Розділ 16. Політичні та правові вчення у країнах Європи і США в ХІХ-ХХ ст

Загальна характеристика політико-правової думки на рубежі ХІХ-ХХ ст

Щоб краще зрозуміти еволюцію сучасних теорій про державу і право, варто зробити невеликий екскурс в історію.

У період, коли буржуазія руйнувала підвалини феодалізму і сама закріплювалася при владі, вона сміливо піднімала на своїх знаменах гасло суворого дотримання законності.

Монтеск'є, вчення якого справило значний вплив на формуван­ня буржуазної ідеології, зазначав, що рішення судді мають бути "не більше, ніж точним виконанням закону. Якби в них виража­лась лише приватна думка судді, то людям довелося б жити в сус­пільстві не маючи певного уявлення про обов'язки, що накладає на них це суспільство... судді народу... не більше ніж уста, що про­голошують слова закону, нежиттєві істоти, що не можуть ні змен­шити його силу, ні пом'якшити його суворість".

Тому закон виступав як вищий вираз вічних начал Розуму й Справедливості, що не підлягають ніякому тлумаченню. Ніхто і ніщо не може бути розумнішим і справедливішим за закон, що виходить від найавторитетніших і найкомпетентніших законодав­чих інстанцій.

Це була епоха так званого юридичного позитивізму, що прого­лошував культ закону, його "логічну завершеність" і "безпрогальність". Вона знайшла своє відображення у французькому укладен­ні Code civil, у ст. 4 якого прямо зазначалося, що "суддя, який відмовиться судити під приводом мовчання, темноти або недо­статності закону, може підлягати переслідуванню за звинувачен­ням у відмові в правосудді".

Згодом під впливом соціально-економічних зрушень, харак­терних для епохи імперіалізму, в буржуазному суспільстві починається поворот від демократичних до реакційних тенденцій. Нова фаза в розвитку капіталізму ознаменувалась великим підйо­мом господарського життя, що призвело до відповідних усклад­нень у сфері їх юридичного регулювання. Цивільний оборот, що весь час ускладнювався, значною мірою випереджав норми пози­тивного закону. Тому юридичний позитивізм, як панівний напрям юриспруденції у період лібералізму, що відображав "впевненість буржуазії в міцності й непорушності створеної нею системи пра­ва, похитнувся". Своєю формально-догматичною методологією позитивізм уже не задовольняв ідеологічні і практичні запити мо­нополістичної буржуазії. Виникла потреба в теоріях, які не сліпо трималися б за позитивне право, а могли "вказати, як можна че­рез кодекс вийти геть із нього".

У цьому зв'язку наприкінці XIX - на початку XX ст. у захід­ноєвропейській буржуазній юриспруденції виникло багато на­прямів, які теоретично обґрунтовували відхід від законності, стихійно об'єднавшись під загальною назвою Freirechtsbewegung - рух за вільне право.

Один із представників цього напряму Егеншвілер висловлю­вався так: "Треба визнати, що верховні постулати старої філософії права - а саме регулювання відносин законом наперед, знищення свавілля і принцип писаного права - виявились чистою утопією. Тиранія мертвих текстів для сучасних культурних народів є, оче­видно, тяжчою, ніж те, чого раніше найбільше боялися, тобто сва­волі окремих властителів. Нехай краще маленькі помилки і не­справедливості суддів, які відчувають і думають, ніж примхи цих паперових тиранів".

Нова тенденція відобразилась у ст. 1 Швейцарського цивільно­го укладення (1907 p.), в якій чітко задекларовано, що в разі прога­лин у законі суддя "має вирішувати справу на основі звичаєвого права, а за відсутності такого, за правилом, яке він встановив би як законодавець". Таким чином, офіційно було виправдано відхід від законності та свободу суддівського розсуду, що й відповідало пот­ребам того часу.

Перед тим як перейти до характеристики окремих теорій пра­ва, доречним буде навести глибокі за змістом слова Л. Толстого: "Для чого люди, які називають себе вченими, присвячують усе життя на створення теорій, які доводили б, що насилля, здійсню­ване владою над народом, не є насиллям, а якимось особливим правом?"

 

Рудольф Ієрінг

Одним із найважливіших ідейно-теоретичних джерел у пра­вовій науці є так звана "юриспруденція інтересів" у Німеччині і юридичний прагматизм у США, які пов'язані з іменем видатного німецького юриста Рудольфа ієрінга (1818-1892 pp.).

Ієрінг розпочав свою академічну діяльність приват-доцентом у Берлінському університеті, згодом працював на кафедрах римсь­кого права у Базелі, Ростоці, Кілі, Гессені, Відні та Геттінгені. Серед численних його учнів та послідовників були і російські - профе­сори С. Муровцев, М. Капустін, Н. Коркунов. Вчення Ієрінга про право як захищений інтерес дуже важливе з погляду класового оцінювання відображених у праві інтересів.

Слід зауважити, що в українській юридичній літературі науко­вих праць з цього питання поки що немає. В міру можливого спробуймо заповнити цю прогалину.

Ієрінг з'явився на зламі двох епох - промислового та фінансо­вого капіталізму і це визначило характер його правового вчення. Наприкінці XIX ст. вільна конкуренція поступається місцем моно­поліям. Становлення імперіалізму супроводжується різким загос­тренням соціальних суперечностей. Робітничий клас заявляє про свою силу на повний голос і буржуазія змушена піти на деякі пос­тупки.

Буржуазна держава, якій ідеологи буржуазного лібералізму Б. Констант і І. Бентам відводили роль "нічного охоронця", вже не задовольняла панівний клас. Виникла потреба розширити со­ціально-економічну діяльність буржуазної держави, активізувати її втручання у різні сфери суспільного життя. Усе це посилило консервативну, антидемократичну, реакційну тенденцію в буржу­азній політичній та правовій ідеології, що виявилася в культі на­силля, пропаганді агресивної політики, расизму, шовінізму та елітизму. Історичною рисою буржуазної політичної ідеології став антимарксизм, виникли різноманітні напрями реформізму та ревізіонізму.

Усе ж на рубежі ХІХ-ХХ ст. у результаті загострення соціальних суперечностей буржуазні ідеологи змушені були відійти від пози­тивізму й активніше приступити до розробки ґрунтовних та аксіологічних аспектів держави і права. З'являються теорії "відродженого" природного права, ідеалістичної політико-правової філософії неокантіанства, неогегельянства та ін.

Про спекулятивний характер "вчень" буржуазних юристів свід­чить і теорія Ієрінга, що зміцнював свої погляди на право відповід­но до змін, що відбувалися в соціальній структурі буржуазного суспільства. Так, відображаючи інтереси буржуазії, яка прагнула влади, Ієрінг у ранніх своїх працях виступав як один з авторів так званої "юриспруденції понять", адекватної юридичному пози­тивізму, і такої, що, за його словами, зводила роль судді до "живо­го втілення закону". Згодом, коли буржуазія закріпилася при владі і виникла потреба у нових оцінних критеріях права, він запе­речує переважаючу до цього суто догматичну теорію права. У збірнику "Жарт і серйозне в юриспруденції" він зазначає, що ос­новною рисою "юриспруденції понять" є "легковажність стосовно застосування до життя норм, отриманих шляхом абстрактного створення понять і висновків".

Далі Ієрінг наголошує на соціологічному моменті виникнення права, а саме: "Не життя існує заради понять, а поняття - заради життя. Цілі мають здійснюватися не за логікою, а так, як передба­чає життя, рух, правове почуття, і не важливо, чи можна це логіч­но дедукувати, чи ні". Забігаючи наперед, щоб показати хроноло­гічну схему еволюції його поглядів, слід зауважити, що, на думку Ієрінга: цілі творців всього права виникають із практичних мірку­вань, носієм яких є суспільство.

Однак повернімося до аналізу теорії права Ієрінга як захище­ного інтересу.

Відомо, що жодна наукова школа не виникає раптово і на по­рожньому місці. Вона, звичайно, має своїх духовних попередни­ків. Такими попередниками для Ієрінга у період з 1837 до 1848 р. були німецькі юристи - Мюленбрух, Кирульф, Вехтер і Рейнольд Шмідт, які критично відгукувалися у своїх працях про історичну школу права, якій належало на той час домінуюче становище в ні­мецькій юриспруденції. Вони дорікали історичній школі, що вона звеличує поняття про народний дух і називає його основним дже­релом права. На противагу цьому названі автори стверджують, що право походить з розуму шляхом свідомого регулювання сус­пільних відносин відповідно до інтересів людини. Початково віль­ні дії, що багаторазово повторюються внаслідок їх доцільності, з часом входять у звичку і здійснюються в подальшому як щось не­обхідне й неминуче.

У чотиритомній праці "Дух римського права на різних ступе­нях його розвитку" (1852,1854,1858,1865 pp.) Ієрінг розкритикував історичну школу права і натомість запропонував власну правову теорію.

У результаті глибокого й всебічного вивчення римського пра­ва, а також історії суспільних відносин Ієрінг дійшов висновку, що визначальним моментом для правильного розуміння права є не воля, як це стверджувала провідна тоді теорія права, а інтерес. Право існує не для того, щоб реалізувати ідею абстрактної волі, а для того, щоб гарантувати життєві інтереси й допомагати задово­ленню потреб. "...Історія права, - на його думку, - почалася за­лізним періодом, тяжкою боротьбою і працею людського розуму: наміри, рефлексія, свідомість, розрахунок діяли вже при виник­ненні права, юридичне мистецтво існувало вже біля його колис­ки....Всюди мав пройти період спроб і пошуків, вагань і невизна­ченості, до того, як ці поняття набули визначених твердих форм, в яких вони виступають перед нами в доступний для нас період історії". Виходячи з цього, Ієрінг стверджує, що про походження і подальший розвиток людської культури свідчить порядок сус­пільного життя і, зокрема, правовий порядок, що дався людям не сам собою, а створювався довгою, цілеспрямованою і впертою працею. Правильність цих суджень не викликає сумніву. Однак постає питання: яке саме співвідношення у цьому творчому процесі створення права Ієрінг відводить людській волі та інтере­су?

Для з'ясування цього питання відомий юрист звертається до питання, яке його найбільше цікавить - до волі власника, яка є наріжним каменем вчення про володіння. Цій проблемі Ієрінг присвятив так! спеціальні праці: "Теорія володіння", "Боротьба за право" і "Ціль у праві".

Ієрінг намагається довести, що "ідея цілі є єдиним творцем права", що панування логіки у сфері права є наслідком узурпації. Щоб з'ясувати значення ідеї цілі для наукової обробки права, при­чому як загальних вчень про право, так і окремих його інститутів, він акцентує увагу на теорії володіння. Саме на цій теорії Ієрінг намагається довести "неправильність і повну наукову безплідність діалектичного методу і плодовитість ідеї цілі, тобто правильність реального методу, тому що ніде юридична логіка не виявилася так нікчемно, як у вченні про волю власника (animus donuni)". Із вчення про володіння, в сучасному йому буржуазному праві, Ієрінг вио­кремлює найважливіше - питання про волю власника.

Він дійшов висновку, що "...різниця між володінням і триман­ням зумовлюється не тим або іншим характером волі власника, а простою постановою об'єктивного права. Саме кожен, хто фак­тично володіє річчю, є її власником". Таким чином з'ясовується, що вирішальним є не воля, а "постанова об'єктивного права". Проте, заперечуючи самому собі, Ієрінг зазначає: "Без волі немає володіння... Мотив, що приводить її в рух, - інтерес". У кожному володінні він вбачає три моменти:

· інтерес, що приводить волю в рух;

· спрямованість волі до речі (animus);

· здійснення інтересу через зовнішню дію (corpus).

Згідно з теорією Ієрінга, перший момент - це захист, який на­дає право володінню. Далі він зауважує, що "інтерес в найширшому розумінні обіймає все, що дороге серцю людини, від самого найціннішого, до самого найвеличнішого; він є двигуном всієї людської діяльності і дороговказуючою зіркою права, яке не охо­роняє жодного відношення, що не керується в його очах яким-небудь інтересом".

Володіння виникає тоді, коли воля втілюється у фактичному відношенні до речі, а це означає здійснення інтересу за посеред­ництва зовнішньої дії (corpus), що є витвором волі. Інтерес нале­жить до волі, як слово до думки. У слові втілюється думка, у corpus - схована воля.

Ієрінг виказує припущення, що в разі вибору юриспруденцією своєю дороговказуючою зіркою не поняття, а цілі, будь-які її по­милки або збочення на хибні шляхи були б неможливі.

Ці багатообіцяючі міркування Ієрінга нівелюються в його не зовсім чітких розмежуваннях понять інтересу, цілі і волі. Загалом він дотримується формули, що "інтерес може бути незначний, віддалений, але який би він не був, він неминучий і без нього ціль не мала б влади над волею". Таким чином, інтерес конкретизуєть­ся певною ціллю і реалізується через конкретну вольову діяль­ність.

Однак, визнаючи змістом права не волю, а інтерес, Ієрінг дохо­дить такого висновку: якщо зміст права становитиме воля, то не матимуть права ті суб'єкти, які її не мають, а саме - малолітні та душевнохворі. Хоча, як відомо, права за ними скрізь визнаються. Крім того, з погляду вольової теорії потрібно було б визнати будь-яку угоду обов'язковою. Між тим насправді обов'язковими є тіль­ки ті договори, предметом яких є скільки-небудь суттєві інтереси. Право, на думку Ієрінга, користь, інтерес, а не воля, становлять сутність, субстанцію права. Тому й суб'єктом права є не той, чиєю волею розпоряджається об'єкт права, а той, здійсненню інтересів якого слугує цей об'єкт, наприклад, не опікун, який розпоряд­жається майном, а підопічний, в інтересах якого опікун розпоряд­жається.

Основна думка праці "Ціль у праві" зводиться до того, що "ціль є творчою силою всього права, що немає жодного правового по­ложення, яке б не було зобов'язане своїм походженням якій-не-будь цілі", що "...не правосвідомість створила право; право знає тільки одне джерело свого походження - ціль".

Цілі всього періоду людського існування Ієрінг поділяє на дві групи: цілі індивіда і цілі суспільства. Шукаючи можливість їх поєднати, він стверджує, що в разі, якщо ціль визначає волю, то при збігу волі двох або кількох осіб в одному й тому самому пунк­ті, відбувається і зустріч їхніх цілей та інтересів. Зумовлена в май­бутньому діяльність однієї або обох сторін здатна досягти взаємо­вигідної цілі.

Як представник класу буржуазії Ієрінг зводить основні діяння людини до майнових інтересів. "Ціль продовження життя, - за­уважує він, - викликала майно. Без майна для життя немає за­безпеченого майбутнього; загальна ціль і того, й іншого приводить до права, без якого немає забезпечення ні для життя, ні для май­на". Визнаючи основним мотивом людської діяльності егоїзм, Ієрінг вважав, що реалізуючи егоїстичні цілі, той чи інший індивід своєю діяльністю водночас задовольняє деякі потреби інших членів суспільства і цим самим (а також свідомим самообмежен­ням) сприяє досягненню цілей суспільства, спрямованих на під­тримку життя індивідів.

Велике значення Ієрінг надає договору. Юрист, на його думку, визначає договір як поєднання волі (consensus) двох осіб (напри­клад, співробітництво кооперації, що наймає робітника).

У буржуазному суспільстві, зауважує Ієрінг, "гроші - це істин­ний апостол рівності". Набувати гроші має право будь-хто, але тільки той, хто має їх певну кількість, відчуває цю рівність. Таким чином, як слушно зауважив свого часу П. Стучка, Ієрінг все-таки дійшов до свідомо-організаційної ролі і буржуазного, головним чином, цивільного права. Замість абстрактних формул рівності, він вбачає у праві і його атрибуті - законі не надприродний фе­тиш, а практичну цільову норму, свідомо встановлену для задово­лення потреб, причому відкрито називаючи цю систему - систе­мою нерівності". І тому всі потуги Ієрінга звести і "особисту ціль" споживання (егоїзм), і "ціль державної влади з її "монополією примусу" до єдиного знаменника є нездійсненними.

Згідно з Ієрінгом, поняття про право включає два моменти: систему цілей і систему їх здійснення. Подібно до того, як особа і майно неминуче приводять до права, так і право - до держави. Не логічна сила відірваного поняття, а виробнича (практична) сила цілі створює одну з іншого.

"Право, - зауважує Ієрінг, - це політика влади. Проте, як ві­домо, політика не окремого, конкретного випадку, - політика ко­роткозора, політика дурня, яка недостойна назви політики, а нав­паки, політика розумна, далекоглядна, яка ніколи не втрачає з виду абстрактної, постійно переслідуваної цілі у зв'язку з цілями людського життя, - це політика, яка усвідомлює, що нижчою або скороминучою вигодою слід поступитися для досягнення вищої, довгочасної".

Слід віддати належне Ієрінгу в тому, що визначивши право як "розумну політику влади", він фактично виказав ідею класової його сутності. При визначенні права він користується категорією "життєві умови індивіда". У це поняття - включено матеріальні умови фізичного існування людини та інші блага, що надають життю, на думку суб'єкта, справжню ціну і ототожнюють його з інтересами, які є ціллю боротьби людей. Ці інтереси, забезпечені й гарантовані державною владою, і є суб'єктивними правами, або інакше, юридично захищеними інтересами.

Слід зауважити, що Ієрінг надавав перевагу загальному інтере­су над приватним. "...Головною ідеєю держави, - наголошував він, - бачиться забезпечення загальних для всіх інтересів, а саме інтересів суспільства проти загрожуючого їм приватного інтересу".

У цих міркуваннях Ієрінга проглядається, безперечно, прогре­сивний зміст, що знаходив своє втілення в теоріях окремих буржу­азних мислителів, починаючи, мабуть, з Ж.-Ж. Руссо.

Вчення Ієрінга про зв'язок інтересів з правом, про залежність виникнення права від боротьби людей за власні інтереси, знаме­нувало собою новий етап у розвитку буржуазного правознавства. Воно було переходом від юридичного позитивізму до соціологіч­ного вивчення права і мало позитивні моменти, зокрема, вказів­кою на те, що виникнення і розвиток права зумовлені боротьбою людей за власні інтереси та потребою у їх захисті. Як зауважував свого часу професор В. Залеський: "...загалом теорія Ієрінга вірна і є порівняно з теорією історичної школи, безсумнівним прогресом у науці".

Отже, дослідження взаємозв'язку інтересів і права має велике теоретичне і практичне значення і в сучасній українській державі, оскільки показує роль права в регулюванні суспільних відносин через інтереси, допомагає законодавцю ефективно здійснювати правотворчі функції.

 

Фрідріх Ніцше

У другій половині XIX ст. (особливо наприкінці) в буржуазних політико-правових вченнях поряд з буржуазно-демократичними та ліберальними ідеями розвиваються численні націоналістичні, расистські й антидемократичні концепції. Ці концепції відобра­жали реакційні, мілітаристські й агресивні устремління правля­чих прошарків суспільства у внутрішній і зовнішній політиці. Вони критикували буржуазно-демократичні ідеї і виправдовували зовнішню агресію, війни, загарбання чужих територій, проповіду­вали націоналізм і расизм, возвеличували колоніальну політику.

Проповідуючи ірраціоналізм та інтуїтивізм, біологічні та зоо­логічні уявлення про явища суспільного й політичного життя, ці теорії визначальну роль у виникненні і розвитку суспільно-полі­тичних інститутів відводили таким чинникам, як насильство і за­воювання (Л. Гумплович, А. Гобіно, Д. Чемберлен, Л. Вольтман та ін.). Зрозуміло, що усі вони вороже ставились до народних мас, робітничого і соціалістичного руху, марксистської ідеології.

Найяскравіше відображена антидемократична і людинонена­висницька ідеологія у творчості Фрідріха Ніцше (1844-1900 pp.) - одного із значних представників в історії філософської і політико-правової думки. Народився він у селі Реккен на кордоні Пруссії і Саксонії в сім'ї священика. Здобув класичну освіту: вивчав іврит, грецьку і латинську мови, а також богослов'я у Пфортській школі. Згодом, навчаючись в університетах Бонна і Лейпцига, ознайомив­ся з теологією і філософією. У 1869 p., не дивлячись на відсутність докторського ступеня, був запрошений до Швейцарії на посаду професора кафедри класичної філософії Базельського університе­ту, де пропрацював до 1879 р. З початком франко-прусської війни у 1870 р. Ніцше добровільно пішов на фронт як уповноважений Червоного Хреста і командир санітарного загону. Страждання по­ранених і смерть солдат завдали тяжкого удару психіці Ніцше. 1879 року у зв'язку із загостренням успадкованої від батька душев­ної хвороби, він залишає викладацьку роботу. Упродовж десяти років Ніцше поневірявся, живучи в Ніцці, Ментоні, навідуючись іноді до Німеччини. Саме ці роки виявилися найпродуктивніши­ми в його творчості. Виходять книги: "Вранішня зоря" (1881 p.), "Весела наука" (1882 p.), "Так говорив Заратустра" (1883-1885 pp.), "По той бік добра і зла" (1886 p.), "Генеалогія моралі" (1887 p.), "Анархіст" (1888 р.) та ін. Останні одинадцять років життя Ніцше провів під опікою матері і сестри в Німеччині. Саме тоді він набув європейської слави. Помер Фрідріх Ніцше 25 серпня 1900 р. у Веймарі. Виказуючи надію на геніальність своїх ідей, він заявляв: "Тільки позавчорашній день належить мені. Дехто народжується посмертно". Наголошуючи на значущості своєї особи в історії, Ніцше писав: "Я не людина, я динаміт. Я спрощую все, як ніхто і ніколи не спрощував... Справді, коди правда вступає в боротьбу зі століттями злочинів і брехні, земля здригається в конвульсіях, які нам і не снились. Концепція політики подібна до поля бою, уci форми влади старого суспільства злетіли в повітря тому, що ґрунтувались на брехні.

Грядуть війни, яких земля ще не бачила. З мене починається на землі велика політика".

Головна ідея вчення Ніцше - це вчення про волю до влади. В опублікованій по смерті роботі "Волі до влади" (1901 р.) зазна­чалося: "Возвеличене поняття "сила", з допомогою якого наші фі­зики створили Бога і світ, вимагає, однак, доповнення: в нього має бути внесена деяка внутрішня воля, яку я називаю "волею до вла­ди", а саме ненаситне прагнення до вияву влади, або застосування влади, використання влади як творчого інстинкту та ін.". При цьо­му "воля до влади" є специфічною якістю усіх явищ, у тому числі й політико-правових.

Не "суспільство", в якому відсутній прогрес, а культурний ком­плекс є предметом його основного інтересу. Держава, право, зако­нодавство, політика - це лише засоби, інструментарій культури, що виявляється у космічній за своїми масштабами боротьбі сил і воль.

Максимальна кількість влади, яку людина в змозі набути, і є го­ловною цінністю, єдиним сенсом, метою і виправданням усього, що відбувається. Тому соціально-політичну історію Ніцше харак­теризує як боротьбу двох воль до влади - волі сильних (маси ра­бів, натовпу, стада): перша - це піднесення волі до життя, висока аристократична культура; друга - інстинкт занепаду і повна від­сутність будь-чого. Мораль - це знаряддя рабів проти панів, ви­правдання панування стада. Ідею вічного повернення Ніцше вба­чав в історії людства, що є процесом виродження панування здорових життєвих начал і перемоги маси слабких і пригнічених над аристократією сильних, що можливе тільки в майбутньому.

Прикладом для ладу нової аристократії Ніцше бере історію па­нування давньої аристократії в Індії, Греції та інших країнах. При­родно, на його думку, що представники високої культури мають потребу в праці величезної кількості рабів для власного звільнен­ня від фізичної праці. Аристократичній теорії підпорядкована та­кож ідея походження і ролі держави як засобу насильницького со­ціального процесу, в ході якого відбувається народження привілейованої культурної людини, яка панує над рештою маси. "Яким би сильним не було в окремій людині прагнення до збага­чення, тільки залізні лещата держави можуть поєднати одне з од­ним великі маси гак, щоб міг розпочатися той хімічний розпад суспільства і створення його нової пірамідальної надбудови".

Ніцше віддавав принципову перевагу культурі та генієві перед державою і політикою. Вони правомірні настільки, наскільки "на­лежно слугують аристократичній культурі і генію". Мета людства, вважав він, полягає в його найдосконаліших екземплярах, виник­нення яких можливе лише за умови високої культури.

Дійшовши висновку, що в людини немає вищого обов'язку, ніж слугувати державі, Ніцше вбачає в цьому язичеську деграда­цію і крайню тупість. Геній, як породження високої культури, має боротися за збереження свого типу і перешкоджати встановленню досконалої держави, яка остаточно ослабить і навіть знищить осо­бистість і "вкрай зруйнує початкову мету держави". Тому Ніцше виступав за зменшення ролі держави в суспільстві і навіть допус­кав повільне зникнення держави у далекій історичній перспективі. Із знищенням держави, запевняв він, хаосу не настане, оскільки інша "централізованіша установа" замінить її.

 

Рудольф Штаммлер

Традиційне для німецької політико-правової думки зусилля побудувати наукове знання про право, спираючись на аргументи філософії, брався здійснити Рудольф Штаммлер (1856-1938 pp.).

У працях "Господарство і право", "Господарство і право з точки зору матеріалістичного розуміння історії", "Сутність і завдання права і правознавства" та інших Штаммлер намагався обґрунтувати новий підхід до розуміння права і правових явищ. Виступаючи з позицій неокантіанців, він здобув популярність не лише в німецькомовних країнах, айв тодішній царській Росії.

Не беручи до уваги різку критику на його адресу і враховуючи, що Штаммлер мав також своїх прибічників і послідовників, спро­буємо викласти основні положення його вчення про право й об'єктивно оцінити їх.

Отже, що таке "право" згідно з теорією Штаммдера? Щоб від­повісти на це запитання, недостатньо лише зовнішньо описати правила, які з мовчазної згоди деяких авторів позначаються як "правові положення". Цей прийом, стверджує Штаммлер, не може гарантувати повного визначення поняття "права" і виявити його істотні риси. Завдання полягає зовсім не в тому, щоб "витягу­вати поняття права" з накопиченого досвіду "особливої" юридич­ної практики.

У руслі кантівських положень про співвідношення належного і сущого (Sollen und Sien), формального і фактичного Штаммлер об­стоював логічний примат права щодо соціальних реалій і наголо­шував, що "закономірність соціального життя людей є закономір­ність його юридичної форми". При цьому під закономірностями і цілями соціального життя та суспільного розвитку він мав на увазі апріорні ідеї розуму, включаючи й апріорні форми права і належ­ного в праві (Sollen). "Приватні спостереження за правом, - заува­жував Штаммлер, - залежать від загальних понять права, а не навпаки, на противагу тому, поняття "права" зовсім незалежне від того чи іншого соціального застосування його в сфері конкретного досвіду".

Таким чином, за хибним твердженням Штаммлера, вся сукуп­ність юридичної практики - це лише відображення якихось пра­вових ідей і тільки. Для визначення поняття "право", на його дум­ку, потрібно дослідити всю сукупність соціального (а не "правового") досвіду, оскільки ідея права, безперечно, входить у проблему суспільного існування людей. У цій сукупності шляхом критичних міркувань потрібно впевнено виявити умови, що допо­магають з'ясуванню поняття "права", визначити його формальне відношення до моралі, звичаїв і свавільної влади.

Однією з основних ознак права Штаммлер називає "момент правового примусу". Достатньо звичайного спостереження, зазна­чає він, аби переконатись, що будь-який юридичний порядок, саме як "правовий", заявляє претензію на придушення будь-якого протилежного бажання (протидію) і справді досягає визначеної ним поведінки підлеглих.

Однак саме це претендування права на примус, на думку Штаммлера, піддається нерідко принциповим сумнівам. Як прик­лад він наводить сучасні йому теорії анархізму.

Подібному сумніву можна протидіяти "лише теоретичним обґрунтуванням правового примусу, обґрунтуванням, яке, безу­мовно і цілком, має переноситися на сутність права і, навпаки, не може бути основане на розгляді спеціального змісту певного пра­вового порядку". Однак навіть у такому випадку, зауважує Штам­млер, якщо хто-небудь спробує критично осмислити зміст відо­мого історичного права, йому потрібно для правильної оцінки і судження звертатись по допомогу до "загально дієвого мірила. Орієнтиром у процесі цієї роботи має бути ідея справедливості.

Для визначення сутності права потрібно з'ясувати такі питан­ня:

1. Що таке право? Яке загальне поняття є його основою?

2. Обґрунтувати обов'язкові якості права: як розуміти, що вся­кий припис права, незалежно від його змісту, може вимагати покірності тільки тому, що є "правовою" нормою?

3. Коли зміст правової норми є матеріально обґрунтованим? Яких дій має дотримуватися будь-хто, щоб його бажання було справедливим?

Загальною рисою усіх трьох проблем є, згідно з Штаммлером, неможливість їх розв'язання шляхом простого розгляду особли­востей певних історичних прав. Поняття і вчення, що входять у них, безумовно, мають застосовуватися в будь-якому праві, що може мислитись. Розв'язати поставлені проблеми можна лише шляхом критичного саморозсуду, розкладаючи емпіричні дані суспільної самосвідомості й з'ясовуючи формальні умови, при од­номанітному застосуванні яких тільки й можлива відповідь на три щойно названі питання. Отже, Штаммлер стверджує, що най­ближчим предметом розгляду є система передбачуваних всюди умов предметного пізнання права, його теоретичного значення і практичного застосування.

Штаммлер надає великого значення "науковому мисленню", науковим пошукам "основного питання" для вироблення "загаль­ноприйнятої теорії". Він висловлює думку, що без орієнтації на "єдине основне вчення" будь-яке судження з питань права матиме лише суб'єктивний характер, оскільки воно позбавлене об'єктив­ного обґрунтування.

Теоретик критично ставиться до посилань на гак зване правове почуття, оскільки воно фактично означає лише посилання на якесь містичне походження суджень про право. Тому, на його дум­ку, за допомогою такого "незрозумілого" і "загадкового" критерію неможливо відповісти на питання про поняття і обґрунтованість права, оскільки не можна з'ясувати питання, в чому полягає озна­ка ідеї "вільної справедливості правового бажання".

Крім того, переконливо наголошує Штаммлер, "ніхто не при­носить із собою на світ загальновизнаних ідей про право і справед­ливість. Вони здобуваються кожним окремо лише під впливом ве­ликої кількості особливих вражень. У цьому значенні так часто вживане "правове почуття" означає лише випадкові, частково на­копичені знання про право і судження про нього". Ще з незапам'ятних часів питання права "серйозно і настирливо запо­лоняли розум людей". Так, вершиною слави римської юриспру­денції Штаммлер називає "віру в справедливість". "Справед­ливість - це незмінна і повсякденна готовність відплатити кожному за його заслуги. Приписи цього права такі: достойно жити, нікому не чинити зла, віддавати кожному належне. Юрис­пруденція - це знання людського і божественного, наука про правду і кривду". Всесвітнє значення класичних юристів Риму полягає в тому, що вони "насмілилися перевести свій погляд з тривіальних питань на цілісність. Розглядаючи кожний окремий випадок з усією його обмеженістю, вони направляли свої думки до провідної зорі загального права, тобто до встановлення в житті справедливості".

Для з'ясування поняття і сутності права Штаммлер піддає кри­тичному аналізу три, на той час основні, напрями в теорії права: природне право, історичну школу права і матеріалістичне ро­зуміння історії.

На думку Штаммлера, природне право виникає тоді, коли в будь-якій розвиненій культурі виявляються недоліки, коли існую­чий порядок стає багато в чому незрозумілим або занадто склад­ним, тоді багато хто охоче шукає пристанище в "природі". Вона має негайно надати їм міцне опертя проти довільних і відмираю­чих устремлінь і вимог. Так, уже в усі часи робилися спроби від­крити на противагу позитивному праву, яке надто часто уявлялось помилковим і випадковим, природне право або право, народжене разом з нами.

Штаммлер наголошує, що ідеї природного права сформува­лись у правовій філософії давніх греків, пройшли через схоластич­ну філософію середньовіччя і в різних інтерпретаціях і застосуван­нях дійшли до сучасних йому днів.

Природне право має силу не стосовно осіб, підпорядкованих йому, воно не є щодо них зовнішньою примусовою нормою, не зобов'язує також виконавчі органи держави - воно стосується виключно законодавця і слугує провідною зіркою законодавцю.

На думку Штаммлера, помилка авторів природного права по­лягає не в постановці питання як такого. Про "природу права'' ве­дуть мову і сучасні емпірично налаштовані юристи, які шукають загальновизнаного методу будь-якого розгляду права. Помилка розвідок, здійснених в епоху Просвітництва, полягала скоріше в способі виконання, оскільки вони проектували завершену книгу права з нерухомим змістом. А це, наголошує Штаммлер, немож­ливо. Зміст права спрямований на регулювання людської пове­дінки, яка має на меті задоволення певних потреб. А все, що стосується людських потреб і способів їхнього забезпечення, під­порядковано постійним змінам. "Не існує більше ніж одне поло­ження права, яке за своїм позитивним змістом залишалося б, бе­зумовно, незмінним". Тому постає проблема встановлення загальновизнаного формального методу, за допомогою якого можна було б так спрямовувати і визначати неминуче мінливий матеріал історично зумовленого права, щоб він набував якості об'єктивно справедливого.

Справедливо критикуючи головні постулати історичної шкоди права, такі як "народний дух", "національні особливості", "народ­ну душу" за їх невизначеність, Штаммлер не розкриває соціальної сутності цієї школи, як і природно-правової, і переходить до кри­тичного аналізу матеріалістичного розуміння історії.

Штаммлер зауважує, що матеріалістичне розуміння історії "іс­нує не більше двох людських поколінь" і тому ще не стадо "зви­чайним надбанням освічених людей". А між тим, матеріалістичне розуміння історії лягло в основу значного сучасного руху, соціаліз­му, правильне розуміння якого залежить від соціальної теорії, що має бути тут викладена. При цьому теоретик права виступає з претензією на розкриття істини.

Штаммлер погоджується з думкою Ф. Енгельса, що "матеріаліс­тичний погляд на історію випливає з твердження, що виробниц­тво, і, в зв'язку з виробництвом, обмін його продуктів є основою всякого громадського порядку: в кожному суспільстві, що висту­пає в історії, поділ продуктів, а разом з ним і соціальне розшару­вання на класи і верстви відбувається залежно від того, що і як ви­робляється, і як обмінюються продукти виробництва".

Далі Штаммлер доходить висновку, що прибічники матеріаліс­тичного розуміння історії вже здавна спрямовували свою увагу на те, щоб розглядати дослідження і зображення соціальної історії з таких позицій, щоб кінцеві причини усіх суспільних змін доводи­лося шукати в економіці відповідного періоду. При цьому дане вчення аж ніяк не припускає значущості "ідей" у широкому ро­зумінні слова. Штаммлер наголошує, що матеріалістичне ро­зуміння історії хоча й не заперечує факт, що ідеальні цілі в людсь­ких уявленнях і прагненнях доволі часто буди ближчими причинами історичних змін права і завжди зберігають це значен­ня, усе ж воно вважає, що загальні духовні цінності в історії люд­ства є не чим іншим, як відображенням, копією господарських відносин; вони є рефлективними діями е<