Розділ 7. Політичні та правові вчення у Франції в період кризи феодального ладу і буржуазної революції кінця XVIII ст

Основні напрями політичної думки

У XVІІІ ст. у Франції ще міцно тримався за свої устої віджива­ний феодальний лад, але розвиток широким фронтом буржуаз­них відносин напередодні французької буржуазної революції уже істотно їх підривав. Поряд з швидкими темпами розвитку промисловості буржуазний уклад проникав і в сільське господар­ство.

У цей період французький селянин уже не був закріпачений, але будучи вільний формально, він сплачував багато різних по­борів своєму сеньйорові. Юридично селянин мав право залишити свою землю і піти на заробітки до міста, але для цього він змуше­ний був сплатити всі борги, що практично було неможливо.

Саме тоді феодальна знать потопала в розкошах. Величезні кошти йшли на утримання королівського двору і здійснення агре­сивної зовнішньої політики. Для відшукання цих коштів уряд збільшував кількість податків, які важким тягарем лягали на плечі трудящих. Правлячою елітою у державі залишалося дворянство і духовенство. Феодальні порядки продовжували панувати в еконо­міці, що природно гальмувало розвиток виробничих сил капі­талізму. Це й спричинило виникнення широкої антифеодальної ідеології.

Однак і буржуазія в цей час була вже неоднорідна. її вже мож­на було розмежувати на велику, середню і дрібну. Відповідно до цього поділу висувалися вимоги та визначалися ідеологічні на­прями.

Велика буржуазія схилялась до компромісу з дворянством. їх ідеалом була монархія із сильною королівською владою. Абсо­лютна монархія була ніби посередницею між дворянством і буржуазією, хоча ідеологи, які обстоювали інтереси великої бур­жуазії, обґрунтовували необхідність конституційної монархії (Вольтер, Монтеск'є).

Середня буржуазія була послідовнішою в боротьбі з феодаліз­мом. Вона висувала вимогу встановлення республіки, хоча й з пев­ними обмеженнями. її ідеологами були французькі матеріалісти Дідро, Гельвецій та Гольбах.

Дрібна буржуазія, а також селянство були найпослідовнішими в боротьбі з феодалізмом. Вони висували низку демократичних вимог: встановлення демократичної республіки, ліквідацію обме­жень па виборах і в тому числі майнового цензу.

Ремісники і селяни злидарювали в період розвитку капіталіз­му, тому дрібна буржуазія виступала проти великої феодальної і капіталістичної власності. їх ідеологом був Ж.-Ж. Руссо.

Крім названих напрямів в ідеології існував ще напрям утопіч­ного соціалізму, який обстоював інтереси бідноти (Маблі, Мельє, Мореллі, Бабеф). Мислителі Франції використовували у своїх вченнях ідеї давніх греків (Платона, Аристотеля), а також своїх по­передників - англійців і голландців.

Виняткову роль у формування французької політичної думки ХVІІІ ст. відіграла відома теорія природного права. Саме у Франції у XVIII ст. ця теорія стає ідеологічною формою широкого руху суспільної думки. В її основу, як відомо, покладено поняття про природу людини. Право, що випливає з вічної і незмінної приро­ди людини, є природним правом.

Зазначені права притаманні людині без будь-якої залежності від писаних законів, які можуть збігатися або не збігатися з при­родними законами. Так, поряд із системою позитивного права ґрунтувалася система природного права, природних законів. При­родні закони становлять не закономірність, що властива реально­му буттю, а абстрактні норми, продиктовані людським розумом.

"Нерозумними", "неприродними" з позицій природного пра­ва проголошувались існуючі старі порядки, їм протиставлявся природний порядок, який логічно випливає з природи, як щось розумне, що можна довести логічними доказами, переконливими для всіх розумних людей.

Тому французькі ідеологи виступали під прапором Просвіти, яка несе загибель середньовічному релігійному марновірству і привілеям феодальних гнобителів.

Нині можна казати про ненауковість теорії природного права. Проте, оцінюючи її з позиції історичної ролі у XVIII ст., слід пам'ятати, що вона в цей період була зброєю боротьби проти феодального ладу та абсолютної монархії, засобом звільнення людського розуму від традицій, що історично склалися. Про­тиставлення права позитивного і природного набувало в роки під­готовки буржуазної революції великого прогресивного, а у працях окремих теоретиків і революційного значення.

 

Вольтер

Вольтер належав до ініціаторів просвітницького руху у XVIII ст. Він був найдіяльнішим і найневтомнішим пропагандистом нових ідей, спрямованих проти феодального ладу і релігійного мар­новірства. Загалом історія життя Вольтера становить ніби концен­троване відображення епохи французької Просвіти з усіма її ета­пами, а також суперечностями. Він є центральною фігурою цього знаменного періоду людської історії ("галантного вісімнадцятого століття").

Вольтер (Марі Франсуа Аруе) (1694-1778 pp.) народився в сім'ї, яка належала до третього стану. Батько його був нотаріусом і подбав про хорошу освіту сина. Ще в юнацькі роки Вольтер набув собі слави поета і гострослова. За яскраво виражений сатиричний характер творів у 1717 р. його було ув'язнено на 11 місяців у Бастилію. А один ображений сатиричним твором Вольтера вельможа наказав лакею побити поета палицею. Щоб захистити від гніву цього вельможі Вольтера, уряд прийняв рішення і 1727 р. вислав його до Англії. Ще до вислання Вольтер усвідомив істину, що "у Франції можна бути або молотом, або кувалдою" і що від народ­ження він належить до людей, призначених бути кувалдою.

В Англію Вольтер поїхав вже талановитим поетом і сатириком. Тут завершилося його формування як просвітителя. З Англії, піс­ля трирічного перебування там, Вольтер привіз до Франції твір "Філософські листи" (1733 p.), який, за словами сучасників, був "першою бомбою, кинутою у старий режим". У цьому творі, а та­кож у "Філософському словнику" та інших працях розкриваються філософські та політичні погляди Вольтера.

Чільне місце в просвітницький пропаганді Вольтера посідає боротьба проти марновірства і забобонів, пов'язаних з релігією і посилено поширюваних церквою.

Церква для Вольтера - головний ворог і причина найбільших бід у людському суспільстві. У боротьбі з католицькою церквою він висунув гасло "Розчавіть гадину!" і закликав усіх боротися з "чудовиськом", що роздирає Францію. Щоб "подолати негідни­цю", Вольтер вдавався до різних засобів свого багатогранного та­ланту. Він виявляв внутрішні логічні суперечності християнського віровчення, злочини церкви - інквізицію, релігійні війни, судові процеси проти "єретиків". Він уїдливо висміював усі вади церков­ників.

Однак, відвернувши догми і культ церкви, засудивши її як со­ціальну силу, Вольтер не вважав за можливе залишити порожнім її місце. Поряд із критикою релігії він сповідував віру у "Верховну істоту", розумного творця світу. Вольтер визнавав Бога як пер­шопричину світу і вважав, що це припущення не суперечить нау­ковій думці. Йому належать відомі слова: "Якби не було Бога, його слід було б вигадати".

Таким чином, очевидно, що Вольтер виходить із необхідності раціоналістичної релігії як засобу підтримки політичних заходів і утримання в покорі народних мас. Бог у Вольтера виступає як іс­тота караюча.

Державно-правові погляди Вольтера - це подальша розробка теорії природного права. "Природними законами, - зауважував він, - я називаю такі закони, які природа вказує людям в усі часи для підтримки справедливості. Водночас це закони, які відповіда­ють інтересам людей і їхньому розуму" Вольтер неодноразово на­гадує, що "закони природи" встановлені Богом і тому недоторкан­ні. Вони подібні до законів моралі й мають універсальне значення. Що ближче до цих природних законів позитивні закони, то терпиміше життя в державі. "Бути вільним, мати навколо тільки рів­них - таке істотне, природне життя людини; будь-яке інше жит­тя - недостойне хитросплетіння, погана комедія, в якій один грає роль пана, а інший - раба".

Згідно з Вольтером людині бід моменту народження притаман­ні такі права: особиста свобода і рівність. Під свободою він розумів свободу думки, слова, особисту волю, свободу від релігії і праці. "Праця є власністю тих, хто не має власності", - зауважував Воль­тер. І далі він зауважує, що "свобода полягає в тому, щоб залежа­ти тільки від законів". Він виправдовує рівність усіх перед законом, але водночас виправдовує і майнову нерівність. "Завжди була, є і буде на нашій землі класова нерівність", - засвідчував Вольтер. Приватну власність він вважав необхідною умовою впорядковано­го суспільства. Тільки власники, на його думку, мають право голо­су щодо питань суспільних благ. Будь-яке посягання на авторитет права власності викликало у Вольтера надзвичайну лють.

Взірцем державного ладу Вольтер вважав конституційну мо­нархію. Проте початковою формою держави, на його думку, є республіка. Вона виникає як результат поєднання сімей. Це при­родний процес розвитку людського суспільства.

Монархія, зазначав Вольтер, виникає з насильства і грабежу. Вождь на війні, що природно, стає також суддею людей свого пле­мені і йому починають підкорятися всі. Так з'являється монархіч­на влада.

Як бачимо, Вольтер не поділяє поглядів на теорію суспільного договору як таку, що обґрунтовує виникнення держави. Історич­но, зауважує він, держава виникла не внаслідок договору (угоди) людей, а як результат застосування (дії) сили.

Головним рушієм людських дій при всіх відомих формах прав­ління Вольтер вважав інтереси. За винятковими моментами ен­тузіазму людська поведінка визначається інтересами самозбере­ження, добробуту, задоволень, репутації тощо. В кожній країні панує той або інший із цих інтересів.

Як прибічник "просвітницького" абсолютизму Вольтер вважав, що "освічений" король, який має добру волю, зможе здійснити всю окреслену ним програму реформ. Тому перехід до формаль­ної рівності, цієї істотної і прогресивної на той час ідеї буржуазно­го правопорядку, Вольтер вбачав у просвіті. "Існування "неро­зумного", "несправедливого" ладу - це наслідок неосвіченості, темноти. "Достатньо поширити ідеї рівності, й усе піде само со­бою", - стверджував Вольтер. Просвічений абсолютизм - це за­сіб для переходу до нового, справедливішого ладу. "Найбільше щастя для людей, коли государ - філософ... Добрий король - найкращий подарунок, який небо може дати землі".

У своїй політичній програмі Вольтер вважав основними рефор­ми, спрямовані на ліквідацію базових феодальних інститутів, а саме:

· знищити привілеї духовенства;

· ліквідувати церковні суди (інквізицію і тортури);

· відібрати у церкви право на реєстрацію актів громадянсько­го стану;

· перевести все духовенство на заробітну плату (зробити їх державними чиновниками);

· скасувати продаж судових посад:

реформувати кримінальне судочинство, скасувавши при цьому

· систему формальних доказів і надавши ширші права захисту у процесі;

· дотримувати принципу відповідності злочину і покаран­ня.

Як бачимо, в програмі Вольтера було багато прогресивних мо­ментів, спрямованих на зруйнування режиму, властивого фео­дальній монархії. Проте в кінцевому підсумку він виступає при­бічником того, що політичну владу і управління суспільством повинна здійснювати панівна меншість, не припускав революцій­ні перевороти ("коли чернь почне розмірковувати - все загине") і всі надії покладав на внутрішні реформи згори.

 

Шарль Луї Монтеск'є

Рішучіше, проте все ще з помірною програмою, виступав відо­мий французький просвітитель XVIII ст. ШарльЛуї Монтеск'є (1689-1755 рр.).

Монтеск'є походив з аристократичної сім'ї, був радником бор­доського парламенту (судової установи). Цю посаду він успадкував від дядька. Згодом він отримав графський титул і звання прези­дента цього парламенту. Невдовзі він залишив практичну роботу і зайнявся літературною творчістю.

Перший твір Монтеск'є "Перські листи" (1721 р.) приніс йому і перший успіх. У цій праці він сміливо таврував абсолютизм з усі­ма його суперечностями та недоліками і виступив як сміливий і переконаний борець за політичну свободу.

Згодом він видає книгу "Роздуми про причини величності и занепаду римлян" (1734 р.), а 1748 р. уже в шістдесятирічному віці - найкращу працю, що принесла йому велику славу: "Про дух законів". За два роки потому він написав ще одну, але менш цікаву працю "Захист духу законів". На цьому його літературна діяльність завершилась, так як він осліп, відійшов від суспільних справ і доживав життя одиноким.

У праці "Про дух законів" Монтеск'є намагається довести, що закони будь-якого народу мають відповідати і неминуче відповіда­ють географічним умовам, економічному становищу, релігії наро­ду і особливо його політичним установам, існує закономірність, яка визначає зміст права тієї чи іншої країни. "Дух" законів визна­чається низкою конкретних умов, в яких перебуває суспільство - така головна думка Монтеск'є.

Законодавець, стверджував Монтеск'є, має зважати насампе­ред на клімат. На півдні клімат жаркий, там народ лінивий і тен­дітний. Щоб примусити цих людей працювати, потрібний страх покарання. Тому на півдні може припускатися рабство, хоча воно ніде не відповідає природі й суперечить природному праву. Од­нак на півдні, в країнах з жарким кліматом, рабство меншою мірою суперечить природі, ніж на півночі, а тому цілком законо­мірно, на думку Монтеск'є, є рабство негрів. Слід зауважити, що видатний просвітитель XVIII ст. Монтеск'є "спотикнувся" на ра­совій проблемі. Стосовно негрів він заявляв: "Люди, про яких йдеться, чорні від голови до п'ят, і ніс у них до такої міри приплюснутий, що жаліти їх майже неможливо.

Не можна уявити, щоб Бої - істота дуже мудра - вклав душу, і при тому добру, у зовсім чорне тіло... Неможливо припустити, щоб ці істоти були людьми...'' Спека, на його думку, виснажує лю­дину, послаблює її сили і створює умови для встановлення полі­тичного рабства. Наприклад, в Азії немає смуги помірного кліма­ту і тому там переважають деспотичні форми правління (подібно висловлювались Аристотель і Боден). "Народи жарких кліматів нерішучі, як старі; народи холодних кліматів відважні, як юна­ки", - стверджує Монтеск'є.

На законодавство, вважав Монтеск'є, впливає також грунт. Ро­дюча земля сприяє підкоренню, так як землероби, поглинуті своєю працею, не захищають власної свободи. Родюча земля по­роджує манірність, паралізує енергію і як наслідок виникає рабс­тво. Навпаки, неродюча земля сприяє свободі, оскільки люди, які живуть на ній, мають докладати значних зусиль, самостійно добу­вати собі все, чого недодає їм земля. Ці умови роблять людей ви­тривалими, хоробрими, войовничими і готовими захитати влас­ну свободу. Гори й острови - умови для свободи тому, що перегороджують доступ до країни завойовникам. Рівнини, навпа­ки, створюють передумови для рабства.

Для характеру законодавства має значення з позицій Монтеск'є і релігія. Так, християнство, проповідуючи покірність і повагу до людей, сприяє помірним правлінням, тоді як мусульманство нав­паки, сприяє деспотизму. Із християнських релігій католицизм спричинює необмежену монархію, а протестантство -- вільний лад у державі.

Найважливішим чинником з усіх Монтеск'є називає політич­ний - форму правління. На його думку, політичний лад визначає і "дух" законів, і зміст законодавства, і може навіть загальмувати дії географічного чинника та інших.

Це свідчить про те, що Монтеск'є обстоював ідеалістичні пози­ції, оскільки найважливішою в житті суспільства він вважав полі­тичну організацію. Він ігнорував або не усвідомлював, що власне політичні установи є відображенням економіки, матеріальних умов життя суспільства.

Особливо великого значення Монтеск'є надає формам держа­ви, розрізняючи їх за кількістю правлячих осіб. Він називає три "правильних" форми: демократію, аристократію і монархію.

У демократії верховна влада належить усій масі народу.

В аристократії вона належить обмеженій кількості осіб, при цьому, що менше осіб, позбавлених політичних прав, то аристок­ратія міцніша; найкраща та аристократія, яка найбільше набли­жається до демократії.

У монархії править одна особа, яка керується законами і спи­рається на дворян. Наявність дворянства - необхідна ознака мо­нархії.

"Неправильною" формою Монтеск'є вважає деспотію, яку протиставляв усім "правильним". Слід зауважити, що Монтеск'є не зумів чітко розмежувати деспотію і монархію. Кожна форма держави має власний життєвий принцип. У демократії - це доброзичливість, любов до загального блага, в аристократії - помір­ність, у монархії - "честь", прагнення почестей. Носієм цього принципу є дворянство. Деспотія утримується страхом. Само­держець у деспотії вважає себе вище за всіх, забезпечуючи владу терористичними методами.

Залежно від форми держави регулюються й майнові відноси­ни. Так, у демократії доцільно заборонити накопичення багатства однією особою. У монархії, навпаки, слід сприяти збереженню ве­ликої власності з тим, щоб надати підтримку дворянам. У монар­хії, на думку Монтеск'є, слід зберегти право на продаж судових та інших посад. В аристократії слід обмежувати розкоші у приватно­му житті. Щоб не викликати заздрощів у пересічних людей, треба дотримуватись помірності.

У деспотії не потрібно ніяких законів, так як у ній панує сваво­ля і будь-який закон зайвий. За словами Монтеск'є, деспотизм згубно діє на суспільство і руйнує його. Натякаючи на сучасні йому порядки в абсолютистській Франції, він ілюструє їх таким прикладом: "Коли дикуни Луїзіани хочуть дістати плід з дерева, вони зрубують дерево під корінь і зривають плід". Такий образ деспотизму.

Зміна форм держави найчастіше спричинюється нестачею або надлишком у здійсненні принципів, на яких утримується та чи та форма держави. У цьому виявляється його ідеалістичний підхід до оцінювання суспільних явищ.

Монтеск'є намагається обґрунтувати також положення про те, що форма держави визначає її зовнішню політику. "Дух монархії є війна і завоювання, дух республіки - мир і помірність".

Величина держави, па думку Монтеск'є, також відіграє важли­ву роль. Мала республіка може загинути від зовнішнього утиску, монархія більша за розміром може краще протистояти зовніш­ньому ворогу. Проте великі держави схильні вироджуватись у дес­потію. Тому, щоб позбавитись зовнішньої загрози, малі республі­ки повинні об'єднуватись на умовах федеративної держави, яка поєднуватиме вигоди великої держави з вигодами малої.

Свої міркування про значення політичних установ, про "дух" законів Монтеск'є пов'язував з розумінням сутності свободи і шляхів її забезпечення. На його думку, політична свобода не озна­чає можливості робити все, що заманеться. В суспільстві, де існу­ють закони, "свобода означає право робити все, що дозволено за­конами". Крім того, свобода полягає в "нашій безпеці або хоча б у впевненості, що ми в безпеці". Це відчуття безпеки випливає зі стану панування законів у державі. Отже, законність - найваж­ливіша в державі. Тільки вона забезпечує політичну свободу в дер­жаві. Тому головне завдання політичного діяча полягає в тому, щоб вказати засоби (шляхи) забезпечення законності. Таким засо­бом Монтеск'є називає необхідність поділу влади.

Політична свобода можлива лише там, де немає зловживань владою, що порушують її. А щоб запобігти зловживанням вла­дою, "необхідний такий порядок речей, при якому різні влади могли б стримувати одна одну".

У кожній державі Монтеск'є виокремлює три влади - законо­давчу, виконавчу і судову. Ці три влади повинні належати різним органам держави. Свобода не припускає поєднання двох яких-не-будь влад, а тим більше трьох, в одного й того самого органу дер­жави.

Якщо влада законодавча і влада виконавча поєднані, то свобо­ди не буде, гак як особа (або установа), що володіє цими владами, зможе видавати тиранічні закони, щоб так само тиранічно їх за­стосовувати.

Не буде свободи, якщо одна з названих влад поєднається із су­довою. Коли суддя одночасно є й законодавцем, це призведе до свавілля; коли суддя є водночас і виконавцем, легко може стати пригнічувачем. Якщо ж усі три влади поєднати в одній особі, то все загине, тому що таке поєднання є характерною рисою деспо­тизму. Законодавча влада, за теорією Монтеск'є, повинна здійс­нюватися двопалатними Законодавчими зборами (за типом анг­лійського парламенту).

У вільній державі кожна людина має керувати сама собою. Проте це, на думку Монтеск'є, неможливо у великих країнах і не­зручно в малих. Тому система прямого законодавства народу по­винна замінюватись системою законодавства його представників. А позаяк люди краще знають інтереси свого міста, ніж інших, то вибори представників найдоцільніше проводити не від населення всієї країни, а від кожного міста окремо. Представники народу по­винні мати від виборців тільки одну загальну інструкцію, а не за­питувати від них інструкції з кожного питання.

Монтеск'є зауважував, що в деяких країнах вибори здійсню­ються від кожного стану (верстви), наприклад у Голландії, однак він надає перевагу загальностановим виборам за округами. Право подавати голос у своєму окрузі має належати всім громадянам, "...крім тих, становите яких таке низьке, що на них дивляться як на людей, нездатних мати власну волю". Що це за категорія безп­равних, Монтеск'є не уточнює. Збори представників не повинні управляти виконавчою владою. Вони створюються лише для того, щоб видавати закони і стежити за їх виконанням.

Народне представництво, зображене Монтеск'є, - це англійсь­ка палата общин. Далі, копіюючи англійську систему, він вважав цілком необхідним існування також другої палати - палати перів (в Англії - лордів).

Маючи на меті обґрунтування класового компромісу між дво­рянством і великою буржуазією, Монтеск'є ніскільки не посту­пається інтересами і привілеями "благородних". Наявність верх­ньої палати перів й має забезпечувати "узгодження інтересів народу з інтересами благородних".

У будь-якій державі, розмірковував Монтеск'є, є люди, які відрізняються перевагами від народження (багатство, почесті). Якби вони користувались лише тим голосом, що й усі інші, то сво­бода перетворилася б для них на рабство, так як більшість рішень спрямовувалася б проти них. їх прерогативи самі собою ненависні й у вільній державі перебувають у постійній небезпеці. Щоб за­побігти знищенню цих прерогатив, Монтеск'є вважав за необхідне надати "благородним" певні переваги щодо видання законів. Із них. на його думку, слід створити особливі збори, які матимуть право скасовувати рішення народного представництва. Ці збори {палата перів) повинні бути спадковими за сутністю завдань. Як виняток вони в окремих випадках мають бути наділені судовою владою. Люди знатні завжди пробуджують заздрість. Тому, щоб запобігти несправедливим рішенням, в окремих випадках вони повинні судитися суддями, рівними їм за станом. Піклуючись про привілеї "благородних" (дворян), Монтеск'є стверджував, що в разі потреби їх має судити не звичайний суд присяжних, а та час­тина законодавчих зборів, яка складається з "благородних" (пала­та перів).

Виконавча влада має зосереджуватися, на думку Монтеск'є, в одній особі - особі монарха. Вона повинна діяти швидко, а це завжди краще робити одній особі, ніж багатьом. Монтеск'є запе­речував систему, за якої виконавчу владу здійснює певна кількість осіб, що входить до складу Законодавчих зборів, а саме підпоряд­кованість, а отже, і підзвітності уряду парламентові.

Виконавча влада повинна бути наділена правом відміни рішень законодавчої влади {право вето), інакше, на його думку, законо­давча влада може перебрати всі права і знищити всі інші влади.

Виконавча влада скликає і розпускає законодавчі збори. Якби законодавчі збори мали право саморозпуску, то вони, задумавши захопити виконавчу владу, могли б зовсім не розпускатися. Тут Монтеск'є має на увазі, мабуть, досвід так званого "довгого парла­менту" в Англії і прагне застерегти від повторення такого випадку в майбутньому.

Згідно з Монтеск'є законодавча влада не повинна втручатися в дії виконавчої. Виконавчу владу, стверджував він, немає потреби обмежувати, позаяк "межі дії виконавчої влади містяться в її при­роді". Законодавчі збори можуть лише перевіряти, як виконують­ся створені ними закони. Проте, якщо при такій перевірці законо­давча влада виявить навіть негативні факти, вона не матиме право судити монарха за дії виконавчої влади. Особа монарха священна, вона охороняє державу від тиранії Законодавчих зборів. Судити і карати Законодавчі збори повинні в таких випадках міністрів, які давали монарху погані поради.

Проте судове переслідування виконавчої влади - виключний засіб впливу на неї. В розпорядження Законодавчої влади Монтеск'є подає й інші засоби - це щорічні постанови про по­датки і про контингент військових сил. Монтеск'є наголошував, що для збереження свободи потрібно, щоб такі постанови при­ймалися не більше ніж на один рік. На його думку, саме це буде ефективним засобом впливу на виконавчу владу і забезпечить принцип рівноваги влади законодавчої і виконавчої.

Судова влада, вважав Монтеск'є, не повинна передаватись пос­тійно діючому законодавству. Він схвалює в судовій владі інститут присяжних. Позитивним в його теорії було те, що в разі тяжких звинувачень злочинець повинен був мати право вибору, або хо­ча б відведення своїх суддів. Монтеск'є стверджував принцип, який зводився до того, що судді повинні бути однакового станово­го положення з обвинуваченим. Тобто це забезпечуватиме об'єк­тивність рішень. Судовій владі Монтеск'є приділяв менше уваги, ніж законодавчій і виконавчій. Вона, на його думку, взагалі ніби і не влада.

Вчення про поділ влад завершується у Монтеск'є положенням про їх рівновагу. Влади мають взаємно стримувати одна одну: ви­конавча - правом вето, законодавча - правом щорічно встанов­лювати податки, визначати контингент збройних сил і загальним контролем за виконанням законів.

Залишені сам на сам, три влади повинні були б у результаті прийти до стану спокою і бездіяльності, але це не тривожить Монтеск'є. На його думку, життя своїм плином змусить їх рухати­ся. А так як вони у своєму співвідношенні не можуть рухатись одна проти одної, то вони дійдуть повної згоди в досягненні жит­тєво важливих рішень.

Забезпечена таким способом свобода не знищує, на думку Монтеск'є, станового поділу суспільства. Вона, навпаки, зближує людей різних станів. Люди v вільній державі піняться не за зов­нішніми даними, а за їхніми справжніми якостями. А такими Монтеск'є визнає - і на цьому слід наголосити - тільки дві: осо­бисту гідність і багатство.

Про релігію він заявляє відверто, що для нього важливіше, якою мірою вона впливає на звичаї і поведінку людей, ніж те, чи істинна вона. Як бачимо, він повторює своїх попередників.

Соціальний зміст політичної теорії Монтеск'є доволі зрозумі­лий. Він - очевидний прибічник буржуазних свобод. Його тео­рія - це теорія класового компромісу. Не випадково як приклад найдоцільнішої політичної організації суспільства він вважав анг­лійську конституцію, яка склалася в результаті компромісу між верхами буржуазії і землевласницької аристократії.

На думку Монтеск'є, буржуазні "свободи" мали здійснюватись не шляхом придушення вищого класу феодального суспільства, а шляхом згоди з ним з найменшими для нього збитками. На теорії Монтеск'є відбилися настрої дворянина, який не бажав розлуча­тися з привілеями свого стану, але об'єктивно вона відповідала та­кож у певний історичний момент інтересам верхівки французької буржуазії.

Принцип поділу влад був спрямований проти королівського абсолютизму, зосередження в руках монарха всієї повноти влади. У цьому - його відносно прогресивне значення. Проте, водночас принцип поділу влад обґрунтовував збереження незалежної від представницьких органів виконавчої влади і обмеження повнова­жень парламенту. Нехтуючи необхідністю відповідальності уряду перед парламентом, доктрина поділу влад вносила істотні обме­ження у принцип буржуазної демократії.

Вчення Монтеск'є про поділ влад зажило великої популярності серед його сучасників - ліберального дворянства і буржуазії. Вольтер називав твір Монтеск'є "кодексом розуму і свободи". Це вчення відбилося також v конституційних актах буржуазної рево­люції у Франції кінця XVIII століття. Так, у ст. 16 Декларації прав людини і громадянина 1789 року проголошувалося: "Суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не встановлено поділу влад, не має конституції. Принцип розподілу влад відоб­ражений також у конституції США 1787 року". Інша річ - як він здійснюється на практиці.

Насамкінець зауважимо, що принцип поділу влад закріплений також у розд. ІІІ ("Державна влада") Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., а також в ст. 6 Конститу­ції України. Проте наскільки ця теорія "класового компромісу" відповідає нашій державності виявиться очевидніше, коли розгля­датимемо теорію народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо. Тоді, мож­ливо, дійдемо висновку, що краще вести мову про розподіл від­повідних функцій між законодавчими і виконавчими органами держави, а не про поділ влади.

 

Жан-Жак Руссо

Радикальнішою, ніж програма Монтеск'є, була політична про­грама Жан-Жака Руссо (1712-1778 pp.),видатного представника демократичних ідей XVIII ст., який здійснив великий вплив на ідеологію французької буржуазної революції XVIII ст.

Народився Ж.-Ж. Руссо в Женеві у сім'ї годинникаря. Рано оси­ротівши, Руссо у 16-річному віці залишає рідне місто, після чого починаються довгі роки злиденних мандрів, під час яких він без­системно поповнював освіту й змінював заняття в пошуках постій­ної професії. Руссо піддавався різним життєвим випробуванням. Він неодноразово змінював віру, вчився в католицькій семінарії, навчався музиці, викладав її і заробляв на життя переписуванням нот, був також лакеєм. Руссо пройшов важкий життєвий шлях і тому перейнявся почуттям глибокої ненависті до існуючих со­ціальних відносин, співчуттям до безправних і пригнічених.

Більшу частину свого життя він прожив у Франції. В різні часи жив у Швейцарії та Англії. Помер у Парижі 1778 року. Твори Рус­со переповнені палким протестом проти феодального пригнічен­ня, суспільної нерівності, свавілля і деспотизму королівської вла­ди. Перший літературний успіх і популярність Руссо здобув завдяки першому творові, написаному для оголошеного Діжонською академією конкурсу (1750 р.) на тему: "Чи сприяло відрод­ження наук і мистецтв покращанню моралі?" Тема була історич­на. Йшлося про епоху Відродження і її вплив на моральність західноєвропейського суспільства.

За деякий час Руссо написав другу дисертацію у зв'язку з кон­курсом Діжонської академії під назвою: "Роздуми про походжен­ня і причини нерівності між людьми" (1755 p.). Згодом виходять друком інші його праці: "Нова Елоїза". "Еміль, або про вихован­ня" і, мабуть, головний твір автора "Про суспільний договір" (1762 p.).

У першій своїй дисертації, розглядаючи з філософських пози­цій питання про значення освіти і культури в розвитку суспільс­тва, Руссо доходить негативного висновку. Наука і культура, на його думку, не приносять користі, а тільки шкодять людині. Від них походять всі вади в суспільстві. (За цю, здавалося б, парадок­сальну відповідь Руссо отримав першу премію!) "Як би далеко не пішла цивілізація, - наголошував Руссо, - людині іноді захочеть­ся стати на карачки і побігти до лісу".

Наука і мистецтво породжуються найголовнішим джерелом зла - багатством, і тому Руссо таврує цивілізацію, що ґрунтується на багатстві й розкошах. У цих положеннях філософ виражав про­тест дрібного буржуа, власника, для якого інтенсивний розвиток капіталізму означав неминуче зубожіння.

У працях "Міркування про походження і причини нерівності між людьми" і "Про суспільний договір" Руссо розглядає питання походження нерівності, виникнення держави і права, а також викладав власну теорію народного суверенітету.

Руссо, як і його попередники, побудував своє вчення на теорії природного права, однак у межах можливого цієї доктрини зро­бив багато цінних висновків.

Відправною точкою суспільної філософії Руссо є природний стан, який передує виникненню законів і держави. У "природно­му" стані всі люди були рівні й вільні. Зберігалась тільки нерів­ність фізична, що походила від різниці у віці та здоров'ї.

Природний стан без приватної власності і держави, з людьми, переповненими первісною моральною чистотою, Руссо змалював як якусь втрачену золоту епоху загального щастя.

На початку твору, з метою упередити нападки церковників Руссо заявляє, що може такого "природного стану" ніколи й не було, тому що "...релігія приписує нам вірити в те, що сам Бог вивів людей із природного стану безпосередньо після їх створен­ня, але вона не забороняє нам будувати на основі однієї тільки природи людини і навколишнього середовища припущення про те, чим став би рід людський, якби він був відданий самому собі". Щодо релігії, то Руссо пропонував встановити "громадянську" релігію з невеликою кількістю простих догматів. "Важливо, щоб кожний громадянин мав релігію, яка примусила б його любити свої обов'язки".

Виходячи з цього положення, Руссо й побудував свою подаль­шу теорію. Він не погоджується з вченням Гоббса про те, що "при­родна" людина не має поняття про добро і що вона зла від приро­ди. Руссо стверджує, що людина від природи істота добра і тільки установи зробили її здою.

Людині, зауважує Руссо, властива здатність до самовдоскона­лення, а це неминуче спричинило винайдення знарядь праці й привернуло людське суспільство до землеробства.

Таким чином, розвиток суспільства і вдосконалення людини породжують приватну власність, що зумовлює поділ суспільства на багатих і бідних. "...3 тієї хвилини, як в однієї людини виникла потреба в допомозі іншої, з тієї хвилини, як люди усвідомили, що одному корисно мати запас їжі, достатній для двох, рівність зник­ла, виникла власність, стала неминучою праця, і обширні ліси пе­ретворилися на веселі ниви, які потрібно було поливати людсь­ким потом і на яких швидко проросли і розквітли разом з посівами рабство і убогість".

На думку Руссо, виникнення приватної власності пов'язане з розвитком виробничих сил. Розмноження і голод - основні сти­мули діяльності людини, які привертають людей до землеробства і ремесла, і як результат - виникає приватна власність. Приватна власність - це перший ступінь суспільної нерівності.

Слід зазначити, що Руссо не приписував приватній власності характеру природного права або божественного походження. Вона, на його думку, виникла як чинник історичний, за волею лю­дей і мала в подальшому згубне значення для роду людського. "Перший, - зауважував Руссо, - кому спало на думку відгороди­ти ділянку землі і сказати "це моє" і хто знайшов людей доволі простих, що повірили цьому, був істинним засновником цивіль­ного суспільства. Від багатьох злочинів, війн і вбивств, від багатьох бід і жахливих подій позбавив би рід людський той, хто, висмик­нувши кілки і засипавши рів, крикнув би ближнім: "Не слухайте краще цього брехуна, ви пропали, якщо здатні забути, що плоди земні належать всім, а земля - нікому".

У Франції XVIII ст. з розвитком капіталізму зростав ажіотаж наживи, і тому зазначене положення Руссо було доволі револю­ційне. Воно викликало у Вольтера, який обстоював інтереси вели­кої буржуазії, справжню лють. "Цю нісенітницю, - каже один з його персонажів, - написав, очевидно, якийсь злодій з великої дороги, який захотів пожартувати". "Я підозрюю, - відповідає ін­ший, - що це просто лінивий нероба: замість того, щоб ганьбити свого розумного і працелюбного сусіда, треба було брати з нього приклад... Автор