Розділ 11. Політичні та правові вчення в Росії у XVII-XIX ст

Коротка характеристика періоду

У другій половині XVII ст. у розвитку російської державності почали переважати абсолютистські тенденції, які стимулювалися завданнями, що стояли перед нею. Російська промисловість і тор­гівля погребували протекціонізму з боку сильної верховної влади для свого подальшого перспективного зростання.

Реформи Петра І, що спрямовувалися на розвиток промисло­вості, здійснювалися па засадах подальшого зміцнення кріпосного права в його найгрубіших формах.

Економічний розвиток Росії потягнув за собою і зміни в ме­ханізмі феодальної монархії та зміцнення абсолютизму. Всі пере­творення в державі спрямувалися на створення сильної національ­ної армії, могутнього військового і торговельного флоту, розвиток вітчизняної промисловості і науки, ремесел і мистецтв, підготовку військових спеціалістів, інтересів будівельників, адміністраторів і суддів для дворянської імперії.

У створенні сильної абсолютистської держави на чолі з монар­хом, наділеним необмеженою владою, були зацікавлені як феода­ли, які спиралися в боротьбі проти селян па регулярну армію і чи­новників, так і буржуазія, що народжувалася.

Експлуатація селян посилювалась, і цьому сприяло законодавс­тво. Загальний підйом науки і культури в Росії, що супроводжував час державних перетворень у XVII ст., торкнувся і науки права. З'явилися університети з юридичними факультетами, наприклад Московський, який було відкрито в 1755 р.

Прогресивні мислителі того часу намагалися обґрунтувати ідею "просвітницького" абсолютизму як доводами богослов'я, гак і аргументами школи природного права.

Петро І і члени його "вченої дружини" добре розумілися на політичних теоріях захисників абсолютизму Заходу (Гоббса, Пуфендорфа та ін.), у яких вони запозичали певною мірою аргумен­ти на захист абсолютної монархії. (Непослух волі монарха вважав­ся найбільшим злочином і скривдженням правди.) Народ - це темна неосвічена маса, яка повинна сліпо (беззаперечно) підкоря­тися закону, який нібито має на меті "загальне благо".

Політична ідеологія найпередовіших дворян, які входили у "вчену дружину" Петра І, спрямовувалася на захист абсолютизму, непорушність кріпосницьких відносин і знищення всього старого.

У другій половині XVIII ст. Росія була вже могутньою держа­вою, кордони якої простягалися від Балтійського моря до Чорно­го. Військовий талант полководців Рум'янцева і Суворова, ад­міралів Спіридова і Ушакова надав Росії військової слави.

Створений видатним вченим Ломоносовим Московський уні­верситет стає центром науки і передової суспільно-політичної думки. Друга половина XVIII ст. - це час найвищого розвитку кріпацтва в Росії, але водночас і початок занепаду феодальної еко­номіки та зародження в надрах старого ладу нового капіталістич­ного укладу.

Розвиток капіталізму в Росії мав специфічний характер. Крі­пацтво гальмувало розвиток промисловості. Тому поряд з крі­пацькими мануфактурами виникають і розвиваються мануфакту­ри селянські та купецькі, засновані на праці найманих робітників (оброчних селян). За характером це вже були капіталістичні під­приємства.

Феодально-кріпосницька держава вживала всіх заходів для за­хисту феодального базису і тому ставала реакційною силою, яка діяла на противагу інтересам економічного розвитку Росії. Кріпос­ні відносини помітно розширились. (Кількість кріпаків зростала. Так, у 1762-1766 pp. їх налічувалося 7,6 млн, або 44,5 % загальної кількості населення, а в 1794-1796 pp. - 9,9 млн, або 55,5 % загаль­ної кількості населення).

Значно посилилась експлуатація закріпачених селян поміщи­ками, що намагалися пристосуватись до умов товарного обігу і саме за рахунок посилення експлуатації кріпаків збільшити ви­робництво хліба та сільськогосподарської сировини для збуту на внутрішньому й зовнішньому ринках.

Посилення феодальної експлуатації спричинило поширення селянського руху в Росії. Боротьба селян поєднувалась з виступа­ми так званих робітних людей, що також страждали від кріпосно­го гноблення.

На початку 60-х років революційними виступами було охопле­но близько 250 тис. селян. У 1773-1775 pp. спалахнуло масове повс­тання селян під проводом Омеляна Пугачова, яке, за словами Пушкіна, приголомшило феодальну Росію від Сибіру до Москви і від Кубані до Муромських лісів.

Революційні виступи пригніченого народу хоча й були завідомо приречені, проте підривали підвалини самодержавно-кріпос­ного ладу Росії і відігравали велику роль у формуванні політичної ідеології різних класів російського суспільства.

Кріпосницька політика Катерини II і її сатрапів спрямовувала­ся на виправдання і захист феодального ладу. Буржуазія цього пе­ріоду в Росії ще не була революційною, а селянство в більшості ще не усвідомлювало своїх потреб. Вони боролися за "доброго царя". Селянські революційні виступи були одним із чинників, що виз­начав загальмований процес становлення абсолютизму в Росії.

З огляду на зазначене основним суспільним питанням у Росії цього періоду було питання про кріпосне селянство і загалом фео­дальний лад.

Розпад феодального ладу в Росії розпочався в другій половині ХVIII ст. У першій половині XIX ст. він посилився, а до середини XVIII ст. - феодально-кріпосницький лад Росії був повністю охоп­лений кризою.

Не тільки сила економічного розвитку штовхала Росію на шлях ослаблення кріпосного гноблення і наполегливо вимагала скасу­вання кріпосного права, а й зовнішні обставини (широкий розмах капіталістичних відносин, буржуазні революції і відміна кріпосно­го права у країнах Західної Європи). Створювалась реальна загро­за послаблення військової могутності Російської держави, тому навіть монархічний уряд усвідомлював необхідність прийняття за­побіжних заходів для інтенсивнішого розвитку буржуазних відно­син в Росії.

Ведьможі-кріпосники створювали навіть законодавчі проекти проведення відповідних реформ, однак з умовою збереження крі­посництва і самодержавства.

Цар Олександр І - "властитель слабий і лукавий" (як називав його О. Пушкін) - видав укази "Про надання права купівлі насе­леної землі особам не дворянського звання" (1801 р.) і "Про віль­них хліборобів (1803 p.). Ці укази дозволяли поміщикам відпуска­ти кріпосних селян на волю, але за ціну, яку самі поміщики й призначали.

Після війни 1812 р. Олександр І закріпив у Росії відомий в іс­торії аракчеєвський режим (військові поселення). Таке положення в країні відобразилося і на ідеології:

· одним із головних напрямів політичної думки була ідеоло­гія панівного класу, а саме реакційного дворянства, яка ві­добразилась в "Історії держави Російської" Карамзіна, а та­кож в його "Записці про Древню і Нову Росію";

· другий напрям був представлений ідеологією буржуазного лібералізму в проектах помірних реформ Сперанського ("Записка про основні закони"). Слід зауважити, що на по­чатку XIX ст. ідеї лібералізму були прогресивні, але до сере­дини століття, напередодні відміни кріпосного права, дво­ряни і ліберали становили єдиний табір, який протистояв демократам;

· третій напрям - це політичні вчення дворянських лібералів (відомий рух декабристів);

· четвертий напрям - це революційний демократизм. Названі етапи розвитку Російської держави і відповідні напря­ми політичної ідеології відобразились у вченнях мислителів, що розглядатимуться далі.

 

Симеон Полоцький

Симеон Полоцький (Самійло Омелянович Петровський-Ситніанович) (1629-1680 pp.) - виступив з обґрунтуванням правомір­ності освіченої абсолютної монархії. Народився в місті Полоцьку, закінчив Києво-Могилянську академію. У 1659 р. постригся в чен­ці під іменем Симеона у православному монастирі. З 1664 р. про­живав у Москві. Керував школою піддячих, а наприкінці 60-х років XVII ст. став вчителем царських дітей. Відомий як всебічно освіче­на людина в різних сферах богословського і наукового знання. Ві­домі його праці "Жезл правління", "Вертоград многоцветньїй" і "Рифмологіон".

У своїх творах Симеон був провідником західної культури й ос­віти. Він обстоював соціальну нерівність у суспільстві, вбачаючи в ній проекцію небесних порядків на землі.

На його думку, усі люди мають виконувати покладені на них обов'язки, передбачені долею. У цьому й полягає основне призначен­ня людини на землі, де кожному відведено певне місце.

Водночас Симеон закликає багатих "начальників" турбуватися про підлеглих і не доводити їх до жебрацтва, правити ними ро­зумно і тактовно, без насильства.

Симеон засуджує лінощі й неробство у суспільстві, вважає обов'язковою для всіх плідну працю. Він один із перших в історії політико-правової думки теоретично обґрунтував необхідність вста­новлення освіченої монархії. Симеон активно возвеличував автори­тет царської персони, порівнював царя із сонцем. Формулу "Цар - сонце", що є характерним атрибутом абсолютної монар­хії, у російську політичну літературу ввів саме він. Цар і Бог у ньо­го майже рівні. В розумінні Симеона Полоцького цар і держава тотожні. Багато уваги він приділяв опису образу царя. Цар має бути освіченою, вихованою людиною, здобувати знання з книг і бесід з "премудрими людьми", вивчати історичний досвід інших країн та народів і за їх прикладом "живот свой править". Цар має не лише здобувати освіту, а й народ свій освічувати. Посилаючись на Аристотеля, він виявляє відмінності між царем і тираном. Си­меон наголошує, що освічена монархія повинна бути державою, діяльність якої заснована тільки на законах. "Под законом все козни (наказания) должны страдать" і винятків з цього правила немає ані для самого царя, ані для його сина. Усі громадяни мають боятись закону тому, що покора законові зміцнює державу.

Симеон ототожнював поняття "правда" і "закон". Він закликав царя "зберігати правду", стверджувати її в усьому царстві і верши­ти суд "в образі правди".

Симеон був противник жорстоких санкцій. Він вважав, що суд повинен відновити правду, а не вершити помсту. Симеон мріяв про рівний для всіх суд, який "рівно судитиме від малого до вели­кого" незважаючи на особистості ("на лице не зри, равен суд твой буди"). Судові справи радив вершити своєчасно і без тяганини.

Мислитель схвалював приєднання Білорусії та України до Росії і вважав за необхідне поєднати всі слов'янські народи під егідою російського царя.

Симеон наголошував на мирному вирішенні всіх міжнародних конфліктів, вважав запотрібне вступати у війну тільки в разі напа­ду ворога, до переможених виявляти милосердя. Слава Росії має поширюватися не мечем, "по скоротечным типом через книги". Симеон Полоцький ще при житті був доволі знаний як "благо­родний муж, погребний церкви и государству". Його ідеї зажили неабиякої популярності в XVII-XVIII ст. Безпосередньо їх продов­жив і розвив сучасник Симеона - Юрій Крижанич.

 

Юрій Крижанич

Юрій Крижанич (1618-1683 pp.) народився в Хорватії, закін­чив спочатку Загребську духовну семінарію, потім духовну хорват­ську колегію у Відні та угорсько-болгарську колегію в Болоньї. З 1640 р. жив у Римі, де закінчив грецький колегіум св. Афанасія. Знав грецьку і сучасні йому західноєвропейські мови, здобув фун­даментальну освіту в богословських і світських науках (філософія, історія, юриспруденція, математика, астрономія та ін.). Він мріяв про місіонерську діяльність у Росії з метою досягнення співдруж­ності слов'янських народів під егідою російської держави і єдиної уніатської церкви.

У 1659 р. Крижанич поступив на службу до російського царя Олексія Михайловича, а в 1661 р. за наклепницьким доносом був звинувачений і висланий до Тобольська, де прожив 16 років. У 1676 р. повернувся до Москви, а 1678 р. назавжди залишив Росій­ську державу. Основна праця Крижанича "Політика, або бесіди про уряд". Знання політичних порядків у країнах Західної Європи дало можливість Крижаничу здійснити порівняльний аналіз і спрогнозувати подальший розвиток Росії з урахуванням досвіду державної розбудови, нагромадженого іншими народами.

Перша політична ідея - рівність усіх народів, об'єднання всіх слов'ян, що забезпечить їм свободу. Кожний слов'янський народ має право на власну державність. Ще до Переяславської Ради Кри­жанич висловив думку про необхідність об'єднання України і Росії.

Одним з істотних положень вчення Крижанича була спроба ви­рішити проблему економічної і культурної відсталості Росії, на­ціональної незалежності. "Жодний народ під сонцем віками не був так скривджений і осміяний іноземцями, як ми, слов'яни, німця­ми, - зауважував Крижанич. - Вони нас дурять, за ніс водять, сидять на хребтах наших і їздять на нас як на скотині, свинями і соба­ками нас обзивають. Себе вважають ніби богами, а нас дураками".

Багато уваги Крижанич приділяв порівнянню порядків у Росії та країнах Заходу. Там, на Заході "...розуми у народу кмітливі. Ба­гато книжок про землеробство і різні промисли. Є гавані. Процві­тають морська торгівля, землеробство, ремесла. Нічого такого не­має в Росії", - констатує Крижанич. Тут "розуми народу тупі... Люди самі нічого не придумують, ліниві, непрозорливі, самі собі добра не хочуть зробити, якщо їх не приневолити до того силою. Книг ніяких немає і ніхто не вчиться".

Багато подробиць російського побуту приводять Крижанича до розпачу. "Іноземці ганьблять нас за неохайність, - наголошу­вав він. - Ми гроші ховаємо в рот, посуд не миємо, голови і боро­ди не чесані, як лісовики ходимо. У зарубіжних газетах писали, якщо російські купці зайдуть до лавки, то після них цілу годину не можна туди зайти від смороду. Житла наші незручні, вікна низькі, у помешканнях немає продухів, люди від диму сліпнуть..."

Крижанич стверджував божественне походження верховної влади, тому що "всі законні королі поставлені не самі собою, а Бо­гом... Король подібний Богу на землі". На троні, на його думку, повинен бути король-філософ. Як і Симеон Полоцький, він вва­жав обов'язковою наявність у короля знань. Дуже добре, коли знання є й в усього народу, тому що мудрість створена Богом не­дарма, а для того, щоб бути корисною людям". Королям вона особливо необхідна, оскільки вони не мають права вчитись на власних помилках, які мають погані наслідки не тільки безпосе­редньо для них, а й для всього народу, який розплачується за їхні помилки.

Царя Олексія Михайловича Крижанич характеризує як мудро­го і вченого правителя і виказує надію, що під його "благородним правлінням..." Росія зможе скинути "плісняву давньої дикості, навчитись наукам, завести похвальні відносини і досягти щасливо­го стану". "Ти, цар, - звертався Крижанич до царя Олексія, - тримаєш у руках чудотворний жезл Мойсея, яким можеш твори­ти дива в управлінні. Царським повелінням у Росії можна все поправити, все корисне завести". Так наївно закликав Крижанич, щиро жалкуючи про всезагальне в російській державі "взятко-давство і людоїдство". Однак "благочестивий" Олексій так і не за­бажав махнути жезлом. "Людоїдство" тривало повною ходою.

Характерно, що й сам Крижанич, палкий прихильник само­державної влади, проте визнавав, що "багато королів v світі своїх обов'язків не розуміють. Багато можна знайти людей, які не змо­жуть пояснити, для чого Бог створив на світ королів і для чого на­дав їм владу над народом. Вважають королі., що не вони створені заради королівств і народів, а королівства заради них. Думають королі, що їх справа панувати, повелівати і користуватися всіма благами".

На думку Крижанича, абсолютний монарх повинен бути осві­ченим правителем, а не тираном. Тиранство він визначав як "дюдодерство". Тиран - це розбійник... А нашою мовою тирана звуть "дюдодерцем"... Тиранство - найгірша ганебна справа для ко­ролів".

Тиранічне правління Крижанич визначає як панування, при якому правитель не турбується про благо народу, а обстоює влас­ні інтереси, порушує "природні" закони. Проте покарати такого правителя може все-таки тільки Бог, а не народ. Божественна сут­ність влади не дає змоги народу "клясти короля, хоча б і неспра­ведливого, ніхто не може покарати помазаника або підняти на нього руку. Позаяк король - помазаник і угідник Божий". Запе­речуючи право народу на повстання, Крижанич посилався на ві­домий біблійний текст: "Не доторкайтесь помазаників моїх".

Він стверджував, що основною гарантією проти тиранії є наяв­ність у державі хороших законів і контролю за їх виконанням. Які закони - такий і порядок у державі.

Грабіжницькі закони завжди і всюди породжують непорядки".

Наслідуючи Аристотеля, Крижанич зауважував, що "закон дістав назву від справедливості". На його думку, законодавець при створенні нових законів повинен знати не тільки закони і звичаї своєї країни, а й повинен вивчати і знати закони "стародавніх держав (наприклад, закони Солона, Лікурга з давніх-давен і сучас­ні закони французьких королів) і запозичати їх досвід". Усі чинов­ники у своїй діяльності повинні суворо дотримувати закон, інакше "будь король хоч архангелом, якщо слуги його не будуть обмежені благими законами..,, не можна перешкоди їм чинити повселюдно необмежені грабежі, прикрощі й мародерство".

При цьому Крижанич ставив монарха-філософа над законом. "Король не підвладний ніяким людським законам і ніхто не може його засудити або покарати... Дві уздечки зв'язують короля і нага­дують про його обов'язок: це правда, або заповідь Божа, і сором перед людьми. Король сам "живий закон" і він непідвладний ін­шим законам, крім Божественного". І насамкінець: "Король ви­щий від усіх людських законів".

Проте, згідно з Крижаничем, мета держави - досягти "загаль­ної користі" для всіх членів суспільства.

 

І. Т. Посошков

Іван Тихонович Посошков (1652-1726 pp.) - відомий захис­ник абсолютизму, представник політико-правової думки часів Петра. Народився в підмосковному селі Покровське на річці Яузі. Від діда і батька набув навичок (професію) "срібних справ майс­тра". Займався виробництво,м, видобуванням сірки, аптечною справою та іншими видами торгівлі як успішний представник ку­пецької справи.

У зв'язку з різнобічною діяльністю Посошков багато подоро­жував країною, добре вивчив сучасні йому порядки і глибоко за­мислився над проектами поліпшення політичного устрою і еко­номічного становища держави.

Результатом його "багатосправного" досвіду стала адресована царю Петру І "Книга про бідність і багатство" (1724 p.). У цій пра­ці Посошков розглянув багато проблем суспільного життя, які, на його думку, потребували термінового вирішення. Це були питан­ня про визначення положення станів, організації економіки, пра­восуддя, військової справи, освіти, духовенства та ін.

Посошков - прибічник теологічного обґрунтування царської влади, її суверенітету, тотожного божественній владі. Влада повин­на здійснювати тотальну регламентацію, примушувати всіх пра­цювати і бути бережливими. Стани в суспільстві, на його думку, з'явилися в результаті поділу праці, і справа держави полягає в тому, щоб примусити кожний стан робити власну справу ("царс­тво воїнством розширяється, а купецтвом прикрашається").

Усі дворяни повинні перебувати на військовій або державній службі. Торгівлею, внутрішньою і зовнішньою, а також про­мисловістю мали опікуватися купці. Дворянам і духовенству ці види діяльності за проектом Посошкова заборонялись.

Не заперечуючи кріпацтво, Посошков багато уваги приділяв селянському питанню. Він стверджував, що причиною бідності се­лянського життя є "неувага правителів і насильство поміщиків". Щоб виправити цей стан, цар,, на його думку, повинен видати указ, який би заборонив поміщикам розорювати селян, "оскільки селянське багатство є багатство царське" і селянам "поміщики не споконвічні володарі..., а прямий володар їх всеросійський само­держець".! якщо поміщик "стриже селянина, як вівцю, наголо", то селяни змушені тікати до "понизових місць", або гірше того, "в зарубіжні країни" і "чужі країни населяти, а свої порожніми за­лишати". Тому, вважав Посошков, царський указ повинен точно визначити: скільки з селян брати оброку, скільки днів у тижні на поміщика працювати, щоб для них "терпимо було государеву по­дать і поміщику заплатити, і себе прокормити без нужди".

Посошков наполягав на необхідності надання освіти селянсь­ким дітям. Навчання селянських дітей різних національностей по­винно бути обов'язкове та повсюдне і тоді, на його думку, серед селян не буде "неписьменних і беззаступних людей".

Надаючи v своєму проекті селянину право оренди землі та право звернення до суду за захистом своїх інтересів, Посошков явно виводив його за межі кріпосництва.

Не покладаючись тільки на укази царя як важливий засіб розв'язання соціальних і державних проблем, Посошков вважав за потрібне створити "Судову книгу" - Укладання, де передбача­лися б рішення "з істинним розсудом на всякі справи", а "судити на власний розсуд..., як кому заманеться" суворо заборонити. Складену комісією з представників різних станів "Судову книгу" (Укладання) необхідно всім народом "оглянути вільним голосом" і подати на підпис государю. Слово государя, стверджував Посош­ков, має бути вирішальне: "Які статті його величності угодні, то такі і будуть". Закони повинні бути всім відомі, "щоб кожен їх чи­тав і волі його величності відав... і від усяких неправих справ відда­лявся". Гарантом законності (справедливості) має бути суд. А для цього треба викорінити в судах "неправду" (хабарництво, тягани­ну, неправосуддя). Судді повинні бути неупереджені та незалежні. Для попередження зловживань у судовій системі Посошков про­понував суворі покарання винним суддям аж до смертної кари.

Покарання за дачу неправдивих свідчень у суді мало бути заля­куюче і швидке: "Голову відрубають..., покладуть на кілок і постав­лять перед входом до Канцелярії, щоб усім видимо було", і якою б не була кількість неправдивих свідків, "усіх рядом голови на кіл­ки тикати, а майно їх конфісковувати. А якщо знайдеться замов­ник такого свідчення, то й його судити так само".

У суді всі повинні бути рівні, а судді підпорядковуватися тільки царю і Богові. Встановлення правди в суді - це багатство держави і народу.

Посошков завершив розглядувану працю в 1724 р. і при вру­ченій її Петру І просив нікому не відкривати його імені. Він бояв­ся, що "сильні люди, ябедники і кривдники не попустять мені і малого часу на світі жити". А через рік, після смерті Петра І, По­сошков був заарештований по "важливій і таємній государевій справі", закритий в одиночний каземат Петропавловської фор­теці, де і помер, не дочекавшись суду.

Книга І. Т. Посошкова була опублікована тільки в 1842 р. В ній піднято багато суспільно-політичних проблем, співзвучних і на­шому часу.

 

В. М. Татищев

Захисником петровських перебудов був також Василь Мики­тович Татищев (1686-1750 pp.) - відомий свого часу державний діяч і вчений. Походив від знатного дворянського роду. Закінчив Московську артилерійську школу і багато часу присвятив самоос­віті. Він був військовим, дипломатом, географом, істориком, здіб­ним адміністратором, політичним мислителем. Всебічний життє­вий досвід покладений в основу його праць, зокрема "Історія Російська зі стародавніх часів", "Лексикон російський історичний, географічний, політичний і громадянський", "Розмова двох приятелів про користь наук та училищ".

Татищев - прибічник теорії природного права. За природою, вважав він, людина є істотою вільною, але ця воля повинна вико­ристовуватись "з розумом і осмислено". Тому задля користі люди­ни необхідно накласти на неї "вуздечку неволі". Ця вуздечка буває трьох видів: вуздечка "за природою", "з власної волі" і "за приму­сом". Перша йде від покори владі батьків і переходить до влади монаршої; друга пов'язана з договором, згідно з яким виникає за­лежність холопа і слуги від господаря; третя вуздечка виходить від рабства і поневолення, а саме, пов'язана з позбавленням волі на­сильницьким шляхом, а тому вона протиприродна і з нею люди­на, позбавлена волі, вправі боротися.

У питанні про походження держави Татищев використовував відому гіпотезу Т. Гоббса про додержавний "природний стан", де панувала "війна всіх проти всіх". Розумна потреба людей у взаєм­ному спілкуванні (поділ праці) призвела їх до необхідності ство­рення держави за суспільним договором, укладеним з метою за­безпечення безпеки народу і "пошуків загальної користі". Встановлення певної форми правління, на думку мислителя, зале­жить від об'єктивних чинників. Демократія більшою мірою підхо­дить малим державам, де народ може швидко зібратися для вирі­шення нагальних питань. Аристократія придатна для більших країн, захищених від ворогів природними умовами (острівні дер­жави) і в яких народ "науками освічений" і тому здатний дотри­мувати законів без страху і примусу.

Найкращою формою влади для великих держав, до яких Тати­щев зараховував і Росію, може бути тільки монархія. При цьому він вважав за доцільне для Росії створити виборний двопалатний орган з верхньою палатою - Сенатом і нижньою - Радою. Зав­дання цього представницького органу полягало в підготовці за­конів та обговоренні найважливіших проблем держави, які після цього повинні затверджуватись монархом.

Історія Росії, на думку Татищева, доводить необхідність зосе­редження самодержавної влади у монарха. Державний порядок у суспільстві повинен підтримуватись законом. Закони природні слід відрізняти від законів цивільних (позитивних), які встановлю­ються за бажанням властей і ґрунтуються на міркуваннях політи­ки. Ці позитивні закони часто змінюються разом зі зміною потреб держави.

Універсального рецепту для створення законів не існує, проте, на думку Татищева, існують певні правила "законозапису". З ме­тою виключення заплутаності та казуїстичності законодавства він вимагав, щоб закон був зрозумілий для кожного і відомий усім; виконувався особами, яким адресований; не містив суперечностей; був спадкоємним щодо стародавніх законів та звичаїв.

Обов'язкове знання законів повинно бути встановлене для всіх підданих у державі. Кращим законознавцем має бути монарх. На відміну від тирана він повинен захищати "загальне благо", благо підданих. Поряд із цим Татищев обстоював безмежні права помі­щика на особу закріпаченого селянина. Він вважав закономірним право кожного поміщика здійснювати вотчинний суд над кріпа­ками, для чого в кожному мастку мають бути тюрми для покаран­ня лінивих та інших непокірних селян. Татишев вимагав суворого дотримання станових меж. Дворянство з дитинства і "до старості" служить державі. Як і Посошков, Татищев вважав, що купецтво і "рукоділля" мають "посідати почесне місце", оскільки це основ­ний показник могутності держави і "корінь її багатства".

Щодо кріпацтва, то всяке рабство, стверджував Татищев, су­перечить природі людини. Тому введення кріпацтва Борисом Годуновим вважав помилкою. Проте скасувати його тепер немож­ливо. По-перше, це спричинить смуту, а по-друге, воля селянства "з нашою формою правління монаршого не узгоджується і зви­чай неволі, що вкорінився, змінити небезпечно". На думку Гатищева, без опіки дворянина - мудрого і освіченого - лінивий і темний селянин загине.

Як прибічник освіченої монархії Татищев засуджував папську владу за переслідування єретиків та інквізицію. Велику увагу мис­литель приділяв просвітництву народу, вважаючи, що неосві­ченість людей є джерелом суперечок у суспільстві, заважає управ­лінню ним.

В. Татищев вважав, що держава повинна мати невелику, але добре навчену армію, утримання якої не було б тягарем для краї­ни. І лише під час війни варто озброювати весь народ, щоб захис­тити вітчизну від агресора.

 

С. Ю. Десницький

Найвизначнішим і всебічно розвиненим політичним мислите­лем з-поміж ідеологів буржуазії, що народжувалась, був Семен Юхимович Десницький (близько 1740-1789 pp.). Біографічні дані про нього маловідомі через загибель архіву Московського уні­верситету в 1812 р.

Народився в українському місті Ніжині (Чернігівської області). Після закінчення семінарії при Троїцько-Сергієвській лаврі (під Москвою), а також гімназії при Московському університеті Дес­ницький був зарахований до університету ("казеннокоштним"). Закінчивши курс річної підготовки в Петербурзькому універси­теті, був відряджений v 1761 р. Академією наук до Англії в універ­ситет міста Глазго. Упродовж шести років навчання в Англії мав нагоду слухати лекції Адама Сміта, Давида Юма. Був особисто знайомий із Джеймсом Уаттом, за словами Десницького, "лю­диною неперевершеною в механіці, математиці та натурфіло­софії".

Після захисту дисертації з римського права Десницький отри­мав вчений ступінь доктора права і в 1767-1787 pp. викладав на юридичному факультеті Московського університету'. Спочатку він читав курс "римського права стосовно до права російського", а з 1773 р. очолив кафедру російського законознавства і почав читати курс вітчизняного права. Це був перший професор, який після не­одноразових звертань до Катерини II і з її дозволу почав читати російське право російською мовою. Десницький був обраний чле­ном Російської академії наук і членом Вільного Російського зібран­ня - вченої спілки при Московському університеті, у межах якої вів велику просвітницьку роботу, виступаючи з публічними лек­ціями.

Одразу після повернення до Росії Десницький виступив з про­ектом реформ політичних і правових установ, де виявив себе як визначний прогресивний мислитель і знавець юриспруденції.

Із численних праць Десницького найбільший інтерес становить написана і надіслана Катерині II у 1768 р. "Представление о учреждении законодатедьной, судительной и наказательной власти в Российской империи" (опублікована 1905 p.). Ця праця супро­воджувалась чотирма додатками: "О нижнем роде", "О правле­ний духовном", "О казаках и войсковом роде государственньїх жителей" і "О узаконений финансовом", У цьому творі Десниць­кий виклав власні ідеї суспільних перетворень. Великий інтерес становить його праця "Слово о прямом и ближайшем способе к научению юриспруденції".

Походження сім'ї, держави і права Десницький виводить із розвитку суспільної життєдіяльності, не вдаючись до релігійного обґрунтування цих інститутів. Він критично ставився до панівної у країнах Західної Європи теорії природного права. У цьому поля­гає оригінальність його підходу. Він критикував теорію природно­го права за антинаукове спрямування в питанні походження дер­жави і права. Схожість законів в окремих державах зумовлюється, на його думку, не запозиченням законодавства і його загальної природи, а однаковими (схожими) умовами економічного розвит­ку тієї чи іншої держави.

Десницький зробив спробу встановити закономірності еконо­мічного розвитку суспільства. Він виокремлює чотири етапи роз­витку людської історії:

· скотарство;

· період полювання і збирання готових плодів;

· землеробство (осілість) - феодальний період;

· "комерційний" стан - те, що сучасною мовою означає капі­талістичні відносини.

Два перших етапи - епоха дикунства і варварства. Кожний на­ступний період знаменує розвиненіші суспільні відносини, ніж попередній. Приватна власність, на думку Десницького, виникає лише на третій стадії, з появою землеробства, а вищої форми роз­витку досягає па четвертій стадії.

Тільки наявність приватної власності, наголошує Десницький, забезпечує енергію та ініціативу в підприємницькій діяльності, вона ж є й умовою зростання якості виробничої праці. Тому він виступав за те, щоб і кріпосним селянам надавалася можливість мати майно на правах приватної власності.

Антифеодальна спрямованість поглядів Десницького і буржу­азна сутність його ідеалів й визначили характер його поглядів на державу і право.

Десницький відійшов від договірної теорії походження держа­ви та права і пов'язував їх виникнення з розвитком економіки, ви­никненням і розвитком приватної власності. "Початок походжен­ня власності, - зауважував він, - у возвеличеному стані народів поєднаний з безпосереднім походженням і самих правлінь дер­жавних..." Так, феодальна держава, на його думку, виникла "від введення власності на землю".

У додержавному суспільстві, вказував Десницький, влада ґрунтувалася на фізичних і розумових перевагах виборних вождів. З виникненням приватної власності влада в суспільстві почала на­лежати багатим власникам. Багатство, на його думку, відкриває шлях до набуття "достоїнств і переваг". Носіями "переважаючого багатства" і влади в "комерційному" стані, зауважував Десницький, є нові прошарки суспільства - купці й промисловці. Десни­цький, звичайно, був далекий від того, щоб вбачати в державі про­дукт непримиренності класових суперечностей. Він розглядав не клас, що набуває політичне панування в результаті захоплення ос­новних засобів виробництва, а владу окремих багатих індивідів. На його думку, "неосвічені народи легко піддаються владі багатих, не тільки від засліпленого свого здивування.., а й також і з на­міром, щоб у такому своєму підданстві знайти собі вигоду і захист у житті".

Десницький засуджував і феодально-аристократичне правлін­ня, і абсолютну монархію. Він був прибічником буржуазної держави, де не повинно бути непомірної майнової відмінності і панування "небагатьох багатих". Його лякали також активність "неосвічених" народних мас. Він бажав полегшити тяжку долю народу згори, без звільнення його шляхом революції. Десницький проти демократичної революції, тому що за його словами, демок­ратичне, всенародне правління "більш піддається бунтам і незго­дам".

Якою б не була форма держави, вона має забезпечувати при­родні, невіддільні права людини "вільно користуватися власним життям, здоров'ям, честю і власністю маєтку", а саме: "правами політичної і громадянської вольності".

Ідеал Десницького - конституційна монархія, де поряд з мо­нархом існує впливовий законодавчий орган з виборних представ­ників власників. У монархії, на думку Десницького, якнайкраще може бути забезпечений спокій власників від можливих револю­ційних виступів народних мас. Однак, зауважує він, конституцій­на монархія має слугувати інтересам не лише дворянства, а й усіх власників.

Появу права Десницький пов'язував також з появою приватної власності. Вона "породила чвари, суперечки, вбивства, для відвер­нення яких знайдено закони, які показують, у чому полягає святість права і в чому належна всякому власність і спадщина зна­ходяться".

Десницький вважав за нормальне, що закони слугують власни­кам і захищають їхні інтереси. Він був тільки проти того, щоб у державі владу захоплювали певні особи, які використовуватимуть закони як інструмент для досягнення якихось приватних інтересів. Тому право - це один із чинників вияву певної політики.

У "комерційному" стані, де до управління державою будуть покликані купці й промисловці (художні люди), панівним прин­ципом буде "вольність і власність". Іншими словами, буде забез­печена свобода конкуренції.

Як зауважувалось, перехід від однієї стадії розвитку суспільства і держави до іншої Десницький справедливо вбачав у змінах форм господарського буття і форм власності.

Його погляди на походження держави та права - певний крок вперед порівняно з антиісторичними і богословськими вченнями, але їх обмеженість полягає в тому, що Десницький як буржуаз­ний ідеолог не викривав їх класової сутності.

Десницький негативно ставився до кріпосного права і пропо­нував програму його поступової ліквідації згори. Він пропонував заборонити продавати селя