтереси.

2. Духовенство., чиновники і військові - вони виконують гро­мадські обов'язки.

На думку Падуанського, все буде добре, якщо кожний стан ви­конуватиме своє призначення і не втручатиметься у справи ін­ших.

Очевидно, це положення Марсілій висуває не для того, щоб за­кріпити становий лад у державі, а для того, щоб обмежити роль духовенства, яке втручалося в усі сфери суспільного життя.

Теоретичні положення Марсілія зумовили важливі висновки про відносини влади світської і духовної.

Якщо закони релігії, зауважує Падуанський, позбавлені приму­су, то священики можуть діяти тільки порадою, переконанням, а не примусом.

Священик має нагадувати грішнику, що його негідна поведінка закриє йому ворота до царства Божого. Хіба сам Ісус Христос, запитує Марсілій, не вказав на лікарську роль духовенства слова­ми "не здорові потребують лікаря, а хворі" (Євангеліє від Луки, V, 31).

Тому в особі священика, єпископа або навіть самого Папи Рим­ського слід бачити наставника, а не суддю. У папи немає і не може бути світської влади, якщо ж він користується такою насправді, то тільки тому, що йому доручив це імператор, який має право об­межити цю владу або зовсім її забрати.

Далі логічно Марсілій доходить сміливих, що далеко виперед­жають його час, висновків

1. Якщо Євангеліє не закон, а тільки повчання, тоді v справі віри не може бути примусу.

2. Якщо вдале виконання служителями церкви свого призна­чення залежить тільки від довіри до нього з боку народу, то єди­ним правильним способом призначення на посади священнослу­жителів усіх рангів аж до Папи Римського має бути народне обрання.

Таким чином, можна зробити висновок, що вчення Марсілія Падуанського мало прогресивний характер для свого часу.