Політичні ідеї раннього християнства

Християнство виражало протест трудящих мас проти пригноб­лення і експлуатації. Воно виникло в Римській імперії у I-IIст. н. е. Питання про час і місце виникнення дискутуються ще й досі.

Причини виникнення і сутність християнства дооре розкриті V працях Ф. Енгельса "Бруно Бауер і початкове християнство". "До історії початкового християнства" та "Книга одкровення".

На основі ґрунтовного дослідження Ф. Енгельс встановив, що виникнення християнства було спричинене історичними умова­ми. що склалися в Римській імперії в І ст. н. е. У цей час Римська імперія руйнувала порядки у зарубіжних країнах. Жорстоко при­душувались повстання рабів і вільної бідноти v провінціях, що пе­ребували під п'ятою римського владарювання.

Велике населення Римської імперії фактично поділялося на три класи:

І - великі рабовласники

ІІ - неімущі вільні:

III - величезна маса рабів,

Ф. Енгельс зауважував, що два останніх класи перебували v важкому становищі й однаковою мірою ненавиділи існуючий лад. Проте обидва ці класи не бачили виходу з такого становища і тому в їх середовищі жила безсила ненависть і тупа покора існуючому ладу. Єдиний вихід було знайдено в новій релігії - християнстві, яке обіцяло всім пригніченим волю, але не шляхом їх власних зу­силь, а з приходом спасителя - посланця бога. Тому першими християнами були трудящі. "... Християнство. - зазначає Ф. Ен­гельс, - виникло як рух пригнічених, воно виступало спочатку як релігія рабів і вільновідпущених, бідняків і безправних підкорених і розсіяних Римом народів".

Християнство мало певні ідейні джерела, основними з яких Ф. Енгельс називає такі: стародавньосхідну релігію (сказання ста­родавніх єгиптян, іудейська і буддійська релігії); узагальнена і вульгаризована грецька філософія і етика, особливо стоїцизм.

"Остаточний висновок дослідження Бруно Бауера, - пише Ф. Енгельс. - полягає в тому, що олександрійський єврей Філон, який жив ще в 40-му році нашого літочислення, щоправда, глибо­ким вже старцем, був справжнім батьком християнства, а римсь­кий стоїк Сенека був, так би мовити, його дядьком".

Які ж основні політичні ідеї раннього християнства? Необхідно зазначити, що для раннього християнства був характерний под­війний підхід до існуючих суспільних відносин. Так, з одного боку, рабовласницький лад і приватна власність засуджувались перши­ми християнами. В "Одкровенії Іоанна" проповідувалась відкрита ненависть до експлуататорів, "блаженство бідним і горе багатим", зазначалося, що "коріння всякого зла у сріблолюби", робився вис­новок, що "легше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж бага­тому потрапити до царства божого". У Біблії сказано: "Майте но­ров не сріблолюбивий, будьте задоволені тим, що є".

Як бачимо, багатство засуджувалось і висувалась ідея рівності всіх перед богом (багатих, бідних, рабів, панів, чоловіків і жінок). Водночас християнство навіть у ранній період існування не висува­ло вимоги звільнення рабів (як і стоїки!). Воно лише у прийдеш­ньому майбутньому малювало щасливе життя спочатку на землі, в еру так званого тисячолітнього царства, яке повинно було наста­ти після очікуваного другого приходу Христа, яке згодом перене­сеться на небо, у потойбічний світ.

У християнстві можна знайти елементи революційності, на­приклад, слова Христа "не мир приніс я на землю, а меч". Однак із цих положень не висувалось відповідних революційних вимог, і вони затушовувались загальним потоком примирливих пропові­дей.

Ф. Енгельс зазначав, що в ранньому християнстві є схожі мо­менти з робітничим рухом. Проте це стосується лише раннього періоду, коли християнство проповідувало ненависть до багатих, а також примітивний, споживацький комунізм, коли заперечувала­ся приватна власність. Це був період, коли ще не існувало обрядо­вості. Кожний віруючий був водночас священиком. Спочатку цер­ква означала общину і перші общини складалися з рабів і вільних неімущих.

У міру посилення кризи рабовласницького ладу в общини по­чали вступати також багаті громадяни, представники панівного класу. З цього моменту християнство и почало трансформуватись. Революційні тенденції цього віровчення поступово зникли і най­характернішими його ідеями стали непротивлення злу насиль­ством, визнання приватної власності, підкорення державній владі, покора рабів панам і жінки чоловікові. Таким чином, ідея рівності зникла, ідея про необхідність терпіти стала центральною, а раб­ство зображувалось як покарання за гріхи.

При цьому слід зауважити, що християнство ще від початку поділялося на окремі секти, між якими природно точилася бо­ротьба з найістотніших питань. Уже до II ст. почала складатися церковна ієрархія - єпископи, пресвітери, диякони, які претен­дували на привілейоване становище в суспільстві. Проти них виступали монтаністи, які обстоювали початкові демократичні порядки в общині (їх оголошували "єретиками").

Церковний письменник їриней теоретично обґрунтував пре­тензії священнослужителів на особливе становище і вимагав нада­вати їм необмежену владу в управлінні общиною і у справах віри Майже в усіх християнських общинах перемогли прибічники Іринея. Елементи революційних тенденцій були "витравлені" з хрис­тиянської літератури і в IV ст. склалась так звана "канонічна" літе­ратура - це книги, які були дозволені церквою. Уся інша література була оголошена неправдивою.

У IV ст. імператор Костянтин проголосив християнство дер­жавною релігією, і з того часу християнська ідеологія офіційно стала ідеологією панівного класу.

З часом, коли Римська імперія розкололась на дві частини, склалися церковна община Риму і община Константинополя. А в IX ст. відбувся розкол на римо-католицьку і греко-християнську віру. (Хрещення Русі здійснив Володимир Святославич 988- 989 pp.).

Отже, з огляду на сказане, доходимо такого висновку: христи­янство було цілком сприйняте панівним класом як засіб утриман­ня народних мас у покорі, засіб духовного гноблення.

Проповідь любові до ближніх і допомоги бідним покладала на прибічників християнства тільки моральні обов'язки і аж ніяк не загрожувала власності рабовласника.

 

Цицерон

Марк Тулій Цицерон (106-43 pp. до н. е.) - відомий римсь­кий оратор, державний діяч і мислитель. Його державно-правові погляди викладені в спеціальних працях "Про державу", "Про за­кони" та "Про обов'язки", а також у численних політичних і судо­вих промовах.

У вченні про державу і право Цицерон виходить із загальних теоретичних положень, викладених у творах Платона, Аристоте­ля, Полібія та стоїків.

Однак загалом творче використання ідей попередників у політико-правовому вченні Цицерона поєднується з власним дороб­ком. Саме він увів низку оригінальних і нових понять у галузі тео­рії держави га права, що були невідомі грецьким філософам (поняття громадянина як суб'єкта права і держави) і зумовлені певними умовами тодішньої римської держави.

Державу (respublika) Цицерон визначає як справу, надбання народу.

При цьому він зауважує, що "народ не всяке поєднання людей, зібраних разом яким би то не було способом, а поєднання багатьох людей, взаємопов'язаних згодою в питаннях права і спільністю інтересів". Цим самим держава у трактуванні Цицеро­на постає не лише як вираз загального інтересу всіх його вільних членів, що було характерно і для давньогрецьких концепцій, а й водночас і як узгоджене правове спілкування цих членів, певне правове утворення, "загальний правопорядок'. Таким чином, можна стверджувати, що Цицерон стояв у джерел ідеї "правової держави".

На думку Цицерона, держава заснована на ідеї справедливості. Він стверджує, що там, де влада заснована на свавіллі та насиль­стві, там не може бути держави. Заперечує він також ідею договір­ного походження держави. Він вважав, що причиною походження держави є притаманна людям потреба спілкування. Цицерон під­тримував ідею Аристотеля, що в основі держави є сім'я, але наго­лошував, крім того, на первинному зв'язку держави і власності, так як метою і завданням будь-якої держави є охорона майнових інтересів громадян, зокрема охорона приватної власності.

Багато уваги приділяв Цицерон аналізу різних форм держав­ного устрою, виникненню одних форм з інших, "кругообіг" цих форм, пошукам "найкращої" форми. Критерії розмежування форм державного устрою Цицерон вбачав у "характері й волі" тих, хто править державою.

Залежно від кількості правлячих осіб він розрізняв три простих форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію). Кожна з цих форм має певні пере­ваги і недоліки, але якби довелося вибирати серед них, перевага надавалася б царській владі, а останнє місце посідала б демок­ратія. У демократії, коли все звершується за волею народу, то якою би справедливою і помірною вона не була, все ж таки власне рівність - це несправедливо, якщо при ній немає ступенів у сус­пільному становищі. Переваги всіх трьох форм правління, стверд­жує Цицерон, можуть і повинні перебувати в сукупності, взаємозв'язку і єдності, створити мішану (а тому найкращу) фор­му держави, тому що недоліки цих простих форм призводять до боротьби між різними прошарками населення за владу, зміни форм влади, їх виродження у "неправильні" форми. Царської вла­ди - в тиранію, влади оптиматів (аристократів) - панування клі­ки багатих і знатних. "Немає, - пише він, - спотворенішої фор­ми правління, ніж та, за якої найбагатіші люди вважаються найкращими". Відповідно й повновладдя народу, за оцінкою Цицерона, призведуть до жахливих наслідків, "до безглуздя і свавіл­ля натовпу", її тиранічної влади. Тому ідеалом може бути "міша­на" держава, в якій "бажано, щоб було щось видатне і нарствене, щоб одна частина влади була виокремлена і надана авторитету чисельних людей, а деякі справи були надані судженню і волі на­роду".

Таким чином, Цицерон, розуміючи непримиримість класових суперечностей, створює власний утопічний ідеал з фактично виступає прибічником монархії. До речі, ці самі класові су­перечності й спричинили його загибель. Цицерон 7 грудня 43 р. до н. е. був обезголовлений як супротивник військової диктатури.

Після обрання його консулом, Цицерон дещо самовпевнено атестував себе як історичного захисника народу. Він стверджував, що особа, яка відає справами держави, має бути мудрою, справед­ливою, стриманою і красномовною. Крім того, вона повинна "зна­ти засади права, без знання яких ніхто не може бути справедли­вим". Цицерон розвивав ідею про те, що істинні (важливі) інтереси "верхів" і "низів" цілком можуть бути поєднані та враховані в ме­жах "загальної згоди".

Вчення Цицерона про право ґрунтується на теорії природного права давніх греків та його ідеї про те, що в основу права покладе­но притаманну природі справедливість. Під справедливістю ро­зуміється нині вічна, незмінна і невід'ємна якість природи загалом і людської природи зокрема. Усій цій "природі" (силою її божест­венного начала) притаманні розум і законовідповідність, визначе­ний порядок.

Сутність права Цицерон вбачав в істинному розумі, який є ви­раженням справедливості та який приписує людям вічні й нез­мінні закони. "Істинний закон" - один і той самий скрізь і завж­ди, ї "на всі народи в будь-який час розповсюджуватиметься один вічний і незмінний закон, це буде один загальний наставник і во­лодар усіх людей - бог, творець, суддя, автор закону'". Справед­ливість як основний принцип природного права, її сутність, на думку Цицерона, полягає в тому, що вона "віддає кожному своє"' і зберігає рівність між нерівними.

Звичайно, вчення Цицерона про державу і право ґрунтувалось на ідеалістичних поняттях про вічну справедливість і було далеке від дійсності, але багато його юридичних положень і визначень були запозичені мислителями наступних епох і використовуються і в наш час у концепціях правової держави.

 

 

ЧАСТИНА II. ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ В СЕРЕДНІ ВІКИ, ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ ТА РЕФОРМАЦІЇ