Розділ 10. Політичні та правові вчення у США в період боротьби за незалежність

Загальна характеристика основних напрямів політичної думки

Багате подіями XVIII ст. успішно крокувало не тільки європей­ськими країнами. Прогресивна політична і правова думка дістала поширення і в англійських колоніях, що утворились на території сучасних США у XVII - першій половині XVIII ст.

Верховна влада в колоніях (штатах) належала королю і парла­менту, виконавча влада - губернатору. У восьми із тринадцяти штатів губернатор призначався, у трьох (фактично приватних) - затверджувався королем і тільки у двох -- обирався колоністами. Колоністи могли приймати будь-які закони, якщо вони не супере­чили законам метрополії. Законодавча влада належала двом па­латам: цензовій - нижній та верхній - фактичній раді при губернаторі штату. Суддів призначав король безпосередньо або за поданням губернатора.

Основну масу переселенців становили протестанти-кальвіністи з їх культом праці та заповзятливості, хоча в окремих штатах були сильні позиції й офіційної англіканської церкви. Цілком законо­мірно, що американцям, які звикли покладатись лише на самих себе, імпонували насамперед ідеї представників природно-правової школи: Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо. Ідея невідчужуваних прав людини широко заволоділа народними ма­сами і стада своєрідним знаменом у боротьбі за незалежність від метрополії.

Високий інтерес до політичних теорій у США був пов'язаний з інтенсивним розвитком капіталістичних відносин і загостренням у цьому зв'язку економічних та політичних суперечностей між ко­лоніями і метрополією, а також посиленням класових суперечнос­тей.

До основних чинників економічного піднесення в колоніях на­лежали такі:

по-перше, сприятливі природні умови, необхідні для успішного розвитку сільського господарства;

по-друге, надлюдська експлуатація трудящих: дрібних фермерів, ремісників, робітників і особливо негрів-рабів;

по-третє, пограбування і масове знищення корінного населен­ня - індіанців - "цивілізованими" європейцями.

Усе призводило до загострення класової боротьби, народних повстань, які жорстоко придушувалися спільними діями ко­лоніальних властей та метрополії. Сталося так, що економічний розвиток колоній випереджав розвиток безпосередньо Англії. Тому влада намагалася всіляко загальмувати цей ефективний роз­виток введенням низки обмежень щодо використання вільних зе­мель і вільної торгівлі.

Політично колонії цілковито залежали від метрополії, хоча мали законодавчі збори, які фактично не мали влади. У багатьох колоніях робітники, ремісники і фермери були позбавлені політичних прав.

Наслідком посилення внутрішніх суперечностей з метро­полією виявилась війна за незалежність 1775-1783 pp. За характе­ром вона була прогресивною, оскільки, за свідченням істориків, "це була війна американського народу проти розбійників - анг­лійців, що пригнічували й утримували в колоніальному рабстві Америку..."

За своєю сутністю це була буржуазно-демократична, антико­лоніальна революція, класова громадянська війна. її рушійні сили - фермери і робітники - обстоювали не лише незалежність країни, а й соціально-економічні перетворення, політичні права і свободи. Вони визначально вплинули на перебіг революції і пере­могу американських колоній у війні проти англійської метрополії. Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки (4 липня 1776 р.) проголосила незалежну суверенну державу, а в деклара­ціях прав людини і громадянина (прийнятих окремими штатами) основні положення зводились до того, що всі люди мають від на­родження право на життя, свободу, власність, щастя і безпеку, що народ є джерелом влади і йому належить суверенітет, що уряд - слуга народу і народ має право скинути уряд, який йому не до вподоби.

Як відомо, плодами перемоги, здобутої американським наро­дом, скористалися насамперед велика торговельно-промислова буржуазія Півночі та плантатори-рабовласники Півдня. Трудящі прошарки населення - робітники, дрібні фермери, ремісники - від завоювання незалежності не дістали істотного покращання свого матеріального стану. Тому одразу ж після війни соціальні суперечності загострилися з новою силою і нерідко виливалися у народні повстання (у штаті Массачусетс у 1786-1787 pp. під керів­ництвом Даніедя Шейса). Повстанці вимагали оголосити землю надбанням суспільства і забезпечити народу справжні права і сво­боди. Однак ці виступи жорстоко придушувалися зміцнілою бур­жуазією.

Саме в таких умовах і сформувалися основні напрями політич­ної думки американського суспільства в період боротьби за неза­лежність і після її перемоги. Ця ідеологія обстоювала протилежні інтереси різних соціальних груп, що брали участь у війні, і спра­вила певний вплив на політичні та правові настанови, що виникли після переможного завершення війни і буди закріплені в Консти­туції США 1787 р. Раніше єдиний табір революціонерів розколов­ся на поміркованіше крило, що увійшло в історію під назвою "фе­дералістів", та радикальніше - "республіканців".

Федералісти - О. Гамільтон, Дж. Медісон, Дж. Адамс та інші - вимагали зміцнення централізованої федеральної влади, здатної всебічно обстоювати інтереси великої буржуазії. Вони намагались максимально обмежити політичні свободи і права трудящих мас, зокрема шляхом створення сильного апарату виконавчої влади і встановлення високого майнового центру для виборців.

Республіканці - Т. Джефферсон, Т. Пейн, Б. Франклін - були ідеологами широких мас: дрібних власників і робітників. Вони ви­магали демократизації державного ладу США, розширення прав і свобод громадян, загального виборного права та ін. Саме під тис­ком масового народного руху в 1791 р. до тексту Конституції 1787 р. було внесено десять поправок, що містили окремі буржу­азно-демократичні права і свободи громадян США.

Таким чином, ідеологічна боротьба точилася навколо таких пи­тань:

· корінних питань політичного устрою держави;

· форми державного правління і меж державної влади;

· характеру відносин між державою і народом;

· демократичних прав і свобод особи.

 

Олександр Гамільтон

Олександр Гамільтон (1757-1804 pp.) - видатний політичний діяч періоду утворення США. Його теоретичні погляди і практич­на діяльність мали великий вплив на зміст Конституції США. На­родився Гамільтон на острові Невіс (нині Віргінські острови). Бать­ки не змогли дати йому освіту і забезпечити матеріально. З одинадцяти років Гамільтон змушений був заробляти на життя, працюючи прикажчиком. Рано виявив видатні здібності та ясний розум, і на гроші свого роботодавця закінчив Королівський ко­ледж (нині Колумбійський університет). Активний учасник війни за незалежність, він здолав шлях віл артилериста до ад'ютанта Дж. Вашингтона і незабаром увійшов у коло видатних політиків країни. Член Конституційного конвенту, згодом секретар казна­чейства (міністр фінансів) у першому кабінеті Вашингтона, Гаміль­тон у 1804 р. загинув на дуелі, залишивши багатодітну сім'ю без засобів для проживання.

Гамільтон не писав великих за обсягом політичних праць. Влас­ні погляди він викладав у численних статтях, опублікованих у га­зеті "Федераліст", а також у промовах на засіданнях Конвенту в 1787 p., який мав розробити і прийняти федеральну Конституцію. Гамільтон виступав за створення у США конституційної монархії на зразок англійської. Він захоплювався "британською формою правління як кращою, що витворив коли-небудь світ". На його думку, Америка неминуче має стати монархією "за деякий час, коли республіканська форма правління виявиться непридатною". Однак логіка визвольної боротьби привела до республіки і Гаміль­тон припускає можливість створення у CШA республіки лише за умови, що очолюватиме виконавчу владу президент, обраний по-життєво і наділений надзвичайно широкими повноваженнями Він зауважував, що "політичні діячі та державні мужі, відомі здо­ровим глуздом і справедливістю своїх поглядів, обстоюють одноосібність у виконавчій владі та багатоосібність у законодавчій. Як вони вірно стверджують, енергійність є найнеобхіднішим атрибу­том виконавчої влади при тому, що сама ця влада повинна зосе­реджуватись в одних руках".

Намагаючись на власний лад модернізувати принцип поділу влади Монтеск'є, Гамільтон стверджував, що всі різновиди влади і правління винайдені людьми, тому мають певні переваги та не­доліки. Оскільки егоїзм людей незнищенний, а їх потрібно при­мушувати співробітничати в ім'я загального блага, то у сфері вла­ди необхідно встановити систему стримувань і противаг. Для цього потрібно конституційно закріпити неминучий, природний і невідворотний факт майнової нерівності людей у суспільстві. По­вертаючись до стародавньої рабовласницької епохи, Гамільтон поділяв сучасне йому суспільство на людей "вищих" (багатих) і "нижчих" (бідних). У його уяві народ - це "величезний звір", і будь-яке суспільство поділяється на меншість і більшість. Уся пов­нота влади, на його думку, має бути надана особливій меншості. "Тільки незмінний орган меншості може присікти настирливість демократії".

Конституційним втіленням влади багатих, за твердженням Гамільтона, мав стати сенат (верхня палата конгресу). Сенатори оби­раються виборцями пожиттєво "на термін достойної поведінки". "Тільки пожиттєво обраний орган може протистояти безрозсуд­ності демократії". Демократичною противагою сенату мала бути асамблея - нижня палата Конгресу, що мала б обиратися на три роки прямими виборами всім білим чоловічим населенням краї­ни.

Забувши про систему стримувань і противаг, Гамільтон наділяв виконавчу владу в особі президента виключно широкими повно­важеннями в найважливіших питаннях державної життєдіяль­ності. Правитель, за його проектом, має обиратися пожиттєво шляхом триступеневих виборів. Він мав контролювати законодав­чу владу, призначати міністрів, не підзвітних парламентові, бути верховним головнокомандувачем, отримувати величезну плату, щоб мати королівський спосіб життя. Однак правитель не вважав­ся монархом, оскільки його влада не була спадковою і щодо нього міг бути застосований імпічмент.

За схемою Гамільтона, демократично обрана асамблея (нижня палата) забезпечувала державі переваги демократії, довіру наро­ду, Сенат - державну мудрість аристократії, а монарх - рі­шучість і виконання.

Істотним внеском у науку про державність, згідно з Гамільтоном, визнають його обґрунтування необхідності судового консти­туційного контролю, що передбачає таке: Конституція втілює волю народу і відповідно є вищим законом, у силу цього, всі зако­ни, що їй суперечать, - недійсні. Міру відповідності мають визна­чати суди, "яким належить специфічне право інтерпретації за­конів". При цьому Верховний суд (орган, що призначається) не може стати над Конгресом (органом, що обирається), оскільки "влада народу вища від повноважень обох цих органів. Так що, коли воля законодавчої влади, яка виявляється в її актах, супере­чить волі народу, що відображена в Конституції, судді повинні ке­руватись останньою".

Гамільтону належить також ідея розширеного тлумачення кон­ституції, що додає додаткові повноваження - лише тільки б у конституції не було прямої заборони.

Гамільтон стверджував, що для забезпечення стабільної свобо­ди в державі не менше уваги, ніж охороні прав суспільства, має приділятися наданню державі належного рівня влади для твердо­го здійснення законів. "Так як надлишок влади призводить до деспотизму, її нестача призводить до анархії... Справжня свобода ховається не в деспотичному ладі або крайнощах демократії, а в помірному правлінні". І зрештою, сумна, але відверта істина за висловом Гамільтона: "...без джерел надходжень держава не може мати ніякої влади, вона належить тому, хто тримає гаманець".

 

Томас Джефферсон

Видатний американський просвітитель і політичний діяч Томас Джефферсон (1743-1826 pp.) народився в селі Шедуел (штат Віргінія) у сім'ї заможного землевласника. Завдяки намаганням батька здобув всебічну ґрунтовну освіту в коледжі короля Вільяма і королеви Мері у місті Вільямсбург. Природний розум, поєдна­ний з високою працездатністю і вимогливістю до себе, допоміг Джефферсону зажити великої популярності у рідній Віргінії. У 26-річному віці він обирається депутатом законодавчої асамблеї. В 1775 р. як активний учасник Війни за незалежність обирається депутатом Континентального конгресу. За завданням групи депу­татів Джефферсон підготував чи не найважливіший документ пе­ріоду війни за незалежність - Декларацію незалежності, яку було прийнято конгресом 4 липня 1776 р. У подальшому Джефферсон був державним секретарем у першому уряді Дж. Вашингтона, послом США у Франції в її революційний період, обирався віцепрезидентом (1796 р.) і двічі президентом США (1797-1801 pp.). Після відставки він поселився у власному маєтку Монтичеллі (Вір­гінія) і доклав багато зусиль для створення Віргінського універси­тету. Помер Джефферсон у день 50-річчя Декларації незалеж­ності.

Т. Джефферсон не залишив творів, у яких системно викладали­ся б його погляди на державу і право. Із завершених праць відомі такі: "Загальний огляд прав Британської Америки", "Замітки про Віргінію", "Декларація незалежності", а також два проекти конс­титуції для Віргінії та інші різні законопроекти. Значний інтерес становлять численні листи Джефферсона, які в поєднанні зі згада­ними творами дають доволі повне уявлення про його державно-правові погляди.

На становлення світогляду Джефферсона вплинуло все краще, що було вироблено на той час світовою політичною думкою. Кри­тично аналізуючи першоджерела - праці своїх попередників, він запозичував тільки те, що імпонувало його переконанням.

В основу політичної ідеології Джефферсона покладено прогре­сивне трактування теорії природного права.

Джефферсон виходив з того, що всі люди рівні й від народжен­ня "користуються природними і невід'ємними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя". "Немає нічого, що не можна було б змінити, крім природжених і невід'ємних прав людини". Крім природних, існують права, встановлені законами, що створені людьми. На його думку, люди, вступаючи в суспільс­тво, не втрачають природних прав, і не тільки не можна позбавля­ти їх природних прав, а й самі вони не можуть від цих прав відмо­витись. Джерелом природних прав Джефферсон називав то Бога, то природу, не роз'яснюючи відмінностей між цими поняттями. "Бог, який дав нам життя, - зауважував він, - дав нам водночас свободу". Звертаючись до англійського короля, він нагадує, що предки колоністів до еміграції до Америки були вільними жите­лями Британських островів і користувалися правами, які "приро­да дала всім людям". Джефферсон наголошував, що закони, які створюють люди, "мають сприяти суспільному щастю".

З огляду на те, що в Декларації незалежності він розглядав "прагнення щастя" поряд з правом на життя і свободу як невід'ємним природним правом людини, доходимо висновку, що позитивні закони, на думку Джефферсона, мають відповідати природним правам і сприяти їх реалізації.

Характерно, що Джефферсон, як і Ж.-Ж. Руссо (на відміну від Дж. Локка та ін.), не зараховував до невід'ємних природних прав людини власність, а вважав її інститутом, що належить до розряду цивільних прав, встановлених позитивними законами.

Виходячи з положення, що всі люди створені рівними, Джеф­ферсон виступав проти інституту рабовласництва, який, на його думку, суперечить природному праву. В "Замітках про Віргінію" він з болем і сумом констатував негативний вплив на народ існу­вання рабства і, показуючи позитивний приклад, відпустив влас­них рабів на волю.

Джефферсон рішуче не погоджувався з федералістами (Адамс, Гамільтон, Джей), які поділяли людей за їхнім походженням і ба­гатством на "джентльменів" і "простолюдинів", стверджуючи, що політична влада повинна належати "джентльменам". Державні справи, стверджували вони, - справа "багатих і благородних".

У листуванні з Адамсом Джефферсон доводив, що існування майнової аристократії не зумовлюється природним правом. "Штучна аристократія", що ґрунтується на багатстві та походжен­ні, є "злочинною, навіть загрозливою, і не повинна бути законо­давчо визнана". Якщо й може йтися про аристократію, стверджу­вав він, то тільки про "природну аристократію", базовану на доброчинності й талантах.

Одним із природних прав людини Джефферсон вважав свобо­ду переконань. Він заперечував релігійну нетерпимість і завдяки його зусиллям у 1786 р. було прийнято закон, що забороняв будь-яке обмеження релігійних переконань та думок і встановлював свободу віросповідання. Свобода думки могла бути реалізована тільки освіченими людьми, тому Джефферсон доклав багато зу­силь на ниві просвітництва. Він створив першу в колоніях кафедру права і перший у Новому світі університет європейського рівня, а також розробив чітку систему народної освіти - від загальної по­чаткової (що було нечувано в Європі) до вищої.

Джефферсон - прибічник договірної теорії походження дер­жави. Обстоюючи ідею народного суверенітету, він доводив, що народ є джерелом влади. Уряд створюється за

згодою народу і має слугувати його загальним інтересам. Король "не більше ніж головна посадова особа народу". Він повинен лише допомагати працювати машині управління, "створеній на користь народу, а отже, і підпорядковані його нагляду". Джефферсон, наслідуючи Ж.-Ж. Руссо, дійшов відверто революційних висновків. По-перше, уряд створений з метою забезпечення природних прав народу і має гарантувати та забезпечувати ці права. По-друге, "коли яка-небудь форма правління стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити або усунути її і встановити новий уряд, заснувавши його на таких принципах і організувавши його владу в такій фор­мі, які вважатимуться ним найпридатнішими для забезпечення його безпеки та щастя". І далі: "Все мистецтво управління полягає в умінні бути чесним. Намагайтеся тільки виконувати свій обов'язок і людство вшановуватиме вас, навіть якщо ви зазнаєте невдачу".

Ці переконання Джефферсона були не тимчасові, а стабільні. У зв'язку з повстанням Шейса (1786 р.) він писав Дж. Медісону: "Я вважаю, що невеликі повстання час від часу - добра справа і також необхідні в політичному світі, як гроза у світі фізичному. Повстання є ліками, необхідними для міцного здоров'я уряду". "Дерево свободи, - писав він у листі до У. С. Сміта (1787 p.), - потрібно поливати час від часу кров'ю тиранів і патріотів. Це його природне добриво". На відміну від федералістів, які вороже зуст­ріли якобінську диктатуру у Франції, Джефферсон, навпаки, не тільки підтримував її, а й виправдовував якобінський терор, вва­жаючи його необхідним у боротьбі за свободу. Він схвалював стра­ту французького короля, стверджуючи, що монарх має бути пока­раний, як і будь-який злочинець.

Джефферсон вказував, що навіть за найкращої форми правлін­ня ті, кому довірена влада, можуть поступово перетворити її на тиранію. Найкращим засобом проти цього він вважав просвіту народу, поширення серед народу знань, і насамперед про найкра­щі засоби і методи правління. Усе це має сприяти правильному оцінюванню і контролю народом дій уряду.

Сприймаючи будь-яку владу як неминуче зло, Джефферсон упереджено підозрював її в намаганні перетворитись із служниці народу на пана над власним творцем. Тому саму ідею Конституції США 1787 p., згідно з якою країна стала федеральною державою із сильною владою федерального центру, він сприйняв доволі кри­тично.

У листі до доктора Прістлі (1802 р.) Джефферсон пояснював це так: "Я перебував у Європі, коли готувалась Конституція, і не ба­чив її тексту доти, доки він не був остаточно сформульований... От­римавши його, я написав енергійного листа м-ру Медісону, особ­ливо наголошуючи на відсутності в Конституції необхідних положень про свободу совісті та релігії, свободу друку, про суд присяжних..., про заміну армії міліцією в мирний час, а також про чітко зумовлене збереження за штатами всіх прав, не переданих ними певним способом Союзу. Згідно з цим він вніс на першій же сесії Конгресу пропозицію про необхідні поправки; з ним погоди­лись, і ці поправки були ратифіковані всіма штатами, які нині вхо­дять до нашого Союзу. Це все, що я зробив щодо Конституції..."

Разом з іншими республіканцями Джефферсон виступив ініціатором включення Білля про права в текст Конституції. 1 хоча вся практична робота з формування Білля була виконана Дж. Медісоном, заслуги Джефферсона залишаються беззапереч­ними. Перші десять поправок до Конституції (вісім про права людини, а дев'ята і десята - про права штатів) набрали чинності в 1791 р.

З критикою Конституції 1787 р. пов'язано порушення Джефферсоном питання про силу Конституції в часі. Розглядаючи її як певною мірою суспільний договір, він сформулював думку про необхідність періодичного перегляду цього договору та його онов­лення. Жодне покоління людей, стверджував Джефферсон, не має права приймати закони, що пов'язують людей на період, більший за життя цього покоління, тому що законодавцями є живі, а не мертві. "Зі зміною умов і люди змінюються, а отже, повинна бути можливість для відповідної зміни в політичних інститутах, а та­кож для поновлення принципу управління за згодою тих, що уп­равляються (якими управляють)." За підрахунками Джефферсона більшість кожного покоління створюється за 19 років. Він заува­жував: "Кожна конституція, а отже, і кожний закон, природно, втрачають силу із завершенням 19-річного терміну. Подальший примус до її дотримання є актом сили, а не права. Жодне поколін­ня не повинно пов'язувати нащадків своїми законами і настанова­ми, інакше мертві правитимуть живими. Тому встановлені закони мають покращуватись і не відставати від часу".

Цікаво звучать ці слова на тлі стабільно дієвої і донині Консти­туції США 1787 р. Юрист за освітою Джефферсон надавав виключ­но великого значення вивченню права, зазначаючи, що вивчення права особливо важливе для політичного діяча, тому що "будь-який політичний захід завжди буде тісно пов'язаний із законами країни". У своїй діяльності він керувався двома принципами: кіль­кість законів має бути мінімальною і мова законів лаконічною, простою і зрозумілою, щоб у них могла легко розібратись навіть людина, не обізнана з юриспруденцією. Джефферсон вимагав пом'якшення тяжкості та суворості покарань, намагаючись зроби­ти їх "гуманнішими і розумнішими". Розроблений ним законо­проект про відповідність злочинів і покарань передбачав скасуван­ня смертної кари, за винятком випадків державної зради і вбивства. За всі інші тяжкі кримінальні злочини мали застосовува­тись каторжні роботи (майже як у Томаса Мора. - В. М.).

Найкращою формою державного правління для США Джеф­ферсон вважав республіку, а державного устрою - конфедерацію з широкими правами штатів, майже незалежних від центру: "Вів­ці живуть щасливіше самі собою, ніж під опікою турботливих вов­ків".

Ідеальний суспільний лад, вільний від крайнощів класової бо­ротьби, Джефферсон уявляв як державу дрібних власників - фер­мерів. Майбутні Сполучені Штати вбачались йому аграрною рес­публікою з міцними демократичними традиціями, яка була б постачальником сільськогосподарської продукції на європейські ринки. "Щодо промислової діяльності взагалі, - писав він, - то нехай наші заводи залишаються у Європі..."

Джефферсон обстоював принципи мирних співвідносин на­родів, закликав "не розтрачуватися на спроби взаємного знищен­ня в боротьбі з іншими народами... Наші намагання повинні по­лягати в розвитку миру і дружби з усіма країнами".

Не всі вимоги Джефферсона були дотримані, проте його ідеї про право народу на революцію, свободу, рівність, а також про справжнє народоправство залишаються актуальними й нині.

 

Томас Пейн

Найпослідовнішим представником буржуазно-демократично­го напряму в політичній ідеології США періоду боротьби за неза­лежність був Томас Пейн (1737-1809 pp.). Уродженець Англії, він наприкінці 1774 р. переїхав до Америки за рекомендацією Франк­ліна і невдовзі став найпопулярнішим публіцистом.

Т. Пейн перший з-поміж представників демократичної політико-правової ідеології порушив питання про відокремлення ко­лоній від Англії і створення незалежної держави з назвою "Сполу­чені Штати Америки". Він брав активну участь у визвольній боротьбі проти Англії як публіцист-пропагандист ідей незалеж­ності й волонтер революційної армії.

У 1776 р. Пейн написав памфлет "Здоровий глузд", спрямова­ний проти влади англійського короля Георга III, якого він називав "коронованим розбійником". Ідеї цього памфлету певною мірою відтворилися в Декларації незалежності 1776 р. Перебуваючи в американській армії, Пейн написав кілька прокламацій під за­гальною назвою "Американська криза", де енергійно закликав американський народ до боротьби за незалежність. Статті Пейна надихали воїнів, викликали в них віру в переможне завершення боротьби за незалежність батьківщини.

У 1791-1792 pp. Пейн опублікував велику працю "Права люди­ни", в якій, коментуючи французьку "Декларацію прав людини і громадянина", різко критикував англійську конституцію. Ця пра­ця Пейна була заборонена в Англії, а її автор змушений був тікати до революційної Франції, де був обраний членом Конвенту і став прибічником жирондистів. За критику якобінського терору Пейн був кинутий до в'язниці і тільки випадково уникнув загибелі від гільйотини. Після падіння якобінської диктатури він був звільне­ний із в'язниці й поновлений у депутатських правах. Останні роки життя Пейн прожив в Америці, де й помер в атмосфері жорсто­кого політичного цькування з боку реакційних кіл американської буржуазії.

Вчення Пейна про суспільство, державу і права викладене в його працях "Здоровий глузд", "Права людини", "Аграрна спра­ведливість", "Занепад і крах англійської колоніальної системи" та ін.

В основі політичних поглядів Пейна лежить демократичне тлу­мачення доктрини природного права, яку він використовував для теоретичного обґрунтування права пригнічених на повстання, на збройний опір тиранії. Пейн розрізняє поняття "природних і цивільних прав людей". "Природні права суть ті, які належать лю­дині по праву її існування...", на відміну від них "цивільні права суть ті, що належать людині як члену суспільства". Він не погод­жувався з тими представниками політичної думки, які стверджу­вали, що люди, вступаючи в суспільство, ЦІЛКОМ відмовляються від власних природних прав (Т. Гоббс). Він вважав: ".Людина всту­пає в суспільство не для того, щоб стати гіршою, ніж вона була до цього, або мати менше прав, ніж раніше, а для того, щоб краще забезпечити ці права". Цивільні права - це ті, які людина, всту­пивши в суспільство, передала "до загального фонду". Тому цивільна влада не може зазіхати на ті природні права людини, які вона залишила за собою при вступі в суспільство - це так звані "інтелектуальні права" - права особи домагатися власного доб­робуту і щастя, свободи совісті й релігійних переконань, свободи слова і свободи особи.

У праці "Вік розуму" Пейн з позицій деїзму розкритикував релігійне марновірство, забобони і церковні настанови. "Мій влас­ний розум, - писав він, - моя церква. Усі національні церковні настанови, чи то європейські, християнські або турецькі, уявля­ються мені ні чим іншим, як людським винаходом, призначеним для залякування і поневолення людства, монополізації влади і прибутків".

Як спадкоємець Ж.-Ж. Руссо, Гіейн обґрунтовував ідею народ­ного суверенітету. Джерелом влади є народ, і утворення ним зако­нодавчої влади становить його природне, невідчужуване право. Звідси він дійшов висновку про право народу на революцію, зни­щення політичного ладу, що не відповідає інтересам народу і сус­пільства загалом. "Суверенітет як суб'єктивне право належить тільки нації, а не якій-небудь окремій особі. Нація має притаман­не їй невід'ємне право знищити будь-яку форму правління, яку вона визнає невідповідною, і встановить таку форму правління, яка відповідає її інтересам, характеру і щастю". У революції Пейн вбачав закономірність, без якої неможливі прогрес людського сус­пільства і просвіта народу. При цьому він не обмежував свою тео­ретичну і практичну діяльність однією країною, а беручи активну участь у революційній боротьбі у США, Англії і Франції, закликав до світової буржуазної революції і теоретично її обґрунтовував, називаючи тогочасний вік "віком революцій".

Виходячи з ідеї рівності людей від природи, Пейн перший у США у своїх публікаціях відкидав работоргівлю. У 1780 р. він вніс до законодавчого органу Пенсільванії законопроект про невід­кладне звільнення рабів.

Погляди Пейна на походження держави мали для свого часу революційний характер. З позицій здорового глузду він відкидав уявлення про державу як явище, що існує вічно, і, наголошуючи на відмінності між суспільством і державою, - доводив, що сус­пільство від початку передувало державі. На його думку, суспільс­тво - це об'єднання людей для задоволення їхніх потреб і загаль­них цілей. Його виникнення зумовлено особливим "характером людини", яку "природа створила для суспільного життя" і яка не може жити без спільної трудової діяльності з іншими людьми. З огляду на це необхідність спільної трудової діяльності - одна з основних причин виникнення суспільства. Згодом виникає держава як "неминуче зло", спричинене деградацією та зіпсуттям людей.

Пейн розрізняв держави, що виникли із суспільного договору, і держави, що виникли іншим шляхом, або держави, що вийшли із народу, і держави, що стали над народом. На його думку, держа­ви, що виникли із суспільного договору, ґрунтуються на загальних інтересах суспільства і права людини. Він відкидав погляд на сус­пільний договір як угоду між правителями і підлеглими. Держава повинна виникати тільки як результат спільної угоди всіх членів суспільства, і "це єдиний спосіб, яким мають право створюватись уряди, і єдині засади, на яких вони мають право існувати".

Держава створюється для захисту прав, свободи і безпеки членів суспільства. Її соціальне завдання - забезпечити "загальне благо". "Уряд - це не що інше, як національна асоціація, метою якої є благо всіх, як кожного зокрема, так і всіх разом". Це завдан­ня може вирішити тільки держава, заснована на суспільній угоді. Першочерговим завданням такої держави Пейн вважав ліквідацію бідності й жебрацтва.

З позиції прав людини він гостро критикував правління, які ґрунтуються па спадковій владі, вважаючи, що вони не мають пра­ва існувати як такі, що суперечать природі та принципу рівності людей. Спадкова влада "за природою тиранічна". Порівнюючи перших королів з ватажками розбійних угруповань, Пейн називав їх першими "з-поміж грабіжників". Зосередження влади в однієї людини - це деспотія, тому що "її воля є законом, який вона вста­новлює, змінює на власний розсуд, не відповідаючи перед якою-небудь владою за свої вчинки".

Т. Пейн неодноразово вказував, що існуюча в Англії форма правління не має правових засад, оскільки виникла в результаті завоювання, а не суспільного договору. Навесні 1792 р. Пейн спе­ціально звернувся до англійського народу із закликом скликати конвент і встановити замість монархії республіку, засновану за принципом загального виборчого права без майнового цензу.

Демократичним тлумаченням вчення про суспільний договір є положення Пейна про верховенство законодавчої влади над вико­навчою. Він негативно ставився до принципу поділу влади і підда­вав критиці твердження про те, що англійська конституція "є сою­зом трьох взаємостимулюючих сил" і англійський парламент контролює короля.

На думку Пейна, "існує тільки законодавча та виконавча влади, а судова влада - це, "строго кажучи, виконавча влада", оскільки вона виконує закони. Суверенну владу народу здійснює законо­давча влада. Вона контролює виконавчу владу і підконтрольна на­роду. Межі законодавчої влади встановлює конституція. "Закони мають видаватися згідно з конституцією і біллем про права", а коли закони відхиляються від них, "вони повинні бути виправ­лені".

Пейн був проти двопалатної організації законодавчої влади. На його думку, законодавча влада має ґрунтуватися на засадах пред­ставництва всього повнолітнього населення країни. Слідом за своїм соратником Франкліним Пейн стверджував, що збереження свободи вимагає щорічних виборів. Одним із недоліків конститу­ції США він вважав надто тривалий термін повноважень сенату - 6 років.

Виконавча влада повинна мати також колегіального главу. Пейн критикував конституції США і окремих штатів за передання виконавчої влади одній особі, та ще й з правом накладати вето на законопроекти. Він вказував, що таке одноосібне право, запозиче­не з англійської форми правління, може бути використане не в ін­тересах народу, а в інтересах невеликої купки людей.

Т. Пейн вимагав також встановлення відповідальності суддів перед народом, був проти, щоб судді здійснювали владу доти, "доки поводяться добре", і вважав за доцільне їх щорічне переоб­рання.

Багато уваги в системі поглядів на державу і право Пейн приді­ляв конституції. "Уряд без конституції, - стверджував він, - це все одно, що влада без права". Конституція, як і будь-які закони держави, повинні періодично переглядатись відповідно до зміни умов життя. Як і Джефферсон, він наголошував, що будь-яке по­коління людей має право переглядати конституцію і всі закони держави. Робити це має сам народ на спеціально скликаних збо­рах, а не уряд, оскільки він не є стороною в суспільному договорі. "Конституція є власністю нації, а не тих, хто здійснює управлін­ня".

Право, на думку Пейна, виникає разом з появою суспільства і держави. Він справедливо зауважував, що закон як явище держав­не стає законом лише тоді, коли його дотримання забезпечується примусовою силою держави. Спочатку суспільство не мало пог­реби в законах. Проте оскільки з часом окремі члени суспільства почали ухилятися від своїх обов'язків, постала потреба у встанов­ленні влади, що видає загальнообов'язкові закони, які мають від­повідати конституції і слугувати "загальному благу". Крім того, вони повинні відповідати природі й виявляти "взаємний інтерес" членів суспільства. "Підкорятися законам потрібно не лише си­лою того, що до цього примушує держава, а й тому, що це буде в інтересах сторін". Пейн наполягав на суворому дотриманні за­конів тому, що саме в цьому вбачав основу правопорядку. Дотри­муватись потрібно й поганих законів, домагаючись водночас їх скасування. Закони, на його думку, можуть регулювати тільки цивільні права і не торкатися природних прав громадян, що збері­гаються в суспільстві. Особливо різко він критикував принцип "первородства" при переході у власність землі за спадком, що сприяло концентрації землі в одних руках і створення земельної аристократії. Як і Ж.-Ж. Руссо, він намагався усунути крайнощі майнової нерівності, "ліквідувати контраст розкошів і бідноти", наділивши більшість людей дрібного власністю. Вимагаючи вста­новлення рівності прав, Пейн вітав відміну дворянських титулів у Франції, критикував різнорідні феодальні привілеї окремих осіб і груп населення в Англії.

Заслугою Пейна в історії правової думки є його погляди на вій­ну і мир, відносини між державами. "Людина не є ворогом лю­дині. Такою вона стає тільки завдяки неправдивій системі правлін­ня". Характеризуючи монархію як мілітаристську державу, він дійшов висновку, що з її ліквідацією зникнуть і війни. Усе це на­віювалось умовами феодального суспільства, якому були прита­манні тини між королями, що породжувались жалобою до збагачення і династичними інтересами