Нормативістська теорія Ганса Кельзена

Поняття нормативізму у праві походить від вчення І. Канта про право.

Нормативізм виходить з уявлення, що норми права абсолютно незалежні від законів розвитку суспільного життя і принципово відрізняються від них за характером, оскільки становлять вимогу "належного", тоді як закони природи і суспільного життя виража­ють необхідність, в якій воля людини безсила.

Найвідомішим представником нормативістської школи та її родоначальником вважається австрійський юрист Ганс Кельзен (1881-1973 pp.). У 1911-1930 pp. він обіймав посаду професора дер­жавного права і філософії у Віденському університеті. Згодом пра­цював у Кельнському і Женевському університетах. Після захоп­лення влади в Німеччині нацистами Кельзен іммігрував до США. Л 1942 р. і до кінця життя був професором Каліфорнійського уні­верситету.

Останні роки життя Кельзен жив v Швейцарії. Так звану чисту теорію права він почав розробляти в 1911 р. і працював над нею все життя. Вперше його праця "Чиста теорія права" була опублі­кована в 1934 p., а доопрацьована і доповнена видана в 1960 р. По­чинаючи з 30-х років XX ст. Кельзен був всесвітньо відомим і попу­лярним правознавцем, мав багато прибічників і послідовників свого вчення.

У чому ж полягала сутність його "чистої теорії"?

Власне завдання Кельзен вбачав у тому, щоб надати вже ство­реній до нього логічно чіткій правовій системі зміст єдиної, ціліс­ної і самодостатньої науки, подати її як єдине джерело права і та­ким способом довести марність пошуків будь-яких інших його засад.

Кельзен виходив з того, що правова наука в жодному разі не повинна мати справу з дійсністю. На його думку, "правова наука взагалі не пов'язана з буттям, а тільки з належністю, не з реальніс­тю, а з ідеальністю".

Вчений стверджував, що його "чиста теорія" права такою мірою стерильна и очищена від впливу політики, що "досягає ідеалу об'єктивної науки про право і державу, звільненої від впли­ву будь-яких політичних ідеологій". Він ігнорував загальновідомий факт, що правова наука завжди є відображенням певної класової ідеології. Право, на його думку,, не норми належної поведінки, це сукупність норм, що здійснюються у примусовому порядку.

Пропагуючи "аполітизм" своєї теорії, Кельзен різко критику­вав марксистсько-ленінську теорію права, присвятивши цьому пи­танню спеціальні праці "Політична теорія більшовизму" (1948 р.) та "Комуністична теорія права" (1955 p.).

Обстоюючи власний ідеалістичний погляд на право як щось належне від реальної соціальної дійсності, Кельзен стверджував, що у сфері права не ідеальне є відображенням матеріального, як стверджував К. Маркс, а навпаки, матеріальне є відображенням ідеального. Згідно з Кельзеном реальна поведінка людей повинна узгоджуватися з нормами чинного права і відповідно матеріальне (поведінка людей) визначатиметься ідеальним.

Як слушно зауважує? В. Туманов, "намагаючись спростувати ма­теріалістичну тезу про право як особливу форму відображення суспільного буття, Кельзен підміняє питання про норми права як відображення соціальної дійсності зовсім іншим поняттям, а саме поняттям про відображення у свідомості й поведінці людей чин­них правових норм".

Оскільки, вважав Кельзен, норми права, так само як і вся їх су­купність - правовий порядок незалежні від дійсності, то чим же тоді визначаються ці норми?

І тут, щоб не припустити пошуків засад права поза правовою системою, Кельзен створив поняття якоїсь "основної норми", що перебуває на вершині ієрархічної градації правових норм. Ця ос­новна норма не може бути виведена з жодної іншої норми, навпа­ки, з неї виводяться всі норми правової системи. Вона є загальним джерелом права.

"Обов'язкова сила основної норми, - зазначав Кельзен, - оче­видна сама собою або ж врешті-решт уявляється такою. Основна норма не створюється шляхом правової процедури....Вона дійсна тому, що припускається дійсною; вона припускається дійсною тому, що без такого припущення жодний людський акт не може вважатися правовим". Як вона виникає, хто її носій, де вона набу­ває змісту і в чому він полягає - на ці питання Кельзен не відповів. Про неї можна тільки сказати, що вона апріорна і позбавлена будь-якої визначеності. Тим не менше, Кельзен стверджував, що ця "основна норма", яка вінчає і скріплює ієрархію юридичних норм, є вищим обґрунтуванням дійсності правопорядку загалом.

Одним з важливих аспектів нормативістського вчення Кельзена є його теза про "ступеневу" побудову права. На його думку, у пра­вовому комплексі юридичні норми взаємопов'язані між собою за принципом субординації. А саме нижча норма, найбагатша конк­ретним змістом, підпорядковуватиметься вищій нормі, абстракт­нішій.

На вершині ступеневої ієрархії норм перебуває "Основна нор­ма", далі - конституція, за нею - загальні норми, що встановлю­ються законодавцем або випливають зі звичаїв і, зрештою, остан­ній ступінь єдиного правопорядку - "індивідуальні" правові норми, найконкретніші - це судові рішення та розпорядження адміністративних органів з окремих справ.

Зміст тези про "ступеневу структуру" права стає особливо зро­зумілий тоді, коли Кельзен стверджує про фактичну рівнознач­ність "індивідуальних" правових норм і норм закону.

"Стугіенева" теорія права Кельзена спрямовувалася на досяг­нення мети, якої прагнули й інші провідні школи права епохи ім­періалізму в обґрунтуванні свободи суддівського розсуду. Кельзен явно відійшов від позитивізму. Згідно з позитивістською концеп­цією, суддя за допомогою тлумачення застосовує закон до конк­ретного казусу, виходячи з того, що його рішення міститься в за­коні. Цю концепцію Кельзен заперечував. За його "ступеневою" теорією суддя самостійно створює норму в процесі вирішення певного казусу. Таким чином, функція судді зводиться не до вста­новлення раніше створеного і зафіксованого права, а до продов­ження процесу творення прав, що суддя, як і законодавець, за­ймається нормотворчістю, створює норму індивідуальну на відміну від встановлених законодавцем загальних норм, але щоб визнати відповідну норму правовою, вона, наголошував Кельзен, повинна бути не тільки дійсною, а й дієвою.

Створена Кельзеном ієрархія норм і святість його "основної норми" створювали тільки видимість буржуазної законності. "Ос­новна норма" як певний логічний постулат не була надприрод­ною силою, а встановлювалась (припускалась) людьми, людьми з певними класовими і політичними переконаннями, а тому міг проголошуватись "дійсним" будь-який, навіть найреакційніший правопорядок.

Політичне вчення Кельзена побудоване на ототожненні держа­ви і права.

Держава, визначає Кельзен, - це правопорядок, що охоплює не тільки правові норми, а й апарат їх застосування. Держава - це персоніфікація правових норм. (І. Кант: "Держава поєднання більшої чи меншої кількості людей під дією права. Мета держа­ви - торжество ідеї права".) Мета держави, наголошував Кельзен, полягає в тому, щоб примусом забезпечити дотримання норм права. Будь-яка держава є правовою.

Форма держави залежить від норми права. Кельзен розрізняв дві групи держав:

1. Демократичні - у двох різновидах:

· пряма демократія;

· представницька демократія.

Ознакою демократії є вільна дискусія між більшістю і меншіс­тю, створення атмосфери компромісу. Компроміс є частиною природи демократії.

2. Автократичні:

· абсолютна монархія;

· президентська республіка за відсутності в ній представниць­ких органів влади;

· партійні диктатури у двох різновидах - комуністичні і фа­шистські.

Ознака партійної диктатури - однопартійність у суспільстві.

Виходячи з власної "ступеневої теорії" права та "основної нор­ми", Кельзен висунув особливо реакційну тезу про "основну нор­му міжнародного права" і "привілеї Міжнародного права над на­ціональними правопорядками, що спрямовувалась на заперечення суверенітету окремих держав. Зі свого "чистого права" він нама­гався вивести ідею "світового правопорядку", що не був би жодною мірою пов'язаний ні з історією, ні з політикою. Цей уні­версальний світовий правопорядок повинен був називатись "уні­версальною, або всесвітньою, державою".

Ідеї про "світовий правопорядок і всесвітню державу" Кельзен виклав у працях "Проблеми суверенітету і теорія міжнародного права", а також "Мир з допомогою права". Ці ідеї зводяться зага­лом до ліквідації власне міжнародного права. Йдучи за Кельзеном, його сучасні послідовники стверджують, що суверенітет як якість держави не сумісний з існуванням інших, у принципі рівно­правних держав. Вони заявляють, що лише у входженнях держав до "всесвітньої держави", їх підпорядкування цій державі, ство­реній на засадах міжнародного права, зробить можливим "співіс­нування великої кількості співтовариств", возвеличить ідею "пану­вання права", що вивищується над політичною владою "ніби купол, що увінчує всесвітній собор", і само собою "забезпечить внутрішній і зовнішній мир та гармонію".

Намагання Кельзена та його однодумців є не що інше, як по­шук організаційних і маскувальних форм для здійснення претен­зій на світове панування з боку сучасних наддержав.