Теорія солідаризму Леона Дюгі

Ідею солідарності класів і демагогічне заперечення класових суперечностей у буржуазному суспільстві висунули свого часу фран­цузькі "солідаристи". Спочатку Еміль Дюркгейм наприкінці XIX ст. стверджував, що в суспільстві існує "органічна солідар­ність", яка ґрунтується на зростаючому поділі праці та пов'язаному з ним "збільшенням і ущільненням духовних сил". Оскільки існує розподіл праці - значить виправдано існування класів. Далі - Деон Буржуа в 1896 р. видав книгу "Солідарність", в якій стверд­жував, що "солідарність єсть факт і разом з тим зобов'язання, по­винність по відношенню до суспільства. Тому і різні соціальні проблеми є лише проблемами виховання. Існують не індивіди самі собою, а асоціації людей, пов'язані фактом спільного життя".

Однак французька юридична наука небезпідставно на перше місце в розвитку теорії солідаризму висуває ім'я і творчість Леона Дюгі.

Юрист з енциклопедичними знаннями не тільки у сфері юрис­пруденції, айв економіці, політиці, філософії і соціології Дюгі відзначався великою активністю і вмінням обстоювати та поши­рювати свої погляди. Він значно вплинув на всю буржуазну науку про державу і право, його ім'я авторитетне й нині.

Леон Дюгі (1859-1928 pp.) народився в Лібурні у сім'ї юриста. Закінчив юридичний факультет Бордоського університету і після проходження національного конкурсу тривалий час працював викладачем, а згодом деканом юридичного факультету в Бордо.

Леон Дюгі був всесвітньо відомий, позаяк читав лекції в універ­ситетах Бельгії, Португалії, Аргентини, США, Іспанії, Румунії, Єгипту та інших країн. У 1887 р. відвідав Росію. У 1959р. на конг­ресі, скликаному на честь сторіччя від дня його народження, за­значалось, що багато його ідей втілено в сучасній французькій дій­сності.

У працях "Держава, об'єктивне право і позитивний закон" і шеститомному "Курсі конституційного права" Дюгі, ігноруючи суперечності капіталістичного суспільства, пропагує класовий мир та солідарність. Він стверджував, що люди ніколи не жили і не можуть жити ізольовано один від одного, навіть у так званому природному етапі. Людина може жити тільки в суспільстві, у тіс­ному зв'язку з собі подібними. Звідси, на його думку, випливає "основоположний факт будь-якого людського суспільства - со­ціальна солідарність".

Дюгі розрізняв два види солідарності. Перший - люди однієї групи мають однакові думки, однакові потреби і прагнуть однієї мети - досягти щастя індивіда, зменшити людські страждання. Цей факт спільності відображається у свідомості індивідів і фор­мує особливе почуття солідарності. Йдучи за Дюркгеймом, Дюгі називав цей вид солідарності "солідарністю за схожістю".

Другий вид солідарності випливає з того, що люди не народ­жуються рівними, мають різні бажання і потреби. Люди ро­зуміють, що вони можуть задовольнити ці бажання і потреби тільки взаємно, розвиваючи індивідуальні здібності та індивіду­альну діяльність і створюючи таким способом можливість для взаємного обміну послугами. Це і є солідарність, що випливає з розподілу праці. Така солідарність, стверджував Дюгі, існувала в недосконалих формах ще в давніх суспільствах і вона ж стає осно­вою в сучасних суспільствах, позаяк вони якраз і характеризуються розвитком розподілу праці, що й породжує "взаємність пос­луг" між людьми. Солідарність, що випливає з розподілу праці, на думку Дюгі, - це "солідарність економічна". Механізм еко­номічної солідарності спрямований переважно на забезпечен­ня кожному необхідних ресурсів для його матеріального існуван­ня.

Соціальна солідарність у двох її формах, зазначав Дюгі, - це факт природний. І оскільки індивіди, що становлять суспільство, суть істоти свідомі на відміну від фізичних предметів і тварин, то факт соціальної солідарності породжує певну норму поведінки. Це й є горезвісна "соціальна норма" Дюгі, що потребує зміцнення соціальної солідарності й створює засади "об'єктивного" права за­галом.

Дюгі не заперечував наявність класів (основних і проміжних), але водночас заперечував класову боротьбу між ними. Схиляю­чись до так званої теорії множинності чинників (моральні, еконо­мічні, психологічні та ін.), Дюгі критикував марксистів за те, що вони помиляються, вбачаючи в "суто економічних силах" єдині дієві у суспільстві чинники.

Дюгі стверджував, що в суспільстві на­самперед існують моральні сили, які мають вирішальне значення і на які потрібно звертати основну увагу. Він відкидав тезу марк­систів про те, що "історія всіх досі існувавших суспільств була іс­торією боротьби класів", і стверджував, що історичне вивчення суспільства доводить факт "соціальної солідарності". "Під солі­дарністю, - зауважував Дюгі, - ми не розуміємо і не можемо ро­зуміти якийсь матеріальний зв'язок, що об'єднує людей; солідар­ність - це індивідуальна думка людини; всупереч цьому вона реальність". Таким чином, соціальна солідарність - це факт, ре­альність, але реальність суто ідеальна. Вона міститься в індивіду­альній думці людини, її свідомості й визначає певну поведінку людини. Виходячи з власного вчення про соціальну норму, Дюгі стверджував, що кожний клас, кожний індивід має власну соціаль­ну функцію, певний обов'язок перед суспільством. Він дійшов до заперечення права в суб'єктивному розумінні. Юриспруденція, на його думку, повинна викинути поняття права. "Ідея права безпо­воротно зникає. Кожен має обов'язок щодо всіх, і ніхто не має права у власному розумінні". Дюгі стверджував, що навіть право приватної власності не є правом, а лише обов'язком.

Право в об'єктивному розумінні він не заперечував, але воно, на його думку, повинно спрямовуватись виключно на реалізацію закріплених соціальних обов'язків, зміцнення "солідарності класів". Дюгі не заперечував також необхідність законодавства, але суспільні відносини повинні регулюватися не тільки нормами за­кону. Вони повинні регулюватися, головним чином, угодами лю­дей, які укладаються у процесі їхньої діяльності. Дюгі обстоює концепцію про позадержавний характер правової норми і право­вої системи взагалі. Спочатку він задовольнявся вказівкою на те, що соціальна норма стає юридичною, коди її необхідність усві­домлена більшістю. Потім він висунув конкретний чинник, що формулює об'єктивне право, - це почуття справедливості. Воно повинно виражатися в особливому почутті, за характером егоїс­тичному. Цим самим, на його думку, усувається можливість ігно­рування особи в догоду інтересам суспільства. Держава повинна тільки слідкувати за виконанням угод, які укладають люди між со­бою. Таким чином, Дюгі фактично обґрунтував свободу експлуа­тації, поза як заперечував необхідність загальнодержавної регла­ментації відносин праці й капіталу. Це була вже відома від Констана і Бентама ідея держави "нічного сторожа", спроба від­ступу від суворого дотримання законності.

Дюгі не заперечував необхідність державної влади, проте запе­речував деспотичні форми правління, навіть критикував буржуаз­ний парламентаризм і "всезагальне" виборче право. Він різко за­суджував комуністичні ідеї і засуджував Жовтневу революцію 1917 р. в Росії. "Комуністичний рух, - зауважував Дюгі, - по суті є політичним і революційним, і кожний уряд, що достойний цьо­го імені, повинен насамперед боротися з ним". При цьому Дюгі заявляв, що не є членом жодної політичної партії і тому є об'єктивним, неупередженим споглядачем-дослідником сучасної йому дійсності.

Дюгі критикував ідею народного суверенітету і протиставляв їй "синдикалістський федералізм" як нову політичну систему, що за­безпечить суспільну солідарність класів, усуне можливість со­ціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату.

Дюгі пропонував створити державу з представників від корпо­рацій, трестів, чиновників та інших соціальних груп (за професій­ними ознаками). У результаті, стверджував Дюгі, соціальна бо­ротьба зведеться до мінімуму і буде досягнуто примирення класів, участь усього народу і всіх партій у здійсненні державної влади. Федерація синдикатів приведе, на його думку, до децентралізації, дифузії політичної влади. Влада розподілиться між різними син­дикатами, а діяльність центрального уряду зведеться до контролю і нагляду. І врешті-решт, на чолі держави Дюгі рекомендував пос­тавити обраного народом диктатора.